Культура Киевской Руси. 5

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

                              Кафедра історії та етнографії України 
 
 
 
 
 
 

                                          КОНТРОЛЬНА РОБОТА  №1

                                               на тему: 

          КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ 

                                                                                       Виконав студент

                                                                                        Групи ЗОП-101

                                                                                        Богата Марина Сергіївна 
 

                                                                                        Перевірив:

                                                                                        Наук. Проф. Гончарук Г.І. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                  Одеса – 2011 

                                          План 
 

1. Вступ. 

2. Розвиток писемності і освіти. 

3. Література. Літописання. 

4. Архітектура й образотворче мистецтво. 

5. Висновки. 

6. Використана  література. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.Вступ. 

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Древня  Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські  купці торгували в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

Діти  київських князів були пошлюблені з  більшістю царських родин Європи, що також зайвий раз підтверджує  впливовість Київської Русі на політичне  життя своїх сусідів.

Спільність  мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну державу.

Культура  Київської Русі – яскраве явище  європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала  з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська  Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами - з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”, чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів. 
 

2. Розвиток писемності  і освіти.

Літературні та археологічні джерела засвідчують  існування у східних слов’ян  писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у  праці «О письменах» говорить про  два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.

Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого  потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями  і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших  містах, берестяні грамоти – переписка  городян про господарські справи.

Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є  графіті ХІ – ХІV ст., що містяться  на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.

Цікавими  пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Усі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.

Розвиток  освіти у Київській Русі грунтується  на власних національних традиціях  та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню  грамотності сприяло запровадження  християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія  і риторика. Центрами освіти були міста  Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім  і художнім центром був також  і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.

Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та культурними  вимогами давньоруського суспільства. 
 
 

3. Література. Літописання.

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. Її виникнення та розвиток пов’язані  з соціально-економічними та культурними  успіхами, поширенням писемності в  усіх сферах суспільного життя.

З прийняттям християнства з’являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов’янська  і давньоруська мови, сакральний і  світський писемні стилі. Усна народна  творчість зберігала події багатовікової  дописемної історії. Фольклорні джерела  використовувалися при написанні літописів. З виникненням писемності почалося записування історичних фактів у хронологічному порядку. З’явилося літописання – вид історичної літератури.

Яскравою  пам’яткою давньоруського літописання  є «Повість минулих літ» (кінець ХІ – початок ХІІ ст.), створена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Відомі три редакції «Повісті минулих літ». Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя – у складі Іпатіївського літопису.

Важливе культурно-історичне значення має  Київський літописний звід, укладений  ігуменом Матфеєм у Видубецькому монастирі ( ХІІ ст.), який розповідає про події 1118–1198 рр., що відбулися у Київській землі. Він є безпосереднім продовженням «Повісті минулих літ». До Київського літопису увійшли матеріали переяславського та чернігівського літописання.

За київським  зразком створювалися літописи у  Новгороді, Переяславі, Володимирі на Клязьмі, Володимирі-Волинському, Галичі та інших містах.

Унікальною  пам’яткою давньої історичної літератури є Галицько-Волинський літопис, що охоплює  події на Галицьких та Волинських землях від 1202 до 1292 рр. Він є важливим джерелом знань про внутрішнє життя князівств, а також про міжнародні зв’язки того часу. У ньому широко використано тогочасну епічну поезію.

В ХІ–ХІІ ст. Київська Русь переживала період бурхливого розвитку. У цей час були створені пам’ятки агіографічної, філософсько-публіцистичної та художньої оригінальної літератури. Це – «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Києво-Печерський патерик» та інші.

Найвидатнішою пам’яткою давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім» (1185 – 1187 рр.), у якому відбиті патріотичні  ідеали і поетична культура Київської  Русі. 

Твір  ораторського мистецтва «Слово про закон і благодать» є цінною історико-літературною пам’яткою, в якій проголошується повна культурна і церковна автономія Русі, похвала хрестителю Володимиру та його сину Ярославу Мудрому.

Авторами  так званої «учительної» літератури ХІ – ХІІ ст. були Феодосій Печерський, Лука Жидята, Климент Смолятич, Кирило Туровський та інші проповідники й оратори того часу.

