Історія українсько греко-католицької церкви

                                                         План

 

1. Знання релігійності.

2.  Сутність релігії.

3. Походження релігії

4. Історія  українсько  греко-католицької церкви.

5. Магія як рання форма релігії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Значення релігійності та знання релігії в життєдіяльності особи.

 

Релігія як предмет дослідження та вивчення.

"Релігія" - слово і  поняття. Невичерпність різноманітних  форм релігії. Просякнутість релігією  різних сфер суспільного та  індивідуального життя. Органічний  зв'язок релігії з інтересами  народу, класів та груп населення. Релігія в очах одновірців, інаковірців, вільнодумців та атеїстів. Проблема  наукового дослідження віри в  надприродне (потойбічне, сверхъестественное,supernaturalis).

З історії дослідження релігії.

Богослов'я як перша спроба дослідження релігії. Філософські дослідження релігії: філософський матеріалізм та філософський ідеалізм. Місце Філософії релігії в системі дослідження сутності релігії. Фізіологічні теорії релігії (З.Фрейд, Е.Фромм, Ф.Картенс). Психологічні теорії релігії (Фр. Шлейєрмахер, Л.Фейєрбах, У. Джемс, Г.Олпорт, М.Бубер). Марксистська методологія вивчення релігії. Сучасний стан  Загального релігієзнавства.

Сутність релігії.

Релігія - форма суспільної свідомості.

 

 Форма суспільної свідомості як форма усвідомлення особою своєї соціальної суті. Загальні риси і особливості релігії в системі форм суспільної свідомості. Взаємозв'язок релігії з іншими формами суспільної свідомості. Об'єкт і форма релігійного відображення.

Віра в надприродне як форма релігійного відображення та специфічна ознака релігії як форми суспільної свідомості. Віра в надприродне - це віра в надприродні істоти (Бога, богів, духів) і в наслідки їх дій.

Визначення релігії через рід та видову ознаку. Характеристики і неповні визначення релігії.

Основні елементи релігії.

Поняття про елементи релігії. Принцип виділення основних елементів релігії. Концептуальний елемент релігії. Релігійні уявлення, ідеї та концепції як духовна сторона релігії. Релігійнийкульт як прояв вольових спонукань та зовнішня сторона релігії. Складові релігійного культу: молитви і поклоніння, богослужіня; пости, свята і обряди; храми, капища та предмети поклоніня.Релігійні почуття як показник щирості релігійної віри. Особливості релігійних почуттів, домінуючі релігійні почуття.

Організаційна структура релігії.

Організація як невід'ємний історичний елемент релігії. Жерці (пастирі, священнослужителі) і віруючі в релігії. Релігійні організації та інститути. Релігійна ієрархія. Релігійна адміністрація. Вищі органи влади в релігії.

Соціальні функції релігії.

Релігія як соціальна потреба і соціальний продукт. Релігія в системі соціально-політичного устрою суспільства. Релігія як елемент надбудови. Релігійні та нерелігійні функції церкви та релігійних громад. Світоглядні функції релігії. Інтегративні функції релігії. Релігія як фактор стабілізації та дестабілізації суспільства. Культурологічні функції релігії. Релігія як фактор морального виховання. Релігія і міжнаціональні стосунки. Релігія в системі людської особистоті. Історичний характер соціальних функцій релігії.

 

 

Походження релігії та еволюція релігійних вірувань.

Концепції про походження релігії.

Особливості богословських теорій про походження релігії. Біблія про походження релігії та віри в Бога. Релігієзнавчі теорії походження релігії. Сучасний стан наукового дослідження проблеми походження релігії.

Походження релігії - конкретно-історичний процес.

Відсутність релігії на початкових етапах існування людства. Археологічні дані про час формування релігійних вірувань і самої релігії.

Гносеологічні  передумови та соціальні причини виникнення релігії. Особливості людського пізнання як джерело і можливість виникнення та існування релігії (Гносеологічні корені релігії). Суспільно-економічна необхідність походження та існування релігії (Соціальні корені релігії).

Психологічні причини та психологічна потреба в релігії особи і суспільства. Традиції як канали відтворення релігії.

Еволюція релігійних вірувань.

Розвиток віри в надприродне як показник еволюції релігії. Уява про наприроднє га його свіввідношення з речами та явищами природи. Фетишизм, магія, культ предків як найперші форми релігії. Анімізм, тотемізм, шаманство і пандемонізм як наслідок розвитку первісних форм релігії. Духи і боги: від пандемонізму - до політеїзму. Конкретно-відчуттєві та абстрактно-описові боги і духи. Монотеїзм. Абстрактний монотеїзм як найвищий і останній щабель еволюції релігії.

