Історична роль Богдана Хмельницького

План

1. Вступ.

2. Історичний портрет Богдана Хмельницького. Прихід його на Січ.

3. Підготовка до національно-визвольної війни. Перші битви.

4. Державотворчі процеси Богдана Хмельницького.

5. Організація війська.

6. Московський протекторат. Переяславська рада.

7. Останні звершення гетьмана.

8. Висновок.

                                                        Вступ

         Відомо, що реалізація незрілих у надрах суспільства тенденцій розвитку не відбувається автоматично, сама собою, а потребує граничного напруження й колосальних зусиль з боку їх соціальних носіїв. І саме в переломні періоди історичного процесу різко зростає потреба в державних постатях великого масштабу, спроможних не лише відчувати напрям суспільного поступу, а й згуртувати передові сили суспільства та спрямувати їх на реалізацію поставленої мети. На щастя, на арені політичного життя XVII ст.. з’явилася справді титанічна постать діяча, котрому, за влучним виступом відомого історика В. Липинського, вперше після занепаду княжої Русі вдалося розрубати  гордіїв вузол соціальних, економічних, культурних, цивілізаційних та політичних супротилежностей. Нею був Богдан Хмельницький. Його постать невід’ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Богданом Хмельницьким пов’язане становлення Української держави, формування української нації.

         Визнаний політичний діяч і  полководець Англії, сучасник Хмельницького  Олівер Кромвель у своєму листі звернувся до нього : „ Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і антихриста...”

         У цьому, можна сказати, історичному  визначенні гетьмана розкривається  краса героїзму і величі подвигу  славного сина України, легендарного  воїна і патріота. Ніхто, як  він, не зумів відчути душу  народу, його найпотаємніші прагнення і думи. І народ увічнив його образ у невмирущих думах і піснях. І саме на народні маси, козацькі низи спирався Хмельницький у здійсненні своєї мети – визволення українського народу від поневолення, утвердження Української держави. Він говорив послам королів і царів, що народ, ним очолюваний, „є народ волелюбний і завжди готовий умерти до єдиного за свою волю”. Таким був і сам Хмельницький, готовий вмерти за свій народ.

      2.  Історичний портрет Богдана Хмельницького. Прихід його на Січ.

           Богдан-Зіновій Хмельницький народився 1595 року, ймовірніше всього в Суботові у сім’ї українського шляхтича Михайла Хмельницького. Стисла формула „шляхтич за походженням, козак за духом” якнайбільше відповідала соціально-психологічній характеристиці Богдана. Не можна ігнорувати впливу на сина матері-козачки, атмосфери козацького духу Чигиринщини, де проходили його дитячі роки. Поза сумнівом, відповідні знання й ціннісні орієнтири Богдан отримав і під час навчання у двох різних за своїм характером навчальних закладах. Він вивчав історичні джерела, праці середньовічних авторів, українську полемічну літературу, право, добре знав історію свого народу, його взаємини з сусідами, вільно володів латинською та польською мовами. Повернувшись додому, назавжди зв’язав свою долю з козацтвом, що свідчило про цілісність натури Богдана.

       Як  промовляють джерела, холеричний  темперамент Богдана часто проявляється  в рисах його характеру, вчинках,  діях. Різкість у судженнях і  запальність поєднувалися з м’якістю, привітністю; дотепність – із мовчазністю; простота і щирість – з лукавством і мстивістю; доброта – з суворою вимогливістю і навіть жорстокістю. Не виключено, що Хмельницький був чудовим актором і залежно від обставин грав ту чи іншу роль. Сучасники звертали увагу на тонкий розум, ерудицію, вміння передбачати розвиток подій, сталеву волю. У ньому дивовижно поєднувалися відчайдушна сміливість і холоднокровна обачність, принциповість, що межувала із впертістю, і готовність до компромісу, поступливості. Поза сумнівом, це була цільна і разом з тим суперечлива натура, у повсякденному житті – невибаглива й скромна. Як правило, носив звичайний козацький одяг і лише в урочистих випадках одягав коштовне вбрання. Садиба в Чигирині нічим не відрізнялася від житла інших заможних козаків. Та, очевидно, спокійне життя господаря було не для нього. Він прагнув на Низ. Хмельницький бере участь, а потім і сам очолює морські походи, відбиття навали кримчаків. Це підносить його авторитет серед козацтва, допомагає зайняти високі пости. Хмельницький як писар Війська Запорозького бере участь у переговорах з королем Владиславом IV та урядом Речі Посполитої. Взяв активну участь разом з Іваном Сірком у війні на боці Франції з Іспанією. Після повернення дізнається про те, що чигиринський староста заявив свої права на Суботів, тероризував Богданову сім’ю, громив хутір, забив найменшого сина. Богдан шукав допомоги у короля, але той нічим не зміг зарадити. Після того, коли Богдан Хмельницький кинув заклик: „З’єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відмовимо волю народу нашого і будемо єдині!” – його підтримали. У грудні 1647 року Хмельницький подався на Запорожжя, де його було обрано гетьманом.

