Історія християнської церкви в Україні
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Запорізький національний технічний університет
Кафедра філософії
Контрольна робота
з дисципліни
«Релігієзнавство»
на тему «Історія християнської церкви в Україні»
Виконала:
Кугук Любов Володимирівна
Перевірив:
Зміст
Вступ.
1.Україна в період християнства.
1.1 Виникнення та ранній період християнства, його догматика
1.2 Православ’я, його догматика
2.Хрещення Русі Володимиром.
2.1 Християнська церква в Київській Русі
3.Вплив християнства на політичні погляди України.
3.1 Теорії «симфонії влади» та «двох мечів» як філософське підґрунтя
державно – церковних стосунків
3.2 Конституційно – правові засади діяльності УГКЦ як інституції громадського суспільства в умовах становлення незалежної Української держави
3.3 Християнська духовність в контексті трансформації світоглядних пріоритетів української нації в умовах розбудови громадянського суспільства
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
Тисячолітня історія Української держави та Української Церкви переконливо свідчать, що християнство перетворилось у структурний елемент світобачення та світосприйняття українського народу, у його внутрішню диспозицію, яка є однією з найістотніших рис українського світогляду. Релігійність, як домінантна риса національного характеру, як особливий внутрішній духовний стан, як спосіб самооцінки і самодостатня система критеріїв для сприйняття усіх проявів зовнішнього світу – стала наслідком, своєрідним вінцем і, водночас, заслугою десятивікової діяльності Української Церкви, її здатності стати всеосяжним і неформальним духовним регулятором життя українського суспільства, уміння генетично поєднати і зробити загальним надбанням внутрішні та зовнішні сторони релігійно-церковної ідеології та практики. Прийняття християнства Володимиром Великим у 988 р., без жодних сумнівів, можемо потрактувати, як початок відліку тієї духовної традиції, яка сформувала історичний образ та сучасне обличчя України не лише у релігійному аспекті, але, практично, й усіх інших загальносуспільних ділянках.
Християнська релігійна ідеологія стала могутнім фактором формування ідеї громадянського суспільства вже в перші десятиліття свого утвердження і залишається ним і сьогодні – на етапі утвердження суверенної правової української держави. Вагомість цього фактора випливає з християнського вчення, важливим чинником суті якого є моральна доктрина. Християнська мораль, виходячи з постулатів загальної рівності людей перед Богом, милосердя, терпимості, взаємодопомоги таким чином трансформується у принципи громадянського суспільства. Однак, кожна диференціація, класифікація і категоризація, або творення спільноти за критеріями, які виключають інакомислячих, – у своїй суті недемократичні та нелюдські. Саме тому, Українська Греко-Католицька Церква у різні періоди, і нерідко у насильний спосіб з боку політичного суспільного ладу, зазнавала жорстких переслідувань, останнім з яких, особливо драматичним, було переслідування з боку атеїстичного тоталітарного режиму СРСР.
Український народ зростав у річищі християнської культури, навіть тоді, коли цього не усвідомлював або й рішуче заперечував. Саме тому, так необхідно українцям дослідити своє християнське коріння, історію Української Церкви, щоб зупинити згубні нігілістичні тенденції в суспільстві, руйнування національної свідомості, крах як у соціально-політичній, так і в індивідуально-психологічній сфері.
Досліджуючи національно-духовну та релігійну історію українського народу, особливо її сучасний етап, неможливо відкинути вічно живий і повчальний взірець біблійної історії Божого Люду. Непорушною парадигмою для нас є драма старозавітного Ізраїлю, яка полягає в тому, щоб народ, який отримав політичну свободу як дар від Бога, жив як народ, гідний свого Творця, вільний від ідолопоклонства – відвертого чи прихованого.
Україна в період християнства
1.1 Виникнення християнства та ранній період християнства, його догматика
Християнство – це найчисленніша світова релігія. Воно виникло у східних провінціях Римської імперії у І столітті. З невеликих розрізнених римо-іудейських християнських громад в ІV ст.. н.е. воно розрослося у величезну релігійну течію, яка посіла панівне становище спершу в Римі, а потім на Близькому Сході, а згодом і в усій Європі. Відомо, що виникнення й поширення ранньохристиянських громад проходило в умовах гострої загальної кризи античної цивілізації й насамперед кризи духовної культури, що призводило до різко негативного, навіть образливого ставлення до іновірців, язичників. Близьким до християнського світогляду були ідеї гностиків. Для гностицизму характерним було протиставлення у світі добра і зла, акцент на богообраності людини, пропагування містичного богопізнання.