Специфіка і зміст релігійного світогляду.

Світогляд в життєдіяльності людини та суспільства.

Світогляд, його визначення:, характеристики та функції. Місце релігійного світогляду в системі етапів розвитку світогляду взагалі. Релігійний: світогляд в життєдіяльності особі; та суспільства (історичні та соціологічні показники, характеристики і оцінки).

Особливості релігійного світогляду.

Віра в надприродне - особливість і серцевина релігійного світогляду. Консерватизм, традиційність, доступність та масовість релігійного світогляду. Шляхи і методи набуття релігійного світогляду. Місце і особливості світорозуміння, світовідчуття та світоставлення в релігійному світогляді. Основні концептуальні уявлення, поняття та ідеї релігійного світогляду.  Релігійний світогляд, наука і філософія. Релігія і різні форми містики.

Ідея Бога в релігійному світогляді.

Історичність уяв та концепцій про Бога в релігійному світогляді. Докази існування Бога. Бог в релігії та ідея Бога в філософії. Теїзм, пантеїзм, деїзм і атеїзм.

Ідея душі в релігійному світогляді.

Місце віри в існування душі в релігійному світогляді. Уяви та вчення про душу в різних релігійних та містичних світоглядах. Докази існування душі в релігії. Ідейні джерела та зміст християнського вчення про душу. Системи християнських віросповідань про душу та післясмертне існування людини чи її душі.

Місце письмових документів в релігійному світогляді.

Священні міфи (перекази) та святе письмо. Порівняльна характеристика святого письма різних релігій.  Веди. Трипітакі. Твори Гомера, Гесіода, Конфуція, Лаодзи. Зенд-Авеста. Код зики. Коран. Книга Мормона. Твори Єлени Уайт (Адвентизм), Марії Цвігун (Біле Братство).

Релігійні символи (стислий виклад віровчення) та віросповідні книги. Символи віри християнської церкви. Постанови церковних соборів. Публікації авторитетних ієрархів. Богословські системи: містицизм та раціоналізм.

Біблія як святе письмо та культурно-історична пам'ятка.

"Біблія" - слово і  поняття. Місце Біблії в християнстві. Час написання і автори Біблії. Кодекс біблійних книг. Оригінальні  тексті і переклади Біблії. Структура  і зміст біблійного тексту. Основні  біблійні оповіді. Причини і зміст  біблійних протиріч:  виправдання і критика.  Сучасне біблієзнавство.

Вільнодумство і атеїзм як опозиційні до релігії світогляди.

Вільнодумство як альтернативний релігійному догматизму світогляд. Соціальні та ідеологічні джерела вільнодумства. Роль вільнодумства в посилені та послаблені релігійного  світогляду. Єресі як форма релігійного вільнодумства та фактор "уточнення" релігійних вірувань. Вільнодумство як джерело творення нових релігій. Раціоналізм як фактор і вияв філософського вільнодумства. Види філософського вільнодумства: скептицизм, агностицизм. нігілізм; концепції пантеїзма, деїзма, теософії, містицизма, атеїзма.

"Атеїзм" - слово і  поняття. Атеїзм як тип світогляду. Наївний реалізм і здоровий  глузд як форми первісного  атеїстичного світогляду. Гносеолопчні, соціологічні та психологічні  обгрунтування атеїстичного світогляду. Атеїзм як галузь філософських  знань. Атеїзм та атеїстичний  рух в сучасному світі.

Релігійний світогляд і культура.

Місце світогляду в культурі. Відображення релігійного світогляду в культурі. Вплив культури на релігійний світогляд. Механізм і наслідки впливу релігійного світогляду на джерела і зміст культури. Релігійний світогляд і культура. Релігійний світогляд і мораль. Релігійний світогляд і мистецтво. Релігійний світогляд в матеріальній та духовній культурі соціальних, державних та етничних угрупувань.

 

 

 

 

Релігія в соціально-політичному житті людства.

Місце і роль релігії в сучасному політичному житті народів світу. Роль релігії в стабілізації та дестабілізації соціально-політичного життя в країні. Місце і роль релігії в сучасному міжнародному житті  людства.

Соціально-політичні розмежування в сучасних релігійних організаціях. Можливість і спроби використання релігії в інтересах різних політичних сил. Сучасні релігійно-політичні партії. Клерикалізм. Сучасний релігійний фундаменталізм і екстремізм. Релігійний лібералізм і модернізм. Християнський  соціалізм.  Богослов'я  Надії.  Крах християнського комунізму.  Екуменічний рух.  Кроки церковників до спільних узгоджених дій в інтересах всіх релігій.

