Історичні та концептуальні вимоги благодійництва

Міністерство  освіти і науки України

Запорізький національний технічний університет

Інститут  управління і права 
 
 
 
 

Контрольна  робота 
 
 

  З дисципліни: «Соціальна політика в Україні» 

За  темою: «Історичні та концептуальні вимоги благодійництва» 
 
 
 
 

м. Запоріжжя

2011 рік

   Зміст

   1.Вступ---------------------------------------------------------------------------------3

   2. Благодійництво. Його концептуальні та історичні витоки---------------5

   3. Благодійна діяльність – складова соціальної діяльності------------------8

   4. Висновок----------------------------------------------------------------------------11

   5. Список використаних джерел---------------------------------------------------12 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.Вступ

     Процеси, що відбуваються в сучасній Україні - розшарування суспільства, зубожіння  значної маси населення - змушують звернути увагу не тільки на відродження економіки і необхідність підвищення добробуту народу, а й на вивчення досвіду, пов'язаного з організацією поточної практичної допомоги культурі, зокрема, благодійності, як прояви турботи держави про моральне здоров'я та інтелектуальний потенціал будь-якого соціуму.

Дослідження культурологічного аспекту феномена «благодійність» дозволяє не тільки пояснити його місце в історико-культурному  процесі українського суспільства, а й актуалізувати управління і прогнозування цього явища.

     Реалізуючи  найважливіші функції культури, модифікуючись відповідно до існуючого соціумом, благодійність, проте, зберігає іманентно властиві їй властивості, що роблять її непересічну цінність суспільства, інструментом вирішення конкретних завдань.

     Розуміється благодійність як закономірна особливість вітчизняної культури, як вид соціально-культурної діяльності, складаний під впливом навколишнього світу і факторів, спрямованих на здійснення культурної політики держави. Крім того, благодійність - показник ставлення суспільства і держави до культури нації, народу, інструмент формування культури особистості.

Об'єкт дослідження - благодійництво, його витоки.

     Предмет дослідження - процес формування благодійництва, його аналіз у контексті історичних та концептуальних витоків.

     Мета - аналіз благодійності в соціальному просторі українського регіону.

     Завдання  дослідження:

     - сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних програм, що спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища;

     - поліпшення матеріального становища набувачів благодійної допомоги, сприяння соціальній реабілітації малозабезпечених, безробітних, інвалідів, інших осіб, які потребують піклування, а також подання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і законних інтересів; подання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок стихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам репресій, біженцям;

     - сприяння розвитку науки і освіти, реалізації науково-освітніх програм, подання допомоги вчителям, вченим, студентам, учням; сприяння розвитку культури, в тому числі реалізації програм національно-культурного розвитку, доступові всіх верств населення, особливо малозабезпечених, до культурних цінностей та художньої творчості;

     - подання допомоги талановитій творчій молоді;

     - сприяння охороні і збереженню культурної спадщини, історико-культурного середовища, пам’яток історії та культури, місць поховання;

     - подання допомоги у розвитку видавничої справи, засобів масової інформації, інформаційної інфраструктури;

     - сприяння розвитку природно-заповідного фонду та природоохоронної справи;

     - сприяння розвитку охорони здоров’я, масової фізичної культури, спорту і туризму, пропагування здорового способу життя, участь у поданні медичної допомоги населенню та здійснення соціального догляду за хворими, інвалідами, одинокими, людьми похилого віку та іншими особами, які через свої фізичні, матеріальні чи інші особливості потребують соціальної підтримки та піклування;

     - сприяння захисту материнства та дитинства, подання допомоги багатодітним та малозабезпеченим сім’ям. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2. Благодійництво. Його концептуальні та історичні витоки.

Прояви  благодійності в Україні існували здавна, поступово переростаючи у сталі традиції, що жили століттями й переходили з покоління в покоління як найкращі здобутки людства. Історія українського народу свідчить про факти милосердя й благодійності, як прояви високих моральних якостей та етичних норм, котрі характеризують суспільні пріоритети.

