Взаємозв'язок між культурою та етносом

Взаємозв'язок між  культурою та етносом

У сучасній науці існують  такі точки зору на взаємозв'язок між  культурою іі етносом:

- межі  культури та етносу  не тотожні. З  одного боку, елементи  однієї культури  можна виявити  у різних етносів.  З іншого боку, в різних етносів  можуть бути несхожі  елементи культури (наприклад,  у різних регіонах  України відрізняються  будівлі, кухня). Не  заперечується й  існування субкультур  в межах єдиної  культури;

- культура  ототожнюється зі  спільністю, яка складає  етнос. Згідно  з цим розумінням  культура охоплює  усі прояви соціальної  життєдіяльності  без розподілу  на сфери господарювання, політики, соціальних  взаємин і культури  у вузькому розумінні.  Тобто, культура  виступає важливим  проявом суспільства  чи етносу в  цілому.

Культура  етнічної спільності не є простою сумою  культур її представників. Культуру етнічної спільності складає сукупність витворів, цінностей  і способів поведінки, які прийняті та визнані  етнічною спільністю і набули важливого  соціального, етичного та морального значення для її представників, визначаючи "обов'язкову" поведінку, наприклад, правила пристойності й т. ін. Тобто, не все з індивідуальної культури членів спільності стає загальним надбанням  цілої етнічної спільності. Варто розрізняти культуру етнічної спільності та культурний спадок, що передається з  покоління до покоління. Культура етнічної спільності - це сукупність реальних, актуальних, функціонуючих  творів і зразків, які відіграють визнану  роль у житті всіх представників етнічної спільності. Культурний спадок - це та частина  системи, яка виявилася  стійкою в часі та передалася наступним  поколінням. Зазвичай, культурний спадок ідеалізується, стає комплексом освячених  цінностей, символів, що зумовлюють появу  певного емоційного ставлення. У зв'язку з цим культурний спадок стає чинником інтеграції груп, засобом  об'єднання, чинником їх відносної стабільності та стійкості у  кризові періоди.

Дотримання  власної культури виступає однією з  важливих детермінант  розвитку етносу. Передаючись  від покоління  до покоління, духовна  культура зберігається, і тому може самостійно еволюціонуватися. У  порівнянні з матеріальною духовна культура не має обмежень.

Найбільш  ефективний вплив  на емоційну сферу  людини здійснюється за допомогою національного  мистецтва, що передається  від покоління  до покоління і  виступає національним культурним спадком. Вплив культури на етнос оцінюють щодо якості культури етнічної спільності та ступеня  гармонічності розвитку конкретного індивіда. У процесі еволюції зберігаються ті етнічні  спільності, духовна  культура яких відповідає вимогам еволюційного розвитку людства, а індивід, що належить до цих спільностей, може стати всебічно розвинутою особистістю. Дотримання культури свого етносу та, як наслідок, усвідомлення себе представником цього етносу виступає важливим чинником посилення почуття власної гідності, зумовлює появу позитивних емоцій і сприятливо впливає на весь процес її життєдіяльності.

Етнопсихологія досліджує системні зв'язки між психологічними і культурними  змінними при порівнянні етнічних спільностей. До основних методів вивчення культури належать:

- етнографічне дослідження - це  глибинне вивчення культури, яке  передбачає занурення дослідника  в культуру на тривалий проміжок  часу;

- крос-культурне порівняння - це  оцінка поведінки представників  кількох груп з різними культурами.

Згідно з поставленими метою  та завданнями крос-культурного дослідження  обирають валідну психологічну методику, і вивчають декілька груп, до яких належать представники яких-небудь етносів. Крос-культурне  етнопсихологічне дослідження проводиться  паралельно в декількох вибірках з різними культурами. Після його закінчення здійснюється порівняльний аналіз отриманих даних.

Важливою властивістю вибірки  є її репрезентативність, тобто ступінь  адекватності характеристик досліджуваних (вік, освіта, стать, соціально-економічні умови проживання і т. ін.) відповідним  характеристикам популяції, на яку  заплановано поширити отримані експериментальні результати. Популяцію утворюють  усі представники певного класу  суб'єктів (етносу), які в певних ситуаціях  можуть поводитися однаково.

Під час крос-культурних досліджень можуть з'являтися певні труднощі, зокрема  й такі, що пов'язані з валідністю методик, які розробляються у  певній країні, зі своєю культурою  та спрямовані на вивчення її представників.