Свобода совісті як елемент демократичних свобод.

"Свобода совісті" - слова і поняття. Місце свободи совісті в системі демократичних свобод.

Складові свободи совісті. Відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Свобода вибору, зміни і відмови від релігії. Свобода пропаганди, наукового дослідження і критики релігії. Соціальне, юридичне, економічне та ідеологічне забзпечення свободи совісті.

Специфіка  марксистського  розуміння  свободи совісті. Декларація і міра реальної свободи совісті в роки Радянської влади. Форми і наслідки порушення свободи совісті в радянський період.

 

 Законодавство про свободу совісті.

Міжнародні правові документи про свободу совісті.

Свобода совісті як міжнародна правова проблема. Органічна єдність права на свободу думки, совісті, релігії та переконань.

"Всезагальна  Декларація  прав  людини"   (статті:1,2,18,19). "Конвенція про боротьбу з дисримінацією в галузі освіти" (1962) про вивчення релігії з школі, "Міжнародний пакт про громадянські та політичні права" (1973) про свободу совісті. Проблеми свободи совісті в "Заключному Акті наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (Хельсінкі, 1975). "Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості" (1981) про свободу думки, релігії, совісті і переконань.

Конституції і законодавство країн світу про свободу совісті. "Акт про відновлення свободи релігії" (Restoration Act Freedom of Religion RAFR) в США (1993) та його вплив на релігійну ситуацію в світі. Міжнародні протести з приводу російського законодавства про свободу совісті.

Законодавство України про свободу совісті.

Ратифікація Україною всіх Міжнародних правових актів про свободу совісті. Конституційні засади свободи совісті в Україні. Додаткові правові акти, інструкції та розпорядження про свободу совісті в Україні.

Проблеми удосконалення законодавства про свободу совісті та юридично-правового вирішення конфліктних ситуацій, що пов'язані з релігіями та релігійністю в Україні. Про узгодження віровчення і  діяльності  релігійних організацій з інтересами держави та народу України. Про залучення релігійних організацій до діяльності політичних партій. Про традиційне віросповідання та державну церкву. Про військових капеланів. Про "Закон божий" в державних навчальних закладах. Про державну дотацію навчальним закладам релігійних організацій.  Про повернення та перерозподіл храмів. Про канонічні аспекти релігійних конфліктів. Про місіонерство закордонних центрів. Про нові та тоталітарні секти.

 

 

Українська греко-католицька церква: історія, віровчення, культ

Українська Греко-Католицька Церква

 
Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — одна із двадцяти двох самоуправних Східних Католицьких Церков, які знаходяться у повній єдності з Апостольським Престолом. За кількістю своїх вірних (понад 5,5 мільйонів) вона є найбільшою у світі з усіх східних Церков у католицькій спільноті та відповідно другою після Латинської Церкви. З 27 березня 2011 року її очолює Верховний Архиєпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук. УГКЦ, за чинним законодавством Католицької Церкви, — Церква свого права (Ecclesia sui juris). У неї є власний обряд, який походить з Константинопольської традиції та вона зберігає її літургійну, богословську, духовну і дисциплінарну спадщину в культурі та історичних обставинах свого народу. Як одна з частин давньої Київської Церкви, УГКЦ прагне відновлення її первісної єдності. У суспільному і громадському житті своїх вірних, відстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами. 
 
Українська греко-католицька церква має безперервну ієрархічну спадкоємність від часу офіційного Хрещення Русі-України та становлення на її території церковної структури. Новий період з її багатовікової історії розпочинає 1596 рік, коли у Бересті (тепер Білорусь) на Церковному Соборі було проголошено відновлення повної єдності з Римським Престолом, що увійшло в історію під назвою як Берестейська унія. Проте першу спробу церковної унії на Руси можна віднести ще до часів короля Данила Галицького, який вимагав об'єднання сил усього християнського світу в умовах опору татаро-монгольській навалі. 
 
Ідея унії була зумовлена як і зовнішніми політичними обставинами, так і внутрішньому прагненню вірних до церковної єдності: православні віруючі на терені Речі Посполитої та Угорщини зазнавали утисків від представників панівного римо-католицизму як схизматики — та були схильні урівняти прихильників грецького обряду перед лицем Ватикану. Правда, далеко не всі православні приєдналися до унії: сталося розділення українських і білоруських віруючих на уніатів (прихильників унії) і православних. 
 