   На  жаль, зазначена проблематика в Україні  тривалий період замовчувалася, а саму благодійність розглядали тенденційно  й упереджено. Але останнім часом  розвиток благодійного руху та благодійна діяльність окремих осіб і родин привертають дедалі більшу увагу науковців, оскільки благодійність залишається важливим аспектом життя країни й відносин між державою та громадянським суспільством.

     Благодійництво досліджували такі науковці, як О. Алексєєва, Б. Бромлей, М. Колісник, Т. Літвінова, Д. Страховський, Ф. Ступак, Г. Ульгорн, В. Чепурнов та інші. Втім, ця тема настільки актуальна, що спонукає до подальшого її вивчення.

   Поняття «благодійність» увійшло в суспільну  свідомість як гуманістичний поклик людини надавати допомогу нужденним незалежно від національної, расової, соціальної, релігійної належності. Практика доброчинної допомоги та новітні дослідження суспільних наук засвідчили, що моральні підстави благодійності не суперечать релігійним канонам жодної з трьох світових релігій. А християнство розглядають як ідейне джерело благодійності [9, c. 176].

   Нині  така діяльність набуває дедалі більшого значення у розв’язанні гострих  соціальних проблем – благодійні організації, фонди роблять значний  внесок у соціальну сферу. У поняття «благодійність» сучасне суспільство вкладає широкий зміст – від звичайної матеріальної допомоги до меценатства.

   Отже, благодійність можна трактувати як некомерційну неприбуткову діяльність організацій та фізичних осіб, спрямовану на задоволення потреб соціального розвитку. У ширшому розумінні благодійність визначається як «інвестування соціальної сфери» [3, c. 89].

   В історико-правовій літературі початку  ХХ століття немає досить повного  визначення благодійності. Як правило, її розглядають через призму однієї або декількох притаманних їй ознак. Наприклад, Д. Страховський уважає її «...проявом співчуття до ближнього», Г. Ульгорн – «...безкорисливою допомогою злиденним». Доктор Айван Шевер каже, що «благодійність є непримусовою, базується на прагненні допомогти. Це справа, зроблена без попередньої думки про фінансову винагороду». Найпопулярніший російський Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона визначає благодійність як «проявление сострадания к ближнему и нравственную обязательность имущего спешить на помощь неимущему…». Тлумачний словник В. Даля характеризує особу благодійника як «творящего, делающего добро другим». На думку італійського ученого Нуово Дізіонаріо, «благодійник – це громадянин, який добровільно, а не для того, щоб продемонструвати свої матеріальні зобов’язання чи законні обов’язки, керується ідеєю суспільної та приватної солідарності». Тлумачний словник української мови трактує благодійність як надання «приватним особам матеріальної допомоги, підтримки бідним, сиротам та іншим».

   Історично склалися три види благодійності: особиста, громадська та державна. Першу здійснюють фізичні особи. Друга є формою організованої благодійності та формою громадської опіки, тобто  благодійної діяльності окремих  громад. Третя – благодійна діяльність держави.

   Серед найпоширеніших видів сучасної вітчизняної  доброчинності – організована (громадська), що здійснюється благодійними організаціями. Аналіз норм Закону «Про благодійництво та благодійні організації» дає можливість дійти висновку, що благодійництву притаманні такі ознаки: безкорисливість, добровільність, усвідомленість та цільовий характер [4]. Згідно з цим законом, благодійництво – добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у наданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги. Специфічними формами благодійництва є меценатство й спонсорство. А благодійна діяльність – добровільна безкорислива діяльність благодійних організацій, що не передбачає одержання прибутків від цієї діяльності.

   У статті 3 Закону «Про Товариство Червоного  Хреста України» благодійна діяльність ототожнюється із благодійництвом  і визначається як діяльність, пов’язана  з наданням допомоги та підтримки  тим, хто її потребує, ґрунтуючись  на загальнолюдських принципах гуманності й взаємодопомоги, що здійснюється виключно безоплатно, тобто без мети одержання прибутку чи іншої винагороди. Цим же законом Товариство Червоного Хреста визнається добровільною громадською гуманітарною організацією, яка в процесі своєї діяльності може створювати доброчинні благодійні фонди та за рахунок останніх надавати безкоштовну санітарну й медико-соціальну допомогу самотнім непрацездатним громадянам похилого віку, дітям-сиротам, інвалідам, бездомним, немічним та іншим соціально не захищеним верствам населення, яким необхідні турбота й підтримка (ст. 9) [7].

