Історія розвитку костюма

  Духовний і творчий потенціал народу завжди нерозривно пов'язаний із всебічним знанням своєї історії, її місця і ролі у світовій культурі. Ретроспектива традиційного побуту, творчого досвіду, духовної культури - всього комплексу проблем, що розкривають етнічну самобутність,- не тільки нагадує нам історію, наше минуле, але й звернена, спрямована до сучасного та майбутнього. Національні риси характеру: психологія, погляди, уявлення та уподобання, практичні навички, рівень майстерності та естетичної вимогливості, зафіксовані у традиційній культурі, збагачені сучасними досягненнями,- дають усвідомлення потреб і запитів свого народу, сприяють збереженню етнічної самобутності, неповторності у світовій культурі. Саме тому особливої актуальності в наш час набувають дослідження етногенезу, історичного розвитку, різних напрямків життєдіяльності та світогляду народу.

  Однією із невід'ємних ознак етносу в цілому і кожної особистості зокрема є костюм. Порівняно з іншими видами мистецтва і творчої діяльності людини - архітектурою, живописом, літературою безпосередньо пов'язаний з людиною костюм значно швидше і активніше реагує на події в країні, зовнішні впливи, зміни в естетичних поглядах та духовному житті народу. Історія костюма розкриває соціальну структуру суспільства кожного періоду, взаємодію людини і суспільства. Традиційний костюм, його походження та еволюція, формування локальних і національних ознак, практичний досвід підкреслюють специфіку конкретного етносу і є важливим історичним джерелом, яке відображає матеріальну, духовну і художню сфери культури народу. Він допомагає виявити початкові, етногенетичні витоки, розкриває різночасові нашарування в культурі, етнокультурні взаємодії, взаємопроникнення в процесі історичного розвитку. Костюм як важлива етнодиференціююча позначка з притаманними йому специфічними способами відбиває національний характер, саму психологію народу. Якщо історичний костюм об'ємно відтворює, віддзеркалює стан культури кожного етносу в минулому, то і сучасний одяг є продовженням цієї історії, розкриває своєю художньою різноманітністю особливості етики і культури народу сьогодні.

  Виникнення первинних форм одягу, так само як і інших видів творчості людини як життєвої необхідності, відбувалось, швидше за все, однаково у всіх народів, і немає підстав віддавати пріоритет, припускаючи його появу, походження від певного народу чи країни. Думка про необхідність як діючу силу еволюції людини висловлювалася ще античними авторами (Епікуром, Лукрецієм, Діодором Сицілійським). Роздуми про первісну пору історії людського суспільства завершувалися висновком, що "нужда була вчителем людини, вона навчила її користуватися своїм розумом, мовою, руками". Але ж час започаткування, появи первісних форм вбрання був різним і залежав від давності існування народу та від часу релігійних обрядів, які були відомими та розповсюдженими раніше у східних країнах. Говорячи про запозичення одним народом у іншого мистецтва, костюма, звичаїв, обрядів, ми робимо таку ж помилку, як і при розгляданні ідентичних, однотипних явищ, деталей, на підставі чого робиться загальний висновок. Наприклад, культура у греків розвинулася значно пізніше, ніж у країнах Сходу та Єгипті, але ж вона визначалась досконалою простотою і самобутністю, що відповідало саме даному народу.

  Жоден народ не існує ізольовано і привнесені елементи в культурі не приймає механічно, а пристосовує до своїх потреб.

  Різниця, несхожість у костюмах, як і в інших видах творчої діяльності людини, у різних народів формувалася в першу чергу кліматичними умовами та залежала від природних особливостей країни, в якій існував народ. Клімат, природні та ландшафтні умови, властивості продуктів та їжа не тільки впливали на зовнішній вигляд, будову тіла, колір шкіри, волосся та очей, але й формували образ мислення, що в свою чергу визначало культуру народів, їх звичаї, характер, психологію. Обличчя людини, її вбрання і загалом зовнішність, так само як і мова, правила поведінки, манери і звички,- відбивали не тільки людську індивідуальність, але й передавали характер нації, до якої вона належить.

