Міністерство  освіти і науки, молоді і спорту

      Тернопільський  національний економічний університет

      Факультет аграрної економіки і менеджменту 

      Кафедра філософії та політології 
 
 

      ІНДЗ

      на тему:

      “Історичні форми

      демократії” 
 
 
 

      Виконав:

      ст гр. ЕФАП-21

      Дзюб’як Володимир

      Перевірила:

      Гурик М.І. 
 
 
 
 
 

      Тернопіль 2011 
Зміст

Вступ

    Проблеми демократії на сучасному рівні — це багатоманітність, складність соціально-політичних процесів, які безпосередньо зумовлені реальною практикою.

    Демократія — це організація політичного і громадянського суспільства, яка забезпечує реальне народовладдя, засноване на повазі прав і свобод людини та громадянина;

    Демократія — це влада народу, народовладдя, форма політичного, державного устрою, де визначається, що народ є джерелом влади, його право брати участь у вирішенні суспільних, державних питань, при визначенні принципів свободи, рівності та інших прав громадян, яка передбачає введення правових гарантій і реалізацію їх у всіх сферах життя суспільства.

    Історичні етапи розвитку демократії:

    1) демократія в античну епоху;

    2) розвиток демократії в умовах Середньовіччя;

    3) демократія в період вільного підприємництва (капіталізму). Проаналізуйте типи демократії, при цьому зверніть увагу на їх особливості та форми реалізації (безпосередня і представницька).

    Аналіз теоретичних концепцій демократії, її принципів та інститутів дає можливість розкрити сутнісні риси демократії як форми організації політичного суспільства, з'ясувати механізм функціонування демократії.

1. Історичні форми демократії

    Один  із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб'єкти політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

    Демократія  — форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

    Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

    Кожному історичному типові держави, кожній суспльно-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії (Афіни, республіканський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.

    Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим  типом демократичного устрою суспільства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки — різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоча пропаганда й нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорнуто. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій.

    Для утвердження демократії необхідна  висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

    Демократія  — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

    Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

    Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

    Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

    Однією  з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів.

    Виявом  прямої демократії є референдуми, які  проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Генетичне такі процедури сягають своїм корінням у плебісцити Римської республіки, народні збори (віче, рада) Києва, Новгорода, Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії 1449 p. щодо її фінансового становища. Відтоді референдуми стали поширеними в європейських країнах. Всенародні голосування під час референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер, а їхні результати в демократичному суспільстві завжди мають непересічне значення.

    Формою  прямої демократії є всенародні обговорення  законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах. Проте процедура таких обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.

    Представницька  демократія — порядок розгляду і  вирішення державних і громадських  питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

    Саме  інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.

    У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи навіть виокремлюють професійну демократію. Це зумовлено притаманними сучасній цивілізації проблемами, розв'язання яких часто неможливе засобами прямої демократії. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та представницької демократії.

2.  Історичні форми та емпіричні моделі демократії

    Першими історичними формами демократії були первіснообщинна та військова. Такий тип організації владних відносин грунтувався на: а) кровно-споріднених зв'язках; б) малочисельності населення; в) низькій продуктивності праці; г) колективному володінні землею. Характерні риси первіснообщинної демократій

    1. Основою соціальної організації  первіснообщинного суспільства  були родова община і союз  декількох родів — плем'я.

    2. Вищим органом самоуправління  були збори, в яких брали  участь усі дорослі члени роду.

    3. Рівність прав общинників на  предмет, засоби і результати праці та управління.

    4. Відсутність прошарку людей, заняттям  яких була б виключно управлінська  справа.

    5. Невідокремленість, єдність особистих  і суспільних інтересів.

    Соціально-політична  організація військової демократії відрізняється від первісної зміною структури і функцій інститутів самоуправління при збереженні їх форми: право голосу, а потім і право участі у народних зборах лишається тільки за чоловіками; складається практика попереднього обговорення справ, які потім будуть розглядатись на народних зборах.

    Першою  класичною формою демократичної  держави була Афінська республіка, яка виникла в V ст. до н.е. Основи даного устрою були закладені реформами  Солона та Клісфена, які пізніше  були названі першими соціальними  революціями. Докладний аналіз різних форм устрою держав в античності зроблений грецькими філософами Платоном і Аристотелем. Характерні риси античної демократії:

    1. Поліс не був державою в  сучасному розумінні цього слова,  оскільки античність не знала  автономії особистості.