   Учений  В. Чепурнов зауважує, що українське законодавство  про благодійність тривалий час  нехтувало зв’язок безкорисливої  діяльності благодійників із їхнім  добровільним і свідомим ставленням до неї. Добровільність означає здійснення благодійником своєї діяльності на підставі власного волевиявлення без будь-якого примусу з боку інших осіб. Однак безкорисливість може виражатися не лише в добровільному усвідомленому неотриманні (недоотриманні) благодійником матеріального еквівалента за надану третім особам благодійну допомогу, а й в усвідомленій жертвувальній діяльності, яка є найвищим проявом безкорисливості. На думку О. Алексєєвої, жертвувальна діяльність благодійника полягає в невимушеному усвідомленому неотриманні (недоотриманні) ним указаного матеріального еквівалента або тих прав, які необхідні самому благодійнику. Поряд із свідомим ставленням до благодійництва, жертвувальна діяльність благодійників найчастіше пов’язана з передачею набувачеві допомоги того матеріального об’єкта або тих прав, які необхідні самому благодійникові. Справді, якщо в основі неусвідомленої безкорисливості лежить добровільне пожертвування надлишку, тобто того об’єкта чи тих прав, які виходять за межі найнеобхідніших потреб благодійника, то жертвувальна діяльність передбачає добровільне аскетичне самообмеження благодійника: він без будь-якого примусу жертвує те, що потрібно йому самому [10, c. 73].

   1994 року Міжнародний Фонд милосердя  й здоров’я розробив проект  «Добровільного кодексу благодійництва», що містить мотиваційні засади благодійної діяльності: перелік релігійних, психологічних, етичних, раціональних спонукань до благодіянь.

   Ухвалення Закону «Про внесення змін до Закону України  «Про благодійництво та благодійні організації» [5], в якому термін «благодійництво» визначено як «добровільну безкорисливу діяльність», є кроком уперед на шляху до цивілізованого врегулювання благодійництва, свідченням державної уваги до питання, що розглядається. Однак, на жаль, аспект «усвідомленості» цього діяння залишається поза увагою законодавця.

   Повертаючись  до визначень категорій «благодійність», «благодійництво» і «благодійна  діяльність», констатуємо, що сучасне  законодавство України про благодійництво ґрунтується на певній етичній концепції. Джерела її були закладені ще канонічним правом, яке визначальною ознакою добродійності (тобто благодійності) вважало характер особистих спонукань благодійника до вчинюваних благодіянь. Відповідно до класичних уявлень бездоганність спонукань доброчинців до здійснюваної ними діяльності мала важливе значення. Відсутність «добрих» намірів благодійника, який надавав доброчинну допомогу не безкорисливо, а маючи меркантильні цілі, заперечувало моральну цінність такої допомоги, породжуючи тим самим удаване благодійництво.

   Порівняльний  аналіз понять «благодійність», «благодійництво» та «благодійна діяльність» свідчить, що, наприклад, благодійництво є приватною  акцією з надання допомоги нужденним  із боку фізичних і юридичних осіб (які не є благодійними організаціями), а благодійна діяльність – це регулярна діяльність із метою надання благодійної допомоги, що провадиться благодійними організаціями. Поняття «благодійність» поєднує в собі благодійництво і благодійну діяльність, тому за змістом воно є ширшим від двох останніх понять. Їх споріднює загальна мета: і благодійництво, і благодійна діяльність здійснюються з метою надання доброчинної допомоги.

