Матеріалістична концепція релігії

Міністерство освіти і науки України

Вінницький національний технічний університет

Контрольна робота з дисципліни

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Виконав:  ст. гр. БС-07

Чайка О.

Перевірив: викладач

Теклюк А.І

Вінниця

2009

План

1. Матеріалістична концепція релігії.
2. Віровчення та культ синтоїзму.
3. Походження та структура Біблії.
4. Мінімум1

- Особливості православ’я.

Мінімум 2

5. Визначальні характеристики релігії Стародавньої Індії
6. Список літератури

Матеріалістична концепція  релігії

Необхідно з'ясувати, що всі релігієзнавчі концепції додержуються певного філософського принципу — матеріалістичного чи ідеалістичного. Справа в тім, що в сучасному суспільстві існує розмаїття релігієзнавчих концепцій, кожна з яких має право на самостійне існування, незважаючи на протилежність ідеологічних орієнтацій. Однак плюралістичність у поясненні релігії виходить з того, що релігія є важливим інститутом суспільства, сферою загальнолюдської культури, вплив якої на вирішення соціально-гуманітарних і моральних питань в даний час зростає. До найпоширеніших релігієзнавчих концепцій можна віднести матеріалістичну, об'єктивно- і суб'єктивно-ідеалістичні, а також натуралістичну і соціологічну.

. Для того щоб зрозуміти внутрішню  логіку матеріалістично-філософських поглядів на природу релігії, необхідно розглянута принципові методологічні положення цієї концепції.

Філософія як продукт суспільної свідомості людства формувалася поступово, в міру відокремлення людини первісно-родового устрою від природи і роду, усвідомлення людиною себе не тільки як біологічної, а й насамперед як соціальної істоти (соціалізованої особи). У сфері людського мислення поступово відбувався процес самоусвідомлення, самоаналізу, самопізнання, самовдосконалення свого внутрішнього "я" — системи внутрішніх духовних цінностей. Процес самоусвідомлення себе як діючої істоти відображав риси внутрішнього інтелектуального світу людини, але він грунтувався на підкоренні людській волі сил природи, вивченні певного кола матеріальних явищ і предметів. На основі складних процесів самопізнання і залучення сил природи до сфери людської діяльності історично, спочатку в межах міфологічної, а пізніше релігійної свідомості, виникає особливий тип мислення — рефлексія. Саме вона й становить тло філософствування. Рефлексія грунтується на самосвідомості, власне кажучи, виступає її найвищим інтелектуальним продуктом, реалізує в собі моменти абстрагування й узагальнення.

Рефлексія як особливий тип мислення оперує тими знаннями, які на певний час уже нагромадилися. За допомогою рефлексивного методу: а) вивчається внутрішня побудова знань, духовних цінностей та, в цілому, всіх елементів світогляду, якими людина володіє в результаті пізнання певних явищ, практичної діяльності, спілкування з іншими людьми; б) досліджується наявність розбіжностей і суперечностей між різними елементами знань і цінностей, з яких виводиться певна проблема (актуальне питання) щодо необхідності вивчення якогось явища і внесення відповідних змін у внутрішній світогляд людини; в) обґрунтовується шлях вирішення такої проблеми та вдосконалення в необхідному напрямі системи духовних цінностей.

Внутрішній механізм рефлексії  мислення над продуктами власної  інтелектуальної діяльності сприяє пізнавальній активності людини, критичному переосмисленню світогляду і духовних цінностей в напрямі, що відповідає новим умовам суспільної практики.

Філософія використовує міфологічно-релігійний матеріал і спочатку за своєю зовнішньою формою виступає як міфотворчість. Однак вже перші універсальні філософські ідеї щодо сутності буття і природи людини починають руйнувати міфологічну і релігійну свідомість. Філософські вчення поступово відокремлюються у відносно самостійну галузь. Від попередфі-лософії (міфотворчості) філософська свідомість приходить до свого власного предмета — світогляду і проблеми людини.