     3. Підготовка до національно-визвольної війни. Перші битви.

        З яким політичним багажем прийшов Богдан до початку Національної революції? Зрозуміло, що насамперед він замислювався над становищем козацтва й подальшим розвитком козацької України у складі Речі Посполитої. Розмірковуючи над причинами невдач повстань, у яких брав участь, не міг не дійти висновку, що однією з найголовніших з-поміж них була відсутність єдності серед козацтва. Є підстави стверджувати, що на 1648р. Б. Хмельницький зумів акумулювати весь попередній досвід визвольної боротьби. Причому, у нього для досягнення поставленої мети рівноцінними виступають як її військові, так і політичні засоби. Заслугою Б. Хмельницького було те, що він вчасно відчув нові тенденції у розвитку українського суспільства, а саме: стрімке поглиблення суперечностей національного і соціального характеру, що тісно перепліталися.

        Постає запитання: якою мірою  Б.Хмельницький осмислював у 1648р.  характер і цілі боротьби? Адже  до цього часу жоден з представників  тих політичних сил, котрі домінували  в українському суспільстві, не  спромігся сформулювати й теоретично обґрунтувати ідею створення незалежної Української держави. Непростим цей процес виявився і для гетьмана.  Перемога української армії під Пилявцями, розгромлення польського загону під Жовтими Водами, а також блискавична перемога під Корсунем стали важливою віхою в кристалізації основних принципів політичної доктрини гетьмана. Ці перші перемого засвідчили не лише полководницький талант Богдана Хмельницького і енергію, з якою він вів підготовку повстання, а й те, що для Визвольної війни був готовий грунт: вся козацько-селянська Україна сприйняла його заклик  як давно очікуваний і бажаний. І гетьман Потоцький бав правий, коли писав королю перед повстанням про те, що Хмельницький і його сподвижники були, по суті, „у змові зі всіма козацькими полками і зі всією Україною”. Жовтоводська і Корсунська перемоги Хмельницького стали поштовхом до всенародного повстання, яке охопило невдовзі всю Україну. Цей факт підкреслює і Самовидець у своєму літописі : „И так народ посполитий на Україні, поклавши о знесенню войск коронних і гетманов, зараз почалися купити в полки не толко тіе, которіе казаками бивали, але хто и нігди козацтва не знал”.    В цей час Хмельницький, як і більшість його соратників, прагнув домогтися того, щоб король Речі Посполитої став також „королем руським” і визнав козацьку Україну. Реалізацію цієї ідеї пов’язував з реформуванням державно-політичного устрою Речі Посполитої на засадах абсолютизму.  Час повернення з-під Замостя (кінець листопада – грудень) до Києва не обійшовся без глибоких і болісних роздумів над політичними наслідками десятимісячної боротьби, без аналізу причин прорахунків. А київські зустрічі й розмови Б. Хмельницького з представниками української інтелігенції, вищого православного духовенства та єрусалимським патріархом Паїсієм лише підтвердили правоту нових поглядів на майбутнє України.

       1649р.  вперше в історії вітчизняної  суспільно-політичної думки було  сформульовано національну державну  ідею, яка передбачала створення  незалежної соборної України  й стала визначальною у визвольних змаганнях українців протягом наступних сторіч. І з цього часу вона вже ніколи не сходила з порядку денного політичної діяльності Б. Хмельницького.