Особливу роль у формуванні догматики християнства відіграв такий філософський напрям, як стоїцизм. Стоїки відродили вчення Геракліта про вогонь як космічну першопричину, інтерпретували його в контексті теології, провіденціоналізму, фаталізму. Ядром християнського віровчення вважають його догмати – незаперечні істини, що пройшли перевірку часом і були неодноразово підтвердженні найвищим церковними інстанціями. Релігійні догмати вважають вічними й незмінними, бо вони є результатом Божественного одкровення.
Догматичні основи християнства пройшли тривалий шлях, вони були затверджені після попереднього відбору й отримали назву «Символи віри» наступні Вселенські Собори доповнили Символ віри догматами про єдність божої та людської сутності Ісуса Христа, обов’язковість поклоніння іконам тощо. В узагальненому вигляді Символ фіксує найголовніші християнські догмати: віру в існування єдиного всемогутнього Бога, який є творцем усього сущого й який керує всім; віру в першородний гріх, який скоїли Адам та Єва; віру в Ісуса Христа, який добровільно приніс себе в жертву заради людей, був розіп’ятий на хресті, на третій день воскрес, а через 40днів вознісся на небо. Ісус прийде на землю знову, щоб судити людей – живих і мертвих, а також установити Вічне царство на землі й на небі; віру в безсмертя душі, в існування пекла й раю, де душі померлих перебувають до Страшного Суду, і нарешті, віру в заснування Ісусом Христом єдиної соборної апостольської церкви, у межах якої здійснюється спасіння людини Божою благодаттю, та віру у вічне життя та воскресіння мертвих.
1.2 Православ’я, його догматика
Православ’я означає «права віра», або «віра, яка правильно прославляє Бога». Джерелами православного вчення вважається тільки Біблія і Святий Переказ. Православні християни вірять у положення Символу віри. На відміну від католиків, православна церква не вважає за потрібне проголошувати нові догмати. Православ’я визнає триєдинство Бога, творця та управителя світу, вірить в існування потойбічного світу, посмертне возз’єднання та спасенну місію Ісуса Христа. Але, на відміну від католиків, православні не визнають філіокве, тобто вони вважають, що Син Божий народився від Бога-Отця, а Святий Дух виходить від Бога-Отця.
Специфіка православ’я як окремого напряму у християнстві виявляється в певних відмінностях ставлення православних і католиків до Святого Переказу. У православ’ї Святий Переказ має складну структуру, до нього входять віровчення й правила перших Вселенських Соборів, а також частина рішень деяких помісних соборів, пророчі послання отців церкви, культові традиції та релігійна практика.. святий Переказ фіксує догмати про триєдинство Бога, поклоніння Богородиці та Богоявлення Ісуса Христа; в основі культу православних лежить сім християнських таїнств, але процедура їх справляння має певну специфіку. Найвищим духовним сановником у православ’ї є патріарх. Цей титул надається головній особі в автокефальній помісній православній церкві. Після поділу християнства в 1054р. титул патріарха закріпився за ієрархами східної церкви.
Православне духовенство поділяється на чорне та біле. Представниками чорного духовенства є патріарх, митрополит, архієпископ, єпископ тощо. Біле духовенство має такі сани: протопресвітер, протоієрей, священик, проти диякон і диякон. Важливим елементом релігійного культу в православ’ї є чернецтво. Чернець усе своє життя має спрямувати на досягнення єдності з Богом.
В історії православ’я монастирі були містичним місцем, де реально існувала християнська доброчинність, панували високий рівень релігійної освіченості, висока культура духовності. Кожний чернець у повсякденному житті мав бути зразком християнина.