  На своєрідність характеру, спосіб мислення, поведінку, творчі можливості людини, окрім клімату, природи, місцезнаходження даного народу та країни, впливали такі зовнішні обставини, як державні інституції, форми правління, виховання. Вищих культурних цінностей досягав той народ і той етап у його розвитку, коли сприятливі для життя людини природні умови гармонійно поєднувалися з демократичним державним правлінням, в основу якого закладені потреби людини, звернення до культурних, духовних і художніх цінностей. Це і злет культур цивілізацій Давнього Світу (Сходу, Єгипту, Греції), культура Візантії, а також східних слов'ян періоду Київської Русі, і вищі прояви художніх стилів у різні історичні періоди в країнах Західної Європи (Ренесанс, Бароко, Класицизм тощо).

  Із часу появи перших прототипів одягу і впродовж історичного розвитку кожного народу костюм стає не тільки захистом людини від кліматичних негараздів, а й постійним прагненням самоствердження, віднаходження свого місця в суспільстві. Природні умови впливають на культуру через спілкування між людьми в суспільстві: костюм стає знаком, символом, який передає, по-перше, реальне місце людини в соціальному житті, по-друге - її внутрішній, психологічний, духовний світ; свідоме та підсвідоме, реальне та фантастичне розуміння дійсності, свого існування в оточуючому світі, земного та потойбічного життя, асоціативні зв'язки між дійсністю і уявою. Костюм стає посередником між людиною і суспільством, знаком, символом, який висловлює складні явища соціального життя, відрізняє один народ від іншого. В кожну історичну епоху народ виробляв систему знаків, символів, які з часом еволюціонували під впливом розвитку суспільства, культурних контактів, удосконалення техніки створення костюма. Від покоління до покоління передається вироблена даним народом семіотика. Одяг вказує на станову належність, вік, майновий стан людини.

  Як було сказано вище, первинні форми костюма відзначалися простотою та функціональністю. Одним ізважливих діючих чинників у створенні людиноюсвого оточення і костюма як продовження своєї особистості було уявлення про прекрасне, красу, постійне прагнення пошуків естетичного ідеалу. Бажання знайти еталон краси завжди супроводжувало людину, і саме костюм давав можливість підсилити, доповнити зовнішні природні дані, розкрити внутрішній духовний світ, створити ідеальний образ людини своєї епохи.

  У процесі еволюції удосконалювався досвід у питаннях гармонії та композиції. Спостереження над оточуючим світом, використання цих спостережень у своїх духовних потребах давало людині відчуття пластики форми, ритміки, пропорцій, необмежних властивостей матеріалів, розуміння емоційного впливу, сприймання людиною кольорів, відповідно можливості їх наповнення символічним змістом. Використовувалося не тільки декоративне, а й знаково-семантичне призначення орнаменту; окремі деталі одягу, прикраси наповнювалися духовним, сакрально-захисним змістом.

  Опанувавши закономірності гармонії та композиції, людина в різні історичні періоди піднімалася до вищого, істинного розуміння краси, створюючи справжні твори мистецтва. В костюмі, архітектурі, декоративному мистецтві гармонійно поєднувались функція, конструкція, естетика і духовність. З часом додавалося штучне прикрашання, композиційні та художні надмірності, нарешті - гротеск, що призводило до втрачання рівноваги між костюмом і створеним людиною оточуючим середовищем та й самою людиною і, зрештою, до спаду, кризи в мистецтві. На зміну старих художніх прийомів приходили пошуки нових естетичних ідеалів, еталону людської краси і, відповідно, нових художніх форм костюма, нового стилю. Вся історія "художніх стилів" і яскравого відображення їх в історії костюма побудована на певній циклічності: досконала простота - художня довершеність - надмірність - криза - пошуки нових художньо-стильових форм. Перехід до нового стилю здебільшого відбувався "революційно", баз'уючись на протилежних існуючим принципах гармонії та композиційних прийомах, але ж певною мірою "по спіралі", керуючись істиною: "нове - добре забуте старе".

