Історичний аспект становлення та розвитку фінансової науки

 

                                       

 

 

 

                                       

 

 

 

 

 

 

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                     План

1. Вступ………………………………………………………………....ст.3

2. Зародження фінансової науки…………………………………….ст.4                                       

3. Досягнення наукових шкіл XVII-XVIII ст……………………….ст.5

4. Період остаточного виділення фінансової науки……………….ст.9

5. Від кейнсіанства до соціального ринкового господарства…….ст.14

6. Фінансова наука в радянський період…………………………...ст.17

7. Українська фінансова школа…………………………………….ст.19

8. Висновок…………………………………………………………...ст.22

9. Використана література……………………………………...…..ст.24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                

 

 

 

                              

 

 

 

                                    1. Вступ

 

Слово фiнанси  походить вiд середньовікового латинського  терміну finatio, financia, який застосовувався в ХІІІ - ХІV ст. для позначення обов’язкової сплати грошей та строку сплати. У Германії в ХVІ - ХVІІ ст. слово фінанси мало недобрий, лихий зміст: здирства, вимагання, хабарництва, лихварства. В той же час у Франції (ХVІ ст.) слово  фінанси використовувалося у  тому значенні, яке закріпилося за ним до початку ХХ ст. у всіх європейських країнах, а саме як сукупності матеріальних засобів, необхідних для задоволення  потреб держави та різноманітних  суспільних груп. [3 c. 12]

Оскільки  виникнення фінансів пов'язано, по-перше, з розвитком товарно-грошових відносин, і по-друге, з посиленням і розширенням  функцій держави, то причиною появи  фінансів можна вважати потреби  суб'єктів господарювання і держави  в фінансових ресурсах, які забезпечують їх діяльність.

Найвищого свого  розвитку фінанси досягли в XIX ст., коли функції держави значно розширились  і удосконалились, а товарно-грошові  відносини зайняли панівне становище  в економічних системах.

Виникнення  держави припускає, крім усього іншого, встановлення певних взаємин по розподілу і перерозподілу створюваних економічних благ між державою в особі верховної влади і рештою суб’єктів відтворювальних відносин. Ці відносини і визначалися поняттям фінанси.

Поняття “ фінанси ” в сучасному його уявленні можна віднести до етапу відособлення державної казни, виникнення державного бюджету.

Важливою  ознакою фінансів є їх грошовий характер. В повсякденному житті ми часто  вживаємо слово "фінанси", маючи  на увазі гроші. Дійсно, фінанси завжди мають грошову форму вираження.

Гроші є обов'язковою  умовою існування фінансів.

В цьому  зв'язку неправомірно відносити до фінансів натуральні відносини, які  мали місце в епоху рабовласництва і феодалізму. Наявність фінансових відносин завжди супроводжується реальним рухом грошових коштів. Немає грошей - не може бути і фінансів. Але це не дає приводу для ототожнення категорій "фінанси" і "гроші". За своїм місцем у товарному виробництві й обігу гроші - це специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом. На відміну від грошей фінанси не можна реально сприймати і відчувати на дотик.

Фінанси - це економічні відносини або між  людьми в суспільстві, або між  державою і суспільством, що виражаються  через рух грошових потоків (готівкових або безготівкових). Отже, у суті фінансів відображається не вся сукупність економічних відносин, а лише такі операції, які можна оцінити у  вартісних вимірниках.

Фінанси - це грошові відносини, що виникають в процесі розподілу і перерозподілу  вартості валового суспільного продукту і частини національного багатства у зв’язку з формуванням грошових доходів і нагромаджень  у суб'єктів господарювання та держави і використанням їх на розширене відтворення, матеріальне стимулювання працюючих, задоволення соціальних та інших потреб суспільства. [6 c. 19]

 

                         2.Зародження фінансової науки

  

        Фінансова наука як соціальне явище досить молода. Вона виникла у середині XV століття, тобто тоді, коли досягли повного розвитку товарно-грошові відносини й уможливилося створення фондів грошових засобів насамперед для задоволення різноманітних потреб держави. Треба зазначити, що власне фінанси існували майже на тисячоліття раніше. Так, у стародавньому Римі поряд із натуральними повинностями та контрибуцією стягувалися податки в грошовій формі, а також проводилися грошові виплати найманцям в армії.

Термін "наука" використовувався давньогрецькими  мислителями Платоном і Арістотелем, вживався Архімедом та іншими відомими філософами. До початку другого тисячоліття економічні погляди (включаючи й фінанси) викладалися у філософії.

