Виготовлення ліків у рабовласницький період

Лікування виникло як продукт  певного соціального середовища і, передавань з покоління, увійшло  невід'ємною частиною до складу загальнолюдської культури.

Лікування змінюється залежно  від розвитку продуктивних сил, і  його засоби були щільно пов'язані з  виробництвом.

Людина випробувала як ліки все, що могло здатися їй придатним. Вона використовувала свій досвід, а також переданий від попередніх поколінь, який учив її, що корисне, а  що шкідливе, що цілюще, а що смертельне.

Функції "лікування”, що їх виконували в первісній общині переважно жінки, у класовому суспільстві перейшли насамперед до старійшин і жерців.

У період рабовласництва з'явилися  лікарські форми і певний досвід використання ліків при різних захворюваннях.

У рабовласницькі державі  між медициною і фармацією  не було різниці. Той, хто лікував, відповідав і за встановлення діагнозу, і за добір та виготовлення ліків; тому він повинен був мати спеціальну підготовку. Так створилися сімейні медичні школи. Старші за віком передавали з покоління всі відомості про медицину та ліки спочатку усно, а з розвитком писемності – письмово. Дійшли до нас перші записи рецептів, описи хвороб та способів готування ліків.

Наукова фармація складається  на базі перевірки та узагальнення емпіричних знань народів. Лікування  виникло як продукт певного соціального  середовища і, передавань з покоління, увійшло невід'ємною частиною до складу загальнолюдської культури. Лікування  змінюється залежно від розвитку продуктивних сил, і його засоби були щільно пов'язані з виробництвом. Людина випробувала як ліки все, що могло здатися їй придатним. Вона використовувала свій досвід, а також  переданий від попередніх поколінь, який учив її, що корисне, а що шкідливе, що цілюще, а що смертельне.

Функції "лікування”, що їх виконували в первісній общині переважно жінки, у класовому суспільстві перейшли насамперед до старійшин і жерців.

Досвід народу в лікуванні  хвороб, пов'язаний з релігійними  культовими нашаруваннями, склав так  звану храмову, або жрецьку, медицину, яка була характерною для рабовласницького суспільно-економічного ладу.

У медицині рабовласницького суспільства застосовували лікарські речовини в основному рослинного і тваринного походження, деякі метали та мінеральні речовини.

Незважаючи на примітивні знаряддя виробництва, фармація досягла  значного розвитку в Єгипті, Китаї, Індії. Грецька фармацевтична техніка  перевершувала єгипетську. Наприклад, греки застосовували перегонку  води з метою її очищення.

Кожний, хто займався виготовленням  ліків, мав запаси сировини, що зберігалися  в окремому приміщенні. Від назви "ароіесе" (комора) і походить сучасна назва "аптека".

Джерелами свідчень по історії  медицини і фармації Стародавньої Індії  являються три книги “Люрведа” (Знання життя) і сукупність законів Ману.

Найбільший інетерс являє книга “Люрведа”, автором якої був лікар Сумрута. В ній подано опис більше 760 лікарських рослин. Всі лікарства в Індії вже в той час поділялись на збуджуючі, прохолоджуючі і т.д. В якості лікарських речовин індійські лікарі широко застосовували золото, срібло, мідь, і ін. метали, а також дорогоцінне каміння. До лікарів Стародавньої Індії пред’являлись високі вимоги в відношенню знань лікувальних властивостей того чи іншого ліку. Відомий знаменитий вислів Сумрути: “ В руках незнаючого ліки – яд і по своїй дії може бути порівняним з ножем чи вогнем, в руках людей розумних вони порівнюються напилкові безсмертя”.

Про розвиток лікознавства в Стародавньому Єгипті свідчать пам’ятки древньоєгипетської писемності. Найбільший інтерес являє папірус, який відноситься приблизно до ХVІ-ХVІІ ст. до н.е. Папірус називається “Книга приготовлення ліків для всіх частин “тіла” і вміщує детальний опис 800 рецептів. Сі ліки класифіковані по їх фармакологічній дії: послаблю вальні, рвотні і т.д.. Для лікування очей використовувався бджолиний мед. В лікувальних цілях єгиптяни використовували оцет, кунжутне масло, алое, ревінь, м’яту, мак, скипидар, подорожник (кульбабу).

