Історія сучасного світу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ  І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

МУКАЧІВСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
 
 
 
 
 
 

Контрольна  робота

з дисципліни:

історія сучасного світу

викладач: гарагонич Д.В. 
 
 
 
 
 
 

                                                    Виконала:

                                                                          студентка групи ОА -31

                                                                        заочного факультету

                                            МДУ

                                                               Церкуник О. О. 
 
 

МУКАЧЕВО - 2011

35. Ідеологія і політика нацистської Німеччини. 

     1.Встановлення  нацистської диктатури.  А. Гітлер.

     Серед ворогів Ваймарської республіки вирізнялися чіткою організацією та дисциплінованістю націонал-соціалісти, керовані Адольфом Гітлером - одним із тих колишніх солдатів, які вціліли у Великій війні, а повернувшись додому, застали революцію, а також зазнали краху військової кар'єри.

     Вступивши у 1919 р. до Німецької робітничої партії, заснованої Антоном Дрекслером, А. Гітлер невдовзі став її лідером. Наступного року партію було перейменовано в Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (НСДАП) й прийнято нову її програму з 25 вимог. Серед них були об'єднання всіх німців у «Велику Німеччину», анулювання Версальського договору, боротьба за нові території, позбавлення політичних прав і громадянства осіб «неарійського» походження та заборона не-німцям переселятися до Німеччини, свобода релігії, «поки релігія не загрожує безпеці держави чи моральним засадам німецької нації», але водночас проти єврейської релігії «через її любов до багатства». У програмі не бракувало й соціалістичних гасел на кшталт вимоги, «щоб крупні промисловці поділилися прибутком з робітниками», вдосконалення старої пенсійної системи, прийняття закону про конфіскацію власності без компенсації, якщо це «відповідає спільним інтересам нації» тощо.  

Проте головним, що відрізняло націонал-соціалізм від інших політичних течій, а НСДАП від інших політичних партій, була расова теорія руху. За цією теорією «вищою расою» проголошувалися німці - нащадки арійців, а всі інші нації - «неповноцінними». Залежно від того, якою мірою нацисти визнавали націю наближеною до «арійської раси», залежала подальша її доля. Євреїв, рома (циган), слов'ян та сотні інших націй нацисти вважали ворожими «вищій расі» й планували їхнє винищення чи перетворення на рабську робочу силу. Території, на яких проживали «неповноцінні» з точки зору нацистів народи, проголошувалися «життєвим простором» майбутнього «тисячорічного Третього Райху» й мали бути заселені німецькими колоністами. Власне, расова спрямованість німецького націонал-соціалізму найбільше відрізняла його від італійського фашизму, який не мав чіткої расової теорії.

     Соціалістична й расова риторика знайшли своє відображення й у партійних символах. У написаній 1924 р. в ув'язненні за участь у «пивному заколоті» книзі «Майн кампф» («Моя боротьба») А. Гітлер писав: «Як національні соціалісти ми вбачаємо нашу програму в нашому прапорі. У червоному ми вбачаємо соціальну ідею руху, в білому ми вбачаємо націоналістичну ідею і у свастиці ми вбачаємо нашу місію досягти перемоги арійської людини».

     У 1924 р. офіційною уніформою НСДАП, на відміну від фашистів, яких називали «чорносорочечниками», стали коричневі сорочки.

     Відсидівши 9 місяців натомість належних за вироком суду 5 років, А. Гітлер став активно вербувати до своєї партії невдоволених Ваймарською республікою. 

     Незважаючи на свою «пролетарську» назву, партія ніколи не була по-справжньому робітничою. У ній переважали не робітники, а представники середніх верств, невдахи-інтелектуали, безробітні, професійно не зорієнтована молодь. Саме з них А. Гітлер сформував свою особисту армію - «штурмові загони» СА під командуванням Ернста Рема, а потім і «охоронні загони» СС під орудою Генріха Гіммлера.