       У XV ст. з остаточним відокремленням політичної економії від філософії фінансова наука розглядалася як складова економічної науки, що продовжувалося до XVIII ст.

     Термін "фінанси", що у перекладі з латинської мови означає "платіж", використовувався з метою розкриття механізму мобілізації матеріальних і фінансових ресурсів для потреб утримання монархів, державних структур та оборони країни. Для цього безконтрольно вводилися податки, різні збори і платежі. З розвитком торгівлі термін "фінанси" використовували для позначення платежів (внесків), які здійснювалися на користь держави.

      Безпосередньо у науковий обіг термін "фінанси" ввів французький вчений і політик Жан Боден у 1577 р. у праці "Шість книг про республіку" для виділення сукупності ресурсів, необхідних для задоволення потреб держави.

   

                         3. Досягнення наукових шкіл XVII-XVIII ст.

   

      У XVI—XVII ст. відбулося відокремлення державної казни від казни сімей монархів, внаслідок чого виникли поняття "державні фінанси", "державний бюджет", "державний кредит". Платники податків почали офіційно визнавати право держави на оподаткування замість надання платникам певних суспільних послуг. Фінансові потоки стали прозорими, змінилося бачення сутності фінансів.

      У XVIII ст. з розвитком державного господарства та демократичних засад з'явилося фінансове право. У 1784 р. Жак Неккер (міністр фінансів Франції) представив королю звіт про фінансовий стан нації. Таким чином вперше було оприлюднено офіційний документ, що містив дані за декілька років про доходи і видатки Франції. Цей період характеризувався виділенням фінансової науки як самостійної галузі наукових знань.

     XIX ст. характеризується розвитком капіталізму, поглибленням розуміння і трактування фінансів, розширенням сфери фінансових відносин. Фінанси використовуються як вагомий чинник політичного і соціально-економічного життя суспільства.

      Із розвитком товарно-грошових відносин розширилися і вдосконалилися функції держави, відбулися глобалізаційні процеси, об'єднання економічних систем, створення потужних міждержавних фінансових структур, змінилося місце фінансових у сфері економічних відносин, їхня роль у внутрішньому житті країни та на світовому рівні.

     Найвищого рівня розвитку досягли фінанси у XXI ст. З посиленням глобалізаційних процесів фінансові відносини вийшли далеко за межі окремих держав, стали домінуючими у світовій економіці і політиці.

       Сьогодні фінансова наука є рушійною силою у розвитку фінансових відносин. З її допомогою моделюються фінансові стосунки національного і міжнародного масштабу, приймаються доленосні політичні та економічні рішення.

      Фінансова наука як самостійна галузь наукових знань тісно пов'язана з усіма економічними науками. Вона використовує спільну інформаційну базу, користується спільними принципами, методами і прийомами, має спільний об'єкт — суспільство. Результати фінансових наукових досліджень тісно пов'язані з результатами досліджень інших галузей економічних наук і спрямовані на удосконалення суспільних відносин, підвищення ефективності функціонування економіки і соціальної сфери, зміцнення економічної могутності держави. Фінансова наука розглядається як вчення про сутність і роль фінансів у суспільстві, закономірності їх виникнення та розвитку на різних історичних етапах розвитку суспільно-економічних формацій.

До XV ст. фінансової науки як окремої галузі наукових знань не існувало, хоча окремі її аспекти  розглядались філософією, зокрема представниками античної науки Арістотелем, Платоном, Ксенофонтом, Ціцероном та іншими. Практичні  питання фінансів за часів рабовласницького ладу вирішувалися державною елітою у контексті задоволення державних  потреб. Поширеними на той час були натуральні повинності, податки і  збори у грошовій формі. Ставлення  до податків більшості членів суспільства було негативним, хоча у Флоренції і Венеції можна було спостерігати успішну організацію практичних фінансів.

     XIV ст. пов'язане з появою великих монархій, необхідністю утримання великих армій, розширенням сфери і функцій правлячих структур, що зумовило зростання потреби у великих обсягах коштів. Вирішення цих завдань було можливим за умови пошуку додаткових джерел доходів. Саме на цей час припадає розквіт фінансової науки, налагодження її зв'язку із фінансовою практикою.

     У 1577 р. французький науковець Ж. Боден опублікував працю "Фінансові нерви держави", яку вважають початком публічної фінансової науки. З того часу фінансова наука набула нової якості. З'являються цікаві наукові праці з фінансів таких італійських вчених, як Дж. Баторо, Н. Макіавеллі, Ф. Петрарки та ін. Хоча опубліковані праці характеризувалися практичним спрямуванням, однак для фінансової науки вони мали дуже велике значення.