З наведених положень випливають такі висновки: і філософія, і релігія  є продуктами суспільної свідомості. Між ними існують внутрішні взаємозв'язки. Наприклад, е філософські системи, що у своїй основі базуються на різних міфах: так звана міфологізована філософія А. Шопенгауера (1788—1860 рр.), Ф. Ніцше (1844—1900рр.). Але необхідно акцентувати увагу й на тому, що філософські і релігійні вчення — це протилежні системи духовних цінностей, вони спираються на різні типи рефлексивного мислення.

Філософська рефлексія має раціоналізований характер, релігійна рефлексія — в теоретичному плані — дещо менш розвинута і взагалі орієнтується на певні містифікації, природу яких достеменно вивчити важко.

Релігія була головною формою суспільної свідомості понад два тисячоліття. Проте поруч із нею, а іноді й у її лоні, побутували й інші форми світосприйняття. З часом вони в міру свого розвитку звужували сферу релігії. Лише у XVII—XVIII ст. філософія, наука й етика почали складати Ідеологічну конкуренцію релігії. Згодом набрав сили й атеїзм — вчення, спрямоване на безоглядне заперечення релігійних поглядів. Атеїзм як форма вільнодумства протиставляється релігії та відображається у філософсько-матеріалістичних концепціях.

Марксистська релігієзнавча концепція  — це певний ступінь в розвитку матеріалістичних поглядів. Домарксистські філософи стверджували, що релігійні поняття є "помилковими" і намагалися їх подолати просвітницькими заходами, розкриттям помилковості релігійного світогляду.

Марксизм підійшов до аналізу сутності релігії не тільки з боку дослідження  її внутрішніх закономірностей. Релігія вивчається ним у широкому контексті дослідження суспільства як складного соціального організму, що розвивається.

Ф. Енгельс (1820—1893 рр.) так визначав специфіку релігії: "...усяка релігія є не що інше, як фантастичне відображення у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними у їх повсякденному житті, — відображення, у якому земні сили приймають форму неземних".

Релігія відображає той  аспект соціального буття, де присутній  момент залежності людей від умов їхнього життя, момент несвободи. Марксизм доводить, що неістинне відображення світу в релігійних віруваннях — це не лише незнання законів природи, а й відображення певних соціальних умов життєдіяльності людей. Реальні сили, які панують над ними, відображаються в релігійній свідомості у деформованому вигляді і виступають як сили неземні, понадприродні. Цей момент у марксизмі складає поняття — "соціальні корені релігії".

Окрім того, марксистська релігієзнавча концепція концентрує увагу на такому питанні: яким чином  момент соціальної несвободи, який позначається терміном "соціальні корені релігії", усвідомлюється у системі релігійних поглядів? Чітке усвідомлення цього питання дуже важливе, тому що фактично існування релігії, процес її виникнення грунтуються на усвідомленні людиною власного безсилля перед природними та соціальними силами. Тому людина змушена звертатися до понадприродного з проханням допомоги і захисту у цієї трансцендентної істоти. Цей аспект марксистського дослідження отримав назву "гносеологічних (пізнавальних) коренів релігії". Він містить у собі такі судження.

Людське пізнання складається  з суб'єктивної форми пізнання та його об'єктивного змісту. У галузі пізнання світу виникає процес поширення як форм, так і змісту відображення об'єктивної реальності. Однак кожна нова форма пізнання є більш складним відображенням, яке все менш співпадає з безпосередньо існуючим у полі зору пізнаючого суб'єкта матеріальним об'єктом. Тобто з розвитком пізнавальних здібностей людини й освоєнням природного та соціального середовища, а також з проникненням у глибини пізнаваних явищ мислення набуває рис абстрактного характеру. На грунті абстрактного мислення виникають розбіжності між людською думкою і реальністю. З точки зору марксизму, цей момент розбіжностей складає основу виникнення релігійних поглядів як ілюзорного відображення дійсності. Поняття "Бог" і "Дух" є не що інше, як наслідок відриву загальних понять (абстракцій) від реальних предметів, які вони (поняття) позначають.