   На  нашу думку, благодійність – це добровільна, усвідомлена, безкорислива діяльність організованих суб’єктів (благодійних  об’єднань) і одноразова чи періодична дія окремих благодійників, спрямована на покращення соціального стану  певних осіб, які цього потребують, та розв’язання проблем соціально-культурної сфери суспільства загалом. А благодійництво – це добровільна, безкорислива, усвідомлена пожертва, що здійснюється у формі фінансової, матеріальної, організаційної допомоги чи наданої послуги, із метою покращення матеріального та морального стану її набувача. Таке визначення точніше відтворює значення цього поняття, бо вказує на те, що благодійництво – це конкретна дія, здійснена щодо іншої особи, яка має в цьому потребу. Водночас благодійна діяльність – це добровільна, безкорислива, усвідомлена, неприбуткова економічна діяльність організованих суб’єктів із надання фінансової, матеріальної, організаційної допомоги її набувачам, а також безоплатного надання послуг, що здійснюється з метою покращення матеріального й морального стану окремих осіб та соціально-економічного розвитку. Інакше кажучи, благодійну діяльність можна трактувати як особливий вид соціальних відносин, які виникають між юридичними й фізичними особами та державою під час формування й використання благодійних коштів, надання матеріальної, організаційної допомоги, а також соціальних послуг із метою покращення реалізації конституційних прав громадян на охорону здоров’я, освіту, соціальний захист, культурний розвиток і забезпечення суспільного добробуту загалом.

   З огляду на те, що у ст. 16 Закону «Про благодійництво та благодійні організації» ідеться про «здійснення благодійними організаціями благодійної діяльності у вигляді надання конкретних послуг (виконання робіт), що підлягають обов’язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законодавством України порядку», можна дійти такого висновку: благодійна діяльність передбачає також надання послуг. У зв’язку з цим необхідно врахувати у визначенні поняття «благодійна діяльність» таку її форму, як надання послуг. Це, на нашу думку, гармонізує Закон «Про благодійництво і благодійні організації» із Законом «Про соціальні послуги», ст. 1 якого визначає поняття соціальних послуг [6]. Його розуміють як комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, здійснюваних щодо окремих соціальних груп чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги, із метою поліпшення або відтворення їхньої життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя.  

   3. Благодійна діяльність – складова  соціальної діяльності. 

   Відповідно  благодійна діяльність є складовою  соціальної діяльності.

   Соціальна діяльність – це єдність теоретичного й матеріально-практичного процесів, що здійснюються соціальними суб’єктами з метою цілеспрямованого використання та зміни навколишнього середовища в інтересах людей.

   На  нашу думку, регулювання благодійної  діяльності як складової соціальної здійснюється за загальними принципами соціального регулювання, об’єктивна необхідність якого зумовлюється сутністю людського суспільства. Останнє, у свою чергу, складається з великої кількості осіб, спільна діяльність яких викликає потребу формувати й узгоджувати їхню поведінку в усіх сферах суспільного життя, що й досягається за допомогою соціального регулювання. Його мета полягає у приведенні поведінки індивідів та їхніх груп у відповідність із об’єктивною закономірністю, яка існує у суспільстві. Інакше кажучи – в досягненні оптимально можливого збігу дій суспільних законів із життєдіяльністю людей, у якій ці закони проявляються.

   Соціальне регулювання в суспільстві було завжди. Отже, воно має загальний  характер щодо системної природи  суспільства, суспільної колективної праці людей, потреби у спілкуванні під час трудової діяльності та в побуті, необхідності обмінюватися продуктами матеріальної та духовної діяльності.

   Розрізняють індивідуальне та нормативне соціальне  регулювання.

   Індивідуальне регулювання має певні переваги: допомагає у розв’язанні життєвих проблем з урахуванням особливостей конкретної ситуації, особистих якостей особи, характеру відносин, що виникають.

   Водночас  його недоліки проявляються за відсутності  нормативного регулювання: щоразу життєву ситуацію необхідно залагоджувати заново, немає єдиного загального порядку, а головне – є великі можливості для прийняття суб’єктивних рішень [2, с. 43–44].