      Розбудова  молодої держави відбувалася  у надзвичайно складній соціально-політичній обстановці. І до того ж, умови Зборівської угоди свідчили, що в той час Хмельницький ще туманно уявляв своє історичне покликання і не передбачав наслідків того руху, який очолив. Гетьманові слід було використати до кінця здобутки щасливих перемог, захопити в полон короля, піти в глибину Польщі, зруйнувати її аристократичний лад, такий ненависний українцям, і вже тоді висунути перед поляками свої умови миру,  які б забезпечували  остаточне політичне визволення  українських земель і створили б в майбутньому можливості добросусідських  відносин з Річчю Посполитою. Адже в усьому краї не лишилося жодного поміщика, ксьондза, єврея. Зборівська угода зовсім не відповідала умовам свого часу та обставинам. Вона мало чим узгоджувалась з політичними й соціальними вимогами народу, оскільки Хмельницький виріс і виховувався у польсько-шляхетському середовищі, зжився з його звичаями й поняттями, порядками, на яких ґрунтувався тодішній політичний і громадський лад Речі Посполитої. І тому не можна було очікувати, що гетьман відразу стане на бік народного ідеалу, який цілком заперечував ці порядки. Хмельницькому здавалося, що досить забезпечити свободу віри й незалежне становище православної церкви, захистити Україну від повернення ненависних народові євреїв  та жовнірських постоїв, збільшити кількість постійного козацького війська – і всі причини невдоволення польським пануванням зникнуть назавжди. Другою, ще більшою помилкою Хмельницького, яку він допустив, підписуючи Зборівську угоду, було те, що козацький реєстр обмежувався тільки 40000 козаками, тобто стільки козаків отримали земельні ділянки, виконуючи лише військову службу. Основна ж маса повсталого народу мала стати до кріпосницької праці своїх поміщиків. Це була величезна несправедливість щодо переважної більшості населення України. Адже в козацькому повстанні, яке підняв Хмельницький і яке забезпечило йому успіх тим, що в ньому взяв участь не один лише козацький стан, як раніше, а весь народ, впевнений у своєму визволенні. Здобутками народних перемог і скористався Хмельницький, підписуючи Зборівську угоду. Можна твердити, що Збаразька битва завершила блискучий період історії війн  Хмельницького – це була вершина могутності українського народу та слави його вождя. Але саме у цій обстановці сповна розкрився державотворчий геній гетьмана. Йому потрібно було виявити велику мудрість, щоб опанувати ситуацію після укладання цього договору, а також Білоцерківського. По-перше, істотно пом’якшив внутрішньополітичне напруження, визнавши основні соціально-економічні завоювання селянства, і по-друге, після перемоги під Батогом (червень 1652р.) зумів повернути втрачені козацькою Україною землі.

      4. Державотворчі процеси Б. Хмельницького.

       Вивчення  джерел свідчить, що гетьман у  державотворчій практиці використовував традиції Запорозької Січі, але не переносив їх механічно на новий економічний  і суспільно-політичний грунт. Особливо велику увагу він приділяв проблемі влади, створенню ефективно функціонуючого державного механізму. Враховуючи слабку дієвість чорної ради як загально представницького органу, Хмельницький з початку 1649р. передав її функції старшинській раді. Ухвали останньої надавали в очах козацтва характеру легітимності рішенням, які приймалися гетьманом. Водночас він докладав максимум зусиль до організації дійового функціонування всіх ланок виконавчої влади. Важливу роль у цьому відіграли розробка й прийняття в червні 1648р. „Статей про устрій Війська Запорозького”. Їх прерогативи виходили за межі суто військового статуту й поширювалися на інші сфери життя козацької України, виконуючи у такій спосіб роль першого конституційного акта молодої держави. Спираючись на нього. Гетьман домагався від полкових та сотенних органів виконавчої влади беззастережного і вчасного виконання своїх наказів. Особливо пильно Б. Хмельницький дбав про зміцнення прерогатив гетьманської влади. Так, він скликав ради, брав активну участь в обговоренні й ухваленні ними рішень; очолював державну адміністрацію; не уникав роботи у сфері судочинства; організовував фінанси; очолював військо; визначав зовнішньополітичний курс уряду; вів рішучу боротьбу з найменшими виявами сепаратизму. За таких обставин відбувається формування харизматичності постаті гетьмана, що відігравало позитивну роль у консолідації національно-патріотичних сил. Звертає на себе увагу і той факт, що Б. Хмельницький зосередивши всю повноту влади в своїх руках, з початку 1649р. став виявляти самодержавні, монархічні устремління. Прямо чи опосередковано він висловлює думки про свою владу не як владу виборного гетьмана, а як самодержавну владу володаря України, дану йому від Бога. Так було зроблено вирішальний крок на шляху утвердження козацької монархії у формі спадкового гетьманства.