    2. Антична політична система становила собою не державну форму правління, а політичні режими, за яких існувала тотальність влади, котра, залежно від історичного періоду, була в руках різних соціальних груп.

    3. Антична демократія — це пряма,  безпосередня демократія, але демократія не для всіх. Влада належить тільки вільним громадянам, а жінки, іноземці, раби політичних прав не мали.

    4. Стабільність, стійкість афінської  демократії забезпечувалась жеребкуванням  при виборах посадових осіб  та остракізмом, які не давали  можливості для розколу суспільства на протилежні за інтересами угруповання.

    5. Інститути полісної демократії  могли успішно функціонувати  тільки за умов обмеженої території,  численності населення, слабкої  соціальної диференціації та  наявності рабства.

    6. В рамках грецької полісної системи не було офіційно оголошено конфлікт між різними соціальними групами.

    7. Відмінність античної демократії  від демократії Нового часу  — це відсутність в ній таких  елементів: а) держави в новітньому  розумінні слова; б) відчуженості  індивіда від держави, а держави  від суспільства; в) автономної  особистості.

    Ідеї  і принципи європейської демократії не можуть бути до кінця зрозумілими без аналізу спадщини епохи Середньовіччя. Основа правової системи даної епохи — це ідея нерівності станових прав і привілеїв. Ідея ж рівності визнавалась тільки в межах замкнутих соціальних спільностей (вільні міста в Європі, віче в Пскові й Новгороді та ін.). Але епоха Середньовіччя важлива для розуміння демократії в інституціональному аспекті. Саме в цей період з'являються станово-представницькі збори — прообрази майбутніх парламентів. Головна причина їх виникнення — нездатність центральної влади самостійно, без згоди станів організовувати управління: збір податків, скликання армії тощо.

    Перші парламенти (з лат. "parlare" — говорити) виникають в Європі в XI—XII ст. —  це кортеси в Іспанії, генеральні штати у Франції, парламент в Англії.

2.1. Класична теорія  демократії Нового  часу.

    Існуючі в наш час демократичні системи  беруть свій початок від форм правління, які виникли наприкінці XVIII —  на початку XIX ст. в Західній Європі та США під впливом лібералізму. Лібералізм вперше в історії суспільної думки:

    а) відокремив індивіда від суспільства  і держави (автономна особистість);

    б) розмежував державу і громадянське суспільство;

    в) конституційно та інституціонально обмежив дії та повноваження держави  у відносинах з особистістю та суспільством;

    г) проголосив політичну рівність усіх громадян;

    д) зробив особистість головним чинником політичної системи. Характерні ознаки ліберальної демократії:

    1. Ототожнення народу як суб'єкта  влади з власниками чоловіками, виключення нижчих верств населення, жінок із числа тих, хто має виборче право.

    2. Визнання особистості первинним  і головним джерелом влади.

    3. Формальний характер демократії, основою якої є негативне розуміння  свободи.

    4. Парламентаризм, представницька форма  влади.

    б. Обмеження компетенції і сфери  діяльності держави сферою охорони  суспільного порядку, забезпеченням  безпеки громадян і т.д. Держава  виступає в ролі "нічного вартового".

    6. Розподіл влади, створення системи  противаг і стримувань для  попередження зловживання владою.

    7. Обмеженість влади більшості  над меншістю. Меншість зобов'язана  підпорядковуватись більшості в  межах чітко встановлених правил (гарантія прав опозиції).

    Слабкі  сторони ліберальної демократії:

    1. Соціально-класова обмеженість.

    2. Формальність.

    3. Приниження ролі держави в  управлінні суспільством.

    4. Надмірний ціннісний індивідуалізм,  ігнорування колективної природи  людини.

    б. Не враховується те, що громадяни досить легко піддаються маніпуляціям з  боку професійних політиків.

    6. Ігнорування того факту, що громадяни не вбачають у політиці свою другу професію, а декого взагалі не цікавить політика.

