Запровадження християнства на Русі

План

контрольної роботи за темою:

“Запровадження  християнства на Русі” 
 

1. Вступ          2
2. Перше (Аскольдове) хрещення Русі.     4
3. Княгиня Ольга.
4. Хрещення Володимира 988 р.      14
5. Висновок.         12
6. Список використаної літератури     14

    Вступ. 

    Перше питання, яке було б цікаво розглянути, - коли саме починається проникнення  нової віри у Східну Європу та її розповсюдження серед місцевих племен.

    “ Обыкновенно у  нас насчитывают  до пяти эпох в деле просвещения России Евангелием – до пяти крещений. Первою эпохою признается проповедь святого апостола Андрея в странах наших; второю – проповедь славянских апостолов Кирилла и Мефодия в Болгарии и Моравии и в особенности важнейший труд их – перевод Священного Писания и богослужебных книг на славянский язык; третьего – крещение первых князей киевских Аскольда и Дира; четвертою – крещение великой княгини Ольги; пятою и окончательною – крещение великого князя Владимира» – так пише у своїй “Истории Русской церкви» митрополит Макарій. 

Апокрифічне сказання про похід апостола Андрія та його брата Матфея (вибраного дванадцятим  апостолом після самогубства  Іуди Іскаріота) в країну мармидонян. У кінці І тис. н.е. мармидонянами  візантійці називали Русь. Звідси –  легенда про відвідання “гір Київських” апостолом Андрієм; розповідь про те, як він поставив тут хрест, що символізує майбутній розквіт нової віри, та про пророцтво сяючого розквіту міста. Ця легенда є типовою церковною легендою, яка не має історичного характеру. Але було б помилкою заперечувати присутність у неї будь – якої історичної основи. Достовірні спогади про древні християнські традиції в нашій країні, які відносяться до перших сторіч християнської ери. В літературі можна зустріти погляди про древнє походження історії, описаної “Андріївською легендою”. Так С.В.Петровський припускав, що початок цієї традиції може відноситись до ІV ст. В будь-якому разі, можна з упевненістю стверджувати, що легенда виникла до появи слов’янської письменності та літератури 
 

    Початок історії Русі, як державного об’єднання південної частини східноєвропейських племен пов’язується з легендарною постаттю Кия – засновника Києва. “Повість временних літ” розкриває деякі важливі подробиці політичної біографії Кия, який княжив “в роде своем”. Перебуваючи у Константинополі, він прийняв “велику честь від царя”; зробив спробу закріпитися в Нижньому Подунав’ї і навіть збудував там “градок Киевец”, але невдало – “не прийняли його” місцеві племена. Він був змушений відійти у Середнє Подніпров’я і, заснувавши там нову резиденцію – Київ, помер. Але цікаво, що візантійські джерела приводять деякі дуже важливі дані, які стосуються перебування слов’янського правителя у Константинополі в молоді роки, його навчання там, особистої дружби з Іраклієм, а також прийняття їм християнства. Так автор VІІ ст. (сучасник описаних подій) Іоанн із Нікіу пише: “Куврат (так звали Кия), князь гунів¹ та племінник Охрана, у молодості був охрещений та виховувався у Константинополі у надрах християнства. Він виріс при царському дворі. Він був тісно пов’язаний дружбою з Іраклієм, після його смерті, як осяяний царською милістю, виявляв щиру подяку до його дітей та жінки Мартіни. Силою святого животворного хрещення, їм прийнятого, він перемагав всіх варварів та язичників”. Безперечно, цей факт потребує детальної перевірки, але при будь-яких умовах свідоцтво Іоана Нікіуського заслуговує на нашу увагу.  

    У 862 р. почалася моравська місія Кирила та Мефодія, яка позначила собою  повну перемогу християнства в Моравії, Чехії, Словакії та початок інтенсивного розповсюдження його в Південній Польщі. У 863 – 865 роках християнство затверджується в Болгарії. Було б дивно, якби Русь, розташована поряд з Візантією та Чорним морем, залишалася осторонь від цього процесу. Тісні економічні та дипломатичні зв’язки з Константинополем, які виникли у часи Аскольда, сприяли інтенсивному розповсюджуванню нової віри. Інша справа, що сама християнизація виявилася надто складним та тривалим процесом та повинна була пройти скрізь різні періоди та складні рубежі.

