Вільям Шекспір

--

План

Вступ

1. Поняття про трагедію та трагічне у Шекспіра.
2. Своєрідність творів третього періоду творчості Шекспіра:

         1.1.  “Зимова казка”: своєрідність проблематики.

         1.2.  Особливості казково-фантастичної драми “Буря”

3. Висновки 
   

Вступ.

Вільям Шекспір — вершина англійського театру епохи Відродження, а театр Англії усього часу вважається самим значним явищем епохи. Трагедія, за визначенням Н. А. Туляєва, - “драматичний твір, заснований на конфлікті, що естетично виражає протиріччя, що існують в житті між суб'єктивним устремлінням особистості і об'єктивної неможливості його здійснення”. [7; 166] Все життя сучасної Шекспіру Англії проходить перед нами у творах драматурга.

Шекспір засвоїв філософію  Відродження — гуманізм, він був  переконаний, що людина — сама довершена і сама прекрасна істота у світі, він вірить у необмежені можливості людської особистості, перш за все у те, що головне начало людської особистості — це добро. Л. Є. Пінський писав про специфіку головного конфлікту трагедій цього періоду: “Коллизия между героем и средой носит на позднем этапе (Возрождения) внутренний и глубоко драматичный характер. Естественный, казалось бы, порядок вещей, нормальная человеческая личность и историческое развитие общества, неумолимый ход жизни трагически противостоят друг другу. Этот конфликт находит своё отражение главным образом в драме — в трагедиях Шекспира и его современников ”. [13; 20]

Перші кроки Шекспіра в драматургії були здійснені  з тим оптимізмом, котрий свідчив  про величезні творчі сили молодого автора, про його віру у майбутнє Англії.

Читаючи твори Шекспіра, ми бачимо, що драматург дійсно вірячи у перемогу гуманістичних начал, бачив і ті перепони, котрі стояли на шляху розвитку суспільства і  окремої особистості. Ось чому звучать  трагічні ноти у його історичних драмах і навіть у деяких веселих комедіях. Його трагедії, починаючи з “Ромео і Джульєти”, являють собою чудову “суміш возвеличеного і низького, страшного і смішного, героїчного і комічного”.

В той же самий час  межі жанрів не розмиваються у Шекспіра. Комічне втілюється перш за все у комедії, а трагічне, природньо, що у трагедії. Коли Шекспір ставить і вирішує великі проблеми епохи, коли він розкриває закономірності історії у діях та переживаннях своїх героїв, то він тим самим не тільки створює прекрасні художні речі, але і проголошує устояні у віках принципи творчості. Ці принципи, поряд із народністю оцінок, даних характерам і ситуаціям, складають основу сучасної естетики реалізма. Живими залишаються гуманістичні ідеї Шекспіра, зберігає свою гостроту і його художнє баченя світу, мінливої дійсності.

“Народні закони” драми Шекспіра, про які писав Пушкін, протирічать мертвим естетичним канонам. Поєднання трагічного і комічного, заміна місця дії, паралельні лінії сюжету, вільний розвиток подій в рамках необхідного часу, висування на сцену “плебейської маси” - все це надає драмі Шекспіра життя, динаміку, все це іде від самого життя — складного, багатоликого і постійно розвиваючомуся. Майстерність Шекспіра є такою, що до цього часу він, за словами А. М. Горького, - “величайший драматург мира”. [6; 320]

Творчість Шекспіра досліджувалась такими літературознавцями як        Анікст А. А., Лосєв А. Ф., Морозов М. М., Пинський Л. Є., Смірнов А. А. та ін.

Метою нашого дослідження  є аналіз жанрово-стильових особливостей трагедій Шекспіра “Буря” та “Зимова казка”.

Об'єктом нашої роботи є трагедії В. Шекспіра “Буря” та “Зимова  казка”.

Предметом роботи є визначення поетичних особливостей трагедій Шекспіра останнього періоду його творчості, а саме “Буря” та “Зимова казка”.