     У партії переважали представники «скривджених» Версальським договором західних та східних прикордонних територій. Середній вік членів НСДАП був на 7 років нижчим за середній вік населення країни, а партійні функціонери були на 8 років молодшими за державних діячів, які не належали до нацистів, і на 5 років молодшими за середній вік чоловічого населення країни.

     У середині 20-х рр. прихильники А. Гітлера створили кілька громадських організацій нацистської орієнтації: «Нацистська студентська ліга», «Учительська ліга», «Офіцерська ліга», «Жіноча ліга» та ін. З 1926 р. нацисти стали регулярно проводити свої партійні воєнізовані паради з маршами нічними вулицями міст із запаленими смолоскипами.

     В умовах світової економічної кризи нацисти стали здобувати дедалі більше голосів виборців на виборах до райхстаґу: 1928 р.-2,6 % голосів, 1930 р. - 18,3 %, липень 1932 р. - 37,4 %. Але наступні вибори у листопаді того ж року засвідчили падіння популярності НСДАП - 33,1 % голосів (11,7 млн). Соціал-демократи і комуністи набрали в сумі 13,1 млн. Навесні 1932 р. А. Гітлер зазнав двох поразок на президентських виборах. Лише ворожнеча, що панувала між комуністами і соціал-демократами, завадила їм створити в Німеччині лівий уряд.

     А. Гітлер віддавав собі звіт у небезпеці для його кар'єри відходу виборців від партії, а тому категорично вимагав від Президента республіки П. фон Гінденбурґа, щоб той призначив його канцлером. Неодноразові пропозиції зайняти посаду віце-канцлера А. Гітлер відхиляв. Перспектива приходу до влади лівих не влаштовувала також крупних промисловців і генералітет. У результаті складних переговорів із впливовими німецькими підприємцями, політиками та військовими 30 січня 1933 р. в Німеччині було сформовано коаліційний уряд з представників НСДАП та Німецької народної партії, а А. Гітлера президент П. фон Гінденбурґ призначив канцлером. Це ще не означало встановлення нацистської диктатури, адже уряд був коаліційним й нацисти не мали більшості у райхстазі, але шлях до неї було розчищено.

     Готуючись до призначених на 5 березня 1933 р. виборів до райхстаґу, нацисти не гребували найогиднішими методами боротьби проти своїх політичних опонентів. Опираючись на 2,5 млн штурмовиків із СА, вони закрили опозиційні газети й розгорнули шалену пропаганду проти лівих партій (1933 р. міністром пропаганди було призначено Йозефа Ґеббельса). 27 лютого, за тиждень до виборів, сталася пожежа в райхстазі. При цьому було затримано молодого голландського комуніста Марінуса ван дер Люббе. Уже тоді виникла підозра, що підпал було здійснено самими нацистами, щоб звинуватити в ньому комуністів і тим відвернути від них виборців, а М. ван дер Люббе було обрано «цапом спокути». На показовому судовому процесі в Лейпциґу представник А. Гітлера Герман Герінґ не зміг довести причетність німецьких комуністів і Комінтерну до підпалу й програв двобій заарештованому у цій справі болгарському комуністу Георгію Димитрову. Незважаючи на це, нацисти відправили до в'язниць 10 тис. своїх політичних противників.

     В умовах терору й залякування відбулися вибори до райхстаґу, в результаті яких нацисти разом з іншими націоналістичними групами набрали майже 52 % голосів.

     Уже через два тижні в Німеччині було створено перший концентраційний табір Дахау, який заповнювався тисячами демократів. Улітку 1933 р. було розпущено німецькі профспілки, заборонено всі політичні партії, крім НСДАП. За результатами нових «виборів» до райхстаґу в листопаді нацисти оголосили, що за них подали голоси понад 92 % виборців.