Згідно з угодами Берестейської унії, у греко-католицькій церкві богослужіння, церковна організація й обряди залишились такими, як і вони були в греко-православній церкві. Церква, з черги, підпорядковувалася Папі Римському та прийняла як і католицький догмат про сходження Святого Духа від Отця і Сина (filioque), так і католицький догмат про чистилище — які в ті часи являлися головними розбіжностями між православною та католицькою церквами. 
 
Унаслідок трьох поділів Речі Посполитої, Київську митрополію греко-католицької церкви розділено на дві частини: на землях, що відійшли до Російської імперії, унію в році (1838) ліквідовано. Проте Австрійська імперія проводила політику сприяння унійним процесам, оскільки УГКЦ відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві — та позитивно підтримувала розвиток культурно-освітнього життя. 
 
Розквіт Української греко-католицької церкви припадає на 19 століття. Провідною постаттю греко-католицького руху в першій половині двадцятого століття був львівський митрополит Андрій Шептицький. Зі встановленням радянської влади на західноукраїнських землях УГКЦ розпущено владою — і церква існувала лише в підпіллі. Аж 1989 року — за горбачовської перебудови — церква вийшла із підпілля. 
 

Історія

 
До 1596 року 
 
У 988 році святий рівноапостольний князь Володимир (у святому Хрещенні — Василій) запровадив християнство в його східній (візантійсько-слов'янській) традиції як державну релігію Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054 року розділив християнський Схід і Захід. Київська Митрополія була підпорядкованою Патріархові Константинопольському, проте, ця Церква продовжувала підтримувати зв'язки із латинським Заходом і його Патріархом — Папою Римським. 
 
Незважаючи на те, що між Константинополем та Римом існували суперечності, київські ієрархи намагалися зберегти християнську єдність. У 1095 році було встановлено празник на честь перенесення до міста Барі в Італії чесних мощей святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця. Посланці з Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор разом з Патріархом Константинопольським Йосифом II був одним з ініціаторів Флорентійської унії (1439). В 1458 році митрополитом Київським і всієї Русі з благословення Папи Римського стає Йосиф Болгаринович, визнаний і Патріархом Константинопольським. 
 
Починаючи з початку XIV століття на північ від Києва, у Москві, сформувався та зміцнів новий церковно-державний осередок. Московська Церква відмовилася визнати Флорентійську унію — і відокремилась від давньої митрополії в Києві, проголосивши свою автокефалію (самоврядування) у 1448 році. У 1589 році Церква у Москві здобула статус патріархату. 
 
Як результат тривалого процесу унійних змагань Синод єпископів Київської митрополії під проводом митрополита Михайла Рогози приймає рішення відновити сопричастя з Римським престолом, забезпечивши при цьому збереження східної християнської традиції і власної церковної та етно-культурної самобутності. Таку модель церковної єдності було утверджено на соборі 1596 року в Бересті, від якого й починається інституційне існування Греко-католицької церкви в Україні. 
 
XVII—XIX століття 
 
В 1646 році Мукачівська єпархія проголосила «Ужгородську унію», яка стала опорою для збереження української релігійної та культурної ідентичності в умовах чужоземної окупації. 
 
У 1620 році, через внутрішній розкол в середовищі ієрархії та вірних Київської митрополії, єрусалимський Патріарх Теофан III висвятив на Митрополита Київського Йова Борецького та шістьох єпископів. У 30-40-х роках XVII століття спроби митрополитів Йосифа Вельяміна Рутського та Петра Могили примирення «Русі з Руссю», скликання спільного Собору та проголошення Київського Патріархату закінчилися невдачею. Невдовзі православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686) й перетворена на звичайну єпархію в процесі послідовної, жорстокої уніфікаційної та русифікаторської політики царату. 
 
Після розділу Козацької держави Богдана Хмельницького між Річчю Посполитою та Московією - Київ відходить до Москви, а Правоборежжя до поляків. 
 
З 1729 по 1795 резиденцією уніатський митрополитів був місто Радомишль. 5 березня 1729 року у володіння Радомишлем вступив номінат і адміністратор Київської уніатської митрополії єпископ Анастасій Шептицький, який пізніше, цього ж року стає митрополитом. 
 
Після третього поділу Польщі (1795 р.) уніатська митрополія та її резиденція в Радомишлі були ліквідовані, а саме місто у складі правобережної України було приєднане до Російської імперії. 
 