    Відомий тезис про введення християнства на Русі Володимиром Святим у кінці Х ст., освячений авторитетом православної церкви, набув значення догмату, який не підлягав ні обговоренню, ні сумніву. Перша християнизація Русі за часів Аскольда та патріарха Фотія виявилася завуальованою, відсунутою на задній план історичного процесу. У зарубіжних джерелах відсутні дані про Хрещення Русі близько 988 р. В 1888 р. у зв’язку з 900 – річчям “Володимирова хрещення”, Ф. Фотинський провів спеціальне дослідження, шукаючи про це хоча б найменші сліди та натяки в європейських часописах та документах. Висновок був приголомшуючий: у жодному тексті не знайшлося ніяких відомостей з приводу Хрещення Русі у кінці Х ст. Ще більше подиву викликає мовчання православних джерел, у першу чергу візантійських та болгарських. Аналогічна картина простежується і у східних джерелах, які визначають Русь ІХ – Х ст. християнською країною. Відсутність в іноземних джерелах відомостей про хрещення Володимиром  Русі пояснюється тим, що уперше офіційний акт введення християнства в Київській державі відбувся у 860 р., при Аскольді.  

    Перше (Аскольдове) хрещення Русі. 

    Правління Аскольда (він загинув у 882 році) є  дійсно яскравою сторінкою в історії  Київської русі, коли молода держава  вийшла на світову арену, виборовши  загальне визнання та затвердивши себе як невід’ємну частину середньовічного світу. Титул кагана, прийнятий Аскольдом, дорівнювався до імператорського (царського) та переконливо свідчив про політичні претензії київського правителя. Головною та найбільш визначною зовнішньополітичною акцією були походи проти Візантії та угоди, складені з нею. Найбільшим досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Русі як великої держави та достойного контрагента Візантії. Серед реальних результатів походів Аскольда на Візантію та складених з імперією угод одним з найважливіших да далекосяжних, без сумніву, було введення на Русі християнства. Цей акт, підготований упродовж багатьох сторіч історії проникнення нової віри  у середовище східнослов’янского суспільства, мав значний вплив на історичний розвиток наших предків. Процес християнизиції Київської Русі (як і будь-якої іншої держави) був складним та довготривалим. Не відразу нова релігія була сприйнята народом та перемогла старе, відживше “поганство”. Розповсюдження християнства у другій половині ІХ – Х ст. охопило в перше чергу частину “князівсько – дружинної верхівки” та, можливо, “частину заможних купців”. Б.А.Рибаков, спираючись на Фотія, Костянтина Багрянородного та на деякі вітчизняні джерела (Ніконовський літопис, часописи, працю В.Н.Татіщева та ін.) впевнено говорить про існування Руської метрополії, заснованої у часи Аскольда. На думку Б.А.Рибакова дані про хрещення русів у 860 – 870 роки при патріархах Фотії та Ігнатії зникли з рукопису Нестора при Мстиславі Володимировичі десь у 1118 році у третій редакції “Повісті временних літ”.

І хоча після  вбивства Аскольда у 882 р. християнство втратило значення державної релігії, в очах світу Русь залишалася християнською  країною.  

7. Княгиня Ольга.

    Близько 870 р. на Ладозі затвердилась норманська династія князів, першим з яких був Рюрик (Рьоріх з Упсали). У 879 р. Рюрик помер, залишивши престол юному синові Ігорю (Інгвару), а фактичне правління – його вихователю Олегу. Олег, що став регентом, доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов’ян та фінів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда і Діра і, звинувативши їх в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його “матір’ю міст руських”. Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор – Літописець.  

На думку деяких істориків, Аскольд став жертвою  не тільки зовнішньої військової авантюри. Олег мав підтримку серед місцевих сил, опозиційних київському князю. В епоху середньовіччя релігійні  мотиви були чи не найпоширенішими лозунгами будь яких соціальних виступів, тому протистояння Аскольду могло прийняти форму антихристиянської, проязичницької конфронтації. На неї міг спиратися Олег. Закономірність такого опру відмічав В.Н.Татіщєв, який називав християнство головною причиною загибелі Аскольда.

