Высшее образование и болонский процесс

                                      Контрольна робота             

   Вступ

1.Вища освіта Польщі, Румунії та Словаччини

2.Конференція європейських вищих навчальних закладів і освітніх організацій, м. Соломанка

3.Завдання щодо вдосконалення вищої освіти України у контексті вимог Болонського процесу

   Висновки

   Використана  література

Вступ

Система освіти, як і культура її народу, є унікальним явищем, незрівнянно складнішим, ніж  інші системи (транспорту, зв'язку, безпеки), бо глибоко пов'язана з духовними і матеріальними аспектами минулого і сучасного. З огляду на це у кожній країні освіта та її організація мають свої особливості. Проте наймогутнішими ініціаторами змін у системі освіти виступають не її власні проблеми чи негаразди (системні чинники), а ті, які перебувають поза нею, насамперед, пріоритети й вимоги до навчання і виховання, спричинені включенням даної країни до спільного руху світового співтовариства у майбутнє, змінами у виробництві, культурі та поведінці. Відтак, при реформуванні вищої освіти, з одного боку, враховуються пріоритети збереження культурної різноманітності національних систем освіти, а з іншого - завдання поліпшення міжнародної співпраці, мобільності, працевлаштування студентів у Європейському чи міжнародному ареалі, міжнародної конкурентоспроможності закладів вищої освіти.

Структура світової вищої освіти видається надзвичайно  різноманітною, однак домінують  дві тенденції:

1. Унітарна, або єдина, система, коли вища освіта забезпечується університетами чи відповідними до них закладами. Такі заклади пропонують як загальні академічні ступені, так і професійно орієнтовані програми різної тривалості і рівня. В унітарній системі вищої освіти до її складу входять лише університети (частка інших ВНЗ становить незначний відсоток). Такою є освіта в Італії, Іспанії, Австрії, Фінляндії, Швеції. Деякі експерти виділяють в окрему групу країни з т. зв. «інтегрованими» університетами, до складу яких увійшли спеціалізовані середні і вищі навчальні заклади (Швеція та Іспанія) та країни, що належали до соціалістичного табору.

2. Бінарна, або подвійна, система з традиційним університетським сектором, що так чи інакше опирається на концепцію Humboldt університету та на окремий неуніверситетський сектор вищої освіти, що має чітко окреслену структуру. Така система освіти притаманна більшості розвинених країн світу, де поряд з університетським сектором існують численні спеціалізовані заклади, які приймають чималу частину молоді. З європейських країн бінарну систему вищої освіти мають Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія. Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ряд інших.

Достатньо ефективною для світової вищої освіти є тенденція  удосконалення і розширення «короткої  і професіоналізованої» вищої освіти. Йдеться не про аналоги наших  технікумів, а про інтенсивне навчання у справжньому ВНЗ (це, нерідко, - особливий підрозділ університетів), але упродовж малого проміжку часу, до трьох років. За умови доброї організації (прикладом є створені нещодавно «університетські інститути» у Франції) отримується ґрунтовна освіта, як наслідок - випускники легко знаходять роботу.

Тенденції до всебічної (єдиної) університетської системи  разом із розвитком сильного сектору  вищої освіти неуніверситетського  рівня сприяли ширшому тлумаченню поняття «університет», що відрізняється від визначення, яке традиційно використовується щодо континентального європейського університету, - установа з інтенсивною співпрацею, узгодженістю між викладанням, навчанням та успіхами у ньому, де велика увага приділяється індивідуальному навчанню.

Ця тенденція  чітко спостерігається сьогодні головно в університетах тих  країн, які встигли найглибше  зануритися у процес створення інформаційного суспільства. Донедавна малоструктуровані  системи вищої освіти виконували достатньо обмежену кількість завдань щодо збереження й зміцнення державних структур країни, проведення наукових і технологічних досліджень з одночасною підготовкою науковців, а також забезпечення економіки фахівцями високої кваліфікації. У більшості країн світу ці завдання заклади вищої освіти виконували шляхом використання моно- (чи мало-)дисциплінарного навчання. Якщо вища освіта була загальною, то фахова підготовка переносилася на робочі місця (класичним прикладом є Японія).