    У XVII ст. були опубліковані наукові праці з проблем оподаткування англійськими вченими Т. Гоббсом, Дж. Локком, Т. Меном. Більшість вчених того часу підтримували ідеї непрямого оподаткування, рекомендували спростити чинну і побудувати нову систему оподаткування на раціональних засадах.

    У цей час В. Петті опублікував працю "Трактат про податки і збори", яка за своїм змістом розкривала засади політичної економії, що стало підставою для присвоєння автору звання першого професійного економіста. Заслугою В. Петті є наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці, методи їхнього використання, про ціну речей, яка визначається кількістю затраченого на її виробництво часу. Він підкреслював, що праця — це батько багатства, а земля — його мати. Наукові здобутки В. Петті суттєво вплинули на розвиток економічної науки загалом і фінансової зокрема.

    У XVII—XVIII ст. вагомий внесок у розвиток фінансової науки зробили німецькі вчені — представники німецької школи камералістики — Л. фон Се-кондорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони акцентували увагу на системі управління фінансами, взаємозв'язку фінансів з економікою, залежності добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

    У 1746 р. була опублікована основна праця Ф. Юсті "Система фінансового господарства'', у якій вперше викладено основи фінансової науки. Його погляди на фінанси і фінансову науку мали істотний вплив на розвиток фінансової теорії і практики у багатьох країнах.

    З працями Ф. Юсті, Ж. Неккера ("Про стан фінансів нації") пов'язується створення нової самостійної галузі економічної науки — фінансової, яка виділилася із політичної економії. Вони дали поштовх до розширення сфери фінансових наукових досліджень.

    Пожвавленню фінансової науки сприяли ідеї Великої французької революції. Завдяки новим поглядам Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта світ змінив своє ставлення до питань державотворення, економіки, фінансів, політики.

    На той період припадає опублікування праць у галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Д. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. їхні ідеї про справедливе оподаткування, джерела доходів, розмір участі кожного, зокрема, у витратах держави підтримувалися прихильниками у багатьох країнах Європи. Важливим теоретичним висновком фізіократів у фінансовій теорії є те, що лише земля дає чистий дохід, тому держава може одержувати його частину у формі плати за землю. Таке твердження було помилковим, оскільки чистий дохід створюється найманою працею.

     Позитивними результатами фінансових наукових досліджень фізіократів, зокрема Ф. Кене, е розроблення економічної таблиці, у якій чітко проглядається схема взаємозв'язку фінансів, їхні ролі у процесі суспільного відтворення. Проте найбільшою заслугою фізіократів є те, що вони, критикуючи тодішню фінансову систему, вплинули позитивно на розвиток класичної школи політичної економії.

    Відповідний внесок у розвиток фінансової науки зробили класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо. Вони розробили положення, які безпосередньо стосуються сутності фінансів держави, показали, що держава зобов'язана захищати свої кордони, приватну власність і вільну конкуренцію, а фінанси є необхідною матеріальною базою для утримання державного апарату і відображають непродуктивне використання коштів.

     Позитивним у роботах А. Сміта є обґрунтування поділу витрат на загальнодержавні і місцеві, а також формулювання принципів оподаткування, наприклад таких: податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів; податки повинні бути визначені завчасно; податок повинен сплачуватися у зручний для платника час; стягнення податків повинно бути дешевим. Ці положення є актуальними і сьогодні. Цікавими з позиції практичних фінансів є погляди А. Сміта про обмеження підприємницької діяльності держави, що відповідало інтересам капіталістів, які бажали монополізувати своє місце в економіці.

    Праці А. Сміта "Дослідження про багатство народів" та Д. Рікадо "Початок політичної економії і оподаткування" сприяли формуванню нових підходів до фінансової теорії і практики, використовувалися у процесі прийняття важливих державних рішень у галузі фінансів.

                    

                   4.Період остаточного виділення фінансової науки

 

       Вчений А. Вагнер (представник німецької школи, 1870 рр.) доповнив Смітову теорію оподаткування теорією колективних потреб і ввів фінансові принципи - достатності і еластичності обкладання податками. Його система оподаткування враховувала баланс інтересів платників і держави (з пріоритетом останньої). Взагалі, він виступав за розширення державної діяльності (адміністративної, інвестиційної, соціально-культурної). Він сформулював дев’ять принципів оподаткування, які доповнили Смітові принципи:

достатність і рухливість ;

вибір належного джерела і об’єкта;

загальність і рівність;

визначеність, зручність, дешевизна.