   Зазначені недоліки можна усунути за допомогою  того-таки нормативного регулювання: із прийняттям загальних правил досягається єдиний порядок, що безперервно діє, у суспільних відносинах; забезпечується приведення поведінки людей до загальних норм, спричинених вимогами економіки, соціальним життям загалом; значно зменшуються можливості для сваволі чи випадковості.

   Нормативне  регулювання впливає на суспільні  відносини через посередництво  індивідуального, яке, в свою чергу, без нормативного не може існувати, позаяк спочатку створюється модель поведінки (нормативне регулювання), а  потім уже на неї орієнтується реальна поведінка конкретного індивіда чи групи індивідів (індивідуальне регулювання).

   До  видів нормативних систем, за допомогою  яких здійснюється нормативне регулювання  в суспільстві, окрім норм права, належать мораль, звичаї, естетичні, релігійні та корпоративні норми (або норми громадських організацій).

   Право й мораль – основні соціальні  регулятори поведінки людини. Відмінність  між нормами права й моралі полягає не лише в їхніх різних характеристиках, приміром, у більш  формальній визначеності права порівняно з мораллю. Різняться також і сам зміст норм, їхня логічна будова. Для правових норм характерними є заборони й дозволи («заборонено» – «можна«). Норми моралі свій регулятивний уплив виражають оціночними поняттями типу «добро» – «зло», «справедливо» – «несправедливо», «сором», «совість» тощо.

   Учений  Я. Магазинер зауважував, що «відмінність права від моралі полягає у  тому, що зобов’язання, яке покладається правом, є обов’язком перед певними  особами, які можуть вимагати його виконання. Водночас зобов’язання, покладене мораллю, є обов’язком перед невизначеною чисельністю осіб, які становлять наше суспільство або середовище (клас, партія, професія). Наприклад, обов’язок не обманювати є моральним зобов’язанням перед невизначеною кількістю людей; тут немає особливого уповноваженого, який може вимагати виконання цього обов’язку. Натомість відшкодування збитків, завданих корисливим обманом, є юридичним обов’язком перед обманутим, який може вимагати цієї винагороди».

   Такі  міркування автора є актуальними й нині. Щодо юридичних обов’язків Я. Магазинер зазначав: «Вони часто збігаються з моральними. Наприклад, корисливий обман одночасно є порушенням морального і юридичного обов’язку. Але цей збіг не завжди може бути: те, що є обов’язковим відповідно до права, може бути необов’язковим за правилами моралі і навпаки» [8, c. 21].

   Підсумовуючи  викладене щодо співвідношення норм права й норм моралі, слушно навести  слова С. Алексєєва: «Право й мораль – два своєрідні, самостійні інститути  соціального регулювання, вони взаємодіють, але взаємодіють саме як особливі, суверенні явища, кожне з яких в опосередкуванні суспільних відносин виконує свої особливі функції та має свою особливу цінність» [1, c. 36].

   Важливо донести до суспільної свідомості тезу про практичну цінність благодійності як для благодійника, так і для всього суспільства, що отримує реабілітованих громадян, а також для пом’якшення гостроти соціальних проблем. Залучення до їхнього розв’язання широких кіл громадськості через участь у роботі громадських та благодійних організацій на добровільних засадах може створити передумови для формування такої системи саморегуляції у суспільстві, коли проблеми, що постають, можуть бути розв’язані за рахунок внутрішнього потенціалу цього суспільства.

   Жодне суспільство не обходиться без матеріальної нерівності між громадянами та без благодійної діяльності в тій чи іншій формі. Державі благодійність потрібна для підтримки суспільної рівноваги та гармонійного розвитку. Для релігії благодійність залишається необхідною умовою морального здоров’я людини. А загалом для суспільства благодійність була одним із засобів поліпшення матеріального стану та надання моральної підтримки незахищеним верствам населення країни.

   Відновлення в Україні благодійної діяльності дасть державі можливість певною мірою зменшити витрати та зняти з себе відповідальність за виконання багатьох соціальних завдань, особливо сьогодні, коли досягнути громадської злагоди можна лише шляхом виявлення милосердя та соціальної відповідальності. 

4. Висновок. 