      Але  все ж таки, навіть незважаючи  на програну через ханську  зраду  битву під Берестечком (1651), Хмельницький виявив себе справжнім полководцем і знавцем військової справи. Головною його стратегічною рисою була рішучість наступальних дій з метою розгрому ворога по частинах у відкритому бою. Хмельницький виступив як новатор і носій передових ідей у воєнному мистецтві. Його знамениті засади, демонстративні атаки, удавані відступи та інші тактичні прийоми давалися взнаки не одному польсько-шляхетському воєначальникові. Таким же новатором Хмельницький виступив і в організації козацького війська, в державній діяльності. Засновник Української держави, він став і першим організатором адміністративного управління в ній.

Як визначний політик, він немало сил доклав до зміцнення  зовнішньополітичного становища України. Очевидно, ніхто ні до, ні після нього не вмів так майстерно використовувати суперечності між Туреччиною, Кримом та Польщею, між Польщею і Трансільванією та іншими країнами.

Що ж до проведення внутрішньої політики, то, незважаючи на його намагання дещо ослабити гострі соціальні суперечності в країні та збільшити козацький реєстр, Хмельницький, одначе, рішуче придушував всілякі спроби протесту народних мас виступити проти гетьманської адміністрації і козацької старшини, відстоював права церкви, наділяв земельними маєтностями монастирі, зобов’язував селян виконувати феодальні повинності тощо.

      Не можна  недооцінювати ролі великого  гетьмана у формуванні державної  еліти. Геніальність гетьмана  як державного діяча полягала  і в тому, що він спромігся  поєднати реалізацію національної  ідеї з соціально-економічною політикою, яка, попри певну непослідовність і суперечливість, у цілому відповідала інтересам більшості населення, насамперед козацтва і селянства. Адже в жодному разі не можна забувати того, що період Хмельниччини – це не лише час становлення незалежної держави, але й доба  глибоких соціальних потрясінь. На терені козацької України було знищено велике й середнє феодальне землеволодіння )за винятком монастирського), панщинно-фільваркову систему господарства, ліквідовано кріпацтво, селянство вибороло особисту свободу, утверджувалася дрібна, фермерського типу власність на землю. Не без сприяння політики Б. Хмельницького стався революційний прорив у формуванні різних рівнів суспільної свідомості селян.

       Після   провалу  намірів  ( травень – серпень 1648 р. ) залучити  на  бік  національно – патріотичних  сил  українське  панство гетьман  змінює своє  ставлення  до  великого  й  середнього  феодального  землеволодіння. В наступні  роки йде  на  поступки магнатам  і  шляхті лише  під  тиском  умов Зборівського та Білоцерківського  договорів, а після  Батозької  перемоги  відмовляється  від  політики,  спрямованої  на  відновлення  дореволюційної  моделі  аграрних  відносин. Жорстку  лінію  проводив  Б. Хмельницький  щодо  маєткових  апетитів козацької  старшини ( до  1654 р. Не  виявлено  жодного його  універсалу про надання  її  представникам земельних володінь ).  Тому  частина  старшини, невдоволена  цим аспектом  його  політики,  почала  таємно  добиватися  від  московського   царя  грамот  на  маєтки (  родина  Виговських,  Самійло Богданович-Зарудний,  Павло  Тетеря  й ін. ).  Інакше  гетьман  ставився  до  володінь православної  церкви.  Розуміючи важливе  значення  релігійного  чинника  у  розгортанні  визвольної  боротьби,  він  одразу  ж  пішов  на  захист  церковного  землеволодіння  й  не  тільки  суворо  карав  тих,  хто  зазіхав  на  монастирське  майно  й  землі,  а  й  надавав  монастирям  у  володіння  маєтки.

     Ще  один  дуже  важливий  аспект  соціальної  політики  Б. Хмельницького – намагання  не  допустити  в  Українській  державі вибуху  громадянської  війни. Загроза  розвалу  національно – патріотичного  табору ,  що  виникла  після  укладення  Зборівського і  Білоцерківського  договорів,   спонукала  його,  з одного  боку,  час від часу  видавати  грізні  універсали,  які страхали  “бунтівників “ смертною  карою,  а з другого – навіть  під тиском  польського  уряду ніколи  не  вдаватися до  масових репресій   проти повстанців.