Тому дослідники розробили так  звані "вільні від культури" тести, метою яких стало вивчення інтелектуальних  здібностей. Однак використання таких  тестів засвідчило наявність певних труднощів. Так, у різних етнічних групах було помічено неоднакове ставлення  до експериментальної процедури.

Для прикладу, "вільним від культури" спочатку вважався не-вербальний (тобто  неопосередкований мовною діяльністю дослідника) тест-лабіринт для вивчення інтелектуальних здібностей, розроблений  В. Портеусом. Однак після проведення цього тесту серед австралійських аборигенів виявилося, що вони не здатні дотримуватися інструкції, оскільки звикли, що будь-яке рішення приймається лише після колективного обговорення, врахування думок старійшин племені. Також австралійським аборигенам було незрозуміло, чому експериментатор, який був проголошений почесним членом общини, відмовляється їм допомагати під час розв 'язання завдань тесту.

Схожі до описаних результати дозволили  вченим прийти до висновку про те, що неможливо створити "вільні від  культури" тести чи методики. Тому в умовах сьогодення актуальним завданням  є проведення комплементарних досліджень з метою здійснення цілісного  аналізу відмінностей і подібностей  між представниками різних культур.

Перед психологами, які займаються крос-культурними дослідженнями, досить часто постають проблеми комунікативного  характеру (наприклад, чи правильно  зрозуміють дослідника представники чужих  для нього культур), проблеми суб'єктивності оцінювання "своєї" та "чужих" культур і т. ін., що потребують ретельного вивчення і правильних висновків.

Культура спільності (етносу)

Більшість складових численних  етнодиференціюючих ознак адекватно  відображають реальні культурні  відмінності. У другій половині XX ст. культуру найчастіше називали основним чинником, що міститься в основі міжкультурних відмінностей психіки.

Багато етнопсихологічних шкіл займається вивченням зв'язку між  культурою і психологічними характеристиками етносу. Тому, особливо актуальним завданням  сучасної етнопсихологічної науки  є з'ясування сутності поняття "культура". У різних наукових галузях було представлено майже 250 визначень культури. Найкоротше і найширше визначення належить американському культур-антропологу М. Херсковіц. На його думку, культура - це частина людського  оточення, яка створюється самими людьми. У такому розумінні до культури належить кожний, навіть найпростіший предмет, який створений людиною, будь-яка  думка, що з'явилася при його створенні. "Культура - це те, що не є природа", - зазначив дослідник.

Згідно з таким розумінням культури підкреслюється її багато-аспектність  і цілковита неможливість перерахувати всі її елементи. Це будівлі, знаряддя праці, способи приготування їжі. соціальні  впливи, вербальна і невербальна  комунікація, виховання дітей, релігія, естетичні вподобання, філософія  і т. ін. Всі ці елементи виступають матеріальними та духовними продуктами життєдіяльності людини. Матеріальна  культура складається із створених  людиною предметів. У цих предметах  матеріалізуються знання та вміння, які  разом з цінностями, нормами, уявленнями про світ і правилами поведінки є елементами нематеріальної культури.

Розподіл культури на матеріальну  і нематеріальну (духовну) є лише науковою абстракцією, оскільки будь-який матеріальний продукт, перш ніж буде створений, повинен спочатку стати  ідеєю. Водночас будь-яка ідея для  того, щоб стати доступною для  інших людей, повинна об'єктивуватися у матеріальному об'єкті - книзі, картині, скульптурі тощо.

Однак не всі дослідники погоджуються з таким визначенням культури. Соціологів і культурологів передусім  цікавлять духовні продукти, які  створені людьми. В соціологічних  визначеннях культури часто називають  такий комплекс: ідеї, що передаються  від покоління до покоління; пов'язані  з ними системи цінностей, які  першочергово зумовлюють поведінку  індивідів та груп; їх способи мислення і сприймання. Етнопсихологи також  вивчають елементи духовної культури. Фахівці з психологічної антропології виявляють значний інтерес до способів соціалізації дітей у різних народів.

За допомогою порівняльно-культурного  дослідження соціальна психологія вивчає широке коло явищ, які її цікавлять, зокрема, як елементи культури відображаються у свідомості людей, тобто "існують  в їх головах".