Як і в християнстві загалом, основою культової діяльності в православній церкві є молитви, які вважають «їжею душі». Не менш значущим є культ святих, поклоніння святим особам, тобто які за життя були істинними носіями християнських цінностей. Згідно з ученням церкви святі – це люди, які мали християнські доброчинності, що дали їм можливість після смерті творити чудеса на землі. Послідовники православ’я вірять, що святі є посередниками між Богом і людьми. Поклоніння святим у православному віровченні має й таку форму, як поклоніння мощам, які вважають безпосереднім джерелом чудо творення. На честь святих були написані православні твори, які отримали назву «Житіє», малювались ікони, присвячувалися служби в церкві, святкувалися церковні свята.
Майже кожен день у християнському календарі присвячений тому чи іншому святому, а в церкві проголошуються молитви на їх честь. Одним з найважливіших елементів православного культу є поклоніння хресту. Хрест став символом православної віри. Згідно з східно християнським віровченням хрест символізує мученицьку смерть Ісуса Христа, а також дає надію на воскресіння після смерті. Хрестами увінчують храми, їх носять на тілі під час богослужіння та молитви віруючі та священнослужителі імітують хрест руками, тобто хрестяться. У православ’ї також поклоняються іконам.
Невід’ємною частиною православного культу є пости й свята. Найшановнішим святом і православ’ї є Пасха. Центральне місце в реалізації православного культу посідає храм. Богослужіння можна проводити тільки в церкві усі храми зорієнтовано із заходу на схід. Загалом послідовник православ’я у своєму житті має виконувати такі вимоги: він повинен відзначити недільні та святкові дні, відвідувати церкву й брати участь у богослужінні, дотримуватися встановлених церквою постів, один раз на рік сповідуватися й причащатися, не брати участі в шлюбних церемоніях у дні, заборонені церквою. Православ’я має ще низку відмінностей. Так православна церква не має єдиного світового адміністративного центру, а є децентралізованою системою автокефальних церков. Сьогодні в православ’ї існую 15 самостійних церков.
Хрещення Русі Володимиром
2.1 Християнська церква в Київській Русі
У X ст. за князювання Володимира Великого (980-1015) завершилося об'єднання східнослов'янських земель в єдину державу — Київську Русь. Водночас він зробив спробу створити централізовану загальнослов'янську релігію, зібравши язичницьких ідолів деяких племен у Києві поблизу князівського палацу. Володимир хотів, аби новий пантеон богів дав змогу язичникам усвідомити себе підданими єдиної великої держави, а не лише членами маленьких родоплемінних громад. Очолити цей пантеон мав Перун — ідол зі срібною головою й золотими вусами. Проте такий штучно централізований культ так і не вкорінився.
Тому виникла потреба в монотеїстичній релігії, яка сприяла б побудові міцної централізованої держави. Саме тому Володимир прийняв рішення про запровадження на Київській Русі християнства, яке не мало жодних ідейних і культових зв'язків з язичництвом. Історія довела, що утвердження християнства на Русі було історичним і логічним, але використання насильницьких методів його поширення стало причиною багатовікового конфлікту між християнством та язичництвом аж до сьогоднішнього дня.
Офіційний акт проголошення християнства державною релігією Київської Русі відбувся згідно з літописними свідченнями 14 серпня 988 р. За наказом князя Володимира киян хрестили в м. Києві у річці Почайні. Напередодні князь наказав знищити пантеон язичницьких богів (який, до речі, він сам і запровадив).
Після хрещення Київської Русі Церква стала підпорядковуватися Константинопольському патріарху. ВІН призначав митрополита, який зазвичай був греком і представляв інтереси Візантії.
Офіційне хрещення Київської Русі призвело до двовір'я. Неприродність різкої зміни релігійного життя викликала серед пересічних людей певний супротив християнству. Тому вони водночас сповідували і християнство, і язичництво. Християнство охоплювало особисті виміри життя (давало відповідь на питання про сенс життя тощо), а язичництво віддзеркалювало потреби повсякденної господарської діяльності. Двовір'я було не тільки періодом гострої боротьби двох релігійних систем, але й часом взаємних конструктивних впливів. Відомо, що християнські храми будувалися на місцях язичницьких капищ, Різдво Христове пов'язувалося з язичницьким святом Коляди (звідси різдвяні колядки), свято Івана Хрестителя – з язичницьким святом Купала тощо.
