Збагачення емоційного життя та виховання соціальної поведінки дітей раннього віку

 «Збагачення емоційного життя та виховання соціальної поведінки дітей раннього віку»

Зміст роботи:

1.Важливість емоційної  забарвленості та соціальної  спрямованості поведінки дитини  раннього віку.

2.Штрихи до портрета  емоційно благополучної  та  соціально розвиненої дитини.

2.1.Знайомство з людьми, що живуть поруч.

2.2.Усвідомлення себе.

2.3.Емоції та почуття.

2.4.Адаптація. Соціалізація, Навички моральної поведінки.

3.Література.

1.Важливість емоційної  забарвленості та соціальної  спрямованості поведінки дитини  раннього віку.

Розвиток у ранньому дитинстві  передумов соціальної компетенції  та емоційної спрямованості малюка є одним з найважливіших напрямів особистісно орієнтованої виховної діяльності дорослого Це пояснюється декількома причинами: по – перше, відношення маленької дитини до дійсності є соціальним за своєю суттю – все її життя організоване таким чином, що поруч завжди присутня доросла людина, яка впродовж усіх років залишається для неї «центром тяжіння»; по – друге, саме перші роки є сензитивним періодом для соціалізації особистості, засвоєння нею суспільно цінних еталонів поведінки; по – третє, всі види дитячої діяльності відрізняються високою емоційною насиченістю; по – четверте, найважливішим надбанням раннього дитинства є прихильність до людей, відчуття причетності до них, уміння співпереживати  їм; по – п’яте, соціальна та емоційна активність реалізує потребу зростаючої особистості бути суб’єктом освоєння світу Природи, Культури, Людей, Власного Я.                        

   Як відомо, кожна  дитина народжується для життя  у суспільстві, для життя серед  людей. Перебуваючи в людському  оточенні з моменту свого народження, малюк набуває першого соціального  досвіду, засвоює зразки прийнятної  та схвалюваної соціальної поведінки,  навчається поводитися та вчиняти  адекватно ситуації, вимогам та  сподіванням дорослих; у нього  розвиваються соціальні потреби  ( у спілкуванні, підтримці, успішному  досягненні, оцінці) та соціальні почуття (емпатія, співрадість, бажання пожаліти, поцілувати, приголубити, поділитися, допомогти). Набуття соціального досвіду здійснюється завдяки активності, спрямованій на орієнтування в соціальному довкіллі, пристосування до його вимог та умов, конструктивний вплив на нього ( якщо потрібно, то й опір несприятливим, пригнічуючим впливам соціуму).

   В ранньому віці  лише закладаються передумови  для  компетентного входження  малюка в соціальне середовище  та інтеграції з ним. Поки  дитині два – три роки, вона  лише започатковує свій щлях проходження таких важливих для особистісного зростання етапів, як: адаптація (засвоєння елементарних суспільних норм, оволодіння належними формами та засобами діяльності, реалізація потреби «бути, як всі»); індивідуалізація (реалізація бажання виділитися з – поміж інших, зробити щось по – своєму, не підкоритися думці інших, настояти на своєму, відстояти власну думку тощо); інтеграція (прагнення зберегти індивідуальні риси, які сприяють розвитку дитячого угруповання; потреба внести у спільний продукт свій особистий внесок). У перші три роки життя переважають адаптаційні процеси, час від часу дають про себе знати елементи індивідуалізації (зрілі її форми з’являються на наступних вікових етапах). А от для інтеграційних процесів час ще не настав: малюк лише відкриває для себе існування однолітків, починає виявляти до них інтерес, грається поряд, а не разом з ними. Отже, поки ще не йдеться про спільну діяльність, спільний з іншими дітьми продукт, свою власну частку в ньому. Це з’явиться в зародкових формах у дошкільному, а набуде зрілих форм у шкільному віці.