      Прогресивний  характер  мали  заходи  гетьмана  і  в  інших  сферах  економічного  життя  країни.  Відомо,  що  він  з  великою  увагою  ставився  до  міст – звільняв  їх  від  постоїв,  захищав  від  свавільників,  збільшував  міські  привілеї,  піклувався   про  міську  земельну  власність. Постійно  дбав  про  розвиток  внутрішньої  і  зовнішньої   торгівлі.  В  діяльності  уряду  окреслилася  тенденція  до  скасування  внутрішнього  торгового  мита.   Проводилася  політика  захисту  інтересів  українських   купців   у  міжнародній  торгівлі.  Свідченням   цього  служить  розроблений,  очевидно  в  1650 р.,  проект  договору  з  Туреччиною   про  торгівлю,  що  передбачав  їх  звільнення   “ від  всяких  мит,  оплат і  податків...  на  сто років...”.  Водночас  створювались  сприятливі   умови  для  торгівлі  іноземців   на  терені  Української  держави.

      Серйозне   піклування    Б. Хмельницький  виявляв  щодо  організації   фінансової  справи.  В  джерелах  є  відомості  про  запровадження   карбування  національної  монети,  і,  можливо,  подальші  пошуки  науковців дадуть  можливість  підтвердити   їх  вірогідність.  Поповнення  фінансів   відбувалося   переважно з трьох джерел:   земельного  фонду,  доходів від промислів та  торгівлі  й податків.  Набула  поширення  здача  в  оренду  різних  промислів.

       Не  залишався  гетьман  осторонь  процесу  становлення   нової   судової  системи. На  місці   станово – шляхетської   системи   земських,  Бродських  і   підкоморських   судів  виростає  нова  система - козацьких    судів:   сотенних,  полкових   і  генеральних  судових  установ.  Місце  скасованого  домініального   судівництва   зайняли  здебільшого  сільські  суди.    Найвищий  суд  перебував  при  гетьмані.   Запроваджується  практика   надсилання  Б. Хмельницьким   судових  комісій  для  розгляду  справ   особливого  значення.

      5. Організація війська. Внутрішня політика.

      В   умовах  постійної  загрози   нападу  ззовні  неабияке  значення    мала  здатність  держави   захищати  свої  національні інтереси.   Розуміючи це,  Б. Хмельницький надавав першорядного   значення зміцненню її  обороноздатності.   Він,   по  суті,  став  творцем української армії (  60 – 80  тис.  вояків ),  яка нічим не  поступалася кращим  європейським  арміям  того  часу.   В  останні  роки  життя  задумався  над  проблемою  сформування  50 – тисячного  регулярного  війська,   яке  утримувалося  б   за  рахунок  скарбниці.  Велику  роль  у  зміцненні  збройних  сил  України  відіграло  прийняття  “Статей     про  устрій  Війська  Запорізького “ ,    що  послужили   першим  українським  військовим  статутом.

      Основну   ударну  силу  армії  становила   піхота.  Гетьман  переозброїв   її  найсучаснішою  вогнепальною  зброєю,  визначив  норми  боєприпаси  і  запровадив  завчасну  його  підготовку  ( ладування )  до  стрільби,  що  дало  змогу  скоротити  багатошеренговий   стрій  вояків  до  3 шеренг,  поліпшити можливості  маневрування  піхоти.  Велику  увагу  приділяв  кінноті,  яка  продемонструвала   високі  бойові  якості  уже  в  боях  під  Пилявцями,  Зборовим    та  Берестечком;    створив  сильну   артилерію,  що  поділялася   на  легку  і  важку  польову;  вперше  в  Україні  запровадив   гармати  на  лафетах.

       До  діючої  армії  входили  підрозділи   розвідки,   фортифікаційної ,  прикордонної  і   сторожової  служб.   Було  добре  налагоджено  постачання   зброї,   боєприпасів,   продовольства  та  фуражу.   В  історичних  джерелах  є  згадки  про  існування   санітарної  служби.  Мимовільне  захоплення  у  польських  офіцерів   викликала  сувора  дисципліна,  запроваджена  в  армії.   Впадає  в  око  вміння  гетьмана   зберігати  у   таємниці   свої  стратегічні   задуми,  виховувати,  добирати  та  висувати  на  відповідальні  посади   талановитих   воєначальників.