  В основу нових високих ідеалів часто лягали забуті образи і художні прийоми, які відповідали естетичним поглядам, духовному наповненню людини даного періоду. Відроджені, удосконалені і оновлені художні принципи на даному етапі економічного й технічного розвитку суспільства, його духовних і творчих можливостей лягали в основу створення неповторного образу, ідеалу людини своєї епохи та оточуючого її середовища. Існуючий творчий досвід кожного народу поповнювався новими стильовими напрямами і художніми прийомами, що, в свою чергу, збагачувало світову культуру.

  На історії костюма, динаміці форм і художніх прийомів при його створенні різними народами простежується поступовий перехід від досконалих, простих, високохудожніх до перевантажених форм, на зміну яким знову приходять нові художньо-стильові рішення. Можна згадати різні етапи розвитку античної культури Давньої Греції, вищі досягнення якої були результатом демократичного державного устрою, піднесення ролі людини, її духовної та фізичної досконалості, розуміння ідеальної краси, а також значення для суспільства ролі художників та мистецтв. Так, на зміну вишуканій простоті Дорійського, художній досконалості Іонійського приходить певна перевантаженість Корінфського стилю і, як кульмінація античного періоду Давнього Світу,- пересиченість зовнішньою красою в культурі Риму. На зміну останнім приходить нова ера - зародження ідеалів християнства, відображена в мистецтві та художніх формах костюма Візантії, Київської Русі.

  Художньо-стильові риси в мистецтві, архітектурі та костюмі феодальної, середньовічної Європи пов'язані з релігійними християнськими канонами, впливом культури Сходу, з відходом від інтересів людини, її земного життя, забороною оголення тіла. Середньовіччя характерне формуванням двох стильових напрямів, протилежних у художньому відношенні. В період раннього середньовіччя злиття античної і варварської культур спричинило виникнення Романського стилю (IX-XII ст.), характерного своєю монументальністю, масивністю форм в архітектурі і костюмі. З часом зароджується лицарство; особливе ставлення до жінки сприяє появі ідеалізованого образу "прекрасної дами". В архітектурі та костюмі поступово порушуються природні пропорції, пов'язані з будовою тіла людини, утворюються штучні видовжені форми, протилежні масивним, об'ємним формам романського періоду, що завершується гротескним Готичним стилем (XV ст.). Костюм пізньої готики (Бургундська мода) був втіленням витонченості, вишуканості, але ж стрільчасті, стрімкі, спрямовані вгору головні убори, дивовижні пропорції костюма, неймовірно подовжений силует взуття - все порушувало пропорції тіла людини і водночас виробляло своєрідні закони краси та композиції, відповідні естетичним ідеалам своєї епохи.

  На зміну надмірним готичним формам у культурі європейських країн поступово повертаються ідеали краси, в основі яких лежать духовні цінності античної Греції. У найзаможніпгій на той час країні Європи - Італії (XIV ст.), через яку проходили торговельні шляхи та відбувався постійний зв'язок між країнами Сходу і Заходу, відроджуються гуманістичні ідеї античної культури, стверджуються цінності людської особистості, внутрішнього світу людини, зростає інтерес до її земного життя. Виняткову роль у суспільстві займають митці, відбувається надзвичайний розквіт мистецтв. Костюм відіграє важливе значення у створенні піднесеного образу людини періоду Ренесансу. Одяг виготовлявся з високохудожніх дорогих тканин, відзначався простотою і досконалістю форм, гармонією пропорцій, вишуканою природною пластикою, що підкреслювало красу людини. Стиль Ренесанс з часом також завершується гротеском стилів Бароко і Рококо і т.д. Час появи та тривалість стильових канонів у різних народів були різними і залежали від давності і походження народу, ступеня його історичною розвитку, державного устрою, зовнішніх торговельних та культурних контактів.