Вплив християнства на політичні погляди в Україні
3.1 Теорії «симфонії влади» та «двох мечів» як філософське підґрунтя державно – церковних стосунків
Однією з основних заслуг християнства перед світовою цивілізацією є, без сумніву, розподіл влади на світську та духовну, а відтак існування в світі двох авторитетів – політичного і релігійного. Розмежування сфер влади на державну і духовну є тим єдиним чинником, що гарантує свободу особистості. Воно забезпечує людині право вільного вибору, оскільки духовна влада захищає її від засобів психічного впливу і звертаються лише до розуму і незалежної волі людини.
Принцип відносин між державою та церквою задекларований самим Ісусом Христом: “Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові” (Мт.22.21). Однак, спосіб застосування цієї євангельської догми, її тлумачення є відмінним у візантійській та римській традиціях.
Візантійська доктрина, що відома як “теорія симфонії влади” отримала своє формулювання ще в часи правління Юстиніана: “Церква і держава є двома священними дарами, даними людству, тобто двома порядками речей, які витікають з одного джерела: волі Божої, і тому вони повинні бути між собою у досконалій гармонії (symphonia), допомагаючи одна одній, але не знищуючи свободи і автономії кожної у її власній сфері”.
Згідно з таким підходом, автономність церкви і держави не означає їх ізольованості. Для держави церква є частиною її життя, її моральним імперативом, а для церкви держава є зовнішнім історичним оформленням життя народу. Двоголовий візантійський орел символізує цю двоїсту єдність влади світської і духовної.
Єдина влада, хоч і поділена між двома “головними”, є не лише теоретичним принципом виконавчої влади, а й законодавчої, що знаходить практичне відображення у чинному законодавстві, де закони церкви (canons) світські (nomoi) враховані рівним чином. Саме ця риса – єдність кодексу відрізняє візантійський світ від римського.
Єдність теоретичних і практичних приписів гарантують рівновагу візантійської політико-релігійної системи, яка задовольняє обидві сторони.
Відносини між владою духовною і світською у Візантії та в Римі формувались різними шляхами. Умови Римського Заходу в більшій мірі сприяли творенню самобутньої творчої християнської культури. В той час, коли Візантія організувала християнську імперію на засадах симфонії влад, на заході в світі хаосу і розрухи Римська Церква опинилася в стані ізоляції від світу. Їй доводилось боротися з силами варварства і соціального безпорядку. Проте, переміщення центру імперії з Риму до Візантії дає можливість понтифікам застосовувати їх авторитет незалежно від світської влади, що посилюється фактом віддаленості останньої.
Латинський світ виразив свою концепцію відносин між духовною та світською владами у теорії ” двох мечів .” Для цієї системи характерна наявність двох, незалежних один від одного, кодексів. Там, де візантійський світ легітимно віддав перевагу союзу, римський світ узаконив роз’єднання світської і духовної влади.
Таким чином, якщо вирішення проблеми на Сході ризикувало призвести до поклоніння державі, то західний варіант загрожував секуляризацію суспільства і самої церкви, яка утверджує себе в соціальній і моральній ролі, втрачаючи при цьому відчуття трансцендентності своєї місії.
Цезаризм, незалежно від того чи він представлений особою, Сенатом, масою, чи політичною партією, на практиці обертається тиранією в політичному плані і переслідуванням в плані духовному. А, власне обмеження світської влади виступає умовою свободи особистості в суспільстві і державі. Проте, жодна з форм розподілу сфер влади між Церквою та державою, як і їх злиття не вирішують проблеми в цілому. Адже, навіть випадки самого досконалого симбіозу мали важкі наслідки як для церкви, так і для суспільства.
Теорія взаємовідносин між державою та церквою Д. Сміта базується на концепції автоматизації та постійної , хоч і небезповоротної, секуляризації політики, що включає відокремлення політичної системи від релігії. Таке відмежування впирається на той факт, що політична влада не черпає своєї легітимності від релігії і скасовує всі структури і символи, що поєднували їх. Секуляризація включає трансформацію політичної культури, позначається експансію політичної системи, за рахунок релігійної, у найважливіші сфери суспільного життя. Націоналізм і національність витісняють релігійну дефініцію політичної спільноти і, перетворившись у секулярні ідеології, легітимізують державу і політичну владу. Апогеєм секуляризаційного процесу є встановлення державного контролю над релігією і запровадження низки заходів до її елімінації.