Американський психолог Г. Тріанліс, погоджуючись з визначенням культури за М. Херсковіцем, виокремив суб'єктивну  культуру як предмет вивчення етнопсихології. Суб'єктивною культурою він назвав характерні для кожної культури способи, за допомогою яких її члени пізнають створену людьми частину їх оточення: те, як вони об'єднують у категорії  соціальні об'єкти; які зв'язки виокремлюють між категоріями, а також норми, ролі та цінності, які вони визнають своїми. Отже, у такому розумінні  суб'єктивна культура містить всі  уявлення, ідеї та вірування, які об'єднують  народ, і безпосередньо впливають  на поведінку та діяльність його представників.

У процесі дослідження культур  науковці виокремлюють не лише відмінності, але й культурні універсали, тобто  ті риси культури, які притаманні всім народам. Наприклад, у всіх народів  існують релігійні обряди, спільна  праця, танці, освіта, спорт, привітання тощо. Однак форми прояву цих культурних універсалій відрізняються.

І. Грель під поняттям "культури" розумів сукупність ідеалів, символів, норм, засад, надбань, цінностей, організації  та спроб людської діяльності в духовній і матеріальній сферах, що створені, осягнуті та засвоєні нацією упродовж всієї своєї історії. Е. Се-пір  визначив культуру як цивілізацію з  власним національним духом.

На думку Д. Мацумото, культура - це динамічна система експліцитних та імпліцитних правил, встановлених групами з метою забезпечення власного виживання, яка містить установки, цінності, уявлення, норми і моделі поведінки, що є спільними для групи, однак реалізуються кожним специфічним об'єднанням всередині групи за допомогою різних способів, передаються від покоління до покоління та є відносно стійкими, тобто можуть незначною мірою змінюватися з часом.

Специфічність елементів  культури зумовлено такими групами  чинників:

- соціально-психологічними чинниками  крос-культурних відмінностей - потребою  в ідентифікації зі своєю групою  і водночас диференціацією від  представників інших груп;

- об'єктивними умовами навколишнього  середовища, географічного положення,  до яких належать ландшафт, клімат, флора і фауна. У далекому  минулому природа дозволяла людині  виживати та жити. Дії, які винагороджувалися,  ставали звичними і складали  основу для відмінностей від  інших груп, систем цінностей,  норм та правил поведінки. Формування  такої системи збільшувало ймовірність  виживання групи. У результаті  члени групи переживали задоволення  від належності до неї, а  елементи культури приймалися  та використовувалися усіма учасниками  міжособистісного спілкування. Культурна  система закріплювалася у свідомості, фіксувалася на камені, кераміці, на папері, передавалася наступним  поколінням і регулювала поведінку  кожного індивіда.

Виділяють такі чинники розвитку культури:

- потреба у виживанні;

- ресурси та їх надлишок (достаток);

- щільність населення;

- технології;

- клімат (за Д. Мацумото).

Однією з основних функцій культури виступає забезпечення національного  самовідтворення згідно з інтересами та потребами нації.

Важливою функцією культури є регулятивна, завдяки якій культура певною мірою  визначає поведінку людей. Адже існують  значні міжкультурні та міжособистісні відмінності у ступені індивідуалізації поведінки, співвідношенні між її реактивними  та активними компонентами. Таким  чином, впливаючи на соціальну поведінку, культура зумовлює появу соціотипічної  поведінки особистості (О.Г. Асмолов), в якій виявляються типові програми для цієї культури. Така поведінка  регулює вчинки людини у різноманітних ситуаціях, стандартних для даної спільності (етносу), звільняючи людину від прийняття індивідуальних рішень.

Типовими програмами культури, які  регулюють поведінку людини, виступають традиції та звичаї. Традиції належать до духовної сфери життя суспільства, а звичаї - до поведінкової. Традиції - це особливості ставлення людини до світу (цінності, інтереси, переконання  та моральні норми), що передаються  від покоління до покоління. Звичаї-це стереотипи поведінки індивіда.

Культурний спадок

Національний  історико-архітектурний заповідник «Кам'янець»

Місто Кам’янець-Подільський

  Кам'янець-Подільський – місто, що зберегло дух середніх віків. Тут Ви побачите одну з найбільших оборонних споруд України, фотецю, що займає провідне місце у світовій історії оборонного зодчества. Літопис приписує будівництво кам'яної фортеці литовським князям Корятовичам, які правили князівством у 60-90-х рр. XIV cт. Високий скелястий берег р. Смотрич, живописний краєвид, величезні вежі з таємничими латинськими надписами...

Старе місто функціонує як унікальний містобудівний комплекс площею 121 га, відокремлений від решти  районів міста глибоким каньйоном  р. Смотрич.