Основні ж завдання щодо організації навчальних закладів вищої освіти, які мають професійно орієнтовані програми навчання паралельно з університетським сектором, майже однакові у більшості країн:

- запропонувати професійно орієнтовані та економічно вигідні типи освіти для задоволення потреб ринку праці;

- забезпечити потреби зростаючої кількості вступників без істотного збільшення урядових витрат на вищу освіту;

- запропонувати передусім програми, орієнтовані на викладання, в яких частково використовуватимуться дослідження прикладного характеру;

- поновлення та покращення вже існуючої професійно орієнтованої освіти.

Разом зі зростаючою диверсифікацією структур вищої  освіти відбувається паралельна диверсифікація ступенів і кваліфікацій, які видаються  різними закладами освіти.

Існує традиційна диференціація між структурою «континентального європейського» ступеня з досить довгим академічно інтегрованим навчанням та структурою «англо-американського» університетського ступеня з коротшим за тривалістю навчанням на отримання першого ступеня та розмаїттям післябакалаврських студій, що частково базуються на модульній системі.

У деяких країнах  типи ступенів коротшого циклу впроваджуються у національну структуру ступенів (напр., у Данії, Фінляндії, Італії і  Португалії). В інших країнах така система впроваджується разом із традиційною ступеневою структурою (напр., у Німеччині та Нідерландах).

У неуніверситетському  секторі також відбувається безперервна  диверсифікація кваліфікацій. Аби відповідати  вимогам ринку праці у певних професійних сферах, запроваджено велику кількість нових програм для здобуття ступеня бакалавра, розроблено низку післябакалаврських курсів. Вони можуть завершуватися отриманням національного ступеня чи ступенів із подвійною спеціалізацією. Заклади освіти неуніверситетського типу, які не мають права на магістерські програми, за власним бажанням можуть співпрацювати із зарубіжними установами, які таке право мають. Отже, у такий спосіб зазначені заклади освіти отримують можливість пропонувати студентам міжнародні магістерські програми.

Заклади вищої  освіти неуніверситетського сектору не пропонують докторські ступені, але це не означає, що кандидати на докторські програми з неуніверситетського сектору не можуть на них навчатися. У деяких країнах такі кандидати мають можливість отримати доступ до докторської (PhD) програми в університеті одразу (напр., Норвегія і Нідерланди) або через т зв. підготовчі курси (напр., Австрія і Німеччина). У Норвегії декілька навчальних закладів неуніверситетського сектору здобувають право проводити дослідницькі студії та надавати докторські ступені.

Зростаюча диверсифікація в цілому вважається позитивним явищем для систем вищої освіти як у середині кожної країни, так і в міжнародному контексті. Але зростаюча диверсифікація стикається з проблемами недостатньої прозорості структур кваліфікацій окремої країни і труднощами у взаємному визнанні кваліфікацій через велику кількість різних рівнів та варіацій змісту кваліфікацій. Вирішення цих проблем спонукає до пошуку інших інструментів, які сприятимуть розумінню отриманої інформації про кваліфікації

Відтак, спробуємо  стисло описати головні тенденції  розвитку систем вищої освіти у деяких країнах Європи, США та Японії, проілюструвавши  сучасний стан та національну систему  кваліфікацій у вищій освіті. Звернемо увагу на аспекти мобільності, прозорості, зокрема: системи кредитів та визнання рівнів освіти, гарантії (забезпечення) якості, плата за навчання та деякі практичні аспекти (структура та організація навчального року, іноземний студент та система профорієнтації). 

1. Вища освіта Польщі, Румунії та Словаччини

З 1989 р. в центральноєвропейських країнах почались великі зрушення в  бік демократизації суспільно-політичного  та економічного життя, які призвели до змін політики країн регіону, їх державного ладу та устрою, до корінних перетворень в економіці

За характером реформ центральноєвропейські країни можна поділити на три групи:

країни "шокової  терапії" - Польща;

країни стабільного  поступального розвитку реформ - Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина;

країни повільного ходу реформ - Болгарія, Румунія;

решта країн  регіону.

Економічний спад спостерігається в усіх країнах  Центральної Європи, кожна має  свої особливості економічного стану  і перспективи виходу з кризових ситуацій. Найбільших успіхів у проведенні реформ здобули Угорщина, Польща і  Чехія.