     А. Гітлер досяг вершин влади й не мав наміру ділитися нею з будь-ким, навіть з тими, хто започатковував нацистський рух. У НСДАП від самого її створення існувало кілька течій, одну з яких, консервативну, очолювали брати Штрассери і Ернст Рем. У ніч з 29 на ЗО червня 1933 р. А. Гітлер здійснив «другу революцію» (інша назва - «ніч довгих ножів»). Було вбито Е. Рема та багатьох інших опозиціонерів і тих, хто просто заважав А. Гітлеру, як, наприклад, колишній канцлер Курт фон Шлейхер.

     Ця подія набула широкого розголосу у світі. Зокрема, Й. Сталін так відгукнувся на «ніч довгих ножів»: «От Гітлер який молодчина! Ось так потрібно розправлятися з політичними противниками!»

     2 серпня 1934 р. помер П. фон Гінденбурґ, і того ж місяця А. Гітлер проголосив себе «фюрером (вождем) Третього Райху». Період встановлення нацистської диктатури завершився.

     Чи була Ваймарська республіка приреченою від початку, і коли вона припинила своє існування? На перший погляд, відповідь є очевидною - через приреченість республіки в 1933 р. нацисти прийшли до влади, що й означало її падіння. Проте серед істориків побутує й інша думка - загибель республіки, яка потягла за собою нацистську диктатуру, насправді сталася ще в 1930 р. Саме з цього року П. фон Гінденбурґ став керувати країною своїми декретами, а райхстаґ як символ німецької демократії втратив свою роль.

     2.Внутрішня  політика режиму. 

     Прийшовши до влади, А. Гітлер не став ворогувати з традиційними елітами й перебудовував державне управління обережно й не завжди вдало. Так, у січні 1930 р. було прийнято закон «Про відродження Райху», який проголошував скасування федеральних засад держави і ліквідовував суверенітет земель. їхні повноваження перейшли до загальнонімецького уряду, а на місця було призначено гауляйтерів (намісників), які призначалися А. Гітлером і йому ж підпорядковувалися. На відміну від Й. Сталіна, якого «створив» апарат, А. Гітлер власноруч створив свій апарат і всі найважливіші питання вирішував одноосібно. Крім СА та СС, каральні функції режиму здійснювали поліція, СД (служба безпеки), гестапо (таємна політична поліція). З часом поліція й СС були об'єднані, це означало, що поліція виводилася з-під впливу держави і підпорядковувалася СС - організації, що була своєрідною преторіанською гвардією фюрера.

     На відміну від Й. Сталіна, А. Гітлер не втручався в міжусобиці у своєму найближчому оточенні; не брав участі в управлінні поточними справами держави, а передовіряв це оточенню. Потреба в парламентських дискусіях відпала, оскільки все залежало від думки А. Гітлера, який підписував закони і декрети. Вищим органом держави, що здійснював безпосередньо владні функції, стала райхсканцелярія. Згодом процедура прийняття законів була замінена актами. А. Гітлер зневажав правові норми і процедуру, а тому запровадив принцип фюрерства, за яким вся влада в країні й у партії належала лише йому. Тому райхстаґ скликався лише для прийняття 7 законів.

     Влада А. Гітлера базувалася не на його посаді чи результатах виборів, а визнанні його винятковості. Воля А. Гітлера прирівнювалася до провидіння. Партійні й державні органи переплелися й становили нерозривне ціле. Щоправда, в державному й партійному управлінні не було схематичної чіткості й фюрер залишав за собою право призначати на посади і знімати з них будь-кого і будь-коли без жодних пояснень. Найближчі соратники Гітлера ніколи так і не змогли згуртуватися в партійну бюрократію. А. Гітлер, людина, яка для жодної людини не була особистим другом, не просто очолював усіх, він був над усіма.