Під владою Австро-Угорської імперії 
 
Після Поділу Речі Посполитої 1772 року галицькі землі опинилися у складі Австро-угорської імперії. В цій імперії опинилася перемиська, більша частина львівської (990 парафії), частина галицької та каменецької єпархій (загалом — 3432 парафії). 
 
1774 року імператриця Марія Терезія змінила назву Церкви з «уніатської» на «греко-католицьку», яка зберігається за Церквою і до сьогодення. Греко-католицькі священики були зрівняні у правах з римо-католицькими, а їх синам отримали права бути представниками урядів на рівні зі шляхтою. Того ж року Марія Терезія відкрила «Барбареум» — першу греко-католицька духовну семінарію, що розташовувалася у Відні, а 1783 — Генеральну греко-католицьку семінарію у Львові. 
 
У 1808 році у Львові була створена греко-католицька Галицька митрополія. З ініціативи Галицького митрополита Михайла Левицького започатковано процес відродження української церковної та народної мови. «Головна Руська Рада», створена в 1848 році у Львові й очолена єпископом Григорієм Яхимовичем (митрополит Галицький в 1860—1863 рр.), висунула перед австрійським урядом вимогу про автономію для Східної Галичини. 
 
В 1868 році греко-католицькі священики виступили засновниками культурно-освітнього товариства «Просвіта», яке ширило українську освіту й національну свідомість в Україні й на поселеннях. 
 
Під владою Російської імперії 
 
1793—1795 року, після другого і третього поділів Речі Посполитої, уся Правобережна Україна за винятком Галичини, опинилася в Російській імперії. Імператриця Катерина ІІ розпочала боротьбу проти унійної Київської метрополії, спрямовану на її повне знищення та «поверненню» усіх вірян Російській православній церкві. 1795 року був затриманий під домашнім арештом митрополит Теодосій Ростоцький, звідки він, відокремлений від своєї митрополії, міг контактувати з вірними тільки дипломатичним шляхом. Наступні митрополити призначалися російськими чиновниками і не були визнані Папою Римським. 1839 на Синоді у Полоцьку Церква було примушено до об'єднання з Московським патріархатом. 
 
Найдовше на теренах імперії греко-католицька церква проіснувала на Холмщині. Так, Холмське єпископство протрималось до 1871 року, а 1874 року Пратулинські мученики стали символом стійкості холмських українців у батьківській вірі. Не кращою була доля в Росії й для православних українців. За висловом історика Дмитра Дорошенка «До нового ХІХ ст. український народ перейшов позбавлений не тільки свого автономного устрою, своєї школи, але й своєї національної Церкви. Над його духовним життям залягла темна ніч». 
 
Період піднесення 
 
Світлою сторінкою вписана в історію Церкви діяльність митрополита Йосифа Сембратовича (1870—1882) по моральному та економічному оздоровленню ситуації в Галичині, створенні братств та товариств тверезості. Основи для духовного і матеріального піднесення Галичини було закладено в його посланні «Про велику гідність людини» (1876). 
 
На порозі ХХ століття греко-католицька церква в Галичині удостоїлася визначної постаті митрополита Андрея Шептицького (1901—1944). На час його пастирського служіння припадають тривожні часи двох світових війн та семиразової зміни політичних режимів. За цей період, завдяки його жертовній посвяті та талантам церковного і народного провідника, Греко-католицька церква досягнула найбільших висот за увесь дотеперішній період свого історичного розвитку. Його стараннями відкрито семінарії для підготовки духовенства в Станіславові (тепер — Івано-Франківську) та Перемишлі, засновувалися українські школи, бурси для молоді, шпиталі, сиротинці, надавалася підтримка українському мистецтву та культурі та допомога обдарованим студентам. 
 
Греко-католицька церква у цей період вкладала значні фінанси з метою становлення українського економічного життя. Митрополит Андрей вперше відвідав українських поселенців у Північній Америці та заснував для їхньої духовної опіки греко-католицьку ієрархію. Митрополит Андрей відновив автентичні форми східного чернецтва, дбав про подолання латинізаторських впливів та відновлення східнохристиянської ідентичності церковного життя. На початку минулого століття він виступив як зачинатель міжцерковного діалогу сучасних українських Церков — спадкоємниць Хрещення святого Володимира, щоби наблизити час їхнього єднання навколо престолу Митрополита Київського. Саме оновлена греко-католицька церква, на думку Митрополита, мала б бути не перешкодою, але головною сполучною ланкою у відновленні сопричастя між християнським Сходом і Заходом. 
 