Перехід на ринкову  модель розвитку призвів до змін у  формах власності. Майже всюди прийняті закони про приватну власність на землю, засоби виробництва, нерухоме майно. Це позначилося на зовнішньополітичній  орієнтації країн. Тісно зв'язані  до того з СРСР, центральноєвропейські країни після його розпаду в 1991 р. послабили ці зв'язки, максимально спрямувавши свої зусилля на те, щоб ввійти в європейський ринок. Ті з них, що раніше почали реформи і мали вищі показники економічного розвитку, дістали певні переваги. Так, Угорщина, Польща та Чехія є кандидатами на вступ до Європейського Співтовариства.

За рівнем економічного розвитку можна виділити також три групи країн:

І група - країни порівняно високого рівня розвитку. Для них характерна розвинута промисловість, яка більш-менш орієнтована на нові наукоємні галузі, інтенсивне сільське господарство. До цієї групи належать Чехія, Словенія та країни Балтії. Рівень їх економічного розвитку становить понад 50% від рівня СІЛА.

II група - країни з середнім для регіону рівнем розвитку, що коливається від 25 до 50% від рівня США. Це найчисельніша група, що об'єднує країни дуже різнорідні за характером впровадження економічних реформ. До цієї групи входять Польща, Угорщина, Словаччина, Болгарія і Хорватія, їх місце на регіональному ринку визначає середнє машинобудування та вузькоспеціалізована продукція АПК. Вони мають всебічно розвинуту промисловість і сільське господарство, але рівень впливу науково-технічного прогресу тут значно нижчий.

III група - країни з низьким рівнем економічного розвитку, що становить менше чверті від рівня США. В цю групу ввійшли країни, що пізніше почали реформи (Румунія, Македонія, Албанія), і держави колишньої Югославії, на території яких була війна.

ВИЩА  ОСВІТА ПОЛЬЩІ

Формування  системи вищої  освіти. Перший університет у м. Кракові було засновано ще 1364 p.; за часів розквіту країни у XVI-XVII століттях відкрилися університети у Вільно (1578 р.) та Львові (1661 p.), які тоді належали до Польщі. У Варшаві університет діє з 1816 р, політехнічний інститут — з 1826р. Періодами досить значного розвитку вищої школи двічі стали повоєнні роки XX століття, хоча першого разу модель освіти була німецькою, а другого -радянською. За соціалістичного ладу державна вища освіта була безкоштовною. До недержавного сектору належав Люблінський католицький університет, який був чи не єдиним великим недержавним закладом освіти в усьому колишньому «соцтаборі».

Політичні та суспільні  зміни в державі, впровадження ринкової економіки спонукали і до реформи  вищої освіти: ВНЗ отримали значно вищий рівень автономії, право приймати частину студентів з оплатою навчання; урізноманітнився перелік спеціальностей; виникло чимало приватних ВНЗ. Навчання у державних закладах безкоштовне для вступників за конкурсом у межах лімітів.

Польща має 11 державних та 1 приватний університети класичної моделі, 15 технічних університетів і 2 інститути, 6 академій економіки, 11 медичних академій, 17 шкіл мистецтв і 6 вищих закладів навчання з фізкультури і спорту. Список недержавних закладів вищої освіти включав вже 84, з яких 9 мали право надавати кваліфікацію «магістр».

Сучасні принципи побудови вищої  освіти. Заклади освіти. Системою вищої освіти керують міністерства, яким підпорядковані найбільші (державні) заклади. З ними співпрацює Центральна Рада з вищої освіти, що складається з обраних представників ВНЗ і наукової громадськості (35 професорів, 10 вчителів, 5 студентів), яким закон надав чималі наглядові права, адже без згоди ради не розподіляються кошти бюджету і не виходять міністерські накази.

До структури  вищої освіти Польщі входять: університети (практично автономні в усіх питаннях внутрішньої і зовнішньої діяльності, включаючи введення нових факультетів  чи спеціальностей); політехнічні і  вищі технічні університети, медичні  академії; сільськогосподарські академії; економічні академії; вищі педагогічні школи; вищі академії мистецтв (музичні, театральні, художні, кіно); академії фізичного виховання; морські школи; теологічні академії; неурядові і приватні заклади.