Теорія Д. Сміта знайшла своє відображення у наступній системі:
I. Традиційна релігійно-політична системна. До неї відноситься: теократія, цезаро-папизм та конфесійна держава.
ІІ. Мішана, а моралістична модель.
Вона включає наполовину конфесійну державу та багатоконфесійну державу.
ІІІ. Модель неантагоністичного відокремлення Церкви від держави при конституційній забороні державної Церкви.
ІV. Експансія політичної системи: секуляризація.
Ця модель передбачає деполітизацію Церкви й преоналізацію релігії.
V. Домінування антитеїстичної / антирелігійної / держави над Церквою.
VI. Секулярна монополія.
Нам імпонує наведена вище схема, оскільки вона враховує всі можливі варіанти стосунків між державою та церквою і розподілу сфер компетенції духовної та світської влад.
Однак, найбільший інтерес для нас саме ті моделі, які були характерними для державно-церковних взаємин в Україні. Зауважимо, що перелічені моделі не обов’язково повинні чергуватись у зазначеному порядку. Вони не можуть бути і об’єктивними мірками прогресу чи регресу даної політичної системи.
Як відомо, для української держави не були характерними теократія чи секулярна монополія. Всі інші варіанти державно-церковних стосунків в більшій чи меншій мірі мали місце в історії України. Нам видається, що найбільш оптимальним варіантом розподілу сфер впливу між державою та Церквою в сучасній Україні могло б стати впровадження моделі багатоконфесійної держави чи моделі неантагоністичного відокремлення Церкви від держави. Обидві гарантують рівні права усім визначеним конфесіям ( тут ми не маємо на увазі новітні деструктивні секти ) та надають певні субсидії релігійним організаціям у випадку виконання ними харитативних чи освітніх функцій (багатоконфесійна держава), чи утримують військових капеланів (неантагоністичне відокремлення). Як бачимо, дані моделі, за умови існування стабільної демократичної, правової держави виступають гарантом максимальної свободи совісті та релігії, а тому є прийнятим для України.
Зі зміною політичної ситуації у Європі, результатом якої став занепад та розпад великих політичних конгломератів серед яких була і Київська Русь, традиція української державності та київського християнства продовжилась у державно-релігійній політиці Галицько-Волинського Королівства. Власне політичні чинники, а саме – загроза монголо-татарської навали, зумовили західну орієнтацію галицьких князів. І це не випадково, адже у тодішній політичній структурі європейських держав право визначати легітимність політичної влади прерогативою Ватикану. Останній визнав Данила Галицького та його державу рівноцінним церковним та політичним партнером вже у 1246 р. а логічним завершенням цього процесу стала коронація Данила у 1253 р.
Таким чином, вперше постало питання, яке згодом стало важливою й постійною темою галицької історії, питання взаємовідносин західних українців з римською церквою, а унія Данила Романовича з Римом 1247 р. стала прообразом Берестейської унії 1596 р. Зауважимо, що в основі обох поєднань стояло питання збереження греко-слов’янського обряду, який виступав в ролі пріоритетного чинника само-ідентифікації українського народу. Не зайвим буде нагадати, що визнання за Українською Церквою цілісності східного обряду було гарантоване Ватиканом в обох випадках.
3.2 Конституційно – правові засади діяльності УГКЦ як інституції громадського суспільства в умовах становлення незалежної Української держави
З Проголошенням незалежності України, перед нею цілком закономірно постало питання про формування, переосмислення та реалізацію державної церковно-релігійної політики. Зрозуміло, що здійснити свою специфічну роль церква може лише за умови створення сприятливих умов для її діяльності з боку держави і громадськості. Як відомо, державна влада за походженням і по суті своєї компетенції є абсолютно незалежною від влади духовної. Саме тому, їх взаємини повинні базуватись на моральному законі, який проповідує церква. Як вказував В. Соловйов: “Уряд християнської держави повинен вірити в Церкву. В силу цього чисто морального, а не юридичного обов’язку він повинен добровільно підкорити свою діяльність вищому авторитету Церкву не в тому значенні, щоб сама держава підпорядковувала свою діяльність вищим інтересом...“.