2. Третій період творчості Шекспіра (1609-1613). У ці роки Шекспір створює новий тип п'єс — казково-фантастичні драми, сюжети, яких вводять у світ незвичайних пригод і подій, захоплюючої фантастики. І в цих драмах постають глибокі драматичні життєві конфлікти, але всі вони знаходять позитивне розв'язання, і добро одержує перемогу над злом. Твори цього періоду - “Перікл” (1609), “Цимбелін” (1610), “Зимова казка” (1611), “Буря” (1612) і хроніка “Генріх VIII” (1613).

Драматичні твори Шекспіра написані білим віршем, але використовується в них і проза. Чергування вірша і прози продумане, залежить як від характеру життєвого матеріалу твору, так і від естетичних завдань.

П'єси, написані Шекспіром у останній період творчості, пройняті тим же гуманістичним світоглядом і основуються на тій же поетиці, що і попередні твори. Але водночас вони набувають нових особливостей. За жанром — це новий для Шекспіра тип п'єси. В основі дій тут лежать трагічні конфлікти, та завершуються вони незмінно благополучною розв'язкою. У науковій літературі жанр пізніх п'єс Шекспіра визначають іноді як трагікомедію.

Проте частіше вживається інше визначення — романтична драма, оскільки сюжети п'єс Шекспіра включають в себе елемент ідеального. Мабуть, точніше називати ці драми казково-фантастичними, бо часто дія в них відбувається в легендарній країні, в світі незвичайного, де добрі начала життя незмінно одержують перемогу над силами зла.

Та це не було відходом від дійсності, - Шекспір — всюди  зберігає почуття реальності і твердо стоїть на її грунті. Він зображує реальні конфлікти реальної історичної дійсності. Великий гуманіст ніколи не втрачав вірності гуманістичним ідеалам, але як справжній реаліст не бачив можливості їх здійснення в сучасному йому суспільстві. Тому позитивне розв'язання життєвих протиріч він переносить у світ незвичайного.

“Шекспір не знав і не міг знати шляхів до створення ідеального ладу. Він був певний тільки одного: людям потрібне інше життя, ніж те, на яке вони приречені, вони варті його, щоб нові обставини були для них створені, і запорукою такої можливості є те краще, що було в людській природі. Це й виражене в його останніх п'єсах”. [1; 147]

1.1. Найбільш повно  особливості жанру останніх творів  Шекспіра втілюються в “Бурі”. Драма починається картиною морської  бурі, під час якої неаполітанський король Алонзо і міланський герцог Антоніо з усіма своїм оточенням рятуються з потерпілого корабля і опиняються на невідомому острові. На острові живе Просперо. З його розповіді Міранді дізнаємося, що він був колись міланським герцогом і захоплювався науками. Тим часом його брат Антоніо підступно захопив владу, Просперо з його маленькою донькою Мірандою він наказав посадити в човен і пустити в бурхливе море. Хвилі прибили Просперо до острова, де він оселився, виховував Міранду, продовжував займатися науками, на їх основі оволодів магією та здобув владу над духами. Мудрий Просперо бореться проти зла, прагне удосконалити, виправити дійсність. Він підкорив злу відьму Сікораксу і звільнив з її полону духа Аріеля, який тепер вірно служить йому. Просперо старається облагородити, приручити сина Сікоракси — напівзвіра Калібана. Це з волі Просперо сталася буря, і міланці опинилися на острові. Вони намагаються запровадити тут свої порядки: почалися змови і замахи на життя, розгулялися порочні пристрасті. Але на острові Просперо, в його світі, діють закони добра. Прсперо судить і карає нелюдяне суспільство, руйнує злочинні задуми, попереджає і знищує зло. Він навчає Фердінанда добру і безкорисливому служінню людям. Просперо змушує своїх ворогів розкаятися, повертає собі владу і прощає усіх:

Шляхетний розум, дужчий за злостивість,

І милосердість краща, аніж помста.

Просперо  примирився із колишніми своїми ворогами не тоді, коли вони діяли і почували свою силу, а тоді, коли він переміг  їх, розвінчав і обеззброїв. Своїм милосердям він довів моральну перевагу над ними. Здійснивши все, що замислив, Просперо відмовляється від влади над духами і повертається в суспільство, повертається не тому, що примирився зі злом, а тому, що вірить в необхідність побудови життя на засадах добра і людяності.

Багатозначними  є образи Міранди і Фердінанда, як і взагалі образи добрих молодих  людей в усіх драматичних драмах Шекспіра.