Ігор, син Рюрика, народився у 873 р. У день смерті його батька йому було 6, а при вступі на київський престол – 9 років. Отже, регентство Олега було виправданим. Але, узявши правління у свої руки, Олег правив одноособово до самої своєї смерті на протязі 30 років. До того часу, коли Ігор нарешті зміг почати свою діяльність, йому вже було 39 років.

    До  заслуг Ігоря відносять і усвідомлення прогресивної ролі християнства. Як мінімум  беззаперечною залишається його релігійна терпимість. Є.Є. Голубинський навіть вважає князя “внутрішнім”, або тайним, християнином. 

    Дійсно, текст угоди з греками 944 р., який дійшов до нас в автентичному вигляді, вміщує ряд свідоцтв про те, що християнство на Русі в той час не просто існувало, а користувалося певною перевагою. Християни не тільки не пригноблювалися з боку держави, але й приймали активну участь в політичному житті країни. Більше того, на думку Є.Є.Голубинського, прибічники християнства мали навіть більший вплив, ніж язичники.

    Ігор  був убитий осінню 945 р. впродовж феодальної війни в древлянській землі, яку  спровокувала сутичка між воєводою Свинельдом та основною частиною київської  дружини. Син та наступник вбитого  князя Святослав у той час  був іще дитиною і влада  у Києві перейшла до вдови – Ольги.

    Як  відомо, першою «офіційною» християнкою  на Русі стала Ольга. До свого водохрещення дуже жорстока і мстива, але розумна правителька.  

Це була рішуча та діяльна жінка – “мужского характера”. З її ім’ям пов’язані деякі важливі заходи, що мали суттєвий вплив на подальший розвиток Київської Русі. На жаль, час її правління погано висвітлений в літописах. “Повість временних літ” приводить головним чином фантастичні розповіді фольклорного стилю

Її водохрещення також описується в літописі. От як описує його Нестор: У рік 6463 (955) відправилася Ольга в Грецьку землю і прийшла до Царьграду. І царював тоді Костянтин, син Лева, і прийшла до нього Ольга, і побачив цар, що вона дуже красива особою і розумна, подивувався її розумові, розмовляючи з нею, сказав їй: «Гідна ти царювати з нами  столиці нашої». Вона ж уразумев зміст цього звертання, відповіла: «Я язичниця. Якщо хочеш хрестити мене, то хрести мене сам – інакше не хрещуся». І хрестив її цар з патріархом. Освітивши ж, вона радувалася душею і тілом. І наставив її патріарх у вірі і сказав їй: «Благословенна ти в дружинах росіян, тому що возлюбила світло і залишила пітьму. Благословлять тебе російські нащадки в прийдешніх поколіннях твоїх онуків». І дав їй заповіді про церковний статут, і про молитву, і про посаду, і об милостині, і про дотримання тіла в чистоті. Вона ж, нахиливши голову, стояла, слухаючи навчанню, як губка напояимая; і поклонилася патріархові зі словами: «Молитвами твоїми, владика, нехай буду збережена від мереж диявольських». І було наречено їй у водохрещенні ім'я Олена, як і древній цариці – матері Костянтина Великого. І благословив її патріарх і відпустив. Після водохрещення призвав її цар і сказав: «Хочу взяти тебе в дружини собі». Вона ж відповіла: «Як ти хочеш узяти мене, коли сам хрестив мене і назвав дочкою. А в християн не дозволяється це – ти сам знаєш». І сказав їй цар: «Перехитрила ти мене, Ольга». І дав їй численні дарунки – золото, і срібло, і паволоки, і судини різні; і відпустив неї, назвавши своєю дочкою. Вона ж, зібравши додому, прийшла до патріарха, і попросила в нього благословення повернутися, і сказала йому: «Люди мої і син мий язычники, – так збереже мене Бог від усякого зла»... І благословив її патріарх, і відправилася вона зі світом у свою землю і прийшла в Київ... 
 