     Необхідність подолання економічної кризи і підготовка до війни потребували централізації економіки. Як і у США, СРСР та Італії, в Німеччині запроваджувалося державне регулювання економікою. Підприємства об'єднувалися в монополістичні групи, що підпорядковувалися Генеральній раді німецького господарства. Рада підпорядковувалася Міністерству економіки; спілки підприємців були об'єднані в корпорацію «Імперський стан німецької промисловості». Господарство Німеччини поділялося на 7 галузей, примусово об'єднаних у корпорації: промисловість, енергетика, ремесла, торгівля, транспорт, банківська справа, страхування. Держава встановлювала: плани виробництва (в 1936 р. було прийнято так званий 4-річний план Г. Герінґа), ціни, ринки збуту; існувала карткова система розподілу товарів, стандартизува¬лися металеві вироби і деталі машин, будувалися автошляхи, канали, оборонні споруди тощо.

       Закінчення світової кризи, мілітаризація економіки, звільнення з роботи громадян «неарійського» походження й заміна їх «чистокровними» німцями дали змогу значно скоротити безробіття в країні.

     Нацисти вжили заходів щодо одержавлення сільського господарства. Було створено Державний продовольчий фронт, який контролював виробництво, ринки збуту і ціни на сільськогосподарську продукцію. Кожному селянину держава вказувала, скільки й чого він має виробити, якому покупцеві й за яку ціну продати.

     Для заохочення німецьких сільських господарів було наказано миловарним заводам та маргариновим фабрикам використовувати у якості сировини лише сало худоби,  вирощеної німецькими господарями. Для заохочення споживання масла було підвищено на нього ціну майже в 3 рази і обмежено виробництво маргарину і сільськогосподарських продуктів. Було встановлено високі мита на ввіз до Німеччини сільгосппродуктів, а німецьким господарям, які імпортували хліб, видавалися премії. Також було прийнято закон «Про спадкове селянське господарство», який передбачав створення сімейних ферм, причому селяни не могли залишати землю, продавати її чи розподіляти між спадкоємцями; запроваджувалося почесне звання «бюргер».

     Правом володіти землею нацисти наділяли лише німців «арійського походження», які зможуть довести документально чистоту своєї «арійської» крові щонайраніше від 1800 р. Такий господар міг одержати звання «бауера» з великими пільгами до нього. У цілому ці заходи користувалися популярністю серед селян.

     Політика щодо сім'ї визначалася, як і в Італії, необхідністю заохочення народжуваності, адже А. Гітлер планував не лише загарбницькі війни, а й масове заселення окупованих територій. Місцеві органи влади запроваджували знижки в оплаті за воду та електроенергію; було встановлено офіційну державну відзнаку «Хрест Матері» трьох ступенів: золотий - за народження 8 дітей, срібний - 6, бронзовий - 4. Молодим подружжям надавалися безвідсоткові кредити і 1000 райхсмарок, але лише за умови, що жінка не працюватиме. Ці та інші пільги поширювалися лише на «арійські» сім'ї й не стосувалися змішаних шлюбів, жінок з комуністичними, соціалістичними та пацифістськими переконаннями, єврейок, рома та інших категорій.  

      Проте, починаючи з 1937 р., коли нацисти розпочали активні воєнні приготування і робочої сили не вистачало, потрібно було заохотити жінок до повернення на роботу. Але невисока платня і тяжкі умови праці не приваблювали їх. За 1939-1944 рр. кількість жінок на виробництві зросла несуттєво: з 14,6 до 14,9 млн. Отож агітація уряду за «природну» роль німецької жінки вдарила по ньому ж бумерангом.  

      А. Гітлер значну увагу приділяв пропаганді серед населення. Молодь проходила нацистський вишкіл в організації «Гітлер-юґенд» та численних «військово-спортивних» таборах. Газети, радіо, кіно, театр, література й музика повинні були вихваляти А. Гітлера та його режим. Було встановлено жорстоку цензуру над усіма німецькими виданнями, з бібліотек вилучалися й публічно спалювалися неугодні нацистам книги. Й. Ґеббельс приділяв значну увагу пропаганді засобами радіо й тому кількість радіоприймачів у країні зросла з 4,5 до 16 млн. Нацистська кіноіндустрія щороку випускала на екрани близько 100 стрічок, які вихваляли диктатуру.  