До неуніверситетського  рівня вищої освіти (післясередньої освіти) належать численні училища, технікуми, вищі профшколи з дипломами і сертифікатами відповідного рівня (техніка, вихователя дошкільних закладів та ін.), які за правами вступу до ВНЗ не перевищують диплома загальноосвітніх ліцеїв (matura).

Система оцінок шестибальна, 3 (задовільно) є прохідним  балом, 6 - найвищою оцінкою.

Доступ  громадян до освіти. Середня освіта включає восьмирічний нижчий рівень і чотирирічний у ліцеях загальної освіти або п'ятирічний у професійних закладах. Атестат має назву «swiadectwo dojrzalosci» (свідоцтво зрілості) чи «матура». Отримання його не гарантує автоматичного вступу до ВНЗ, які можуть встановлювати власні вимоги і застосовувати свої методи селекції. Найчастіше проводяться письмові чи усні вступні іспити за програмою середньої освіти, аналізуються шкільні оцінки і проводиться співбесіда для визначення загального розвитку і здібностей. Фахові перевірки проводять і для майбутніх митців та спортсменів. Винятком є переможці і призери всепольських предметних олімпіад, які зараховуються без вступних екзаменів.

Іноземці, крім знання польської мови, повинні продемонструвати ті ж знання, що й польські громадяни.

Організація навчання, академічний  рік та екзамени.

Навчання розпочинається 1 жовтня і закінчується у червні, маючи зимовий і весняний семестри та екзаменаційні сесії в лютому і червні/липні. Додаткові екзамени проводяться наприкінці вересня. Студенти сільськогосподарських і частини технічних ВНЗ часто мають улітку виробничу практику. Проміжні іспити складаються аналогічно до того, як це відбувається в Україні. Важливі дисципліни закінчуються екзаменом, короткі чи практикуми — заліками. Наприкінці складаються державні іспити і захищається письмова самостійна робота (тези).

Увесь період навчання поділяється на цикли, які закінчуються присудженням відповідних кваліфікацій. З часу трансформації вищої освіти студенти отримали набагато ширші можливості для навчання за індивідуальними навчальними планами. З метою створення міцнішої бази для такої форми планується перехід на систему підрахунку виконання програми через кредити.

Викладачі. Диференціація викладачів, їхня підготовка, наукові і вчені звання, прийом на роботу за конкурсом тощо у Польщі дуже подібні до тих, що є в Україні. Лише замість назви «доктор наук» вживається назва «доктор габілітовани» (doktor habilitowany).

«Ліценціат» та «інженер» є професійними кваліфікаціями, академічна складова яких недостатня для вступу на докторські студії. Право  на останні надає найпоширеніша  у ВНЗ кваліфікація «магістра», отримання якої вимагає переважно п'ятирічного навчання у закладах університетського рівня. Сучасні зміни у польській системі освіти мають за кінцеву мету досягнення міжнародного визнання «магістерки».

Вступ на докторські студії здійснюється через конкурс. Під час навчання необхідно скласти три іспити (фах, додаткова дисципліна та одна з поширених іноземних мов). Вимоги до тез (дисертації), до її перевірки і захисту для обох найвищих рівнів польської вищої освіти приблизно такі ж, як в Україні до кандидатських і докторських дисертацій. Права і можливості власників цих наукових звань теж аналогічні нашим.

Навчання  студентів-іноземців. У минулому, за часів надвисокої державної централізації, більшість звернень про прохання навчатися у Польщі проходили через амбасади і контингент студентів-іноземців формувався переважно у результаті міждержавних домовленостей та угод про обміни студентами чи про прийом на навчання.

Демократизація  початку 90-х років супроводжувалася істотною децентралізацією. Сьогодні ВНЗ часто здійснюють міжнародні контакти і проекти поза міністерствами. Нова Польща докладає значних зусиль для об'єднання і підтримки своєї діаспори.

Оскільки останнім часом про польські заклади освіти можна знайти чимало інформації у  міжнародних виданнях і базах даних, то варто надіслати запит безпосередньо до обраного навчального закладу.