    Друга половина XIX ст. характеризується політичними та економічними перетвореннями радикального характеру: у більшості європейських країн монархічні режими були змінені демократичними органами влади; відбулися революційні зміни в економіці; започаткувався розвиток правових основ державного управління, включаючи фінансове право.

    Досягла великих успіхів і фінансова наука. Розширилися обсяги безпосередніх наукових досліджень у фінансовій галузі, почали формуватися центри фінансової науки у великих європейських університетах, створювалися кафедри фінансів, на яких працювали провідні вчені-фінансисти, розпочалася підготовка фінансових кадрів.

    Німецьким вченим К.Г. Pay був опублікований перший підручник з фінансів "Основні начала фінансової науки", який майже півстоліття перевидавався і був основним не тільки у Німеччині, а й у всіх європейських країнах. Зміст цього підручника був класичним: вступ, державні доходи, державні видатки, державний кредит, бюджет, організація управління фінансами.

      До відомих фінансистів XIX ст. належать: Ж. Сісмонді (швейцарець), Е. Сакс (австрієць), Ф. Нітті (італієць), Б. Селігман (американець) та ін.

  У Росії термін "фінанси" з'явився наприкінці XVIII ст. внаслідок запозичення з французької літератури. До цього використовувався термін "казна".

      Наукові і практичні фінансові проблеми розглядалися у працях І. Посошкова ("Книга о скудности и багатстве", XVIII ст.), О. Радищева ("Записки о податях", XVIII ст.), М. Тургенєва ("Досвід теорії податків, XIX ст.), І. Горлова, Д. Толстого, М. Орлова, Н. Мордвінова, І. Янджула, Л. Хомського, М. Капусті-на та ін.

      Серед видатних українських представників фінансової науки чільне місце займає І. Франко, який присвятив фінансовим проблемам більше 40 праць. Актуальність багатьох порушених І. Франком фінансових проблем не викликає сумнівів і сьогодні. Досить цікавою є його праця "Сила податкова Галичини", у якій досліджується податкова система Австро-Угорської імперії.

      Вагомий внесок у розвиток фінансової науки в Україні зробив М. Туган-Барановський, який виступав проти запровадження прогресивного оподаткування, досліджував фінансові можливості держави, підприємців, працівників.

Найвищого рівня  розвитку фінансова наука досягла  у XX ст. У цей час формуються фінансові наукові школи, розробляються нові теоретичні положення, доктрини, фінансова наука набуває особливого забарвлення. її результатами керуються підприємці, вчені, державні і політичні діячі, керівники міждержавних інституцій.

     У світовій практиці сформувалися два пізнавально-дослідні підходи до наукових досліджень, які отримали назву позитивного і нормативного методів. Предметом дослідження позитивної науки були факти та емпіричні реалії. Нормативна, або регулятивна, й емпірична науки зосереджувалися на питанні "Що повинно бути". Якщо нормативна наука має прикладний та етичний характер, то позитивна — описовий і теоретичний. Професор Р. Ліпсі (Канада) зазначав, що можливість відокремити позитивні дослідження від нормативних зумовила одну з головних причин успіхів науки за останні 300 років.

      До позитивістської школи належали Й. Шумпетер, Ф. Хайєк, М. Фрідмен та ін. Прихильниками нормативного методу були Дж. Граафф, Б. Мішену, А. Вагнер, Б. Баррі, Д. Ролз, Н. Калдор, Р. Ноузік та ін.

      Е. Мішену зазначав, що повністю позитивну науку вважали б дуже престижним інтелектуальним заняттям, але вона б не завоювала прихильності суспільства, а імперативна теорія активно використовується усіма цивілізованими суспільствами.

      У А. Вагнера значення державних фінансів і науки про них підвищується до статусу першочергової дисципліни, призначеної для обґрунтування раціональної фінансово-економічної політики, корегування економічних процесів, вирішення соціальних проблем суспільства. Ідеї А. Вагнера відобразилися у Конституції ФРН і втілилися у принципи соціального ринкового господарства та держави добробуту.