    На  початку XX ст. з'являються теорії, які  критикують положення класичної  теорії демократії. А починаючи з  другої половини XX ст. під впливом  об'єктивних факторів з'являється цілий ряд емпіричних моделей демократії. В результаті модернізаційних процесів змінюється сутність політичного процесу. Після буржуазних революцій докорінним чином змінюється система владних відносин у суспільстві. Виникає владний вакуум: старі владні механізми вже не легітимні, а нові ще не сформовані. Вчені вважають, що новий механізм влади має бути побудований на демократичних засадах, отож класична теорія демократії стає еталоном організації влади в суспільстві.

    На  практиці реалізація владних відносин досить суттєво відрізняється від демократичного ідеалу. Нові соціальні умови породжують і ряд проблем, які не знаходять свого вирішення в рамках класичної демократичної теорії. Наприклад, не вирішувала класична теорія такі питання: а) протиріччя між рівністю, соціальною справедливістю і свободою; б) протиріччя між некомпетентністю мас і їх участю в політичному житті; в) протиріччя між правом власності і демократією та ряд інших. Тому вчені відмовляються від загальних теоретичних схем і починають аналіз реальних політичних процесів в різних країнах. Так виникають емпіричні моделі демократії.

    Емпіричні теорії демократії відрізняються від  нормативних теорій наступним чином:

    — емпіричні моделі демократії описували  ту реальність, яку можна було спостерігати;

    — емпіричні моделі демократії акцентують увагу не на ціннісних характеристиках  демократії, а на побудові і функціонуванні демократичних систем (як виникають  демократії, які умови переходу до демократії і т.д.).

    Єдиної  емпіричної моделі демократії не існує через об'єктивні причини, а саме — через різноманітність політій (сучасних держав). На думку американського вченого Л. Даймонда, сьогодні існує близько 550 підтипів демократії. Моделі демократії можна поділити на три групи: колективістські, плюралістичні та партиципаторні.

    Колективістські моделі демократії. Варіантами можуть бути соціалістична, пролетарська, ідентитарна (виходить з цілісності народу) та ін. Першим, хто обґрунтував найважливіші принципи даного типу демократії, був  Ж.-Ж. Руссо. Ідеї Руссо були розвинуті К. Марксом, В. Леніним та іншими мислителями.

    Незважаючи  на розбіжності, колективістські моделі демократії мають ряд загальних  рис:

    1. Визнання народу єдиним, неподільним  цілим.

    2. Відсутність протиріч всередині  народу як цілого. Звідси погляд на опозицію як патологічне явище.

    8. Колективістське, близьке до античного  розуміння свободи як рівноправної  участі громадян у справах  всієї держави. 4. Тотальність влади.

    б. Відсутність самої проблеми прав людини, оскільки, згідно з теорією, держава їх гарантує і забезпечує.

    6. Всезагальна політична мобілізація,  яка має різноманітний прояв.

    7. Ігнорування системи загальнолюдських  цінностей в ім'я класових.

    Плюралістичні моделі демократії. До них відносять  консенсусну теорію демократії А. Лейпхарта, теорію "поліархії" Р. Даля, елітарну теорію демократії та ряд інших.

    Головна ідея плюралістичної теорії була висунута свого часу одним із авторів конституції  США Дж. Медісоном: "Чим більше в суспільстві різних груп, тим  менше в суспільстві можна хвилюватись за те, що одна з них стане домінуючою за рахунок інших". Таким чином, політичний процес плюралістична теорія розглядає не як взаємодію індивідів, а як взаємодію груп і групових інтересів. Прихильники даної теорії вважають, що групи з різними інтересами в політичній боротьбі нейтралізують одна одну. В результаті відбувається дифузія влади в політичній системі.

2.2.Консенсусна модель демократії А. Лейпхарта.

    Невдалі спроби встановлення демократії в плюральних (гетерогенних) суспільствах "третього світу" — головна причина, яка спонукала А. Лейпхарта створити модель демократії для різнорідних суспільств. В суспільствах "третього світу" зазнала поразки не демократія загалом, а її мажоритарна (вестмінстерська) модель. Остання може існувати тільки в гомогенних суспільствах. А. Лейпхарт ставить собі за мету довести можливість функціонування демократії в плюральних суспільствах.