      Для пропаганди режиму було використано й Олімпійські ігри, що відбулися в серпні 1936 р. в Берліні. Багато спортсменів і цілі країни бойкотували ці змагання, які, за задумом А. Гітлера, повинні були довести перевагу «арійської» раси. Цю нацистську вигадку чудово спростували багато «неарійських» спортсменів, особливо чорношкірий легкоатлет Джессі Оуен, який виборов відразу чотири золоті медалі.  

      Невід'ємною рисою нацистської диктатури стали масові репресії, зведені в ранг державної політики.  

      На підставі закону про арешт підозрюваних у «підривній діяльності» понад 200 тис. противників режиму було вбито чи закатовано, 450 тис. за політичними, релігійними й расовими мотивами були осуджені в сумі на 1500 років в'язниці чи концентраційних таборів.  

      У цілому було піддано репресіям понад 3 млн осіб. Якщо комуністів, соціал-демократів та представників інших антинацистських організацій знищували за їхні політичні переконання, то інші люди страждали через свою національність та колір шкіри.  

      Євреї, які становили менше 1 % населення Німеччини, були проголошені чи не головними ворогами диктатури. Нацисти поставили за мету вилучити «неарійців» (євреїв) з громадського життя (нацистське тлумачення «неарійців» передбачало осіб, що мали батьків чи дідусів євреїв). Євреям було заборонено займатися громадськими справами, викладати в школах і університетах, практикувати лікарями, стоматологами і юристами, в їхніх паспортах ставили спеціальні позначки й усім жінкам дописували ім'я Сара, а чоловікам - Ізраїль.  

      У квітні 1933 р. НСДАП закликала до бойкоту єврейських магазинів і фірм, проте тоді акція мала лише частковий успіх, оскільки населення виявилося ще непідготовленим до такого неприхованого антисемітизму.   

      У цілому в 30-х рр. було прийнято понад 400 законів і постанов проти євреїв. У Німеччині процес витіснення євреїв з економічного, політичного і культурного життя тривав п'ять років. Дітей виганяли зі шкіл, а студентів з вузів, тих, хто хотів емігрувати, випускали без їхнього майна. В ніч з 9 на 10 листопада 1938 р. нацисти влаштували різню, що увійшла в історію як «кришталева ніч». По всій Німеччині грабувалися й руйнувалися єврейські магазини, синагоги, цвинтарі. Сотні євреїв загинули, а близько 30 тис. нацисти відправили до концтаборів. Відповідальність за цей злочин нацисти поклали на євреїв і змусили їх виплатити 1 млрд марок «компенсації».  

      Геноцид було розв'язано й проти більшості рома. У 1939 р. після окупації Польщі більшість з них та німецьких євреїв було вивезено до цієї країни й кинуто до спеціальних закритих районів - ґето. Не менш трагічна доля спіткала й чорношкірих громадян Німеччини. У 20-х рр. багато чорношкірих солдатів відповідно до Версальського договору прибули до Німеччини, зокрема в Райнську зону, як вояки французької окупаційної армії. Дітей, які народилися від зв'язків солдатів з Сенегалу та Марокко з місцевими німецькими жінками, презирливо називали «райнськими байстрюками» і «гібридами» й зневажали ще за ваймарських часів. Під тиском расистських акцій політиків і журналістів, ваймарська влада збирала про них інформацію й ізолювала цих дітей. У 1937 р. нацисти на підставі цієї інформації стерилізували - хірургічним шляхом позбавили можливості мати у майбутньому потомство - 385 чорношкірих дітей.  

      У 1939 р. А. Гітлер власноруч підписав наказ про проведення автаназії («легкої смерті»), під дію якого підпадали всі, чиє життя було «позбавлене цінності»: душевнохворі, хворі на гемофілію, хвороби шкіри, очей, вуха, епілепсію, туберкульоз тощо.  

      У школах для розумово відсталих дітей було розгорнуто націонал-соціалістичне змагання з представлення до «судів у справах про здорову спадковість» матеріалів на вихованців, а лікарні змагалися за першість зі стерилізації.  