В ХІ–ХІІІ  ст. у Київській Русі важливого  значення набула агіографічна література, або «житія». Пам’ятками такої літератури є «Чтеніє о житії и о  погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба» Нестора, «Житіє преподобного отца нашего Феодосія, ігумена Печерського», «Хождєнія Даніїла Заточника» та інші. В основу цих творів покладено життєпис князів-мучеників Бориса і Гліба, засудження війни між братами, а також зображення монастирського побуту.

Цінною  літературною пам’яткою є «Поученіє» Володимира Мономаха. Воно адресоване дітям – спадкоємцям державної  влади. У ньому Володимир Мономах  подає для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім’янина.

У Київській  Русі існувала паломницька література, яскравим зразком якої є «Житіє і  хождєніє Данила, руськія землі ігумена”. Тут відтворено топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних  і апокрифічних оповідань.

Пам’яткою початку ХІІІ ст. є «Києво-Печерський патерик» – збірник творів про  історію Києво-Печерського монастиря. У його основі лежать легенди і  перекази про особливу святість монастиря.

Підґрунтям  давньоруської оригінальної літератури була усна народна творчість, яка існувала у східних слов’ян ще до виникнення писемності. Це – обрядові пісні, перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні пісні, пісні-билини, що частково дійшли до нас у переробках та трансформаціях.

Особливе  місце посідали пісні-билини, в яких відтворена історія народу. Відомі билини київського і новгородського циклів. У них оспівуються такі народні богатирі як Ілля Муромець, Добриня Нікітіч, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Це образи безкорисливих захисників землі руської. Поширеними були билини: «Ілля Муромець і соловей розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і змій», «Добриня Нікітіч та Альоша Попович» та інші. 

Музика  і театр. Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика, що супроводжувала людину від народження до смерті. Характерною особливістю давньоруського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці, пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні розспіви, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Музично-поетичне мистецтво відображало працю, світогляд і громадський побут наших давніх предків.

Археологічні  знахідки підтверджують наявність  у стародавніх слов’ян у дохристиянський  та княжий час струнних, смичкових, щипкових, духових та ударних інструментів. У «Слові о полку Ігоревім» згадується Боян – давньоруський співець, що оспівував подвиги руських воїнів та походи князів.

При княжих дворах існував цілий штат музикантів-умільців як руських, так й іноземних, що застольною музикою під час банкетів прославляли князя та його могутність. Про це свідчать такі джерела літературного походження, як «Печерський патерик», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про багача та Лазаря».

Сюжети  з музичного життя Русі відтворені на фресках київського собору Святої Софії, де шість музикантів грають на флейті, два – на духових інструментах і трапецієвидній арфі. Сцени музичного побуту виявлено і на дорогоцінних золотих багатооздоблених речах. Поширеними інструментами в княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, свірелі, сопелі, флейти та різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найпоширенішим духовим інструментом був бубон.

Після запровадження християнства зароджується церковна музика – дзвонарство та одно- та багатоголосий церковний спів. Система давньоруських церковних наспівів називалась знаменним розспівом. Це унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строго піднесеного складу. Нотної грамоти на Русі ще не знали, але відомою була крюкова (знаменна) і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Старослов’янські  звичаї та обряди з часом втратили своє суто обрядове призначення і  поступово перетворились на народні  розважальні ігрища, що несли у  собі художнє відображення праці, побуту людини, її особисті почуття. Головними носіями народного театрального мистецтва у Київській Русі були скоморохи – народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У їх мистецтві поєдналися спів, інструментальна музика, танок, театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо. Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було дуже поширене на Русі. Воно відбивало ідеологію народу та суспільні настрої. Наприкінці ХVІІ ст. внаслідок переслідувань з боку духовенства і державної влади а також появи шкільної драми скоморошество зникає. 
 

4. Архітектура й  образотворче мистецтво.

У часи становлення Київської Русі формується тип давньоруського міста, складовими якого були: «дитинець», або «днешній град», у якому містилися князівські та боярські двори, «окольний град» у якому проживало міське населення, та «посади», або «кінці», заселені ремісничим і торговим людом.

Важливого значення в економічному та культурному  розвитку давньоруської держави  набували міста, правила забудови яких були викладені у так званій «Кормчій книзі» – збірнику законів, до якого входили як давньоруські, так і візантійські законоположення про містобудування.