Світ юних героїв — майбутнє суспільства. Світ мрій, любові, чистоти й віри в  щасливу долю людей, він прямо протилежний егоїстичному, жорстокому світу, в якому жили їх батьки. З образами молодих людей такого типу в останні драми Шекспіра увійшла нова тема зміни поколінь.

Зміст “Бурі” широкий: він включає в себе глибокі  роздуми, багато персонажів і символічних ситуацій. Згадаймо хоча б дуже показовий для поглядів і настроїв Шекспіра останніх років життя образ Гонзало з його фантазією про ідеальну державу на острові. Ця фантазія сприймається як запозичення з Монтеня і перегукується з “Утопією” Мора.

У “Бурі” Шекспіра закликає до створення нового світу, у якому неможливе приниження людини, насильство і жорстокість.

Шекспір у  своїх творах правдиво змалював широку картину дійсності. Центральне місце  в ній завжди посідає людина. Він  зображував її у зв'язках з іншими людьми, її складне і суперечливе внутрішнє життя, її почуття і думки, її високі і низькі вчинки.

Персонажі його творів — люди, вільні духом, з могутніми  і величними пристрастями, що й  надавало героїчного звучання Шекспіровій  драматургії в цілому.

Характери, створені Шекспіром, відзначаються величезною внутрішньою багатогранністю; в  них поєднуються різні душевні  якості; органічно зливаються в цілісність контрасти й суперечності; вони ніколи не застигають в одному стані, вони живуть, розвиваються і змінюються.

Кожен характер втілює загальне, типове й одночасно  індивідуалізований, становить неповторну особистість.

Пророкування  про перемогу людини над природою — це і є основна тема “Бурі” (The Tempest), цієї утопії Шекспіра. “Буря” в абстрактно-алегоричній формі, зовні нагадує нарядну “маску”, та наче б підводить підсумок головній гуманістичній темі Шекспіра, і в цьому відношенні є одним із самих довершених та прекрасних творів великого драматурга.

Просперо ( to prosper – процвітати) втілює проквітаюче людство, завдяки мудрості, якого молодому поколінню, Міранді і Фердінанду, відкривається шлях до щастя, тоді, як Ромео і Джульєтта заплатили життям за одну спромогу вступити до нього.

В образі четвероногого  Калібана Просперо перемагає темні, хаотичні сили природи, а в особі духа стихій Аріеля — силою свого знання примушує служити собі ті сили природи, що є корисними для людини. Перемогти  природу — означає довідатись про долю. І Просперо вільно читає у книзі майбуття.

“Буря” — це гімн людству та очікуваному на нього щастю!” — викрикує Міранда. — “О, как прекрасно человечество, великолепный новый мир, в котором живут такие люди!” [19; 203]

Про щедрі  плоди землі, про повні жатви  амбари, про дородних виноградарів, про щезнення (зникнення) недоліків  і бідності співає Церера.

Якщо для  раннього періоду творчості Шекспіра особливо типовими є сонячні фарби  комедій; якщо пізніше великий драматург  переживає грізні конфлікти трагедій, то “Буря” виносить нас на світлий берег. Але ж у чому полягає це просвітлення? Чи в “примиренні” з життям, у “прийнятті зла, як факту”, як нерідко сперечалися шекспірознавці? Але Просперо не мириться із Калібаном: він перемагає його і промушує служити йому. Світле начало в людині перемагає начало тваринне. Можливо, це полягає у відмовленні від життя? Але Просперо не залишається на острові, він повертається до людей. Але це вже інший Просперо. Це людина, що пройшла крізь “бурю” і мудрий та досвідчений чоловік.

У “Бурі” Шекспір  не повертається до “первинної гармонії”, але він перемагає трагічне відчуття життя, життєвих протиріч силою віри в майбутню долю людини та торжество молодого покоління.

Остання п'єса Шекспіра завершується пророченням Просперо про спокійні моря і вітри.

Шекспірознавці  не раз висловлювали думку, що дві  останні п'єси      Шекспіра — “Зимова казка” і “Буря” — відзначені настроями розчарування, відходом від життя та фантастичними елементами. Але така характеристика, в будь-якому випадку не стосується внутрішньої суті цих творів. Правда в них більше алегоризму, ніж у попередніх. В них більше святкового настрою. За такою пишною зовнішністю приховується все ж та заповітна мрія великого гуманіста.