      Німецька католицька церква, з якою А. Гітлер підписав угоду про співпрацю, проігнорувала послання папи Пія XI про неприпустимість автаназії і насильної стерилізації як втручання у справи Всевишнього й підтримала нацистський вандалізм. Священики, які протестували, також піддавалися репресіям. Підтримала ці злочини й офіційна протестантська церква.

       У Німеччині було обладнано 6 закладів для вбивства хворих. Оскільки основні функції покладалися на СС, то потреба в садистах і мерзотниках стрімко зросла. Усього до 1941 р. автаназії було піддано понад 70 тис. осіб.

     Комуністки і соціалістки, пацифістки, рома, єврейки також примусово стерилізувалися. Нацисти на практиці втілювали своє гасло, що «неповноцінні» люди не повинні мати потомства. Упродовж 1934-1939 рр. від примусової стерилізації постраждали 320 тис. осіб.

     Опозиція диктатурі не була єдиною: ліві, насамперед комуністи і соціал-демократи - традиційні противники нацистів, частина консерваторів, певні кола церкви, окремі представники державного апарату та економіки. У 1938 р. в центрі опозиції постали військові. Трагедія народів усіх тоталітарних країн, у тому числі й Німеччини, полягала в тому, що там не було єдиного руху опору. У Німеччині його також ніколи не існувало, а можна вести мову лише про окремі напрями і групи. У 1938 р. розпочалися контакти між опозиційними силами, але, наприклад, єдиний опозиційний фронт з комуністів та соціал-демократів не вдалося створити навіть в еміграції. 

45. Чехословацька криза («Празька весна»). 

     Чехословацька криза («Празька весна») — період демократичних  перетворень у Чехословаччині в 1968 р. У зв'язку з наростаючим спадом в економіці й придушенням  інакомислення в компартії Чехословаччини виникла реформістська течія, головним лозунгом якої стала побудова «соціалізму з людським обличчям». У січні 1968 р. був зміщений президент ЧССР і перший секретар ЦК КПЧ А. Новотний. Лідером компартії був вибраний представник ліберального крила компартії А. Дубчек, президентом Чехословаччини став Л. Свобода. У квітні була опублікована програма компартії Чехословаччини, в якій проголошувався курс на демократичне оновлення соціалізму, передбачалися обмежені економічні реформи.

     Цей період розвитку Чехословаччини увійшов  в історію під назвою «празька весна». До участі в управлінні державою стали притягуватися представники інших партій і рухів, була відмінена  цензура, признавалося право на існування  опозиції. При цьому, на відміну від подій в Угорщині 1956 р., у Чехословаччині зберігалися громадянський мир і згода. Радикальні зміни у Чехословаччині викликали надто негативну реакцію з боку керівництва СРСР. У липні керівники компартій СРСР, Болгарії, Угорщині, НДР і Польщі попередили лідерів Чехословаччини, що реформи, які проводяться ними, чреваті «контрреволюцією». На радянсько-чехословацькій зустрічі, що проходила з 29 липня по 2 серпня в Чієрна-над-Тисою, радянське керівництво зажадало від Дубчека згорнути процес реформ. Але, оскільки політичний тиск не дав результатів, 21 серпня на територію Чехословаччини були введені війська 5 країн — членів Варшавського договору.

       Керівництво КПЧ було фактично заарештовано і доставлено в Москву. За підписаною там угодою на території Чехословаччини розміщувалися радянські війська. Після повернення до Праги Дубчек протягом деякого часу зберігав свій пост, але поступово він і його прихильники були відчужені від влади.

       Почалося чищення лав КПЧ. Надалі багато реформаторів і представників творчої інтелігенції змушені були емігрувати. Насильно перервана «празька весна» поклала край будь-яким ілюзіям відносно можливого реформування соціалізму як системи. Весь демократичний світ, включаючи його ліві сили, рішуче засудив вторгнення військ країн Варшавського договору в Чехословаччину. 25 серпня в Москві на Красній площі на захист «празької весни» група дисидентів, що складалася з восьми чоловік, провела демонстрацію під лозунгом «за нашу і вашу свободу». 