Взаємодія впливу однієї культури на іншу, залишки  в культурі слідів попередніх етнічних верств - явища органічні, оскільки жоден народ, країна не існували ізольовано і неможливо знайти хоча б одне плем'я, яке б зберігало первісну етнічну чистоту. Але ж на різних територіях прояви в культурі полі- або моноетнічних тенденцій були різними. Етнічною багатобарвністю  відзначалися саме ті землі, через які  пересувалися племена під час  розселення народів, а також території, через які пролягали великі торговельні  шляхи, що з'єднували різні частини  світу ("Великий шовковий шлях", "Шлях із варяг у греки" тощо). Таким чином, взаємозбагаченню культур  сприяло географічне розташування країни, релігія, відкритість до зовнішніх  контактів (шляхи сполучення, торгівля, культурні зв'язки), військові дії, економічні чи політичні взаємовпливи держав в різні історичні періоди. Все це формувало етнічну забарвленість  художньої культури народу, сприялодинаміці  змін, впливало на термін існування  художнього стилю. В різні часи оригінальне, самобутнє і привнесене,пристосоване до конкретних умов, смаків і поглядів кожного народу, піднесене на рівень його естетичних можливостей створювало неповторне явище, яке збагачувало  світову художню культуру.

  Всесвітня історія костюма, яка протягом значного часу привертає увагу дослідників різних країн - істориків, мистецтвознавців, археологів, етнографів і репрезентована значною кількістю фундаментальних видань, дає можливість простежити різні тенденції розвитку художньої культури країн Європи і Сходу. Починаючи з періоду пізнього середньовіччя, в європейських країнах зростає економічна і політична роль міст, що впливає на еволюцію одягу, як і культури взагалі, міського і сільського населення. Міський костюм виконується професіоналами-ремісниками, він швидко реагує на зміну художніх течій, динамічно розвиваються конструктивні і художні прийоми; архаїчні форми замінюються новими стильовими рішеннями. Активні міжнародні контакти країн Європи стимулювали взаємопроникнення і творче використання досягнень різних культур, формування художніх центрів, шкіл, нових естетичних течій. Стильові, а з часом більш короткочасні зміни у моді, які відбуваються в країнах Європи, виразніше простежуються в історії костюма вищих соціальних верств міського населення. Країни Сходу зберігали свої давні етнічні традиції в побуті і формі костюма, що відповідало релігії, природним умовам, виробленим етичним нормам, естетичним уявленням.

  В європейських країнах народний, а з часом національний одяг, на противагу зростанню динаміки еволюції міського костюма вищих верств суспільства - явище стабільніше, сформоване в конкретних географічних та державних межах. Для нього характерні інші способи виготовлення, темпи розвитку, взаємодії з зовнішніми факторами. Він підпорядковується своїм законам еволюції - помірному, обміркованому збереженню та удосконаленню перевірених життям форм, стриманістю до зовнішніх впливів і динамічних стильових і модних змін міського костюма. В народному вбранні зберігаються первинні елементи, генетичні витоки, протягом сторіч накопичується досвід, який передається від покоління до покоління, перетворюючись на місцеві традиції. Окремі деталі народного одягу, прикраси своїм походженням часом сягають періоду племінних об'єднань, зберігаючи первинний сакральний зміст.

  Крім розвитку та удосконалення місцевих конструктивно-художніх прийомів при створенні народного вбрання, поповнення новими елементами в різні історичні часи відбувалось за рахунок обміну досвідом і взаємозбагачення культур у процесі спілкування з сусідніми та віддаленими народами. Вченими, істориками та етнографами неодноразово підкреслювалось, що при перехрещенні різних культур жоден народ не засвоював чужого механічно. Він завжди творчо переробляв, видозмінював запозичені елементи, пристосовував до своїх умов і смаків, збагачуючи власний досвід. У народному вбранні закріплювались вдалі, зручні для конкретних умов художні прийоми у створенні міського одягу, а часом деталі народного вбрання представляли собою варіанти більш ранньої міської моди. Вони трансформувались та гармонійно зливалися з місцевими традиціями. Вікові культурні нашарування, естетичні ідеали, етнічна самобутність сприяли формуванню у кожного народу багатофункціональних комплексів одягу, в яких міститься значна інформація про походження, історію, зовнішні контакти, суспільні відносини, рівень технічного розвитку, а також духовні цінності даного народу.