Релігія виникає на певному  рівні емоційної структури людської особистості. У зв'язку з цим марксистська концепція окреслює поняття "психологічні корені релігії". До них необхідно зарахувати деякі негативні емоційні почуття індивіда, такі як страх, відчай, горе, самітність. На ранніх етапах розвитку людського суспільства релігійні уявлення формуються у природних умовах і значною мірою під впливом прагнення людини зрозуміти навколишній світ, виходячи з уявлень про свою особисту природу. Тому первісна людина, гадали марксисти, пояснює природу за аналогіями зі своїми практичними вчинками; неодушевлені об'єкти вона наділяє свідомістю, волею, приписуючи їм раціоналістичну сутність.

Отже, марксистська релігієзнавча  концепція фіксує соціальний, пізнавальний і психологічний аспекти розуміння релігії. Вона стверджує історичний характер існування релігії, яка виникає в нерозвинутих умовах первісного суспільства і зникає з оволодінням людиною силами природи й подоланням антагоністичних (непримиренних) суперечностей у стосунках між людьми в соціально-економічній та політичних сферах суспільства.

Віровчення та культ  синтоїзму

Релігійна ситуація в  Японії відрізняється надзвичайною строкатістю, наявністю численних течій і традицій. Це, перш за все, сінто — національна релігія японців, традиційні школи буддизму, християнство, яке вперше проникло в Японію в II пол. XVI ст., нові соціальні релігійні рухи. Крім перелічених течій за межами організованих релігійних груп зберігається багато народних вірувань, які беруть свій початок з давнини. Все це дає право назвати Японію "живим музеєм релігій".

Сінтоїзм, або сінто, що в перекладі з японської означає "шлях богів", є найдавнішою  релігією японців, що бере свій початок в анімістичних і тотемістичних уявленнях. Такі вірування були притаманні людині, що не знала об'єктивних законів природи, яка стояла на такому щаблі суспільного розвитку, коли відбувалося одухотворення всього існуючого в світі, обожнення явищ природи тощо. Все, що мало незвичайну силу, що не могло бути зрозумілим людським розумом, розглядалося як щось надприроднє і божественне, являлося предметом поклоніння і позначалося як "камі" або "мікото" — "божество".

Камі було не злічити. Стверджують, що сінтоїстських божеств вісім мільйонів. За світоглядом японців, вони жили повсюди — в небесах, на землі і у морі. У кожної місцевості був свій камі – "хазяїн". Кожна скеля, водоспад або багатолітнє дерево також називалося "камі". Божествами вважалися деякі тварини. Від богів, за уявленнями японців, багато в чому залежало існування кожного індивідума, і через те вони і поважалися. З часом окремі розрізнені уявлення і створені на їх основі культи — культ природи і культ предків, віра в різного роду магічні сили і забобони, багато первісних шаманських і чаклунських обрядів — оформилися в міфи, об'єднані однією сюжетною лінією, де з відносною послідовністю пояснювалося, яким чином виникло все існуюче в світі. Вони і склали офіційну сінтоїстську ідеологію, на якій базується національна релігія японців, що не має чітко вираженогo і зафіксованого зведення догм. Основні міфи сінто донесли до нашого часу дві пам'ятки давнини, твори VIII ст. — "Кодзікі" ("Записки про справи давності", 712 р.) і "Ніхонгі", або  "Ніхонські" ("Аннали Японії", 720 р. ).

Давньояпонські міфи повідомляють, що історія Японії, походження її національних божеств і населення  повязані зі списом, який опустив в  воду і потім вийняв бог Ідзанагі, що спустився з неба разом зі своєю  дружиною Ідзанамі. Рідина, що впала з вістря спису, загусла, і утворилася суша — острів Оногоро, тобто "самозагустілий", на який ступили божества і створили інші острови, що склали Японський архіпелаг. Створивши Японію, божества Ідзанагі та Ідзанамі почали інші діяння. На землі з'явилися гори і ліси, моря і озера, а також ряд божеств (камі). Боги, яких створили на світ Ідзанагі та Ідзанамі, стали "володарями" морів і рік, місцевостей і явищ природи. Після смерті Ідзанамі, що загинула при народженні божественного вогню, засмучений Ідзанагі рушив за дружиною до країни мертвих, але втік звідти, злякавшись скверни. Щоб позбавитися її, він здійснив обряд очищення, в ході якого народив велику кількість богів. Коли Ідзанагі обмив лице, то з очей і носа народилося три боги: сонця, місяця і вітру. З лівого ока з'явилася богиня сонця Аматерасу, тобто "Велика богиня, що сяє на небі" і стала покровителькою сінтоїстського пантеону.