55. Історія розвитку Європейського Союзу.

     На  сьогоднішній день Європейський Союз (ЄС) – це не держава, що має замінити існуючі держави, це більше ніж будь-яка міжнародна організація. ЄС – дійсно унікальне явище. Держави – члени ЄС утворили спільні інституції, яким делегували деякі зі своїх повноважень таким чином, щоб рішення щодо окремих спільних питань можна було демократично вирішувати на європейському рівні.

     Ще 1849 року в Парижі на Євроконгресі пацифістів В. Гюго проголосив ідею створення Сполучених Штатів Європи, яку в 30-х роках  висував італійський революціонер, засновник організації «Молода Європа» Д.Мадзіні.

     На  першому пан`європейському конгресі 1926 р. у Відні проголошується створення  пан`європейського союзу, але світова  економічна криза, а пізніше Друга  світова війна відкладають реалізацію цього проекту.

     Днем  народження Європейського Союзу  вважається 9 травня 1950 року, коли міністр  закордонних справ Франції Роберт Шуман озвучив підготовлену Жаном  Монне пропозицію, в якій закликав Францію й Німеччину об’єднати  свої вугільні й сталеливарні промисловості під єдиним наднаціональним управлінням. Тоді, понад півстоліття тому, годі й пробувати уявити собі, що це означало – поступитися суверенітетом у базових для військової промисловості галузях для двох запеклих „кревників”, якими були на той час Франція й Німеччина! Теоретично саме з цього дня почала свій відлік об’єднана Європа, тому з 1985 року 9 травня відзначається в Європейському Союзі як офіційне свято.

     В результаті підписання у 1951 р. Паризького договору утворилось дві міжнародні організації – Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке об’єднувало кам’яновугільну, залізорудну і металообробну промисловості Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, ФРН, та «Євроатом» – організація, яка об’єднувала країни для розробки і використання атомної енергії в мирних цілях. Ці дві організації були попередниками утворення Європейського спільного ринку. Подальший розвиток ЄС отримав після Мессінської конференції (червень 1955 p.), на якій був обговорений меморандум Бенілюксу про європейську інтеграцію. Мова йшла про створення єдиної Європи шляхом розвитку спільних інституцій, поступового злиття національних економік, створення Спільного ринку й успішного узгодження соціальної політики. Європейську Економічну Співдружність (ЄЕС), або «Спільний ринок», було утворено на основі Римської угоди від 25 березня 1957 р.

     Спочатку  до складу ЄС входило шість країн: Бельгія, Німеччина, Франція, Італія, Люксембург і Нідерланди. Право приймати рішення з питань, які стосувалися вугільної та сталеливарної промисловості у цих країнах, було передано незалежному наднаціональному Верховному органу, першим президентом якого став Жан Монне. ЄОВС функціонувало настільки успішно, що за кілька років його шість країн-учасниць вирішили піти далі та об’єднати також інші галузі економіки. У 1957 р. вони підписали Римські договори, якими було засновано Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом) і Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Країни-учасниці цих співтовариств домовилися про скасування торговельних бар’єрів між ними та формування „спільного ринку”. У 1967 р. інституції трьох європейських співтовариств злилися. З того часу почали діяти єдина Комісія, єдина Рада Міністрів і єдиний Європейський Парламент. Починається подальше розширення об’єднання. Данія, Ірландія та Велика Британія вступили в ЄС у 1973 p., Греція – у 1981 p., Іспанія та Португалія -у 1986 p., Австрія, Фінляндія та Швеція – у 1995 p., а у 2004 р. відбулося найбільше розширення ЄС, коли до нього приєдналися 10 нових країн – членів. Це такі як Чехія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина. Болгарія та Румунія стали членами ЄС в 2007 р. У 2005 р. Хорватія та Туреччина розпочали переговори щодо вступу.