  Для кожного народу характерні типові мотиви орнаменту з їх змістовним семантичним значенням, символіка улюблених кольорів та їх сполучень, обов'язковий набір компонентів, спосіб поєднання і носіння яких відповідає виробленим естетичним та етичним нормам, а також ритуальним, культовим та обрядовим місцевим традиціям. За допомогою кольору, орнаменту, якості матеріалів, форми одягу, наявності окремих деталей, способів носіння - костюм передавав інформацію про сімейний або соціальний статус людини (засватана дівчина, наречена чи заміжня жінка), підкреслював майновий стан тощо. Особливе етнічне забарвлення і наповненість національними символами мав святковий (пов'язаний з релігійними, календарними та сімейними святами) та обрядовий (весільний, жалобний, хрестинний) народний костюм. Він передавав всю гаму почуттів, естетичних, психологічних та етичних норм, які сформувались у даного народу протягом його історії. Довше за все національні риси і естетичні ідеали, символіка зберігаються в жіночому вбранні (більша залежність жінки від домашнього господарства та побуту). Чоловіче вбрання з розвитком промисловості і можливих зовнішніх заробітків з кінця XIX ст. наближається до міського одягу, втрачаючи етнічну, національну самобутність.

  З огляду на функціональну трансформацію, семіотика (система знаків і символів) історичного костюма в наш час привертає особливу увагу і інтерес дослідників, оскільки матеріальні речі, зокрема безпосередньо пов'язаний з людиною одяг, зберігають рудименти духовної культури, розкриваючи внутрішній світ і психологію окремої людини і взагалі народу.

РОЗДІЛ  І.

1. З історії дослідження українського костюма

  Джерелознавчу базу дослідження найбільш ранніх періодів історії українського костюма складають іконографічні, літописні, археологічні, архівні матеріали, значну кількість яких знаходимо на території України. Величезну спадщину з питань історії української традиційної культури (в тому числі і одягу) залишили наші попередники: вчені - історики, етно-графи, археологи, антропологи, художники, фольклористи, письменники. Багато відомостей та досліджень збереглося у стародавніх рідкісних виданнях, у архівах та фондах у вигляді рукописів або живописних та графічних робіт, що й досі недоступні для масового читача. Значні матеріальні цінності зберігаються в музейних колекціях та фотоархівах. У наш час ці відомості поповнюються за рахунок постійних етнографічних експедицій по збиранню матеріалів у різних куточках України.

  Початок ґрунтовного наукового дослідження українського традиційного костюма співпадає із розвитком капіталізму та пов'язаним із ним стиранням архаїчних рис у вбранні та в усіх інших галузях традиційної культури.

  До середини XIX ст., увага дослідників значною мірою була зосереджена на духовній культурі українців, на описуванні їхніх звичаїв, об-рядів, вірувань, уснопоетичної творчості тощо. І тільки в другій половині XIX ст. дедалі більше зростає інтерес до матеріальної культури народу, в тому числі і до одягу,

  Археологічними, іконографічними матеріалами, іконами, книжковими мініатюрами костюм українців генетично пов'язаний із ранніми періодами слов'янської історії.

  До найдавніших праць, у яких висвітлюється культура і побут українців, зокрема і одяг, належать пам'ятки давньоруської писемності, описи іноземців, серед яких - відомості мусульманських письменників, спостереження і малюнки інженера Боплана, подорожні нотатки Алепського, опис подорожі Ібн-Фадлана. У останніх описується одяг козаків, "шляхти", монашок, особливостітрадиційного вбрання нареченої і молодої тощо. Ці праці збагачені і доповнені археологічними, іконографічними обрядотворчими матеріалами. Вони неодноразово були предметом спеціального вивчення під кутом зору історії костюма.

  Етнографічному вивченню культури українців, в тому числі і народного одягу, сприяла перша історико-етнографічна програма опису краю, розроблена у 1779 р. Ф.Туманським. Програмою Туманського користувався О. Шафонський, який виконав замальовки костюма різних суспільних верств українців. Цінними джерелами вивчення народного одягу кінця XVII- по-чатку XIX ст. є праці 0. Рігельмана, Я. Марковича, І. Георги, в яких дається фрагментарна характеристика чоловічого, жіночого та дівочого одягу "благородних" і "простих" українців.