Таким чином в давній міфології  описана поява основних божеств  сінтоїстської релігії.

Через відсутність власного етичного вчення, що передбачає певні моральні заповіді, норми правильної поведінки або попередження гріха, сінто не можна назвати релігією в тому значенні, в якому ми звикли говорити про християнство, іслам чи буддизм.

Примітивний сінто був народженний обожненням природи і саме він виховав в японцях увагу до природи, вміння насолоджуватися її безмежною мінливістю, радіти її багатогранній красі.

Сінто не вимагає від віруючих щоденних молитв — досить лише присутності  на храмових святах і приношень за виконання обрядів. В побуті віруючі сінто виявляють себе лише релігійним ставленням до чистоти. Оскільки бруд в них ототожнюється зі злом, очищення є основою всіх обрядів.

Острівне розташування сприяє довговічності  національних традицій. В цьому Японію часто порівнюють з Англією. Але Корейська протока, що відділяє  країну вранішнього сонця від Азіатського материка, приблизно в шість разів ширша від Ла-Манша. Протока сприяла тому, що Японія ніколи не була захоплена чужоземними військами.

   Країну вранішнього сонця довгий час минали походи завойовників. Але наступ з-за морів все ж відбувся — за чотирнадцять століть до американської окупації і за сім століть до спроб Хубілая звести через протоку плавучий міст для своєї кінноти. Але це був наступ не військ, а ідей, причому мостом, по якому на японські острови потрапила цивілізація Індії та Китаю, слугував буддизм. Серед подарунків, що прислав правитель Кореї в 552 р., в Японію вперше потрапило зображення Будди. Буддистські сутри стали для японців першими підручниками ієрогліфної писемності, книгами, які прилучили їх до стародавньої цивілізації Сходу.

Буддизм прижився на японській землі  як релігія знаті, тоді як сінто залишався  релігією простолюдинів. Вислови сінто  були зрозуміліші народу, ніж буддизм  з його роздумами про круг причин, тобто про те, що день сьогоднішній є наслідком дня вчорашнього і причиною для завтрашнього. Середній японець сприйняв лише поверневий шар буддистської філософії, перш за все ідею непостійності і недовговічності всього сущого (стихійні лиха, яких зазнала острівна країна, сприяли такому світобаченню).

Сінто і буддизм… Важко уявити собі більш разючий контраст. З  одного боку язицький культ обожнення  природи і шанування предків, з іншого — обгрунтоване віровчення зі складною філософією. Здавалось, між ними неминуча непримирима боротьба, в якій чужа сила повинна або цілком поглинути місцеву, або, навпаки, бути відкинутою саме через свою складність.

Але не сталося ні того, ні іншого. Японія розчинила свої двері перед буддизмом. Дві зовсім не схожі релігії мирно вжилися і продовжують існувати. Проповідники буддизму змогли примиритися з вісьмома мільйонами місцевих святих, оголосивши їх втіленнями Будди. А для сінто, який одухотворює і наділяє святістю все, що є в природі, було ще легше назвати Будду одним з численних проявів божества. Замість релігійних війн склалося щось схоже на союз двох релігій. У сільських общин ввійшло в традицію будувати сінтоїстські і буддистські храми в одному місці — вважалося, що сінто надійніше захистить Будду від місцевих злих духів.

Таке сусідство дивує іноземців  і збиває з пантелику, адже важко  відрізнити сінтоїстський храм від  буддистського.

Характерна ознака сінтоїстського храму — торій, який схожий на ворота з двома поперечними перекладинами. Торій вважається національним символом Японії, бо це один з небагатьох зразків суто японського зодчества, що існував до іноземних впливів. В своєму початковому значенні слово "торій" перекладається як "сідало". Він ставиться перед храмом на згадку про легенду, яка розповідає, як Аматерасу образилася на свого брата і сховалася в підземній печері. Характерна ж ознака буддистського храму — статуї. Саме буддизм вперше возвеличив в Японії мистецтво скульптури.