Наступником Митрополита Андрея, після його смерті 1 листопада 1944 року, став Йосиф Сліпий (1944—1984). Він належав до найближчих сподвижників Митрополита Андрея як довголітній ректор Львівської семінарії та Богословської Академії (1928—1944 років) та єпископ з правом з наступництва (1939 р.). 
 
У підпіллі 
 
На цей час припадає початок жорстоких переслідувань Греко-Католицької Церкви як в Радянському Союзі так і в усіх інших країнах-сателітах тоталітарного режиму. 11 квітня 1945 року радянська влада заарештувала Архієпископа Йосифа Сліпого, а згодом було репресовано і всіх інших владик. У травні 1945 року була створена «Ініціативна група з возз'єднання Греко-католицької церкви з Православною», про роботу якої М. Хрущов особисто доповідав Й. Сталіну[1]. 
 
В березні 1946 року у Львові відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію Греко-Католицької Церкви, значну частину її майна передано Російській Православній Церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви. Свідками вірності Христові та Церкві стали мільйони мучеників-жертв новітніх переслідувань: єпископи, священики і миряни, монахи і монахині. Під час свого візиту в Україну в 2001 році Папа Римський Іван Павло II проголосив блаженними 28 новомучеників. 
 
В 1946—1989 роках Греко-Католицька Церква була змушена діяти в підпіллі. Провід Церкви продовжував здійснювати митрополит Йосиф Сліпий протягом довгих 18 років свого тюремного ув'язнення. Після його звільнення в 1963 році, завдяки старанням папи Івана XXIII, в 1964 році підпільну Церкву в Україні очолив сповідник віри митрополит Василь Величковський, а потім його наступник — митрополит Володимир Стернюк. Незважаючи на всі зусилля режиму, під проводом підпільної ієрархії продовжувалося церковне життя на Батьківщині та в місцях заслань: діяли підпільні семінарії та монастирі, зроджувалися нові покликання до священичого та монашого життя. 
 
Завдячуючи твердій волі та невтомній праці митрополита Йосифа Сліпого, після його насильного вивезення за межі України, значно пожвавилося церковне життя українських поселень на Заході. Митрополит брав участь у Другому Ватиканському Соборі, на якому виступив з пропозицією про довершення церковної структури Греко-Католицької Церкви Патріаршим устроєм, будує собор Святої Софії в Римі та засновує Український Католицький Університет. 
 
Наступником Патріарха Йосифа став Мирослав-Іван Любачівський (1984—2000 рр.). 
 
Відродження 
 
З середини 80-х років в Україні розпочався процес відродження УГКЦ, очолюваний митрополитом Володимиром Стернюком та підпільною ієрархією. Переломними подіями були багатотисячний молитовний похід у Львові до Собору Святого Юра 17 вересня 1989 року з вимогою легалізації УГКЦ в Радянському Союзі і зустріч Папи Івана Павла II з главою Радянської держави Михайлом Горбачовим в грудні цього ж року. Ці події дали початок відродженню легальної структури УГКЦ, віднови монастирського життя, процесу повернення відібраних святинь, відбудові системи духовної освіти. За короткий час відновлено діяльність єпархіальних семінарій та Львівської Богословської Академії, розгорнулася видавнича діяльність, налагоджено співпрацю зі школою та душпастирство молоді, у війську. На жаль, початок 90-х років був позначений міжконфесійним протистоянням на тлі майнових суперечок, ускладнений розколом всередині Українського православ'я. 
 
В 1996 році єпископом-помічником Глави УГКЦ обрано єпископа Любомира Гузара, а після смерті 14 грудня 2000 року Верховного Архієпископа Мирослава Івана Кардинала Любачівського Синод Єпископів УГКЦ обрав Владику Любомира його наступником. 
 
Важливе місце в житті Церкви мали Патріарші Собори УГКЦ (1996, 1998, 2002 рр.), з метою обговорення усією церковною спільнотою найважливіших питань релігійного і суспільного життя: навчання і виховання у вірі, духовного відродження та соціального служіння. 
 
У 2002 році Синод Єпископів УГКЦ прийняв рішення про перенесення Патріаршого престолу Церкви до столиці України та будову в Києві Патріаршого собору. 
 
Адміністративно-територіальна структура УГКЦ 
 
По завершенні Другої світової війни, в умовах зміни лінії кордону між Польською Народною Республікою та Українською Радянською Соціялістичною Республікою, одна з найдавніших єпархій УГКЦ — Перемиська, опинилася територіяльно розділеною. Це спричинило ситуацію, коли єпархіяльний престіл опинився де-факто поза значною частиною території своєї єпархії, що зумовило до деякої міри пізніше провести реорганізацію адміністративно-територіяльної структури УГКЦ. 
 