    Стосовно  контактів київської княгині  з візантійським двором та її особистого хрещення є свідоцтва грецьких та деяких західних джерел. Відомостей про  те, коли, де, і при яких обставинах було хрещення Ольги, в різних джерелах настільки розпливчасті і так протирічать одна одній, що в науці виник цілий спектр поглядів, з яких жодний не може претендувати на достовірність. Але факт зостається фактом – Ольга була християнкою, і це був її особистий вибір. До Ольги в Києві ( і не тільки в Києві) вже були церкви, широко відкриті для населення. Прийняття княгинею християнство не могло не дати поштовху для збільшення православної пастви; Ольга та її оточення повинні були піддержувати та заохочувати місіонерську діяльність місцевого духовенства. Окрім того, особистий приклад володарки активно впливав на свідомість підданих.

    Збільшення  числа християн викликало потребу  в нових храмах. І, хоча конкретних відомостей майже немає, будівництво  парафіяльних церков у часи Ольги  мають бути досить імовірними. 

    Хрещення Володимира 988 р.

    Остання хвиля охрещення пов’язується з іменем Володимира Святославовича, у подальшому виголошеного просвітником Русі.

    Володимир був бастардом, позашлюбним сином  Святослава та ключниці Малуші, дочки  Малка Любечаніна та сестри відомого потому Добрині.

    На  початку своєї діяльності Володимир  не мав підтримки на Русі. Людина, позбавлена законних прав на престол, не могла бути ватажком, на якого  те чи інше угрупування схотіло б  зробити ставку. Отже Добрині прийшлося  докласти певних зусиль, щоб ввести свого позашлюбного небожа у вир політичних подій. 

    До 988 року майбутній хреститель Русі виступає як носій багатьох гріхів та вад  – він жорстокий та брехливий, гультяй та п’яниця, зрадник та обманщик, здатний на бридкі вчинки (наприклад  згвалтування Рогнеди на очах її батьків). Після 988 р. Володимир перевтілюється в мудрого та справедливого державного діяча, що опікується про щастя та процвітання своєї країни, клопочеться про бідних та голодних і до того ж є взірцем усіх чеснот та досконалості. Це пов’язано з тим, що християнські автори описів тих подій мали тенденцію протиставляти характеристику конкретного історичного діяча до хрещення його удосконаленому образу після виконаного акту.

    Одним з перших діянь Володимира на престолі було створення нового язичницького пантеону в Києві – замість старого, зруйнованого Ольгою, або її онуком. Володимир вимагав виконання всіх обрядів. “И осквернися кровьми земля Руська и холмо тъ», констатує “Повість временних літ”.

    Звичай  людських жертв у Києві при  Володимирі (правда при екстремальних обставинах) підтверджує легенда про Іоанна та Федора. Жертвами, звичайно, насамперед ставали християни. Протихристиянські заходи молодого князя виконувалися не тільки у Києві, але й інших містах, наприклад у Новгороді.

    Це  був останній спалах язичництва. Володимир, як один з найвидатніших діячів свого часу не міг не бачити, що стара релігія вже віджила своє та стала гальмом суспільного прогресу. З цієї причини, закріпивши особисте становище та звільнившись від своїх надміру шалених помічників – варягів, князь звернувся до одної з форм монотеізму, що було необхідним та логічно виправданим кроком.

    Очевидний крах давньоруського язичництва примусив великого князя серйозно замислитись  про подальші заходи щодо релігії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “вибору віри” – досить своєрідному документі тієї епохи.  

    988 року князь Володимир відправився на, тоді ще грецький, місто Корсунь (зараз Херсон) і осадив його. Люди в місті поступово стали знемагати, помітивши це, Володимир сказав: «Якщо не здастеся, те простою тут ще три роки». Люди його не послухалися і здаватися не сталі. Володимир же спробувало місто хитрістю – він перерив землю на переріз трубам, по яких у місто надходила вода і перекрив них. Після цього люди в місті здалися. Володимир ввійшов у місто і відразу ж послав гінців до імператорів Василю і Костянтину з такими словами: «От узяв уже ваше місто славний. Чув же, що маєте сестру дівицю; якщо не віддасте неї за мене, то зроблю столиці вашої те ж, що і цьому місту». Розуміються царі не хотіли віддавати свою сестру за язичника і запропонували йому хреститися. На що Володимир відповів згодою, тим більше, що він уже випробував їхню віру.