За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну. Пам’яток житлової архітектури не збереглося, але археологічні знахідки свідчать про багатий архітектурний декор будинків заможних верств населення. Археологічні дослідження та літописи дають певні уявлення про особливості міської забудови. Споруди будували із дерев’яних зрубів. В основному це були двокамерні будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними пічками, та з холодними сінями – перед входом. Більшість таких будинків мали нижній господарський поверх – підкліть, що трохи заглиблювався у землю.

Князівські  та боярські хороми мали два і більше поверхи. Це були ансамблі споруд із золотоверхими  теремами та сінями на другому поверсі. На князівських дворах будували гридниці – великі зали для прийомів, а  також – поруби (в’язниці для  непокірних).

Житло бідних людей було однокамерним, мало каркасностовпову конструкцію, обмазувалося глиною і білилося. Вся житлова архітектура була дерев’яною.

З поширенням християнства у міській забудові переважає будівництво храмів, що стали символом утвердження і  торжества нової релігії. Вони будували храми, що за багатством не поступалися Царгородським. І це було справою не лише престижу, руські князі щиро вірували у бога, а як відомо – «віра без діл мертва єсть». 

У багатьох країнах світу Х – ХІ ст. відзначилися активною будівничою діяльністю грецьких майстрів. Візантійські будівничі традиції позначалися на романській архітектурі Західної Європи. Типи архітектурних споруд впливали на архітектуру Балканських країн, Сирії, Малої Азії, Вірменії та Грузії. Тому зрозуміло, чому саме досвід візантійського будівництва був використаний руськими князями та християнською церквою.

Кам’яні собори в Київській Русі були великою  рідкістю і будувалися точно за візантійськими зразками. Візантійські майстри приїздили  у Київську Русь і здійснювали тут будівництво. Культові муровані споруди будувалися за системою давньоруської мішаної кладки: чергування цегли-плінфи на вапняному цемяночному розчині з шаром дикого каменю. Інтер’єр культових споруд прикрашали мармуровими колонами, капітелями, мозаїками та фресками. Для покращення акустики робили голосники – порожнину всередині стіни, в яку закладали глечики.

Перша мурована церква Богородиці (Десятинна), була зведена візантійськими майстрами  на замовлення Володимира Великого у 989–996 рр. Вона збудована за загальнохристиянськими правилами у пам’ять про мучеників-християн. У плані це тринефна, хрестово-купольна споруда, інтер’єр якої був прикрашений мозаїками і фресками та оздоблений мармуром. Десятинна церква, особливо її центральна частина, була зразком для багатьох давньоруських культових споруд ХІ–ХІІ ст. У 1240 році Десятинна церква була зруйнована ордами Батия, до сьогодні зберігся лише її фундамент.

Храми будуються і як необхідність вшанування подій особистого життя (перемога у битві, чудесне врятування від смерті, тощо). Так, з’являються перші церкви в ім’я Василя у Києві, Преображення у Василеві. Будувалися храми в ім’я Софії, що символізувала премудрість Христову і Матері Божої. Такі храми збудовані у Києві, Новгороді та Полоцьку. Ряд соборів присвячені Успінню Богородиці. За архітектурним типом вони походять від Успенського собору Печерського монастиря і зведені у Смоленську, Суздалі, Ростові, Владимирі на Клязьмі, Рязані, Володимирі-Волинському, Галичі.

До початкового періоду давньоруської архітектури можна віднести такі архітектурні споруди як церкву Богородиці у Тмуторокані (1021р.) (не збереглася) та спаський собор у Чернігові (1036 р.), збудовані князем Мстиславом Володимировичем. Спаський собор у Чернігові зберігся до наших днів майже у первісному вигляді.  

Унікальним  явищем у тогочасній світовій архітектурі  став собор св. Софії у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого (1037р). Споруджений  грецькими майстрами на зразок Константинопольського  собору Святої Софії, цей храм не був його простою копією. Майстрами була творчо перероблена візантійська традиція, збагачена елементами місцевої стильової неповторності. За типом це п’ятинефний хрестово-купольний храм з хрещатим під- купольним простором та анфіладами бокових нефів. Собор увінчаний тринадцятьма банями.