Архітектура Старого міста - заповідника зберегла зразки культур  різних народів (українців, поляків, вірмен, турків і росіян) та релігій (православної, католицької, іудейської, мусульманської), а саме: Турецький мінарет 17 ст.; - турецький та вірменський бастіони 17 ст.; Миколаївська (вірменська) церква 14 ст.; дерев'яна Хрестовоздвиженська  церква 18 ст.; монастирські комплекси 15-18 ст. орденів Домініканів, Францисканів.

Однією з унікальних інженерних споруд заповідника є Замковий міст, що з'єднує місто та Замковий комплекс.  Він викликав немало суперечок щодо свого походження. За однією з гіпотез, міст було зведено римлянами у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію.

Завдяки унікальному поєднанню  містобудівної, архітектурної, історичної спадщини Старого міста з ландшафтом каньйону р. Смотрич „Культурний  ландшафт каньйону” визначено кандидатом до Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.

До нашого часу збереглася система потерн (ходів) і казематів. Денна вежа призначена для спостерігачів. Уявіть, можна піднятися на неї  кожному і насолодитися оспіваним  українським краєвидом!

Невід'ємною частиною Старого  міста, його перлиною, є Стара фортеця, яка стала візитною карткою Кам'янця-Подільського, його символом.

Історія заснування фортеці  починається в XII столітті. Немов  продовження кам'яних скель височать башти фортеці.

Одинадцять башт входять  до складу фортеці, кожна має свою назву і свою історію. Так, наприклад, найвища башта названа Папською тому, що була збудована на кошти, виділені папою римським Юлієм II. Ще її називають  Кармелюковою, бо в ній тричі був  ув'язнений Устим Кармелюк. У Чорній (кутовій) башті знаходиться криниця  глибиною 40 м і в діаметрі 5 м  видовбана в скалі. Досі в її стінах збереглося величезне дерев'яне  колесо з пристроєм для підняття води на поверхню.

Києво-Печерська  Лавра

(Місто Київ)

  Києво-Печерська лавра - православний монастир, заснований у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої княжої резиденції Брестово поблизу Києва.

В одинадцятому столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У 

дванадцятому столітті монастир отримав статус «лаври» – головного  великого монастиря.

У вісімнадцятому столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом на Україні. Їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот  сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних  заводів, більше ста шестидесяти  винокурень і вітряків, біля двохсот  шинків, два кінних заводи.

Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так названі пустелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під  Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками  на Україні, в Росії і в Білорусії.

Свого часу Києво-Печервська лавра зіграла важливу роль у  розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися  на церковно-слов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі  працювали відомі літописці Нестор (автор «Повести временных лет»), Нікон, Сільвестр. У тринадцятому столітті було складено «Києво-Печерський патерик» - важливе джерело історії Києва.

Києво-Печерська лавра  здійснювала широке будівництво  ще з одинадцятого століття (Успенський собор, Троїцька надвратна церква). Наприкінці дванадцятого століття навколо  Києво-Печерської лаври було возведено  оборонні стіни (у 1240 році вони були зруйновані ордами Батия). У 1698-1701 році паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. У 1731-1744 році споруджено велику лаврську дзвіницю, висота якої - 96,52 метра.

На території лаври  поховано багато видатних осіб, зокрема, біля трапезної - генеральний суддя  українського війська В.Кочубей  і полтавський полковник І.Іскра. У Спаса на Брестові церкви - засновник  Москви Юрій Долгорукий.

У музеях і фондах, розташованих на території Києво-Печерської лаври, можна побачити рукописи стародрукованих  книг, колекцію тканин і вишивок. Особливий  інтерес викликає колекція з дорогоцінних металів, стародавні гравюри і твори  сучасних художників.

Існує легенда, за якою місце, де тепер тече Дніпро, було морем. Коли Святий Андрій прийшов в Київ і  поставив на горі, де тепер стоїть Андріївська  церква, хрест, тоді все море пішло  вниз. Але частина його залишилась і сховалась під Андріївською горою. Коли пізніше на цьому місці  збудували церкву, то під престолом  відкрилась криниця. В Андріївській церкві немає дзвонів, так як, за легендою, при першому ж ударі  вода прокинулась би і залила б  не лише Київ, а й все Лівобережжя.

Державний історико-архітектурний заповідник

"Хотинська фортеця"

(Місто Хотин Чернівецької обл.)

  Фортеця, яка пережила століття і бачила під своїми мурами полчища воїнів Османської імперії, повстанців Мухи, народних месників Дитинки, вояків Дмитра Вишневецького, Петра Дорошенка... Розташований на важливих транспортних магістралях, Хотин  завжди привертав увагу завойовників. Під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти у Хотин двічі вступали війська Богдана Хмельницького.