   Входження у соціум  супроводжується різноманітними  переживаннями дитини – виявляє  інтерес, подив, радість, гнів, страх, сором, провину, ревність, любов, симпатію, антипатію, хвилювання…Вона  диференціює явища соціальної  дійсності у двох вимірах –  приємні, безпечні – небезпечні. З першими пов’язуються дії активного налагоджування, розгортання нею взаємодії з людьми, що знаходяться поряд; з другими – дії, спрямовані на активне уникнення нею контактів, ухиляння ймовірних неприємностей. Якщо ті чи інші реакції набувають характеру тенденції, вони перетворюються на емоційні риси – веселість, оптимізм, дратівливість, боязкість. Тому вкрай важливо, щоб переживання малюка мали різну забарвленість, щоб серед них переважали позитивні, щоб у душі зростаючої особистості поселилася довіра до світу людей. Адже одне з головних завдань дорослого – навчити маленьку дитину науки і мистецтва життя серед людей.. Зрозуміло, поки що азам.

   Чи можна назвати  особистістю емоційно глуху, закриту  для контактів істоту, байдужу  до думки про себе інших  людей? З великою натяжкою, оскільки  емоційна несприйнятливість та  соціальна нерозвиненість, спричиняють  особистісні деформації. Така дитина  не здатна до високої мотивації  своєї діяльності ( пізнавального  інтересу, якісних досягнень, домагання  визнання); вона не прагне реалізувати  своє «Я», виявити самостійність,  продемонструвати свої можливості. Вона існує на узбіччі життя,  задовольняючись малим, уникаючи  широких контактів. Такий малюк  нагадує тоненьку стеблинку, верхівка  якої зігнута донизу, а не спрямована  вгору, до Сонця.

   То навіщо ж  зростаючий особистості емоційна  забарвленість та соціальна спрямованість  поведінки? Емоції вказують на  здатність маленької дитини до  вибірковості: уміння комусь –  чомусь надавати перевагу, а комусь  – чомусь відмовляти у прихильності; спроможності здійснювати власні  вибори, приймати елементарні самостійні  рішення, які мають для неї  сенс. Соціальна активність засвідчує  довіру дитини світу, її готовність  і здатність встановлювати контакти, значущість для неї підтримки  та оцінки інших людей

2. Штрихи до  портрету емоційно благополучної   та  соціально  розвиненої дитини                              

   Отже, емоційно – соціально складова – важливий параметр особистості як цілісної характеристики  маленької дитини.  Поняття введене дитячими психологами досить давно і вказує на один з декількох основних параметрів, за якими здійснюється діагностика розвитку в ранньому віці. Саме в ранньому дитинстві необхідно розглядати два важливих вектори особистісного розвитку в комплексі: соціальне не існує поза емоційним, а більшість переживань малюка мають соціальну спрямованість ( навіть якщо їх спричиняють біологічні чинники), пов’язані з людиною.

Набір параметрів комплексу «емоційно – соціальний розвиток» характерний для кінця  раннього віку

2.1.Знайомство  з людьми, що живуть поряд

Це перший параметр емоційно – соціального розвитку малюка. Йдеться про особливості сприйняття дитиною людей, з якими зводить її життя після народження, - мамою, татом, родичами, сторонніми людьми. Маленька істота сприймає їх перш за все очима, слухом, на дотик. Проте дивитися і бачити, слухати і чути – речі різні.. Так й з віком ця здатність суттєво змінюється, оскільки зростають можливості диференціювати свої враження від побаченого та почутого. Один малюк вдивляється пильно,вслухується зосереджено, а другий кидає короткий погляд, фіксує увагу на першому, що кинулось у вічі та було почуте. Чим коротше за часом та менш зосереджене ознайомлення ( зорове та слухове), тим звуженіші, поверхневіші уявлення малюка про людину.