Перші свідчення про античну  медицину в Греції свідчення про  античну медицину в Греції відносяться  до ХІІ ст. до н.е. В цей період медицина виділяється в самостійну професію, з’являються сімейні лікарські  школи, в яких медичні знання передавались по успадкуванню із покоління в покоління. Особливо активно в Греції розвивалась  церковна медицина , яка виникла  на ґрунті поклоніння Асклепію (Ескулапу). Вважалося, що у Асклепія було дві  дочки: Гігіея – покровителька здоров’я і гігієнічний знань і Панагія (Панацея) – покровителька лікувальної терапії. Гігіея зображувалась з чашою в лівій руці: обвивши чашу, з неї п’є змія. Зображення часі зі змією стало емблемою медицини.

Великий вплив на розвиток медицини фармації зробив великий лікар  Стародавньої Греції Гіппократ. Він  перший намагався об’єднати медичні  знання і спостереження, привести їх у певну систему, дати їм філософське  пояснення. Гіппократ звільнив медицину від теургічних уявлень, відкинув заговори, релігійні ритуали. Здоров’я людини він пов’язував із впливом на організм їжі, навколишнього середовища і  інших факторів. Гіппократ вважав, що лікарські рослини необхідно  вживати такими, якими їх створила природа[5, c. 41-42].

Великий внесок у розвиток медицини і фармації вніс великий  лікар Клавдій Гален (130-200 рр. Н.е.). Із 4000 творів, які він написав, половина посвячена питанням медицини і фармації. Основні положення Галена зводились до трьох правил. Лікар повинен допомагати природі, так як часто вона сама може вилікувати. При лікування хвороби потрібно дотримуватись принципу “протилежне протилежним”, (напр..: при збільшенні в організмі сухості необхідно приймати лікарства, які являються носіями вологи), а для збереження здоров’я принци “подібне подібним”.

  На думку Галена в рослинних і тваринних тканинах є корисні речовини, які потрібно використовувати, і є шкідливі, які потрібно відкидати. Він став застосовувати витяжки із природних речовин і значно ускладнив технологію отримання лікарських препаратів. Для зберігання запасів сировини і виготовлення ліків Гален спорудив при своїй лікарні приміщення, назване аптекою. Ним розроблено дуже багато лікарських форм: порошки, пілюлі, мазі, екстракти, відвари; всього більше 20 різноманітних форм. Були введені преси для віджимання соків, різні пристосування для мелення рослинної сировини Гален встановив вказівні вагові і об’ємні відношення при виготовленні екстрактів, настоїв і відварів із різних частин лікарських рослин (коріння, листя). Ці витяжки стали популярними у медиків всіх країн Європи і в ХVІ ст. отримали назву галенових препаратів.

Храм Асклепія в Епідаврі й інші асклепійони в Греції розташовувалися звичайно в місцевості з гарним кліматом, що у сполученні з правильним режимом, тишею, харчуванням благотворно діяв на хворого. Відому роль грало вселяння: підготовляли хворого посадою, молитвами, музикою, жертвоприносинами, що одурманюють паліннями. Далі випливав сон хворих у храмі, і жреці тлумачили сни, що при цьому бачив хворий. Приділялася увага водолікуванню і масажу, вироблялися і хірургічні операції. При розкопках виявлені залишки хірургічного й іншого медичного інструментарію: ножі, ланцети, голки, пінцети, гачки для раней, кісткові шприци, зубні щипці, долота, шпателі, зонди й ін.

При розкопках виявлені зліпки хворих органів, що приносилися хворими  в храми іноді як жертвоприносини  в надії на лікування, іноді як подяка за лікування. Зліпки ці виготовлялися  з глини, мармуру, дорогоцінних металів, представляючи в цьому випадку  своєрідний вид гонорару жрецям. Вони дають представлення як про хвороби, із приводу яких зверталися в храми, так і про рівень анатомічних зведень у древніх греків.