  Український народний костюм Київської губернії першої половини XIX ст. знайшов своє відображення в етнографічних малюнках та описах службовця при палаті державного майна Київської губернії Д. П. Де ля Фліза. Ці замальовки, які становлять науковий інтерес і сьогодні, дають уявлення про значну різноманітність видів і форм українського одягу ряду сіл різних повітів Київської губернії. Праця Д. П. Де ля Фліза - унікальне явище в етнографічній науці середини XIX ст.

  Систематичному збиранню етнографічних матеріалів в Україні сприяло організоване у 1845 р. Російське географічне товариство (РГТ), до складу якого увійшли українські вчені. Успішна діяльність у РГТ ряду прогресивних українських вчених сприяла створенню у 18.51 році при Київському університеті "Комісії для опису губерній Київського навчального округу".

  Дедалі частіше в середині XIX ст. з'являються етнографічні описи окремих повітів і сіл, у яких зафіксовано місцевий народний одяг, окремі йо-го компоненти. Сюди належать видані в середині XIX ст. матеріали І. Морачевича, А. Шишацького-Ілліча та багато безіменної інформації, що вміщена на сторінках губернських відомостей та інших періодичних видань.

  Про Західну Україну тоді ж видає свою монографію Я. Ф. Головацький, монографія присвячена Центральній Україні та Правобережжю. Кілька томів про культуру та побут українців, в тому числі про одяг, видає П. Чубинський, Б. Познанський, М. Степовий, В. Богданов розглядали народний одяг не лише з точки зору природно-географічної зумовленості його форм, але і як явище, що розвивається завдяки соціальним стосункам, особливостям економічного та політичного становища народу, котре відбиває його етнічну історію.

  Значний внесок у вивчення українського народного одягу зробили дослідники кінця XIX - початку XX ст. вчений Ф. Волков, польський етно-граф К. Мошинський. Ці вчені узагальнили те, що було зроблено їхніми попередниками, і, зібравши величезний новий матеріал, почали вивчати на широкому порівняльному тлі одяг одного народу з одягом інших народів та інших явищ культури. Обидва дослідники аналізують окремі форми українського традиційного вбрання в їх історичному розвитку, виділяючи при цьому головні його класифікаційні ознаки. На основі цих класифікаційних ознак кожен з них створив свою типологію, яка стає базою подальших пошуків і теоретичних розробок.

  Наукову цінність має спроба реконструкції давньослов'янського одягу, що була здійснена чеським вченим-славістом Л. Нідерле.

  Значний матеріал із традиційного одягу України кінця XIX ст. зберігається в архіві Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті. У них фіксується, що носять інформатори в момент опитування і що носили колись, чим відрізняється одяг однієї соціальної групи населення від іншої, як впливає на сільський одяг місто, мода тощо.

  Перші десятиріччя радянського періоду характеризуються продовженням розвитку краєзнавчого руху, створенням і зростанням кількості музеїв. Одночасно з накопичуванням фактичного документального матеріалу поглиблюється розробка питань теорії, особливо у працях таких вчених, як Д. К. Зеленін, Б. А. Куфтін, Б. А. Білецька та ін.

  Теоретичні обґрунтування важливих проблем матеріальної культури, етнічної історії, культурно-побутових взаємозв'язків різних народів знаходять висвітлення в наукових дослідженнях вчених-етнографів в узагальнюючих виданнях Інституту етнографії ім. М. М. Миклухо-Маклая HAH України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. У найбільш фундаментальних дослідженнях цього періоду, що присвячені безпосередньо проблемам одягу, використовуються порівняльно-етнографічні матеріали. Одяг розглядається як джерело дослідження етногенезу, етнічної історії, культурної взаємодії східнослов'янських та інших народів на різних етапах їх розвитку.

  Значну цінність мають і праці мистецтвознавчого профілю (окремі монографії або розділи загальних робіт), в яких розглядаються такі галузі народної художньої творчості, як ткацтво, вибійка, вишивка тощо, простежуються способи і техніка їх виконання, локальні риси орнаментальних мотивів, колористичних рішень.