   В кінці перщого року, а тим більш у дво-, трирічному віці, дитина потребує більш – менш чітких орієнтирів для ознайомлення з людським довкіллям. Правильно вчиняють дорослі, коли пропонують їй роздивитися в людині щось певне: вираз обличчя, («добрий», «веселий», «спокійний», «засмучений», «сердитий», «втомлений» тощо), сталі зовнішні дані ( зріст, статура, колір очей, форма носу – довгий, кирпатий, рівненький та губів – товсті, тонкі тощо), вчинків (турботливий, допомагає іншим, ділиться, захищає, ображає тощо) і дії (водить машину, лікує дітей та дорослих, будує будинки, продає тощо). Варто запропонувати малюкові вслухатися  в тональність, голосність та тембр голосу людини, з якою знайомляться, лагідно доторкнутися руками до її обличчя, волосся, частин тіла. Так їй легше запам’ятати цю людину, за цими ознаками впізнати її через деякий час. До речі, якщо малюкові ще не виповнився рік, то за два-три тижні відсутності рідної людини поряд він може забути або призабути її. Тоді пригадувати і впізнавати знайомі ознаки доведеться знову. Слід з перших років життя привертати увагу дитини до найсуттєвіших для соціальних контактів ознак: виразу обличчя, зросту, ваги, сили, якостей, сфери занять людини. На жаль, часто дорослі знайомлячи малюка з кимось, фіксують увагу на змінних ознаках зовнішності – кольору та довжині волосся, зачісці, одязі, та взуття, прикрасах. Змінні ознаки не стільки орієнтують, скільки дезорієнтують дитину: навіть свою матір у зміненій зачісці чи одязі вона може не впізнати, зреагувати на появу «нової мами» плачем.

   Водночас дитина  раннього віку має володіти  елементарними засобами уникнення  контактів з неприємними їй  або чужими людьми. Більшість  із них інстинктивні за своїм  походженням, захисні за призначенням, даровані від народження. Проте  дорослим варто приділити увагу  й свідомому використанню дво -, трирічним малюкам набору засобів – оберегів, які засвідчують його небажання входити в контакт: відвернення погляду від небажаної людини, збільшення дистанції між нею і собою, скорочення відстані між собою та рідною людиною ( наближення до батька або матері), входження з батьками у фізичний контакт ( сідання на коліна, обійми, притуляння щокою, цілування тощо, використання жестів та рухів, які засвідчують неприхильне ставлення до людини ( помах рукою – «відійди»,  «не хочу»; повертання голови в різні сторони, яке засвідчує небажання спілкуватися).

   Вміння – невміння  дитини раннього віку знайомитися  з новими людьми, накопичувати  про них різноманітну інформацію, використовувати її для налагодження  контактів або ухиляння від  небажаних – один з важливих  показників її емоційно  соціальної компетенції. Якщо має місце небажання дитини входити в контакт з приємною для батьків людиною, рідні дорослі мають зробити цю людину привабливою, цікавою, корисною для малюка, а не наполягати на своєму або, тим більше, докоряти йому за відмінні від власних почуття.

2.2.Усвідомлення  себе

   Другим параметром  емоційно – соціального розвитку  є ознайомлення дитини з самою  собою (спочатку зі своїм тілом,  пізніше – обличчям, продуктами  діяльності, якостями). Яке переростає  у свідоме до себе ставлення.  Все, що пов’язане зі словом «Я», протягом трьох років дуже займає малюка: звуки власного імені найприємніші з усіх інших; дитина виявляє інтерес до своєї зовнішності ( розглядає та підглядає за собою в дзеркалі), цікавиться своїми можливостями ( порівнює результати своєї діяльності з продуктами зусиль інших), виявляє почуття гордості за свої досягнення, відстоює право на реалізацію власних бажань. Використання займенників  «Я», «Моє», «Ти», «Ми», стає обов’язковим атрибутом особистісного зростання дитини раннього віку, свідченням становлення елементарних форм самосвідомості як її ядра. Характерно, що мислення і мовлення дитини цього віку є егоцентричним, тобто таким, яке центрується у точці «Я», відштовхується від власних інтересів та потреб.

   Центризм на собі  віддзеркалює складний й водночас  важливий етап внутрішнього самобудівництва дитини. На якому вона усвідомлює свою значущість для своїх рідних та близьких, навчається цим користуватися, виробляє образ – Я, починає цінувати свої чесноти, досягнення, вміння;

виявляє до себе симпатію і  довіру; оволодіває здатністю відстоювати  власні інтереси. Без цих «циглинок» не може йти мови про розвиток особистості в цілому, емоційно ціннісної її площини як важливої частки.