Визнання  закордонних кваліфікацій. Польща підписала практично всі європейські конвенції з порівняння і визнання освітніх кваліфікацій, має великий пакет двосторонніх угод, є однією з найактивніших учасниць нових проектів, тому, зазвичай, визнає ті атестати, які у країні їхнього присудження після 12-13-річної середньої освіти надають власнику право претендувати на вступ до закладів університетського рівня. Втім, кожне звернення розглядається суто індивідуально, тому певні шанси мають і власники посвідчень нижчого рангу за наявності інших позитивних якостей.

У Польщі визнаються також періоди розпочатої за кордоном вищої освіти, якщо кандидат має  усі необхідні докази їхнього  успішного завершення.

Вступні екзамени. У випадках належної оплати програми навчання і виконання вказаних вище кваліфікаційних вимог вища освіта Польщі практично повністю відкрита для студентів-іноземців. Тим, хто бажає навчатися чи продовжувати освіту на мистецьких і спортивних спеціалізаціях, необхідно скласти спеціальні тести для демонстрування належних здібностей, а також (за вимогою) подати зразки свого творчого доробку.

Мовні вимоги. Достатнє знання польської мови є обов'язковою умовою для допуску. Успішного навчання на річних мовних курсах та складання заключних екзаменів, зазвичай, цілком достатньо для вступу і початку навчання на першому циклі польських закладів університетського рівня. Його можуть засвідчити амбасади і консульства. У разі необхідності вивчення мови кандидат повинен звернутися чи у ВНЗ, чи в мовний центр у м. Лодзь, аби за 9 місяців занять по 20 годин мови щотижня підготуватися до складання екзаменів і навчання.

Дисертації вищого рівня дозволено писати і захищати найбільш вживаними іноземними мовами (англійською, німецькою, французькою чи російською). Останнім часом спостерігається дедалі більше прикладів застосування цього правила до магістерських тез.

Прийом  на докторські студії. Для докторських студій кандидат повинен звертатися до польського закладу, який має право їх проводити. Зарахування відбувається на наявні місця, зважаючи на півень академічної кваліфікації претендента, яка повинна бути не нижчою магістра у Польщі.

ВИЩА ОСВІТА  РУМУНІЇ

У Румунії здобуття вищої освіти забезпечується навчальними та дослідницькими установами, університетами, інститутами, академіями, консерваторіями та університетськими коледжами. Державний сектор вищої освіти в Румунії включає в себе 49 державних вищих навчальних закладів з 324 філіями, в країні працюють також 20 приватних вузів. Вищі навчальні заклади, як правило, складаються з декількох факультетів, університетських коледжів, відділень, кафедр і невеликих експериментальних лабораторій, що займаються науковими дослідженнями і експериментальним промисловим виробництвом. Факультет є основним функціональним елементом вищого навчального закладу і складається з кафедр або відділень. Навчання на факультеті організовано за принципом спеціалізації, термінів навчання, студентських потоків і груп. Штат факультету складається з професорсько-викладацького складу, студентів, асистентів та адміністративного персоналу. Факультети відрізняються один від одного різними навчальними планами і областями спеціалізацій. Відділення або департамент – це університетський підрозділ, керований ректоратом або радою факультету. Відділення займається навчанням, дослідженнями, плануванням і т.д. На кафедрах – основних структурних підрозділах факультету – ведуться викладання, дослідження, планування, тут працюють лаборанти, які спеціалізуються на певних галузях науки.

ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОГО  РОКУ

Навчальний рік  починається в період з середини вересня або жовтня, в залежності від рішення ректорату кожного  університету. Ґрунтуючись на принципі самоврядування, університети можуть самостійно встановлювати графік навчання. Кожен навчальний рік розділений на два семестри. Кожен семестр триває 14 тижнів.