1.2.Сюжет “Зимової  казки” (A Winter Tale) запозичений із новели Роберта Гріна. Дія проходить у фантастичній країні. Точно так як і в “Бурі” дія розгортається на якомусь дикому острові серед моря: “в романтичному Ніде”, як вірно визначив один коментатор.

Заголовок “Зимова  казка” нагадує ті бесіди коло каміну, які в шекспірівській Англії так  любили в довгі зимові вечори.

“Зиме подходит печальная сказка,” — каже  Мамілій. Герміона — жертва безпідставних ревнощів. Але ось на сцені з'являється алегорична фігура Часу. Як зазначають коментатори, вихід часу поділяє п'єсу на дві частини: перша, сповнена трагічних подій, друга — музики та ліризму. Настане година, — такий лейтмотив “Зимової казки”, — і мрія перетвориться на дійсність. Оживлення статуї Герміони — вершина цієї радісної трагедії, сценічний момент, що не раз справляв величезне враження на глядачів.

Леонт, цей  своєвільний розбещений аристократ, починає ревнувати безпідставно: поруч із ним не має ні Яго, ні навіть Яхімо.

Причиною  його ревнощів стає той деспотизм, котрий виховала у нього свавілля оточуючих.

Подальший шлях Леонта — це звільнення від егоїстичних  пристрастей. У фіналі трагедії він схиляється перед Герміоною, що втілює в собі гуманістичні ідеали Шекспіра.

Поряд із темою  Герміони і Леонта є тема Флорізеля  і Пердіти. Обидві теми складають  основний зміст п'єси. Це тема торжества молодого покоління. Разом із тим кохання пастушки Пердіти і принца Флорізеля свідчить про узаконену самою природою рівність людей.

“То же солнце, которое освещает дворец, не скрывает своего лица и от нашей хижины,” — каже Пердіта.

У “Зимовій казці” менше різних несподіваностей, ніж  у “Цимбеліні”, дія тут наче проходить по двом сюжетним лініям. Спочатку ми неначе стаємо очевидцями, як безпідставно загораються ревнощі короля Сицилії Леонта, як він користуючись своїм становищем, кинув у в'язницю невинну Герміону. Пізніше автор пропонує нашій увазі історію чистого кохання Флорізеля і Утрати. У фіналі обидва плана п'єси підходять до єдності.  У пошуках покровительства закохані покидають Богемію і знаходять підтримку у Леонта.

“Ревнивий тиран” Леонт, перелігши власну підозру, знову стає чоловіком Герміони, яку вважав вже загиблою. Він також переконаний, що Утрата — його дочка, а значить і спадкоємиця.

Якщо це казка, чому б не сподіватися на випадок, на щасливий збіг обставин? Але ця ілюзія не могла надовго втішити Шекспіра.

Що можна  протиставляти вадам та недолікам світського суспільства? Спочатку виникла рання варіація “руссоізма” в “Зимовій казці”. Не побоявшись уповільнити і без того повільну дію п'єси, автор поза зв'язком із сюжетом зображує сільське свято.

Землероби і  вівчарі весь час демонструють обмеженість, а то і тупість, але їх простота та добродушність домінують та слугують різким контрастом тиранії королів Сицилії та Богемії.

Але і це щасливе  життя англійських мешканців  при усьому її розмаїтті та живописності було лише ілюзією свободи, і неспокій душі не залишав Шекспіра.

Конфлікт  героя з дійсністю був вичерпаний в шекспірівській трагедії. Політичні, психологічні та філософські проблеми, поставлені в ній, і сьогодні вражають нас своїми масштабами і гостротою. Але проблеми ці не знаходили реального  вирішення.

У п'єсах третього періоду творчості (1608-1612) драматург уже мало піклувався про те, щоб логіка характерів всякий раз суворо співвідносилась із логікою історії.

Ритми шекспірівських п'єс регулюються та контрастно виділяються чергуванням прозаїчного і віршованого тексту.