Після легалізації УГКЦ в 1989 році, впродовж наступного періоду аж до 1992 року, греко-католики в Україні знаходилися в межах — Львівської (і частково Перемиської), Івано-Франківської (Станіславівської) та Мукачівської єпархій. На Синоді Єпископів УГКЦ, який відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, було вирішено змінити існуючий адміністративно-територіяльний устрій, згідно з яким кількість єпархій збільшилась на чотири: Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку, Тернопільську, Зборівську. Пропозиція Синоду Єпископів УГКЦ 1992 року щодо створення Чернігівсько-Вишгородської єпархії, знайшла своє підтвердження з боку Апостольського Престолу вже у 1995 році, про створення Верховно-Архиєпископського Києво-Вишгородського екзархату, що охоплював територію поза Закарпаттям, Галичиною і Буковиною, в існуючих межах України. 
 
Згідно з рішенням Синоду Єпископів, який проходив у Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську. Також реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії. 
 
Від листопада 2000 року юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду Єпископів УГКЦ підлягає вся територія України. У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського екзархату, 28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату, а 15 січня 2008 року — Луцького екзархату. 
 
Правовий статус Мукачівської єпархії на сьогодні до кінця неврегульований, оскільки вона не входить до складу Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, а безпосередньо підлягає Апостольському Престолові, і її уважають як частину самоуправної Русинської Католицької Церкви (Ruthenian Catholic Church). 
 
Українці (русини), як автохтони, проживаючи на своїх споконвічних історичних землях - Підкарпатської Руси і Буковини, зараз належать вже до адміністративних структур - інших самоуправних Угорської, Словацької і Румунської Католицьких Церков, оскільки УГКЦ не має своїх структур на територіях країн в яких головною мірою діють ці Церкви. Також, через міграційні процеси на терені Австро-Угорської монархії, українці, які у XVIII-XIX століттях оселилися на Балканах і тепер через таку ж відсутність адміністративних структур УГКЦ в країнах колишньої Югославії, також не належать до УГКЦ.

 

3. Магія як рання форма релігії

Магія (гр. mageia, лат. magia — чаклунство) — сукупність уявлень і обрядів, в основу яких покладено віру в таємничі сили, з допомогою яких шляхом певних символічних дій можливо здійснювати вплив на людей, предметний світ чи хід подій.

Інколи магію визначають як віру в можливість впливу на довкілля через фетиші, духів і чаклунські дійства: заклинання, жертвоприношення, табу, ритуальний танок тощо.

Природу магії досліджував Дж. Фрезер. Щоправда, він зважав, що магія не є релігією. Вона є її попередником в еволюції мислення, своєрідною формою «примітивної» науки, яка була притаманна ранньому періоду розвитку людства. Але цей погляд не набув загального визнання з боку як антропологів, так і етнографів.

Магічне мислення у своїй основі має два принципи:

1) подібне творить подібне, або наслідок схожий на свою  причину;

2) речі, які хоч раз  торкнулися один одного, продовжують  взаємодіяти на відстані й  після припинення безпосереднього  контакту.

Звідси й своєрідний імператив магічних операцій — «pars pro toto» («частина замість цілого»). Волосся, крапля крові, зрізані нігті, слід ноги на землі чи снігу, будь-який (бажано — натільний) предмет одягу заміщують у магічному ритуалі ціле — саму людину. Частинами (замість цілого) «виганяється» з тіла неміч. Так само частинами «навіюється на людину» або «виводиться з неї» любовна жага. Навіть сама хвороба ніби ділиться на частини — окремі її симптоми.

Магія, як і релігія, передбачає символічний спосіб дій: чаклун не безпосередньо, а опосередковано прагне досягти певного результату. По суті, це вплив-дія за аналогією. Топиться віск — тане від кохання серце. Згорає зрізане волосся — гинуть в очисному вогні хвороба і неміч тощо. Залежно від змісту ранніх релігійних вірувань магію поділяють нафетишистську, тотемістичну та анімістичну. У функціональному відношенні (за метою впливу) магія буває мисливською, лікувальною,любовною, лиходійною тощо.

Фрезер поділяв магію на позитивну (чаклунство) й негативну (табу). Оскільки метою позитивної магії є завдання зробити так, щоб бажана подія відбулася, то в її основі — імператив «дій так-то, щоб відбулося те-то». Метою негативної магії є блокування (недопущення) небажаної події чи явища. Тому її імператив — «не чини того-то, щоб не трапилося те-то».