Характерною рисою давньогрецької культури була велика увага до фізичних вправ, до загартовування й у зв'язку з цим до особистої гігієни. У  сучасній фізкультурі збереглися давньогрецькі  терміни, наприклад стадіон і  ін. Молодь училася в гімназіях  — школах фізичних вправ. На численних грецьких вазах — предметах повсякденного побуту — збереглися художні зображення відходу за тілом: обливань, розтирань, масажу і т.д. Давньогрецькі скульптори в численних статуях відбили культ здоров'я і краси тіла.

Під впливом передових  філософських навчань древніх греків — стихійного матеріалізму і наївної  діалектики — передові лікарі Древньої Греції епохи її розквіту дали нові рішення багатьох питань медицини: про матеріальні причини хвороб, про зв'язок їхній із зовнішнім  середовищем, про хворобу як змінюється явищі, що проходить у своєму плині  визначені стадії, про необхідність спостереження за ходом хвороби  і т.п. Ці нові підходи до хвороби  і її лікуванню сприяли розширенню і поглибленню медичних знань.

У Древньому Римі медицина розвивалася під сильним впливом  грецької медицини. Праці видатного  лікаря і фармацевта Клавдія Галена мали велике значення не тільки для давньоримської медицини, але і для наступного розвитку медицини і фармації. Найбільше значення мають два його травники, у яких описане більш 300 лікарських засобів з рослин. Гален, на противагу Гіппократові, вважав, що в рослин є два початки: одне з них робить на хворий організм лікувальна дія, інше чи даремно навіть шкідливо.

У Римі в умовах великої  держави медицина одержала значно більші можливості розвитку, ніж в інших  східних рабовласницьких державах з їхнім більш низьким рівнем продуктивних сил, з їх патріархальними  пережитками. Високий рівень розвитку державності виразився в створенні  постійної армії. Далекі походи римських легіонів у місцевості, що різко  розрізняються по кліматі і санітарних умовах, сприяли виникненню різноманітних  захворювань. Щоб зберегти боєздатність армії і надавати хірургічну допомогу в боях, були створені військові  госпіталі (валетудінарні, буквально - здравниці), виділені табірні лікарі.

Реферати з історії  України 

Перехід від привласнюючих форм господарства (збиральництва, мисливства, рибальства) до відтворюючих — землеробства й скотарства, що відбувся на рубежі кам'яного віку та енеоліту, зумовив подальший прогрес економічного й соціального розвитку людського суспільства. Нові прогресивні форми господарства забезпечили зростання додаткового продукту, а разом з тим — виникнення майнової нерівності та перехід від безкласового суспільства до класового.

У III—II тисячолітті до н. е. в країнах Стародавнього Сходу  — Дворіччі, Єгипті, в долинах  Інду та Хуанхе — на базі зрошувального  землеробства почали виникати стародавні цивілізації, держави, великі міста. Складалося класове суспільство, очолюване  аристократією, якій антагоністично протистояла  маса експлуатованого люду.

Рабовласництво розвивалося  на Сході повільно, лишаючись переважно  домашнім, і в цьому розумінні  було примітивним. Значну роль у виробництві  відігравали рядові общинники, що перебували в кабалі, у напіврабській залежності від знаті. Східні держави складались як деспотії, очолювані царями, що мали монархічну, нічим не обмежену владу.

На колишній території  Радянського Союзу деспотії давньосхідного типу існували лише у Закавказзі. До їх числа належать Урарту, Вірменія, Іберія, Кавказька Албанія й Атропатена.

У найрозвинутіших формах рабовласницький спосіб виробництва  склався в стародавній Греції та Римі. Становлення рабовласницького суспільства в Греції відбувалося  в XI—IX ст до н. е., коли почали виникати невеликі міста-держави (поліси). Найвищого розквіту античне рабовласницьке суспільство досягло в класичний період — у V—IV ст. до н. е. Значення античного рабовласництва у всесвітньому історичному процесі точно сформулював Ф. Енгельс. «Тільки рабство, — писав він, — зробило можливим у більшому масштабі поділ праці між землеробством та промисловістю і таким способом створило умови для розквіту культури стародавнього світу — для грецької культури. Без рабства не було б грецької держави, грецького мистецтва і грецької науки; без рабства не було б і Римської імперії. А без того фундаменту, який заклали Греція і Рим, не було б і сучасної Європи».