Ще одна відмінність  храмів — доріжки до святині. Дорога до сінтоїстського храму завжди встелена дрібним камінням, в якому грузне нога. Таке незручне для пішоходів покриття має своє релігійне значення. Ці камінчики примушують людину думати лише про те, що в неї під ногами, і виганяють з її свідомості всі інші думки, тобто готують її до спілкування з божеством. До буддистського ж храму ведуть звивисті доріжки з пласких камінних плит.

Відрізняється і поведінка  відвідувачів перед храмом. Якщо, стоячи перед храмом, вони плескають в  долоні — це означає, що хочуть привернути увагу богів сінто. Коли ж мовчки нахиляють голову до складених перед грудьми долонями — це звертання до Будди.

Більшість віруючих японців  сповідують одночасно дві релігії  — сінто і буддизм. Таке яскраво  виражене проповідування двох релігій  навряд чи можна знайти в будь-якій іншій країні.

Чим же пояснити таке співіснування  богів? Як могли вони знайти місце в душі кожного японця, щоб мирно співіснувати? Відповісти на це можна так: завдяки своєрідному поділу праці. Сінто залишив за собою всі радісні події людського життя, віддавши буддизму події сумні. Якщо народження дитини або весілля відмічають сінтоїстськими церемоніями, то похорони і поминки предків відбуваються за буддистськими обрядами.

Новонародженого японця несуть спочатку в сінтоїстський  храм, щоб показати його місцевому богу. Коли проходить певний час і вважається, що небезпека дитячої смертності вже минула, дитину знову приводять туди. Обряд цей зберігся до сьогодні як свято "сім-п'ять-три". Пятнадцятого листопада кожногo року семирічних, п'ятирічних і трирічних дітей в усій Японії вдягають, як ляльок, в яскраві кімоно (дівчаткам до того ж рум'янять щічки і роблять високі старовинні зачіски) і дарують льодяники в вигляді стріл, що символізують довге життя.

Шлюб — також монополія  сінто. Весною і восени, особливо в т.зв. щасливі дні, біля кожного храму сінто обов'язково можна побачити молодят, сватів і родичів.

Сінто залишив за собою  і всі місцеві общинні свята, пов'язані з явищами природи, а також церемонії, якими потрібно починати яку-небуть важливу справу, наприклад: оранка чи жнива, а в наші часи — початок будівництва хмарочоса або спуск на воду танкера-гіганта.

Події і ритуали, пов'язані зі смертю — це монополія буддизму. Похорон, поминки, нагляд за кладовищами — це джерела прибутку буддистських храмів.

Єдине народне свято, пов'язане з буддизмом, це "бон" — поминальний день. Його відмічають в середині літа, причому роблять це весело, щоб утішити пращурів, душі яких, за легендою, повертаються побачитися з рідними. Існує звичай згадувати кожного померлого свічкою, яку пускають в плавучому паперовому ліхтарику вниз за течією річки.

Багатьох віруючих дивує  релігійна байдужість японців. Тут  не почуєш, щоб на Будду або інших  богів посилалися в своїх промовах державні діячі. Не дивлячись на величезну  кількість храмів, всі молитви зводяться до трьох речень:

—Хай обминуть хвороби. Хай збережеться спокій в сімї. Хай щастить у справах.

Ці три молитви вимовляються не звертаючись до певної релігії, а  просто як життєве замовляння.А священник  для японців — не наставник, як, скажімо, для католиків, а лише особа, що виконує на замовлення відповідні обряди.

Завдяки своєрідному  сусідству сінтоїзму, буддизму і  конфуціанства, коли жодне із світобачень  не переважало над іншими, не виключало  їх абсолютно і остаточно, в свідомості японців глибоко укорінилася ідея терпимості. В їх духовному житті завжди залишалося місце для діалогу. Кожна система вірувань або поглядів розглядалася як шлях до вершин мудрості, духовної досконалості, внутрішнього прозріння. Людина мала право випробувати будь-який з таких шляхів. На відміну від заходу, Японія майже не знала переслідувань єретиків, придушення будь-яких плідних ідей через те, що вони суперечать деяким священним книгам

Особливості православ’я.