      Слід зазначити, що під час походу Б.Хмельницький командував головними силами армії. При цьому дуже вдало використовував старий запорозький звичай – оборону війська табором з возів. Він рішуче відмовився від оборонної тактики бою і свою військову майстерність виявляв насамперед у наступі, завдаючи противникові, як правило, несподіваного удару. Гетьман не витрачав сил на здобуття фортець, а розпочинав бій з головними силами ворога, аби їх розгромити. Коли це було вигідно, вдавався до партизанських методів боротьби. Б. Хмельницький показав себе неперевершеним майстром маневрової тактики. Під час боїв демонстрував особисту мужність, залізну витримку, кмітливість, ніколи не втрачав здатності тверезо оцінювати ситуацію і приймати необхідні рішення. Проведені гетьманом воєнні кампанії і битви проти польських та кримських військ збагатили скарбницю європейського військового мистецтва і дають підстави вважати його одним з найталановитіших полководців XVII ст.. Вирішальну роль відігравав Б. Хмельницький  і в процесі становлення розвідки та контррозвідки Української держави. До речі, чудово організована ним розвідувальна служба давала можливість вчасно отримувати найціннішу інформацію політичного та військового характеру й мала надзвичайно важливе значення для реалізації планів військових кампаній, а контррозвідка успішно розв’язувала питання захисту національних інтересів на терені України.

      Серед  іншого необхідно сказати і  про такий важливий аспект  державотворчої діяльності Б.Хмельницького, як розв’язання ним національної і конфесійної проблем. Коли спалахнула революція, гетьман прагнув не допустити зайвого кровопролиття, хоча це не завжди вдавалося. Так, дізнавшись про вчинені наказним гетьманом Максимом Кривоносом погроми в ряді міст (червень-липень 1648р.),  заборонив їх проводити, а також страчувати захоплених у полон шляхтичів. Як відзначав Б. Хмельницький у листі до польських комісарів від 19 серпня 1648р., „ми  не дозволяємо йому ніякого свавілля чинити, міста палити й руйнувати ... жоден з панів-поляків, хто потрапив до наших гетьманських рук, не замордований, і всі живі, як старі, так і молоді...”

       Є  підстави стверджувати, що на  відміну від багатьох політиків  Європи того часу гетьманові  не були притаманні ні почуття національної винятковості і нетерпимості до інших народів, ні почуття релігійного фанатизму. Послідовно  й рішуче відстоюючи інтереси православ’я, Богдан Хмельницький разом з тим визнавав право на існування католицизму й уніатства, вважаючи, що „є один Бог і одна християнська віра”. Принципово важливого положення, що „непристойна і тяжка справа, коли хто приневолює неохочих до своєї віри”, дотримувався до кінця свого життя. У розмові з київським митрополитом С Косовим у листопаді 1649р. зауважив : „Більше ж ми не хочемо бути тяжкими для уніатів. Хай вірують, як хотять...”. Безпідставними виглядають також звинувачення окремими дослідниками (переважно єврейськими) Б.Хмельницького в антисемітизмі.

        В роки революції гетьманові  доводилося вирішувати комплекс проблем, пов’язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності держави.

В цілому  українській  дипломатії  вдавалося  в  процесі  протиборства різних  політичних  сил  у Східній  і  Південно – Східній  Європі  знаходити  оптимальні  рішення:   укладати  союзи з одними  або домагатися  нейтралізації інших.   Це  привело до  визнання  України як  суб”єкта  міжнародних відносин  урядами Порти,  Кримського  ханства,  Англії,  Венеції,  Росії,  Трансільванії,   Австрії,  Молдавії,  Валахії,  Швеції.   Разом з тим глибокий  аналіз  ситуації,  що  складалася,  дав можливість  Б. Хмельницькому зробити невтішний висновок  -  жодна з тогочасних  сусідніх  держав   не  була  зацікавлена в існуванні незалежної  України.