У другій половині VII—VI ст. до н. е. греки колонізували північне узбережжя  Чорного моря, внаслідок чого Північне Причорномор'я було втягнуте в орбіту античного рабовласницького світу, що спричинилося до виникнення в ньому  прогресивної цивілізації. Незважаючи на те, що грецькі поліси в Причорномор'ї  являли собою периферію античного  Середземномор'я, вони відіграли велику роль у стародавній історії нашої  країни. Грецька торгівля, причорноморські  виробничі центри познайомили місцеві  народи з досягненнями античної культури. Античні рабовласницькі держави  сприяли соціально-економічному прогресу корінного населення Східної  Європи. Елементи передової еллінської культури поширювалися серед місцевого  населення. Важко переоцінити значення для історичної науки того факту, що завдяки новим зв'язкам давні  народи Східної Європи — кіммерійці, скіфи, савромати (пізніша назва — сармати) та інші — стали відомі античним письменникам і таким чином увійшли до всесвітньої історії. У творах видатних ольвійських і боспорських художників знайшли відображення реалістичні образи скіфів — воїнів, конярів, вівчарів та ін. Становлення класового суспільства у давніх народів Північного Причорномор'я було зумовлене в основному внутрішніми закономірностями історичних процесів.

На початку І тисячоліття  до н. е. в розвитку продуктивних сил  у племен, що жили на сучасній території  України, сталися великі зміни. Вони були пов'язані з відкриттям заліза, освоєнням технології його виготовлення та масовим використанням залізних знарядь праці й зброї. Освоєння заліза мало величезне значення для  прогресу стародавнього суспільства: воно відкрило нові, досі небачені перспективи  розвитку всіх галузей господарства — землеробства, скотарства, ремесла.

Вперше люди познайомились  із залізом ще в епоху енеоліту, про що свідчать знахідки окремих  речей на Передньому Сході. Так, серед  найцінніших предметів із царських гробниць Халдеї були кинджали з залізним клинком, виготовлені з рідкісного метеоритного й самородного заліза. Обробка цього металу дала можливість познайомитися з його надзвичайно  високими технічними властивостями. На території Східної Європи найдавнішим  відомим залізним предметом є  виготовлений з метеоритного заліза кинджал із поховання першої половини II тисячоліття до н. е. в кургані поблизу м. Елісти в Калмикії.

Поява залізорудного та залізообробного виробництва на території колишнього СРСР належить не пізніше як до середини II тисячоліття до н. е. Воно виникло незалежно від зовнішніх впливів, у тому числі й з боку цивілізації Переднього Сходу. Сліди найдавнішого виробництва заліза були відкриті на поселенні ранньої зрубної культури поблизу Воронежа (1500—1400 р. до н. е.). Тут поряд із залишками бронзоливарного ремесла було знайдено залізне шило та залізні шлаки. Часом остаточного утвердження заліза є VIII ст. до н. е. Відтоді із заліза почали виготовляти всі основні знаряддя праці, предмети побуту та зброю.

Освоєння технології виробництва  заліза сприяло прискоренню розвитку продуктивних сил, загальному прогресу суспільства. Завдяки поширенню  різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося  від землеробства.

Опанування залізом і  виготовлення з нього знарядь  праці збіглося в часі з іншим  важливим явищем у житті племен і  народів півдня Східної Європи —  відокремленням від землеробства і  переходом до кочового скотарства пастуших племен. Цей процес назрівав поступово, він почався ще наприкінці бронзового віку і проходив повсюдно на широких  просторах євразійських степів —  від Монголії і Китаю до Дністра  й Подунав'я, включаючи степові і напівстепові зони Середньої Азії, степи Південного Приуралля, Середнього й Нижнього Поволжя, Приазов'я та Причорномор'я.