Варто зауважити, що європейська система державно-церковних стосунків опирається на філософію, що визнає примат особистості над державою. Остання тим сильніша та демократичніша, чим вищий добробут громадян та чим послідовніше забезпечуються громадянські права і свободи. Однак втілення цих принципів у практику доволі часто демонструє наскільки відмінними є їх усвідомлення в різних суспільствах і наскільки малоефективним можуть виявлятися законодавства посткомуністичних країн у вирішенні церковно-релігійних питань. Зрозуміло, що законодавство у галузі державно-церковних стосунків в Україні потребує значного доопрацювання. На сьогоднішній день, державні акти щодо церкви не віддзеркалюють основних принципів державно-церковних відносин, які притаманні розвиненим демократіям Заходу, а подекуди і кардинально відмінні від них. На Заході мова йде про розмежування сфер компетенції держави і церкви, підкреслюючи таким чином, рівноправність обох партнерів. В Україні принцип відокремлення церкви від держави вказує на суб’єкт-об’єктний характер їх взаємодії.
Очевидно, завданням і метою демократичної держави є загальне добро, поступ, забезпечення цілісності суспільства і всіх його складових. Першочерговим завданням у справі забезпечення загального добра є турбота про суспільний мир і забезпечення порядку; гарантія стабільності та розвитку. Саме тому, держава повинна надати громадянам, громадським організаціям та інституціям повну свободу дій, і втручатись лише у випадку загрози суспільному миру .
Варто зауважити, що модерністська концепція держави з точки зору Католицької Церкви, яку висловив сучасний понтифік не розглядає державу, як одну з встановлених єпархій порядку. Концепція папи Івана Павла II зосереджена на активній особистості, на суб’єктивності суспільства, а держава трактується як інструмент, що забезпечує і гарантує особистісний та суспільний пошук добра.
Необхідно зазначити, що таке розуміння держави та суспільства не зовсім узгоджується з політологічними концепціями держави. Не дивлячись на те, що енцикліка Івана Павла II “Redemptor hominis” (1979) в основному присвячена питанням теологічного характеру, вона наскрізь пронизана увагою до реальної, конкретної, історичної особистості, благо якої має бути основою для суспільних програм, соціальних систем і політичних режимів. А завдання церкви полягає в універсальному піклуванні про особу, що проявляється у сприянні духовному розвитку кожної особистості, її індивідуальному та суспільному буттю. Нагадаємо, що така концепція релігійної свободи особистості була прийнята Римо-Католицькою Церквою лише у 60-х роках ХХ ст. До того часу ідеальним варіантом вважалось заперечення релігійної свободи та єдність всіх у “Єдиній правдивій католицькій вірі”.
Турбота про гідність людини та її розвиток знаходить свій вираз у боротьбі за права людської особи, реалізація є умовою свободи, яку розуміють як свідоме і вільне прагнення до добра. Одним з фундаментальних природніх прав є право на свободу думки, совісті та релігії.
У статті 9 “Конвенція про захист прав та основних свобод людини” записано:
1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, як одноособово, так і разом з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.
2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей.
Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародно-правовим документом в галузі прав людини. Нагадаємо, що її ратифікація Україною була однією з умов членства України в Раді Європи. 17 липня 1979 р. Верховна Рада України ухвалила закон про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних.
Демократична, цивілізована, правова держава покликана плекати право свободи особистості, забезпечувати умови для його реалізації. З цією метою сорок четверта чергова сесія парламентської асамблеї Ради Європи прийняла рекомендації “Щодо релігійної терпимості в демократичному суспільстві”. Поряд з низкою побажань у сфері релігійної терпимості Асамблея закликала уряди всіх держав-учасниць, Європейську спільноту та відповідні органи влади і організації до здійснення наступних заходів:
– гарантувати релігійну свободу, свободу сумління і свободу культу;

- Історія цивільної авіації України
- Історія швидкісного трамваю
- Істрорія науки та техніки Київської Русі
- Йозеф Шумпетер и становление инновационного менеджмента
- Кабалистика как иудейская магия
- Кабельном телевидении
- Кабельные и оптоволоконные линии связи
- Історія України. Основні дати та події
- Історія України та її народів
- Історія українсько греко-католицької церкви
- Історія університетів Великобританії
- Історія УПА (сучасний погляд)
- Історія фіналу Запорізької Січі
- Історія формування податкової системи України