Хотин, що приваблює туристів з усього світу, одне з найдавніших  міст України, нещодавно відсвяткував своє 1000-річчя. На початку XI ст. київський  князь Володимир Великий створив  систему прикордонних фортець на заході й півдні своєї держави, у  тому числі Хотин.

Назва міста, ймовірно, походить від дієслова "хотіти": це місце  було завжди бажане для древніх поселенців, вони завжди хотіли жити у цьому  красивому і багатому краї (інші версії пояснюють походження назви  міста від слов'янського імені  Хотин або від імені вождя  даків Котизона).

Спочатку це була невелика, збудована східними слов'янами на місці давнього поселення дерев'яна  фортеця, яка захищала їх від численних  завойовників. Поряд з нею і  одночасно з нею існувало неукріплене  селище.

Після монголо-татарського  завоювання Русі роль Хотина, як одного з найважливіших форпостів Галицько-Волинського  князівства на південному заході ще більше виросла. Його укріплення охороняли  важливу переправу на Дністрі  і стримували грабіжницькі напади степових кочівників.

Князь Данило Галицький, хоч  і вимушений був підкоритися  Золотій орді, не відмовився від  боротьби з нею. Він посилено будував  нові і укріплював старі фортеці. Виконуючи його волю, в Хотині в 40-50-х  роках XIII ст. замість дерев'яних побудували кам'яні укріплення.

Перша кам'яна фортеця  була невеликою. Вона була розташована  на самому мисі, там де сьогодні стоїть північна башта і простягалася на південь до теперішнього комендантського  палацу. Впродовж віків її неодноразово реконструювали та розширювали, руйнували  завойовники і знов відбудовували.

Наприкінці XIV ст. Хотин увійшов  до складу Молдавської держави. Завдяки  міцній твердині і вигідному розташуванню, Хотин став центром розвитку ремесел  і торгівлі, які в свою чергу  сприяли розквіту культури та економіки  міста. Місто було важливим митним пунктом  в європейсько-азіатській торгівлі.

Впродовж XVI-XVII століть Хотин  переходив з рук в руки, ним  володіли і польські королі, і турецькі феодали, неодноразово місто визволяли  запорозькі козаки. У вересні - на початку  жовтня 1621 року біля стін Хотинської фортеці  проходили події знаменитої Хотинської війни, яка прославила запорозьких  козаків і їхнього гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і стала зламним моментом в історії Османської імперії. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення яничар, справила сильне враження на всі народи і знайшла свій відголос в літературі.

Після Хотинського миру фортеця  була повернена молдавським господарям, але фактично її контролювали турки. На обох берегах Дністра, по якому  проходив кордон, височіли та протистояли  одна одній дві могутні фортеці - хотинська та кам'янець-подільська.

Під час визвольної війни  у Хотині 1650-1653 рр. перебували війська  Богдана Хмельницького.

Хоча в ХVIII-ХІХ ст. фортеця  поступово втрачає своє оборонне значення, під її мурами продовжують  кипіти битви. Її кілька разів штурмували російські війська.

В 1769-1787 рр. росіяни знову  штурмують Хотинську фортецю. Але  лише після російсько-турецької  війни 1806-1812 рр. Хотин увійшов до складу Росії і став повітовим  центром Бессарабської губернії. Відступаючи, турки майже повністю знищили Хотин, який поступово став відбудовуватись.

В 1826 році місту Хотину був  наданий герб: в золотому полі срібна тривежева цитадель, супроводжена вгорі  срібним рівнораменним хрестиком  над двома схрещеними шаблями - символами  захисту краю від ворогів. На передній вежі півмісяць на держаку, а на держаках обох крайніх веж - застромлені бунчуки.

В 1832 р. на території фортеці  було збудовано нову церкву св. Олександра Невського.

Сьогодні Хотин - одне з  найбільших міст Чернівецької області, важливий промисловий, туристичний  і культурний центр Буковини. У  вересні 1991 р. під час свята з  нагоди 370-річчя Хотинської битви  було відкрито монумент на честь гетьмана України Петра Сагайдачного.

У Хотинській фортеці проводилися  зйомки багатьох популярних художніх фільмів: "Гадюка", "Захар Беркут", "Балада про доблесного лицаря Айвенго", "Три мушкетери", "Чорна стріла", "Стара фортеця", "Стріли Робін  Гуда". Серед недавніх - екранізація  кіностудією їм. Олександра Довженка твору відомого українського письменника  Юрія Мушкетика "Яса".