    Держава добробуту — одне з найзначніших досягнень зарубіжної науки — характеризується такими ознаками:

— значні масштаби перерозподілу ВВП  через бюджетну систему (до 50 % ВВП);

— велике значення зовнішньої торгівлі (20—25 % від обсягів ВВП);

— соціальний захист видаткової частини  бюджетів: фінансування інвестицій у  людській капітал (освіта, охорона здоров'я), соціальні компенсації з безробіття та низьких доходів;

— формування бюджетних доходів переважно  за рахунок прибуткового оподаткування  фізичних осіб;

— бюджетне субсидіювання окремих  галузей промисловості та сільськогосподарського виробництва.

     Класикою нормативної теорії суспільного вибору стали праці В. Парето, Л. Роббінса, А. Бергсона, Н. Калдора, А. Лярнера, А. Пігу, П. Самуельсона, Дж. Грааффа та ін.

      В. Парето запропонував етичний ідеал суспільного добробуту — оптимум за Парето, згідно з яким умовою зростання суспільного добробуту є покращення добробуту одних людей без одночасного погіршення стану інших. Цей стан рівноваги увійшов у науку під назвою умови або ефективності за Парето. Водночас В. Парето вважається родоначальником так званої нової теорії добробуту за формулою "найвище щастя — для найбільшої кількості людей".

      У цілому світова фінансова наука у XX ст. розвивалася за двома напрямами: класичним і неокласичним.

      Класичний напрям (В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль) включав такі наукові школи:

— камералісти;

— меркантилісти;

— фізіократи;

— марксисти;

— китайські соціалісти;

— австрійська (Е. Сакс та ін.);

— історична (А. Вагнер та ін.).

     Неокласичний напрям (Л. Вальрас, Ф. Візер, І. Джевонс, А. Маршалл, К. Менгер, В. Парето, П. Самуельсон, М. Фрідмен) включає такі фінансові школи і напрями;

— фінансова думка країн Східної  Європи і СНД (включаючи українську фінансову думку);

— кейнсіанство і його епігони;

— сучасні напрями фінансової думки  Заходу (А. Пігу, Дж. Б'юкенен, Р. Масгрейв та ін.);

— італійська школа (Е. Бароне, М. Пантелеоні та ін.);

— шведська школа (К. Вексель, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль).

    Найбільш поширеними у XX ст. були такі класичні теорії державних фінансів:

— соціально-етична теорія оподаткування, закон підвищування державних видатків — "закон Вагнера" (А. Вагнер, Німеччина);

— концепція розподілу державних  доходів і видатків з позиції  суб'єктивістської теорії вартості (М. Пантелеоні, Італія);

— теорія фінансової системи як продукту історичних умов, інтерпретація податків як продукту конституційного суспільства (Л. Штейн, Німеччина);

— теорія ціноутворення суспільних благ з позицій маржиналізму (У. Мадзола, Італія);

— теорія справедливого оподаткування  як складова теорії економіки добробуту  і політичного процесу (К. Віксель, Швеція);.

— теоретизація державних фінансів як механізму установлення рівноваги  між приватними і суспільними  благами через політичний процес (Д. Монте-мартіні, Італія);

— теорія суспільних потреб з позицій  суб'єктивної вигоди (Е. Бароне, Італія);

— соціологічна інтерпретація державних  фінансів з позицій теорії фіскальної експлуатації (Р. Гольдштейн, Австрія);

— теорія максимізації вигоди через баланс індивідуальних практичних корисностей  приватних і суспільних потреб (Ф. Візер, Австрія);

— теорія державних фінансів в інтерпретації  соціальної солідарності (Г. Рітгль, Німеччина);

— теорія оподаткування з позицій  суб'єктивної вартості (Б. Сакс, Австрія);

— теорія практичної корисності для обґрунтування  параметрів державного бюджету, розроблення  теорії фіскального обміну (Е. Ліндаль, Швеція);

— інтерпретація податків як страхової  премії та форми колективного заощадження (П. Леруа-Больє, Франція);

— "чиста" формалізована теорія оподаткування на основі маржиналізму (Д. Еджворт, Англія);

— теорія прогресивного оподаткування  з позиції граничної корисності доходу (А. Кохен-Стюард, Голландія). [5 c. 23]

   

5.Від кейнсіанства до соціального ринкового господарства

 

Наприкінці  XIX - початку XX ст. значний вплив на фінансову науку справили маржиналісти з їхньою теорією граничної корисності державних послуг і граничної корисності податків.

Державні  витрати і податки розглядалися в теорії граничної корисності як індивідуальні угоди між державою і приватними особами.

До початку  першої світової війни економічна наука  дотримувалась принципу невтручання  держави в економіку країни.

Регулювання виробництва і розподілу почало здійснюватися вже в роки першої світової війни. Цей процес посилився  в роки економічної кризи (1929-1933 рр.)