В умовах степів перспективи  розвитку основних галузей господарства — землеробства й скотарства —  були різні. Розвиток землеробства гальмувався  низьким рівнем технічних засобів  обробки важких степових грунтів. Водночас безкрайній, вкритий багатою трав'яною рослинністю степ являв собою величезний резерв природних ресурсів для скотарства. Проте осілий спосіб життя обмежував ефективне використання цих можливостей. Природне збільшення поголів'я й дедалі зростаюче значення скотарства в господарстві змушувало населення в пошуках нових пасовиськ пересуватися за стадами. Лише в такий спосіб воно могло забезпечити необхідний догляд та охорону стад, які були найлегшою й найціннішою здобиччю в міжплемінних воєнних сутичках, а також якнайповніше використання продуктів тваринництва.

Так, на основі життєвого  досвіду багатьох поколінь виникло  кочове скотарство. Дослідники вважають, що найсприятливішим природним середовищем  для його виникнення були жаркі степи  й зони напівпустель, де землеробство було особливо важким і малопродуктивним. Перехід до кочового скотарства давав  можливість максимально використати природні ресурси степів. Освоєння величезних степових просторів зробило працю людини продуктивнішою. Зосередження великої кількості худоби у володінні окремих родин створювало умови для прискорення процесу нагромадження багатства, розширення обміну, виникнення майнової нерівності, сприяло дальшому розвитку соціальної структури суспільства.

Постійні турботи про  збереження пасовиськ і стад, а  також намагання захопити худобу, майно та землі сусідів визначили  організацію та завойовницький уклад  життя кочових общин. Вони перебували в стані безперервної боротьби: або  відбивали напад ворожих кочових  орд, або здійснювали набіги на сусідів. У цій боротьбі регулюючим началом  було тільки реальне співвідношення сил. Сильніші й численніші угруповання, перемагаючи слабіших, витісняли їх, асимілювали у своєму середовищі або ж підкоряли на основі данницької залежності. Постійна воєнна напруженість наклала відбиток на побут кочовиків, породила постійне прагнення до вдосконалення зброї, військового спорядження, організації війська. В ході цієї боротьби виникали великі союзи племен, що об'єднувалися з метою нападу чи захисту. В результаті зіткнення подібних груп посилювалася міграція, відбувалося пересування великих етнічних мас. Висувалися найсильніші союзи племен, які створювали більш-менш сталі політичні об'єднання. Між пануючими племенами, підкореними їм угрупованнями та сусідніми народами відбувався безперервний процес військової, господарської та культурної взаємодії.

Худоба та продукти тваринництва становили легко відчужуване  майно, що сприяло розширенню внутріплемінного й міжплемінного обміну. Одночасно розвивалося товарне виробництво, розраховане на обмін. Значно зросла роль торгівлі. Встановлювалися заморські торговельні та культурні зв'язки кочовиків з сусідніми племенами і народами. Кочовики одними з перших вступили в контакт з країнами стародавніх рабовласницьких цивілізацій Переднього Сходу та античного світу.

Завдяки специфічним умовам життя та побуту, а також значному розширенню контактів у кочових  народів склалася яскрава й самобутня  культура, окремі риси якої стали загальними для степових народів на величезних територіях. Виникли укріплені городища, що були адміністративними, ремісничими  й культурними центрами. У руках  окремих осіб на правах приватної  власності концентрувалися великі багатства. Водночас із суспільним поділом  праці та диференціацією суспільства  на багатих і бідних, вільних і  рабів виникли класи.

З відкриттям і поширенням заліза почалася нова ера в історії  племен, що населяли сучасну територію  України. Відбувалася докорінна  ломка старих основ економіки, культури й побуту племен, у яких проходив процес розкладу первіснообщинного  ладу і перехід до ранньокласового  суспільства. З початком залізного віку на арену всесвітньої історії вийшли племена і народності півдня Європи — кіммерійці, скіфи, сармати, таври, фракійці і відомі під іншими назвами стародавні слов'яни.