Беручи до уваги багаті історичні традиції міста, в 2000 році постановою Кабінету Міністрів України  був створений Історико-архітектурний  заповідник "Хотинська фортеця". А у вересні 2002 року древнє місто відзначило свій 1000-літній ювілей.

Національний  дендрологічний парк «Софіївка»

(Місто  Умань)

  Уманський парк "Софіївка" є шедевром і зразком світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII – початку XIX сторіч.

Національний дендрологічний парк „Софіївка”  є одним з  найвидатніших творінь світового  садово-паркового мистецтва кінця  ХVІІІ — першої половини ХІХ ст.

Сучасна „Софіївка” поєднує  в собі функції в першу чергу  „Історичного саду”, згідно з Флорентійською хартією, науково-дослідного інституту  Національної академії наук України, центру мобілізації та акліматизації рослинного різноманіття Правобережного лісостепу  України, навчально-виховної бази, туристичної  установи, музею садово-паркового  мистецтва.

Парк розкинувся на площі 154,7 гектарів на узбіччі старовинного міста Умань Черкаської області. Заснований парк у 1796 році багатим польським  магнатом Станіславом Потоцьким  на честь своєї дружини красуні-гречанки Софії, і був подарований їй в  день її янгола у травні 1802 року.

Ідея створення парку  в романтичному стилі з використанням  римської і грецької міфології належала самій Софії. Дивовижні пейзажі, екзотичні рослини, античні скульптури, водойми, каскади, фонтани, камінні  гроти - все це можна побачити, відвідавши парк. Цей шедевр вражає відвідувачів своєю красою вже протягом 200 років. Туристичний сезон в Умані  триває весь рік. Потік відвідувачів не зменшується ні влітку, ні взимку.

Старовинними алеями парку  бродили Олександр Пушкін і Тарас  Шевченко, Іван Котляревський і Сергій Волконський, Павло Пестель і  Михайло Бестужев-Рюмін, Володимир  Сосюра и Максим Рильський. Сотні  наших славних земляків далекого і близького минулого відвідували  цей парк.

Багато  легенд складено і про саму Умань, одне із старовинних  міст України. Місто героїчної та багатостраждальної долі. Ним володіла польська шляхта, його палили й розгромлювали  вщент татари і турки, але воно знову й знову піднімалося  з попелу. В Умані до сих пір  знаходять залишки підземельних ходів, які служили місцевим мешканцям сховищами і своєрідними укріпленнями.

Софія Київська

(Місто Київ)

  Софійський собор - всесвітньо відома пам'ятка архітектури і монументального живопису ХI століття. Дивне відчуття охоплює кожного, хто переступає поріг славетної Софії Київської. Десь поза стінами залишається гомінливе сьогодення, віки розступаються, і постає далеке минуле...

Заснування собору згадується в літописах як під 1017 р., так і  під 1037 р. Будівничим Cв. Софії літописці  називають великого київського князя  Ярослава Мудрого. Джерела свідчать, що в цій справі Ярослав завершив починання свого батька Володимира - хрестителя Русі. Присвячений Премудрості  Божій, собор, за задумом творців, мав  утверджувати на Русі християнство.

Упродовж сторіч Софія  Київська була головною святинею Русі-України - "митрополією руською". Собор, як головний храм держави, відігравав роль духовного, політичного та культурного  центру. Під склепінням Cв. Софії  відбувалися урочисті "посадження" на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод.

При соборі велося літописання  і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа. На честь  заснування Ярославом 1037 р. софійської бібліотеки перед входом до собору в 1969 р. було встановлено пам'ятний  знак (скульптор І.Кавалерідзе).

Софія — свідок й безпосередній  учасник життя Києва протягом багатьох сторіч. Вона пережила навалу орд степових кочовиків у грізному 1240 році, періоди занепаду й відродження  міста у XIV—XVI століттях, бачила національно-визвольну  боротьбу українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького проти  польсько-литовських феодалів у XVII столітті.

Великих збитків було завдано  музею під час Великої Вітчизняної  війни. Хоч сам Софійський собор  не зазнав руйнування, однак були пограбовані  архіви музею, вивезені цінні фрески XII століття з Михайлівського Золотоверхого  монастиря, що зберігалися у храмі. Лише після війни їх повернули музею в пошкодженому вигляді.