Економічна  теорія англійського економіста Дж. Кейн-са мала надзвичайно великий вплив  на розвиток фінансової теорії. В основу цієї фінансової концепції покладена  ідея «ефективного попиту» і його стимулювання. Ця принципово нова теорія фінансів спрямована на регулювання  в умовах сильно монополізованого виробництва.

У Кейнсовій  «Загальній теорії зайнятості, процента і грошей» обґрунтовувалась необхідність втручання держави в економіку  і основними інструментами управління повинні стати фінансові механізми. Зростання державних витрат за рахунок  податків і позик, гнучкіший їх перерозподіл повинні оживити підприємницьку діяльність, забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідувати безробіття. Держава повинна впливати на інвестиційне і особисте споживання громадян. Держава має перешкодити падінню попиту на товари і скороченню виробництва: для цього збільшуються державні витрати, стимулюються приватні інвестиції.

Його формула  така:

Заощадження + податки = інвестиції + державні витрати.

До 70-х років  XX ст. ідеї Кейнса лежали в основі фінансової політики більшості розвинених країн. У 50-60-х рр. послідовник Д. Кейнса - Ф. Перру вніс в теорію динамічний елемент і створив теорію економічного зростання.

Економісти  зразу декількох країн завершили  розробку фіскальної антициклічної  теорії з метою збалансованого розвитку. Неокейнсіанці відстоювали необхідність великих державних витрат, незважаючи на зростання державного боргу. Ця теорія виявилася хибною - катастрофічно  зростали дефіцити бюджету.

Стокгольмська школа (Г. Мюрдаль, Е. Ліндаль) запропонувала  теорію «циклічного балансування бюджету» - пристосування прибутків і витрат держави до економічного циклу. Так, в ряді капіталістичних країн  були створені фонди циклічного регулювання.

Неокейнсіанці додали до кейнсової теорії «вмонтованого  бюджетного стабілізатора», що діє  в автоматичному режимі, «керовані  стабілізатори».

Паралельно  з теоріями неокейнсіанців після  війни у 50-і роки пожвавились неокласичні  теорії - ідеї вільного підприємництва при обмеженні державного регулювання. їх принципи: скорочення державних  витрат; збільшення в їх структурі  витрат у виробництво і науку; зниження рівня податків і досягнення бездефіцитного бюджету.

Представники  неокласичної школи інтернаціональні (Р. Слоу, Дж. Кенрик - СІЛА, А. Роббінс  та Дж. Мід - Великобританія).

В умовах посилення  інфляційних тенденцій в економіках багатьох країн зростає критика  і кейнсіанської, і неокейнсіанської теорій.

В цих умовах з неокласичної школи виділився  нео-консервативний напрям (у США - Т. Стейн, у Великобританії - Дж. Хау), що розробляв теорію «економіки пропозиції» (всупереч теорії Кейнса стимулювання «ефективного попиту»).

Їхня фінансова  концепція базується на тому, що економічне зростання визначається заощадженням і накопиченням. А відтак держава через податкову систему  повинна створити умови для формування заощаджень, які будуть достатніми для забезпечення інвестицій у країні. Держава має стимулювати науково-технічний  прогрес. На відміну від фінансів, що розглядали податки як засіб антипиклічного кон’юнктурного регулювання, неоконсерватори  обстоюють зниження податкового  вилучення для підтримки високого рівня заощаджень та інвестицій.

В основу податкових реформ у більшості країн Заходу у 80-х роках була покладена податкова  концепція американського економіста А. Лаффера, який дійшов висновку про  те, що високі ставки податку стримують  темпи економічного зростання, що відображено  на графіку (який носить назву кривої Лаффера).

У 70-х роках  оформився посткейнсіанський напрям (Н. Калдор, Г. Шекл - Великобританія, СІЛА - X. Мінський, Р. Клауфер). Вони критикували основи і неокласичної школи, і неокейнсіанської. Їхня ідея зводилась до розширення державного втручання з допомогою фінансового механізму. Фінансова політика має бути основним елементом регулювання і має спрямовуватися на обмеження діяльності монополій, скорочення військових витрат. У «політиці прибутків» вони виступають за проведення соціальних реформ і збільшення витрат на соціальні цілі.

У політиці оподаткування  дотримуються ідеї заміни прибуткового податку податком на споживання, розглядаючи  останній як оподаткування частини  прибутку, що йде на особисті витрати, щоб стимулювати заощадження  і послабити інфляцію.