Софійський  собор був «руською митрополією», головним храмом давньоруської держави. Він був не тільки релігійним, але  й політичним і культурним центром. Тут відбувалися церемонії посадження на великокняжий престол, приймали іноземних гостей. При соборі було засновано бібліотеку та скрипторій (майстерню з перекладу та переписування книг). Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру і найповніший у світі комплекс мозаїк і фресок ХІ ст. Київський собор св. Софії є пам’яткою світового значення, яка у 1990 році занесена ЮНЕСКО до Списку всесвітньої культурної спадщини.

Окрім Києва монументальне будівництво  першої половини ХІ ст. провадилося  і в таких містах, як Полоцьк, Новгород, Чернігів.

У другій половині ХІ ст. культове будівництво поширюється у багатьох давньоруських центрах. Засновуються монастирі, в яких будуються нові кам’яні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.), Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.), Михайлівський собор Видубицького монастиря та інші.

У ХІІ  ст. значного розвитку набула київська, чернігівська, переяславська та новгородська архітектурні школи. У будівельній  техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки. Архітектура більше схожа до романської. В інтер’єрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам’яток цього періоду належить храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі на Подолі (1132 р.), Кирилівська (1146 р.) і Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Юріївська (1144 р.) у Каневі, Борисоглібський (1128 р.) та Успенський (І пол. ХІІ ст.) собори і П’ятницька церква (поч.ХІІІ ст.) у Чернігові, Михайлівська церква у Смоленську (кін. ХІІ ст.) та інші. Вони об’єднані єдиним стильовим напрямом та спільною конструктивною схемою. 

На початку  ХІІІ ст. внаслідок князівських міжусобиць та нападів половців і татар, Київ втрачає значення центра держави. Монументальне  культове будівництво переміщується  на західно-руські землі. Особливий  розквіт архітектури спостерігається після об’єднання у ХІІІ ст. Волинського та Галицького князівств. Для архітектури цього часу характерні риси романського стилю. Пам’яток цієї архітектури збереглося дуже мало. Це Миколаївська та П”ятницька церкви у Львові, Успенський собор у Володимирі-Волинському, церква Пантелеймона у місті Холм. Галицькі монументальні будівлі були зведені з світло-сірого вапняку, тому їх ще називали білокам’яними.

Поряд із культовою важливе місце посідала оборонна архітектура. У період, коли виникала потреба захисту від чужоземної навали, будувалися високі, міцні оборонні споруди з товстими кріпосними стінами. Так, Київ був оточений валами і дерев’яними стінами загальною висотою до 16 метрів. Вхід до міста був можливий тільки через кам’яні ворота – Львівські, Лядські та парадні Золоті. Золоті ворота відбудовані, і сьогодні є пам’яткою давньоруської оборонної архітектур.

Оборонне  будівництво вдосконалюється та продовжується у ХІІІ ст. З появою стінобитних пристроїв все частіше  зводяться високі кам’яні укріплення, оборонні башти з бійницями. При їх будівництві запозичується досвід європейських країн, вдало використовуються особливості місцевого ландшафту. Зразками оборонних споруд того часу є укріплення Галича, Кам’янця, Любліна, Дрогобича, Луцька. До оборонних споруд ХІV–ХV ст. належать також феодальні замки з міцними кам’яними мурами та вежами. 
 

З культовою  архітектурою був тісно пов’язаний монументально-декоративний живопис, характерний для візантійських  художніх шкіл. У Київській Русі візантійський живопис поширився у формі монументальних настінних розписів – мозаїк і фресок. Настінні мозаїки застосовувалися у спорудах Київської Русі з кінця Х до початку ХІІ ст. Технологія виготовлення різнокольорової смальти (особливо золотої) була дуже складною і дорогою, а саме мистецтво мозаїки вимагало великого уміння. У Києві мозаїками були оздоблені інтер’єри князівських палаців і культові споруди часів Володимира Великогота Ярослава Мудрого.

Основним  видом монументального мистецтва  Київської Русі був фресковий  живопис. Фрески чудово поєднувались з фактурою кам’яних стін і мали надзвичайно багатий колорит. Техніка фрески була запозичена у візантійських майстрів, але давньоруські художники довершили її новими елементами і стилістичними зображеннями. Так, новим у митецькій діяльностідавньоруських майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зображень, чого не практикували у Візантії. У ХІІ ст. мистецтво мозаїки поступається мистецтву фрески. Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві міста Києва, але вони не збереглися.