    Царі  не без труднощів умовили сестру вийти заміж за київського князя  та відправили її у Корсунь у супроводі священників та проповідників. Коли вони прибули на місце, царівна стикнулася з несподіванкою: її наречений уперто не хотів іти у храм. Тоді сталося щось схоже на диво: У Володимира розболілися очі та він втратив зір. Анна сказала: “Якщо хочеш позбавитися хвороби, негайно охрестися”. Тільки тоді Володимир наказав виконати над собою обряд. Охрестившися, Володимир повернув Корсунь візантійськім царям (перед цим пограбувавши його) та відбув у Київ з дружиною Анною, священиком – зрадником та захопленим у місті добром.  

    По  прибуттю додому він негайно почав  впроваджувати нову віру: ліквідував створений їм же самим пантеон  язичницьких богів, а на другий день наказав хрестити усіх киян поголовно.

    Особливого захвата народ з цього приводу не виражав тому що толком не міг зрозуміти, що з ним діють. Хоча християнство в цей час для багатьох уже не була новиною, але глибокого його розуміння ніхто з росіян не мав. Безумовно, не зрозумів належним образом навчання Христа і сам Володимир. Христос призивав Своїх апостолів спочатку учити народ, а потім бажаючих служити Христу – хрестити, а Володимир насильно змусив усіх жителів Києва хреститися у водах Дніпра.  
 

    Після охрещення киян Володимир наказав  будувати храми на тих місцях, де стояли ідоли. 

      Слідом  за Києвом Володимир став улаштовувати поголовні хрещення й в інших містах. З Візантії став терміново запрошуватися священики, переважна більшість яких ні слова не розуміли з мови росіян. Вони могли лише показувати народу, як діяти різні обряди.

      І, проте, дії Володимира все-таки змінили життя на Русі. Залишивши в себе одну дружину, він відпустив інших дружин. Цього ж він зажадав і від усіх своїх поданих, офіційне багатоженство стало забороненим. Всі ідольські зображення за наказом Володимира були знищені. Знамените зображення Перуна в Києві було прив'язано до кінського хвоста, а потім знищено.

      Літописець  зображує Володимира після водохрещення людиною, що перетворилася. Замість колишньої жорстокості в нього стало переважати добросердий стан. І в той же час це було не повне перетворення; як видно, Володимир не пережив внутрішніх змін, зв'язаних із християнством, тому що після того як він оголосив себе християнином, він дотримував полум'яні слов'янські традиції, дуже любив бенкети, на яких вино лилося рікою. Тепер бенкети ці звичайно присвячувалися не ідолам, а різним християнським святам. Князь Володимир бенкетував не з одними боярами, він скликав людей від усюди, годував і напував них, бажаючи всіляко примирити християнство з язичеськими веселощами.

      Умер Володимир у XI столітті в 1015 році. Православна церква надалі стала величати його «святим рівноапостольним князем Володимиром», прилічивши його, таким чином, до апостолів. Але апостоли Христовы багато в чому не минулому схожі на Володимира – вони не бенкетували і вуж тим більше не примушували силою людей до прийняття християнства.  

      Результати водохрещення

      Водохрещення Русі стало серйозною зміною в житті людей і країни в цілому. Після того, як Володимир оголосив правителям інших країн про те, що став православним і хрестив своїх людей, до нього, зрозуміло, змінилося відношення. Вони перестали вважати його варваром і, таким чином, Володимир налагодив торговельні стосунки з ними і підняв економіку Русі. Та й візантійські імператори побачили в ньому союзника, як у політичному, так і в культурних відносинах. Вони стали надсилати на Русь своїх іменитих художників і зодчих для будівництва храмів. Усім відомий іконописець Андрій Рубльов був учнем візантійського майстра. Що ж стосується писемності, і про це подбали византийцы, як уже було сказано, цим займалися Кирило і Мефодій. Вони перевели Біблію і службові книги на церковно-слов'янську мову.

      Але є в діях Володимира і негативні сторони – він так і не зміг підняти духовність росіян, що і донині здебільшого залишаються лише номінальними віруючими. 
 

    Висновок.  

    Ми  не будемо проводити зараз історичне  дослідження на предмет виявлення  реального ходу подій. Найголовніше, що у Київській Русі остаточно  перемогла християнська релігія, яка  стала державною. Язичницькі обряди та вірування частково зплелися з християнськими і в такому, майже невпізнанному вигляді збереглися і по наш час. В часи правління Володимира Святославовича Русь досягла нечуваної величі та могутності.