Як правило, висока емоційна напруга передається  віршованою мовою, а паузи і “відключення”  від трагічного виражені прозою. Але  ця особливість побудови властива не всім п'єсам. У комедіях, де багато гри та забав, перехід від  прози до віршованої мови не вкладається у рамки стійкого правила; він найчастіше зумовлений ситуацією, звучанням окремої сцени.

Такою ж мірою  є різноманітними варіації в лексичній  характеристиці діючих осіб.

Герої легко  переходять від грубих жартів до серйозних  розмов про таємне у світосприйнятті. “Народні закони” драми Шекспіра, про які не разговорив Пушкін, протистоять мертвим естетичним канонам. Суміш трагічного і комічного, переміна місця дії, паралельні лінії сюжету, вільний розвиток подій в рамках необхідного часу, поява на сцені різнобарвної “плебейської маси” — все це надає шекспірівській драмі живість, динаміку, все це іде від самого життя — складного, багатоликого.

І романтики, і реалісти вважали Шекспіра своїм  учителем. Перших приваблював неперевершений психологічний аналіз автора “Гамлета”, другим — стремління Шекспіра встановити закономірності історичного розвитку, розкрити найскладніші зв'язки особливості із суспільством.

Серед тих, кого Шекспір надихав своєю творчістю, є і драматурги, і поети, і режисери, актори, для котрих англійський художник — вимогливий вчитель. Майстерність Шекспіра — це найкраща із літературних шкіл.

Коли Шекспір  ставить і вирішує великі проблеми епохи, коли він розкриває закономірності історії в діях і переживаннях героїв, то він тим самим не тільки створює прекрасні художні речі, але й проголошує усталені у віках принципи творчості. Ці принципи поряд із народністю оцінок, наданих характерам і ситуаціям, складають основу сучасної естетики реалізму.

У “Бурі” Шекспір  закликає до створення нового світу, в якому неможливе приниження людини, насильство і жорстокість, він правдиво змалював широку картину дійсності. Центральне місце в ній завжди посідає людина. Шекспір зображував її у зв'язках з іншими людьми, її складне і суперечливе внутрішнє життя, її почуття і думки, її високі і низькі вчинки.

Персонажі його творів — люди вільні духом, з могутніми  величними пристрастями, що й надавало героїчного звучання Шекспіровій драматургії  в цілому.

Висновки.

П'єси, написані Шекспіром в останній період творчості, пройняті тим же гуманістичним світоглядом і основуються на тій же поетиці, що й попередні твори. Але водночас вони набувають нових особливостей.

За жанром — це новий для Шекспіра тип  п'єси. В основі дій тут лежать трагічні конфлікти, та завершуються вони незмінно благополучною розв'язкою.

В науковій літературі жанр пізніх п'єс Шекспіра визначають іноді як трагікомедію. Проте частіше вживається інше визначення — романтична драма, оскільки сюжети п'єс включають в себе елементи ідеального, казково-фантастичного, де добрі начала життя незмінно одержують перемогу над силами зла.

Та це не було відходом від дійсності, — Шекспір  всюди зберігає почуття реальності і твердо стоїть на її грунті. Він  зображує реальні конфлікти реальної історичної дійсності. Шекспір правдиво у своїх творах правдиво змалював широку картину дійсності. Центральне місце в ній завжди посідає людина. Він зображував її у зв'язках з іншими людьми, її складне і суперечливе внутрішнє життя, її почуття і думки, її високі і низькі вчинки.

Персонажі його творів — люди вільні духом, з могутніми  величними пристрастями, що й надавало героїчного звучання Шекспіровій драматургії  в цілому.

Характери, створені Шекспіром, відзначаються величезною внутрішньою багатогранністю; в  них поєднуються різні душевні якості; органічно зливаються в цілість контрасти і суперечності; вони ніколи не застигають в одному стані, вони живуть, розвиваються і змінюються. Кожний характер втілює загальне, типове й одночасно індивідуальний, становить неповторну особистість.

Творчість Шекспіра — глибоко народна. Вона була пов'язана найрізноманітнішими формами з усім суспільним життям країни і її культурою.

Великий драматург  зображував дійсність з найпередовіших, демократичних позицій того часу, сприйняв найкращі елементи духовної культури великої доби Відродження.