     Православна Церква не має єдиного адміністративного центру. В кожній країні архієреї підчиняються предстоятелю церкви, який являється вищою інстанцією в управлінні церквою. Глобальні питання вирішують на Синоді.

Перевагу честі надають Вселенському Константинопольському Патріарху. На даний час патріархом являється Варфоломій І. Всі православні церкви перебувають у молитовному єднанні, а їх предстоятелем на Великому вході під час Літургії за всіх інших предстоятелів згідно порядку в динтаху. За Вселенським Патріархом збережено древній звичай надавати автономію та автокефалію іншим церквам.

   Східний напрям у християнстві  поділяється на дві великі  групи: Східні Православні Церкви  та Стародавні Східні Православні  Церкви. Ці групи мають єдину  канонічну практику та подібну  обрядовість. До давніх православних церков відносяться: Коптська Церква, Ефіопська, Сирійська, Вірменська та інші.

    До Помісних Автокефальних  Церков відносяться такі: Константинопольська,  Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Російська, Грузинська, Сербська, Румунська,  Болгарська, Кіпрська, Елладська, Албанська, Польська, Церква в Чехії і Словаччині та Православна Церква в Америці. /За динт. Рос. Ц-ви/.

   Із інших 15-ти церков  самостійність визнається лише 13-х,  а автокефальний статус ще  двох церков – в Америці  та Церкви в Чехії і Словаччині – визнається не всіма.

   Існує два динтахи –  Російський вище приведений та  Константинопольський згідно якого  шосте місце належить Сербській  Церкві, сьоме місце Румунській, восьме Болгарській, дев’яте  Грузинській і т.д. (крім двох  останніх).

До автономних Церков відносяться  Синайська Православна Церква, Фінляндська, Японська, Китайська, Естонська, УПЦ  МП та інші.

До Церков невизначеного статусу  відносяться: Македонська, УАПЦ та 4 УПЦ  КП.

   Місце в динтаху визначається  згідно древності церкви, статусу держави, кількості парафій, віруючих, часу надання автокефалії та інше.

На час Вселенського Церковного Розколу на Сході існувало шість  автокефальних церков: Константипольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Кіпрська і Грузинська. Для вирішення певних питань в Церкві збирається Помісний собор.

Очолюються східні автокефальні церкви найчастіше патріархами або католиками з титулом „Святіший”, рідше  Митрополитами та архієпископами з  титулом „Блаженніший”.

   У випадку обрання нового  глави тобто предстоятеля Помісної Церкви повинні про це сповіщати Константинопольського Патріарха, а представник її повинен бути присутній на інтронізації нового Предстоятеля Церкви. Православна Церква визнає сім Вселенських соборів та догмати прийняті на них. У православ’ї існує три ступені посвячення: диякон, священик і єпископ. Парафії об’єднані у деканати у єпархію або Митрополію, єпархії і Митрополії у Патріархію. Монастир очолює ігумен.

 Сучасний  стан Українського Православ’я.

    У лютому 1989 року у Києві було створено Комітет по відродженню УАПЦ. 19 серпня 1989 року у Львівському соборі Петра і Павла протоієрей Володимир Ярема проголосив свою парафію автокефальною. 16 жовтня 1985 року єпископ Іоан Боднарчук виходить з підпорядкування Російської Ц-ви, очоливши УАПЦ. До УАПЦ почали переходити парафії РПЦ на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині та Волині. До кінця 1989 року УАПЦ мала понад 100 парафій. 31 березня 1990 року почалась перша висвята на єпископів для УАПЦ. У травні 1990 року Рада у справах релігії при Раді Міністрів УРСР прийняла рішення про реєстрацію парафій УАПЦ, а в червні 1990 року було зареєстровано її статут.

     5-6 червня у Києві  відбувся Всеукраїнський Православний  Собор, де було затверджено  УАПЦ і обрано Патріархом Київським  і всієї України митроп. Мстислава.