Магію поділяють також на приватну і громадську. Перша складається з магічних обрядів і замовлянь, спрямованих на викликання корисного чи шкідливого для окремої особи, а друга відповідно — для всієї громади.

Фрезер проводив аналогію між магічним і науковим світоглядом і прийшов до висновку, що їх поєднує переконаність у наявності порядку в природних явищах, віра в те, що послідовність подій абсолютно визначена, підпорядкована незмінним законам і є циклічною. Чаклун, як і вчений, не має сумніву в тому, що однакові причини породжують однакові наслідки, тобто що здійснення необхідного обряду із певними замовляннями неодмінно дасть бажаний результат.

Інший англійський соціолог, етнограф Броніслав Малиновський (1884—1942) називав магію «псевдонаукою». На його думку, наука, навіть на рівні знань первісних людей, базується на спільному досвіді повсякденного життя, який набувається у процесі боротьби людини із силами природи, ґрунтується на спостереженнях і фіксується розумом. Магія ж народжується з переживань емоційних станів, у яких людина не стільки спостерігає природу, скільки переймається своїми відчуттями, коли істина осягається здебільшого не розумом, а емоціями. В основі науки лежать переконання в самодостатності досвіду й розуму, в основі магії — віра в певну містичну безособову силу. Наукове пізнання керується, як правило, логікою, магія — асоціаціями, які виникають під впливом пристрасного бажання. Структури раціонального і магічного знань мають різні традиції, різну соціальну й духовну природу, а тому передбачають і різні типи діяльності. За Малиновським, наука утворює сферу профанного, магія ж входить до сфери сакрального.

Генеза надприродного

Первісна релігія за своїм складом не є однорідною. У своєму розвитку вона поступово включає до своєї сфери фетиші, уявлення про духів предків і душу, віру в тотем тощо. Поняття фетишизму, тотемізму, анімізму й певною мірою магії репрезентують перший, «чуттєво-надчуттєвий» тип надприродного, характерними рисами якого є уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, взаємозумовленість «чуттєвого» і «надчуттєвого». При цьому «надчуттєве» є дифузним, індивідуалізованим, обмеженим у своїх діях, зведеним до розпорядницької функції.

«Чуттєво-надчуттєві» фетиші, тотеми, душі стали передумовою виникнення другого типу надприродного — демоністичного. Йому властиві уявлення про демонів (гр. daimon — дух), в основі яких лежить ідеалізація надприродного, перетворення його на духовну сутність, що існує поряд із тілесним і є незалежною від нього.

Демоністичний тип надприродного, особливо віра в тухів-господарів, у свою чергу, передує зародженню й розвитку третього типу надприродного — теїстичного (політеїстичного), тобто вірі у богів. На відміну від фетишів, тотемів, душ і духів, образи богів не зоо-, а антропоморфні: вони вже мають людську подобу і людські імена, с доброчинними, караючими й милостивими. Вони одружуються, вмирають, воскресають, учать, судять, контролюють тощо.

У теїстичних віруваннях формується й уявлення про ієрархію надприродного. У найдавніших формах віри не знайти жодного випадку, щоб один фетиш чи тотем панував над іншим, щоб одна душа була підпорядкована іншій. Та вже у Давньовавилонському царстві бог Мардук вважався царем богів. У стародавніх греків верховному богу Зевсу, що управляв усіма сферами, підкорялися, виконуючи його волю, всі інші боги. Прадавні українці творцем Всесвіту, Богом над богами вважали Рода. На їх погляд, він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя людям, звірам, птахам, лив дощ на посіви та давав людині долю. Тобто він уявлявся як заклинатель усього живого, розпорядник доль людей і богів, оскільки був творцем Апрію — українського Олімпу (Олімп у стародавніх греків — гора, на якій мешкають боги).

З'являється й деміургічна функція (функція творення) богів, якої не було в ранніх віруваннях. Хоча фетиші, тотеми, духи могли оберігати від хвороб, ворогів, викликати дощ, господарювати в лісах, горах, степах, водах тощо, вони не створювали їх. Боги ж уже творять предмети, явища і світ в цілому з нічого. Отже, формування уявлень про надприродне та розвиток віри в нього є тривалим і складним процесом, що розпочався в сиву давнину. Кожен етап розвитку первісних вірувань має свої особливості.

 

5. Мінімум 1, 2. (3-4 ст.)

6. Список літератури. (1ст.)