    Основою для функціонування консенсусної (співсоціумної) демократії є наявність великої  коаліції, в якій працюють лідери всіх сегментів багатоукладного суспільства. Перший, і найбільш суттєвий, метод функціонування співсоціумного правління доповнюється трьома проміжними: взаємним вето, пропорційністю і сегментарною автономністю в здійсненні кожним сегментом своїх внутрішніх справ. Метод функціонування правління за принципом великої коаліції кардинально відрізняється від принципу більшості у вестмінстерській моделі, де меншість має підпорядковуватись більшості, а уряд має формувати та сила, яка перемогла на виборах. В умовах консенсусної демократії меншість має право вето, а місця в уряді розподіляються пропорційно до існуючих у суспільстві сегментів. А. Лейпхарт пропонує вісім принципів, на яких має грунтуватись консенсусна модель. Це — широка урядова коаліція, двопалатний парламент, багатопартійність, пропорційна виборча система, федералізм і централізація влади, право вето для меншин та інші.

2.3. Теорія "поліархії" Р.Даля.

    Найбільш  повно теорія поліархії представлена Р. Далем в його роботі "Поліархія: Участь і опозиція" (1971 p.). Різниця між демократією і поліархією, на його думку, полягає в такому:

    1. Демократія — це мета, а не  щось уже досягнуте. Демократія, без сумніву, є утопією, —  вважає Р. Даль, — але утопією  корисною, оскільки вона вказує  напрямки, де можна відшукати  альтернативи до існуючої демократії.

    2. Поліархія у Р. Даля — це  демократія в дії. Поліархію  він розглядає як процес наближення  до демократії.

    Оскільки  поліархія — це стан реальної політичної дійсності, то він вибирає і критерії поліархічності тієї чи іншої системи. Такими критеріями в нього є ступінь опозиційності чи конкурентності еліт і рівень участі населення при їх виборі. Для того, щоб досягти поліархії, всі громадяни повинні: а) формулювати свої уподобання; б) висловлювати свої побажання співгромадянам і урядовцям; в) змушувати урядовців розглядати свої вимоги і таким чином контролювати процес прийняття політичних рішень.

    Елітарна  теорія демократії (Р. Міхельс, Г. Моска, И. Шумпетер, Р.Арон). Прихильники даної  теорії вважають, що демократію потрібно захищати від народу, оскільки тільки висококваліфіковані політики-професіонали можуть використовувати складні демократичні механізми реалізації владних відносин у суспільстві.

    Отже, до загальних рис плюралістичних моделей демократії можна віднести:

    — групи інтересів — головний елемент політичної системи суспільства, який гарантує реалізацію прав і свобод громадянина;

    — загальна воля — результат компромісу різних політичних груп;

    — суперництво і баланс групових інтересів  — соціальна основа демократії;

    — дифузія влади та елітизм;

    — наявність ціннісного консенсусу, визнання різними групами основних принципів  державного устрою.

    До  слабких сторін даної теорії належать:

    — ідеалізація, перебільшення групової ідентифікації громадян;

    — ігнорування, недостатнє врахування нерівного політичного впливу різних соціальних груп;

    — складність прийняття політичних рішень, коли треба враховувати інтереси і потреби великої кількості  соціальних груп.

Висновок

    Отже, на відміну від епохи Стародавнього  Світу, де існував принцип безпосереднього народовладдя, Середньовіччя започаткувало нову форму участі народу у владних відносинах — систему представництва.

    Теорії  ґрунтуються на ідеях раціоналістів  про те, що людина — це істота розумна, яка усвідомлює, що таке добро і  зло й сама здатна приймати правильні рішення. Необхідно лише створити умови для максимальної участі кожної людини в політичному житті. І якщо на сьогодні створити такі умови не вдалося, то в політиці при прийнятті політичних рішень потрібно якомога вдаліше поєднувати пряму (плебісцитарну) і представницьку демократію.

    Таким чином, демократія має стати універсальним  принципом організації суспільного  життя. Демократія повинна бути повсюди: на виробництві, в школі, в університеті, в партіях, у державі тощо. Це зможе  забезпечити максимальне врахування інтересів громадян, легітимність влади, високий рівень участі населення в політичному житті суспільства.

Список використаної літератури

1. Даль Р. Введение в зкономическую демократию. — М., 1999.
2. Даль Р. О демократии. — М., 2000.
3. Демократія в Україні: минуле і сучасне. — К., 2003.
4. Конституція України. — К., 1996.
5. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 2002.
6. Основи демократії: Навч. посібник. — К., 2002.