В умовах боротьби кочових  народів за територіальне й політичне  панування, створення певної системи  залежності однієї частини населення  від іншої склалося перше історично  засвідчене політичне об'єднання  на сучасній території України, що дістало  назву Скіфії. Виникнення, розвиток і занепад цього об'єднання становить основний зміст історії населення Північного Причорномор'я в період з VIII ст. до н. е. до перших віків нового літочислення.

Держава і суспільство  у скіфів були ранньокласовими. Рабство  у них, як і в інших давньосхідних народів, залишалося домашнім. Основним виробником був рядовий общинник — скотар і землероб, що перебував у кабальній і данницькій залежності від знаті та багачів.

В осілих землеробсько-скотарських  племен, що жили в лісостеповій частині  Скіфії та за її північними межами — в Поліссі, ще через багато століть після занепаду скіфського об'єднання порівняно міцно зберігався родоплемінний лад. В їх середовищі процеси майнової диференціації відбувалися повільно, затримався і розвиток антагоністичних, класових відносин. У східних слов'ян цей процес завершився лише в І тисячолітті н. е., в результаті чого склалося феодальне суспільство і виникла давньоруська держава — Київська Русь. 

Медицина  античних часів.

У цей період, на доповнення до тваринництва, виникає і розвивається землеробство, яке сприяє ще більшому збагаченню людської спільноти. Виникає поділ  праці та її спеціалізація. Засобом  збагачення стає сама людина, яку більш  сильна особистість завойовує, привласнює, перетворює у раба, якого змушує на себе працювати. Виникнення і подальший  розвиток приватної власності вимагають  захисту, що, в свою чергу, призводить до виникнення спеціального апарату: поліції, армії, суду, державних службовців. Виникає держава як апарат захисту  існуючого ладу, яка за своєю основною ознакою (рабською працею як основним джерелом збагачення), отримує назву  рабовласницької. В цей період, як було сказано вище, був відкриий календар і письмо. Найбільшого розвитку рабовласницькі держави досягають в таких країнах, як Єгипет, Китай, Індія, Вавилон та Ассирія, Греція і Рим.

3.1 Медицина Єгипту. Давньоєгипетська держава обіймає період з V тисячоліття до народження Христа і поділяється на такі відрізки: архаїчний період (V-IV тисячоліття до нової ери), Давнє царство (IV-III тисячоліття до нашої ери), Середнє царство (II-III тисячоліття до нашої ери), Нове царство (від ІІтисячоліття до н.е. до народження Христа).

Основними джерелами вивчення медицини цього  періоду є археологічні розкопки, зокрема, вміст гробниць фараонів, а  також письмові пам’ятки, які здійснювались  на папірусах. Перші папіруси були відкриті в новітній час англійськими дослідниками Смітом і Еберсом і ввійшли в історію під їхніми іменами. Серед знайдених ними папірусів 6 книг носять медичний зміст. Із цих джерел довідуємось, що в Стародавньому Єгипті медичну допомогу надавали лікарі – жреці, що працювали в храмах, і цивільні лікарі, серед яких зустрічались і раби. Богом медицини вважався лікар Імготеп. Бальзамування фараонів сприяло розтинам трупів, тому єгипетські лікарі мали певні анатомічні уявлення. Вони ж розвинули теорію медицини. Згідно їхніх уявлень, по артеріям розносилась пневма, яка в легенях і серці вступала в обмін з кров’ю, а далі кров венами розносилась по всьому організму. Від співвідношення пневми і крові залежало здоров’я і нездоров’я людини. Звідси пропонувались лікувальні засоби, які полягали у відновленні співвідношення пневми і крові і очищення організму від шлаків: проносні, потогінні, сечогінні. Використовувались хірургічні методи лікування: переломів (Єгипет вів постійні війни), скріплення зубів золотою стяжкою. Для знеболювання використовувався опій. Високо ставились гігієнічні заходи: ранні пробудження, обтирання холодною водою, біг, веслування, поміркованість у їжі. Здійснювались соціально- медичні заходи: наймались на державну службу лікарі, що здійснювали санітарний огляд продуктів на базарах, надавали допомогу хворим.