      Благодійництво, благодійна діяльність здійснюються на засадах законності, гуманності, спільності інтересів і рівності прав її учасників, гласності, добровільності та самоврядування.

      Суб’єктами  благодійної діяльності є благодійні організації, які утворені та діють відповідно до цього Закону, а також інші благодійники та набувачі благодійної допомоги.

      Діяльність  благодійників і благодійних  організацій має суспільний характер, що не суперечить їх взаємодії з органами державної влади і не позбавляє права на отримання державної допомоги.

      Фізичні та юридичні особи можуть займатися  благодійництвом самостійно або разом з відповідними благодійними організаціями, зареєстрованими у встановленому законодавством порядку.

      Можна підсумувати, що для вирішення цієї проблеми благодійництва слід не лише законодавчо стимулювати благодійності з боку бізнесового сектору, а й запровадити інші форми та способи рівноправного та взаємовигідного партнерства громадського сектору та бізнесу.

      Експерти  зазначають також, що у рамках чинного законодавства бізнес завжди лишатиметься осторонь вирішення соціальних проблем. Єдина форма взаємодії бізнесу та громадського сектору, яка передбачена чинним законодавством, — благодійна діяльність, у рамках якої комерційна фірма має право надавати безоплатно товари, послуги та грошові кошти населенню, розмір такої благодійної допомоги не повинен перевищувати 4% доходу фірми за попередній звітний період. Згідно чинного законодавства на суму «благодійності» зменшується база оподаткування прибутку фірми, тоді як за кордоном на суму благодійної допомоги зменшується розмір сплачуваного податку. Нерозвиненість українського меценатства пов’язане із не сформованістю середнього класу, адже за статистикою в США, де кошти від пожертвувань складають 60% обсягу валового продукту, благодійністю займається кожен третій представник середнього класу і лише дуже невелика кількість (близько 10% дуже багатих людей).

      Отже, головним завданням на найближчий час  є виробити спільне бачення суті і логіки реформи благодійного законодавства між органами влади та благодійними фондами, корпоративними благодійниками, одержувачами благодійної допомоги. Дуже важливо знайти спільну позицію з ключових питань між Міністерством культури і туризму, Міністерством фінансів, Державною податковою адміністрацією, Міністерством юстиції, Секретаріатом Кабінету Міністрів України, Комітетом ВРУ з питань культури і духовності та Комітетом ВРУ з питань податкової і митної політики.  
 
 
 

5. Список використаних джерел. 

     1.Алексеев С. С. Теория права / С.С. Алексеев. – М.: БЕК, 1996. – 311 с.

     2.Безгубенко Л. М. Професійна етика: Навчально-методичний комплекс / Буздуган Я. М., Дем’янишин В. Г., Гендович П. М. – Тернопіль, 2007. – 174 с.

     3.Буздуган Я. М. Роль благодійних організацій у вирішенні соціальних проблем суспільства // Наукові записки. – ТДПУ. Серія: Економіка. – 2002. – № 12.

     4.Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 року № 531/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 46.

     5.Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» від 7 березня 2003 року № 3091-111 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 14.

     6.Закон України «Про соціальні послуги» від 19 червня 2003 року № 966-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 45. – Ст. 358.

     7.Магазинер Я. М. Избранные труды по общей теории права / Отв. ред. докт. юрид. наук, проф. А. К. Кравцов. – СПб: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2006. – 352 с.

     8.Ступак Ф. Я. Благодійні товариства Києва (др. пол. ХІХ – початок ХХ ст.): Монографія / Ф. Я. Ступак. – К.,  1998. – 208 с.

      9.Чепурнов В. О. Некомерційні організації України: проблеми розвитку правової бази // Міжнар. конф. «На порозі тисячоліть: сучасні підходи до розвитку громад та регіонів» – Ужгород: Мистецька лінія, 2000. – С. 72–76.

      10.Ярошенко Л. Заможні Заходу б’ють благодійністю по кризі [Електрон. ресурс] / Л. Ярошенко // Український форум благодійників - Режим доступу: http://www.ufb.org.ua/international/1335.html.