  Важливим джерелом для виконання авторських реконструкцій стали речові колекції, архівні та музейні фотоматеріали, які зібрані в різні часи. Були обстежені, замальовані або зафотографовані зразки одягу у Державному музеї етнографії народів Росії (Санкт-Петербург), Музеї народної архітектури та побуту України (Київ, Переяслав-Хмельницький, Львів, Чернівці), Музеї етнографії та художнього промислу НАН України (Львів), Музеї українського народного одягу (Переяслав-Хмельницький), історичному музеї ім Д І.Яворницького (Дніпропетровськ), Історико-культурному музеї-заповіднику (Чернівці, Кам'янець-ПодільськиЙ, Керч), Державному музеї українського народного декоративного, а також образотворчого мистецтва (Київ), Музеї народного-мистецтва Гуцульщини (Коломия), а також Полтавському, Донецькому, Запорізькому, Ямпільському (Вінницька обл.), Івано-Франківському, Чернівецькому, Закарпатському, Тернопільському, Заліщицькому, Борщівському, Чортківському краєзнавчих музеях.

  Суттєво доповнюють фонди цих музеїв колекції Київського історичного музею та Київського музею українського декоративно-прикладного мистецтва, а також Переяслав-Хмельницького, Дніпропетровського і Чернігівського історичних та Полтавського, Сумського і Черкаського краєзнавчих музеїв.

  Важливим джерелом у вивченні історії українського традиційного костюма є образотворчі (живописні та графічні матеріали). Крім фресок соборів, іконопису, книжкової мініатюри, значну інформацію маємо в портретному живописі XVII-XIX ст., а також у творах побутового жанру XVIII ст. та в роботах художників-передвижників XIX ст.

  Високодосвідчені представники творчої інтелігенції XVIII-XIX ст. уособлювали в собі і художників, і науковців, і етнографів. Це і художники-передвижники, які вивчали побут українського народу,- В. А. Тропінін, Т. Г. Шевченко, Л.М.Жемчужников, І. С Ькакевич, П. ДМартинович, М. І. Мурашко та О. О. Мурашко, О. Г. Сластіон, Ю. Ю. Павлович та інші. Це і такі вчені, як Ф. Вовк, Де ля Фліз, О. І. Рігельман, О. ф.Шафонський та інші, які працювали у безпосередньому зв'язку із художниками іподавали зведений, аналітичний ілюстративний матеріал з історії українського одягу.

  Цілу портретну галерею українських селян-кріпаків створив у першій чверті XIX ст. художник В. А. Тропінін. Серію реалістичних селянських образів і сцен із життя та побуту українців залишив по собі геніальний український поет і художник Т.Г.Шевченко. Його традиції продовжили такі відомі українські художники, як Л. М. Жемчужников, 1.1. Соколов, К. О, Трутовсь-кий. Тема побутового українського жанру червоною ниткою проходить у другій половині XIX - на початку XX ст. крізь творчість художників: П. Д. Мартиновича, С. І. Васильківського, М. С Самокиша, В. Є. Маковського, О. Г. Слас-тіона, М. К. Пимоненка та О. О. Мурашка. У тво-рах цих митців головні герої, українські селяни, завжди з великою реалістичністю зображені v притаманному для них вбранні.

  Традиції класичної спадщини розвиваються : в творах художників XX ст.: К. Д. Трохименк. і. М.Г. Дерегуса, Т. Н. Яблонської, які зафіксувала і ті зміни, що відбуваються в одязі.

  Значний внесок зробили й вчені - художники-етнографи, які не тільки описували, а й замальовували типи українців у їхньому вбранні. Ц<, етнографічні документально-достовірні замальовки селян, міщан та ін., виконані з натури пі,, різним кутом зору, в різних індивідуальних манерах. Так, Де ля Фліз у своїй праці подає надзвичайно велику кількість замальовок традиційного костюма населення різних сіл Київського, Радомишльського та Васильківського повітів Київського округу. Ці своєрідні за виконанням малюнки мають як наукове, так і художнє значення. Бони значно розширюють наше уявлення про традиційний одяг Центральної України кінця XVII - початку XIX ст., демонструють різноманітність видів вбрання, їх локальну специфіку, багатство колориту, орнаментики.