3.2 Медицина Китаю. Бере свій початок з IV тис. до н.е.. Основним джерелом вивчення є письмові документи, адже письмо було винайдено саме в Китаї. Давньокитайська медицина дотримувалась таких теоретичних уявлень. Організм людини складається з п’ятьох елементів – вогню, землі, води, дерева і металу. Процеси життєдіяльності залежать від співвідношення двох начал: чоловічого – «Янь» і жіночого «Інь». Чоловіче начало – активне і світле, жіноче – пасивне і темне. Перевага «Янь» призводида до збудження функцій організму, «Інь» – до їхнього пригнічення.

Медичну допомогу надавали фамільні лікарі тобто  лікарі, що передавали мистецтво із покоління в покоління, лікарі-жреці при храмах і лікарі – емпірики. З метою діагностики хвороб застосовувалось опитування хворого (анамнез), дослідження загального вигляду тіла. Лікарі пильно лосліджували вуха, ніздрі, рот, очі, анус, годинами вислуховували пульс, досліджували сечу на вигляд і смак.

Китайські медики надзвичайно розвинули фармакопею. До нас дійшли 52 томи їхніх фармацевтичних засобів. Із ліків рослинного походження на перше місце був поставлений  корінь жень-шеню, із ліків тваринного походження – роги молодих плямистих оленів, мускус, кістковий мозок. Із мінеральних речовин використовувалась ртуть при сифілісі та сірка при корості.

Суто  китайськими методами стали лікування  чжень-цзю (уколами – акупунктура) і лікування припіканнями. У книзі видатного китайського лікаря Бьянь-Ціо “Трактат про захворювання” (VI – Vст до н.е) описано 600 точок, в які належить робити вколювання при захворюваннях.

Застосовувалось хірургічне лікування: ран, переломів, вивихів; виготовлялись протези  для ампутованих. Лікар Хуа-То (Vст до н.е) робив порожнинні операції, використовуючи для знеболення вино, опій, сік конопель. Надавалось великого значення гігієнічним заходам: “Одна ніч без сну не спокутується десятками ночей сну”, кожні п’ять днів рекомендувалось обмивати все тіло, голову мити що три дні, а руки п’ять разів на день.

З метою запобігання захворювань  на віспу засохлі струпи вісп’яних пустул вдувались в ніздрі дітей.

3.3 Медицина Індії отримує розвиток з ІІІ тисячоліття до нашої ери. Джерелами вивчення індійської медицини є письмові пам’ятки – Аюрведи та закони Ману.

В Індії отримало широке розповсюдження анатомування трупів.

Теоретичні  уявлення індійських медиків були такі: тіло людини складається із жовчі, слизу  і повітря. Життя тілові надає безсмертна душа. Порушення співвідношення жовчі, слизу і повітря призводить до хвороб.

Медичну допомогу надавали лікарі – жреці, які готувались в цивільних медичних школах. При школах були лікарні і бібліотеки.

Із  Аюрвед довідуємось, про вимоги, які ставились до лікаря та ставлення до нього оточення. “Лікар, практика, якого має бути успішною, повинен бути здоровим, охайним, скромним, терплячим, носити коротко підстрижену бороду, старанно вичищені і обрізані нігті, білий, напарфумований одяг. Мова його має бути тиха, приємна та підбадьорлива. Він повинен мати відкрите, співчутливе серце, суворо правдивий характер, спокійний темперамент, бути поміркованим. Завжди намагатися робити добро. Добрий лікар зобов’язаний часто відвідувати і пильно досліджувати хворих. Не бути боязким і нерішучим. Якщо лікар легковажно береться вилікувати хворого невиліковною хворобою, він ризикує втратити репутацію, друзів та великі прибутки.

Невипадково в Аюрведах стверджується, що “можна боятися батька, матері, друзів, учителя, але не повинно відчувати остраху перед лікарем: він для хворого батько, мати, друг і наставник”.