        Надійність  і  поступливість Речі  Посполитій  постійно  виявляв  єдиний  військовий  союзник  України – кримський  хан  ( під  Зборовом  у  серпні 1649 р.,  під  Берестечком  у  червні   1651 р.,  під  час  Жванецької  кампанії   восени  1653 р.).  жодного  політичного  уроку  з  кровопролитної  боротьби  не  виніс  польський  уряд,  який  влітку  1653 р.  активізував  підготовку  нового  наступу  з  метою  ліквідації  Української  держави.  Далекими  від  союзницьких  склалися  на  цей  час  відносини  з  Молдавією,  Валахією  і  Трансільванією,  що  пішли  на  зближення   з  Річчю  Посполитою.  У  контексті  розвитку  геополітичної  ситуації  перед  Б. Хмельницьким  поставала  дилема:  залишитися  на  одинці  з  ворогом   і  втратити    основні  завоювання   або заради  їх  збереження  прийняти   протекторат   Османської  імперії чи  Росії.  Іншого  виходу  з трагічної геополітичної ситуації  просто  не  існувало.   Враховуючи  позицію більшості старшини  й козацтва,   Хмельницький  визнав    пріоритетною можливість  прийняття   протекторату   московського  царя.

       6. Московський протекторат. Переяславська  рада.

      Тепер   надії  Хмельницького  були  спрямовані  на  Москву.   В   цей  час  він  писав   цареві,   що  польське  військо   рушило  на  Україну   для  наруги  над  святими  церквами  й  вірою,  і  що  турецький  султан  запрошує  козаків  у  своє  підданство.   Першого  жовтня   1653 року   Земський  собор задовольнив  прохання  гетьмана,  а   8 січня   Переяславська  рада,  на  якій  були  оголошені  договірні  статті,   ухвалила  приєднати  Україну  до  Росії.  Суть  статей  договору  така:  Україна  зберігає  всі  свої  колишні  порядки   і  своє  самоврядування   під  владою  виборних  старшин  і  гетьмана,  яких  обирають  вільними  голосами.  Гетьман  має  право  приймати  послів  і  налагоджувати  відносини   з  чужоземними  державами;   всі  українські  стани  зберігають  за  собою   свої  давні  права  й  вольності:  кількість  козацького  війська   збільшується  до  60  тисяч.  Крім того,  можна набирати  ще  й добровільні полки;   гетьманський  уряд   зобов’язується  видавати  велику  платню  цареві,  збір  якої  доручали  місцевим  урядовцям,  без   втручання російських  збирачів.  Зі  свого боку,  цар обіцяв  захищати  Україну   своїми  військами   від  зазіхань  Польщі.

    Народ  присягав  повсюди,  але  вищі  українські  стани  з  деяким  недовір’ям   і  тривогою   за  недоторканність  своїх   прав  і  старих  звичаїв   зустрічали  перехід   у  московське  підданство.  Київський  митрополит  і  духівництво  відмовилися  присягати  й  не  допускали  підлеглих  до  неї  своїх  слуг  і  взагалі  людей,  що  проживали  в  їхніх  маєтках.  Козацька  старшина    й  православні  шляхтичі,  які  пристали  до  неї  під  час  повстання,  неохоче  йшли  під  “ московськую  протекцію “,   бо  з  їхніх  голів  не  вивітрився  план  незалежної  Української  держави.  Треба сказати, що вже протягом більше як з00 років кожне покоління українського народу по-різному оцінює цей крок Богдана Хмельницького. У більшості своїй оцінки ці породжені державними і політичними реаліями, що складалися у той чи інший період історії України.

       Пішовши   на  утворення  конфедеративного  союзу  з  Московією  (саме  така  характеристика   найповніше  відображає  юридично – правовий  зміст  цього  договору ),  гетьман  розглядав  його  лише  як  засіб   для  досягнення  більш  масштабної   та  глибокої   мети:  утвердження  суверенної  держави  й  об”єднання  під  булавою   всіх  етнічно  українських  земель.  Логіка  наступних  подій  промовляє,  що  він  діяв  саме  в  такому   напрямі  ( похід  восени  1655 р. українсько – російських  військ   у  Галичину;    домагання  у  1656 – 1657 рр.  від      урядів  Швеції  та  Трансільванії   включення  у  тексти  відповідних  договорів  статті  про  визнання  ними  входження  західноукраїнського  регіону  до  складу  козацької  держави  тощо).