Вся творчість  Шекспіра пройнята ідеєю людської рівності. Він карає чи звеличує людину, виходячи лише з одного критерію, — наскільки  її поведінка відповідає ідеалам  людяності. Тому творчість Шекспіра співзвучна всім часам і завжди залишається тим джерелом, яке живить прагнення до справедливості, краси ідеалу.

Шекспір значною  мірою спирався в своїй драматургії  на традиції народної драми й народного  театру, але не імітував їх, а розвивав і підносив на рівень народного мистецтва та найвищих досягнень передової думки, виховуючи народну свідомість і народні естетичні смаки.

Своєю поетичною  мовою Шекспір багато завдячує народу. Він орієнтується на народний стиль, відтворюючи у своїй творчості  склад думок і мови народу, широко використовуючи прислів'я, приказки, пісні й балади.

Але в контексті  Шекспірових творів все це не звучить  як фольклорне запозичення,а стає органічною рисою його мови і стилю.

Винятково сильним  був вплив Шекспіра на розвиток мистецтва  й літератури різних країн протягом століть. Під цим впливом у XVIII ст. у Німеччині сформувалася реалістична естетика, створювалася Шіллером і Гете національна драма.

В європейських літературах перших десятиліть XIX ст. геніальна драматургія Шекспіра була прапором цілого художнього напряму — романтизму. Великі письменники критичного реалізму визнавали його своїм учителем.

Шекспірівське начало є у Кітса і Вальтера Скотта, Пушкіна і Достоєвського, Стендаля і Бальзака.

Творчість Шекспіра залишила помітний слід в українській  літературі. Майже кожний видатний український письменник, починаючи з першої половини    XIX ст. захоплювався Шекспіром, зазнав впливу в тій чи іншій формі. В українській літературі існує багато творів на Шекспірові мотиви, часто зустрічаються шекспірівські ремінісценції (Леся Українка, Іван Франко,  Максим Рильський та інші).

Здається, Гете першим прорік безсмертя Шекспіра: “ Несть ему конца”.

Людство розвивається, погляди його стають більш глибокими, смаки — більш вимогливими. А  Шекспір залишається все таким же невичерпним, все таким же щрим. Він приносить радість, змушує думати про час, ставати чистішим, боротися та діяти.

Бібліографія 

1. Аникст А. Творчество Шекспира. - М.: Художественная литература, 1943. - 274 с.
2. Аникст А. Шекспир. Ремесло драматурга. - М.: Советский писатель, 1974. - 603 с.
3. Ваніна І. Українська шекспіріана. - К.: Мистецтво, 1964. - 276 с.
4. Вільям Шекспір. Збірка статей. - К.: Мистецтво, 1967.
5. Вільям Шекспір. Наукові дослідження. - Я.: Видавництво Львівського університету, 1964.
6. Вильям Шекспир. К четырёхсотлетию со дня рождения. 1564-1964. - М.: Наука, 1964.
7. Гуляев Н. А. Теория литературы. - М., 1977.
8. Дубашинский И. Вильям Шекспир. - М.: Просвещение, 1978. - 144 с.

Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. - М., 1978.

9. Модестова Н. Уільям Шекспір. - У кн.: Уільям Шекспір. Твори в трьох томах, т. 1, К.: Дніпро, 1964.
10. Морозов М. Избранные статьи и переводы. - М.: Художественная литература, 1954. - 144 с.
11. Морозов М. Шекспір. М.: Видавництво Московського університету, 1984.
12. Пинский Л. Шекспир. Основные начала драматургии. - М.: Художественная литература, 1971.
13. Пинский Л. Реализм эпохи Возрождения. М., 1961.
14. Самарин Р. Реализм Шекспира. - М.: Наука, 1978. - 298 с.
15. Смирнов А. Шекспир. - Л. - М.: Искусство, 1968. - 237 с.
16. Урнов М. В., Урнов Д. М. Шекспир. Движение во времени. - М.: Наука, 1968. - 237 с.
17. Урнов М. В. Вехи традиции в английской литературе. - М.: Художественная литература, 1986. - 381 с.
18. Шведов Ю. Исторические хроники Шекспира. - М.: Издательство Московского университета, 1964. - 27-37 с.
19. Шекспир в меняющемся мире. Сборник статей. Перевод с английского. - М.: Прогресс, 1966. - 34-39 с.