    Архієп. Іоану дано титул  митроп. Львівського і Галицького.

    24 серпня1991 року Верховна  Рада УРСР проголосила незалежність  України.

1-3 листопада 1991 року було зібрано  з ініціативи Блаженнійшого Митроп. Філарета Помісний Собор УПЦ, який проголосив автокефалію, почавши переговори про об’єднання двох Українських Церков.

     27 травня 1992 року у  Харкові відбувся собор РПЦ  де усунено з посади предстоятеля  УПЦ – Філарета і обрано  на цю посаду керуючого справами  московської Патріархії Митроп. Володимира Сабодана.

         25-26 червня 1992 року у Києві у резиденції  Митроп. Філарета відбувся Всеукраїнський  Православний Собор, що об’єднав  УАПЦ та частину УПЦ в єдину  Помісну Православну Церкву. Цей  собор в історії носить назву об’єднавчий. Об’єднана церква почала називатись УАПЦ КП, статут якої був зареєстрований 10 липня 1992 року, державними органами.

      УПЦ яка була  у складі РПЦ отримала назву  УПЦ МП, на чолі з митроп. Володимиром.

     11 червня 1993 року відійшов  у вічність Патріарх Київський і всієї України Мстислав Скрипник. Помісний Собор УПЦ КП – 20 жовтня 1993 року обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України Архієп. Володимира Романюка, уродженця с. Хімчин Косовського р-н.

     Після смерті Мстислава  від УПЦ КП відокремились Петро (Петрусь) архієп. Львівський прот. Володимир Ярема та інші. Вони вирішили обрати Патріарха і висвятили о. Володимира на єпископа у чернечому пост ризі Димитрій. 6 вересня 1993 року архієп. Петро і єп. Димитрій скликали Собор і обрали єп. Димитрія Патріархом Київським і прийняли назву УАПЦ. Реєстрація УАПЦ відбулась у березні 1995 року.

    14 липня 1995 року помер  Патріарх Володимир Романюк, а  20-21 жовтня 1995 року у Володимирському  Соборі відбувся Помісний Собор  УПЦ КП, який обрав патріаршого місцеблюстителя митр. Філарета Денисенка. Патріархом Київським і всієї Руси-України інтронізація якого відбулася 22 жовтня 1995 року у Володимирському Соборі.

     Після смерті Димитрія  Яреми (25.02.2000) 14-15 вересня 2000 року  в Києві відбувся помісний Собор УАПЦ, де з благословення Вселенського Патріарха Варфоломія був митрп. Костянтин (УПЦ в США), на якому було вирішено (не без участі Костянтина) не обирати Патріарха з метою об’єднання з УПЦ КП і вибрано предстоятелем УАПЦ митрп. Тернопільського і Подільського Мефодія, а керуючим справами Патріархії УАПЦ залишився архієп. Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко.

    Після Собору 26 архієреїв  УПЦ КП та 7 архієреїв УАПЦ підписали  лист до Вселенського Патріарха,  в якому сказано, що всі архієреї прагнуть єдності з умовою, щоб він надав визнання автокефалії.

    На даний час УПЦ  МП очолює Блаженні ший Митроп. Київський і всієї України  Володимир Слободан, який підпорядковується  Патріарху Московському і всієї  Руси Олексію ІІ. На даний час  на Україні Церква налічує 9047 громад, які об’єднані у 36 єпархій, 122 монастирі, 15 духовних навчальних закладів, 24 братства (на 2202 – 9640/92 релігійних організацій).

     УПЦ КП очолює „Святіший  Патріарх Київський і всієї  Руси-Ураїни Філарет Денисенко”. Церква становить 2878 релігійних громад, 30 єпархій на Україні, екзархію в Греції яку очолює митроп. Корсунський Тимофій Кута льянос, парафії в США, Німецький деканат УПЦ КП та в Росії. Таким чином Церква має понад 3000 парафій та 33 єпископи, 22 монастирі, 16 духовних закладів, серед яких Львівська та Київська ДА, філософсько-теологічний факультет при Державному Чернівецькому університеті ім.. Юрія Федьковича, семінарії та училища. 18 періодичних видань.