Перша ступінь  вищої освіти

Базова освіта ділиться на два види: Перший вид  – це короткострокова університетська  освіта протягом 2-3 років в університетських коледжах. Після закінчення навчання видається диплом, що засвідчує закінчення коледжу і здачу випускних іспитів. Відповідно до закону про освіту випускники коледжів можуть продовжити довгострокову університетську освіту відповідно до умов, встановлених конкретним навчальним закладом. Другий вид – це довгострокова університетська освіта (4-6-річне навчання в університетах, академіях та консерваторіях), після завершення якого видається університетський диплом, еквівалентний ступеню бакалавра. Тривалість навчання залежить від обраної спеціалізації:

• 8 семестрів (4 роки) для природничих, гуманітарних, економічних та соціальних наук, права, політичних наук, мистецтва та спорту;

• 10 семестрів (5 років) для інженерів, фармацевтів, фахівців у галузі лісового та сільського господарства;

• 12 семестрів (6 років) для загальної медицини, стоматології, ветеринарії та архітектури.

Другий ступінь  вищої освіти

Другий ступінь  вищої освіти пропонує спеціалізацію  чи продовження освіти в університеті. Це навчання включає в себе:

• поглиблений  курс навчання (1-2 роки) для випускників  університету, після закінчення видається  диплом;

• магістерське навчання (1-2 роки) для випускників  університету;

• наукова аспірантура (2-3 роки), організована університетськими  вченими радами, які функціонують самостійно, навчання ведеться на міждисциплінарній основі та направлено на підвищення професійної спеціалізації;

• докторантура (4-6 років) пропонується університетами і дослідницькими інститутами у  формі денного або вечірнього навчання. Вчений ступінь доктора засвідчується Державною радою з атестації наукових звань, університетських дипломів і сертифікатів;

• університетські  курси підвищення кваліфікації тривалістю не більше одного року, призначені для  певних категорій службовців, які не мають диплома університету. Вища освіта в Румунії ділиться на декілька видів: звичайне навчання, скорочені курси і відкрите заочне навчання.

Види дипломів

Що стосується атестації, то існує широкий спектр наукових ступенів, дипломів про освіту і почесних звань, які можна отримати в Румунії.

• Certificatdestudii - сертифікат видається студентам, які закінчили  навчання у вищому навчальному закладі, але не здали випускних іспитів  на здобуття ступеня;

• Diplomădeabsolvire a unuicolegiu - диплом, що засвідчує закінчення навчання в коледжі і здачу відповідних випускних іспитів;

• Diplomădelicenţă - університетський диплом, еквівалентний ступеню бакалавра;

• Diplomădemagister / master - диплом магістра;

• Diplomădestudiiaprofundate - диплом про завершення курсу поглибленого навчання;

• Diplomădestudii (academice) - диплом наукового аспіранта. Цей  диплом присуджується вченою радою  при вищому навчальному закладі  після навчання по двох-або трирічній  програмі аспірантури;

• Diplomădedoctor - диплом доктора наук (PhD). Це вище вчене звання у всіх областях науки, що присуджується після 4-6 років навчання і завершення наукового дослідження. Це третя ступінь вищої освіти, наступна відразу за магістерським ступенем, і вона також вимагає здачі випускних іспитів та захисту оригінальної дисертації. Володар диплома доктора наук отримує вчений ступінь доктора наук (PhD) у відповідній галузі науки чи мистецтва;

• DoctorhonorisCausa - почесне  звання, що присуджується вищим навчальним закладом (рішенням ректорату) видатним румунським та іноземним діячам у галузі природничих, технічних і прикладних наук і культури. Іноді це звання присуджується громадським державним та міжнародним діячам у знак визнання їх видатних заслуг.

Міжнародне визнання румунських дипломів

Румунія підписала Лісабонську конвенцію 1997 року про взаємне визнання європейськими країнами академічних кваліфікацій, вона є також учасником Болонського процесу, мета якого - створення загальноєвропейського простору вищої освіти.

   ВИЩА ОСВІТА  Словаччини

Система освіти Словацької Республіки складається із загальноосвітніх навчальних закладів, середніх професійно-технічних навчальних закладів та вищих навчальних закладів. 
Загальноосвітні навчальні заклади діляться на школи першого рівня (1-4 класи) та школи другого рівня (5-9 класи).  

Середні професійно-технічні заклади забезпечують повну загальну освіту (гімназія, середні професійно-технічні заклади, чотирирічні училища з отриманням атестата зрілості), або ж неповну загальну освіту (дво- та трирічні училища). Середні професійно-технічні заклади надають студентам теоретичні знання та практичні навики за конкретною обраною спеціальністю.