   Саме в ранньому  дитинстві дитина відкриває своє  «Я», в неї формується те, що  називається простором її «Я»,  тобто значущою для неї площиною  життя. Яка охоплює все те, що  вона позначає словами «моє»  і «своє». На етапі раннього  віку дитина може відкрити  своє «Я» лише з допомогою  дорослого: вона порівнює себе  з матір’ю і батьком, братами і  сестрами, одержує перші відомості про свої можливості. Дорослішаючи, малюк все більше цінує «своє» - рідних та близьких; будинок у якому живе; свою кімнату, ліжко, іграшки, чашку, стілець, домашню кішку, кімнатну рослину, одяг… Все це входить до простору її «Я», має для неї смисл, матеріалізує її уподобання, звичні ритуали, важливі переживання. З оволодінням дитиною суспільно прийнятними способами дій з предметами в неї виникають перші відчуття своєї причетності до світу людей. Це сприяє розвитку процесу самовизначення, становленню «системи Я».

   Важливим для становлення  почуття «Я» є досвід продуктивного  перебування дитини наодинці  з собою. Це потрібно для  її повноцінного емоційно - соціального  розвитку не менше, ніж спілкування  з приємними дорослими та однолітками.  За перші три роки життя  зростаюча особистість має набути  первинний досвід розпорядження  самою собою, навчитися: діяти  відповідно до своїх бажань  та схильностей; обирати іграшки,  тривалість і місце заняття;  протягом певного часу зосереджуватися  на діяльності, навіть якщо дорослого  немає поруч, радіти своїм досягненням;  не лише не боятися, а й  прагнути час від часу бути  наодинці, одержувати від цього  задоволення. Спілкування з дорослим  має помірно збалансуватися з  часом, проведеним насамоті за власним бажанням. Дорослого має більше тривожити дво -, трирічний малюк, який боїться відірватися від маминої спідниці або таткових рук, ніж дитина, яка охоче займається сама і лише тоді, коли скучила або відчуває потребу в допомозі, звертається до рідних дорослих.

   Добровільно усамітнившись  на певний час, маленька дитина  одержує чудову можливість зосередитися  на своєму занятті, відчути  саму себе ( свої особисті бажання  , настрій, народження елементарних  цілей і намірів), перепочити від  розпоряджень та контролю батьків  і педагогів, галасу однолітків. Довго це не триватиме: малюк  знову шукатиме дорослу людину, без якої не може існувати, з відсутністю якої багато  чого в довкіллі залишається  незрозумілим, небезпечним, недосяжним.

Проте такі короткі паузи  – перепочинки у спілкуванні  дорослого і дитини обов’язково мають плануватися і виникати спонтанно. Якщо дорослий хвилюється за безпеку малюка, він може, залишаючись поза увагою  дитини, знаходитись неподалік, контролювати, спостерігати, фіксувати цікаву інформацію. Головне – втриматися від бажання втрутитися в її самостійну діяльність, не починати робити зауваження та звичні повчання. Як правило, це вдається важко, але пройти «школу мужності» дорослому необхідно, якщо він бажає щастя своїй дитині, хоче бачити її життєздатною.

   Позитивна думка  дорослого про поведінку, результати  діяльності, здібності зростаючої  особистості; його правдива, доброзичлива, обережна вказівка на помилки  та недоліки дитини; висловлювання  довіри її самостійним можливостям;  готовність підтримати і допомогти  малюкові, коли він цього потребує; вміння заспокоїти, якщо щось не вийшло, довести природність труднощів і помилок на шляху зростання людини; надання  простору для оптимізму, позитивного судження про себе – важливі умови формування в ранньому дитинстві життєздатного самовстановлення. Успішною є дитина, яка з перших років життя усвідомлює: жити не лише весело і цікаво, але й не так просто – життя пред’являє високі вимоги до її здатності реалізувати себе, самоствердитися, відстояти своє «Я», гармонійно взаємодіяти з різними «Я» знайомих і не знайомих людей.

   Міра самоповаги, самосприйняття дитини знаходиться в тісному взаємозв’язку з самооцінкою. Низька самооцінка пов’язана з такими проявами малюка, як ссання пальців, нічне сечовипускання, часті хвороби. Для дітей з високою самооцінкою такі проблеми нехарактерні або зустрічаються вкрай рідко. Важливо, щоб батьки і педагоги усвідомлювали, що самооцінка дитини формується з перших місяців її життя і залежить від багатьох чинників, зокрема від вправності та впевненості матері: якщо вона, доглядаючи малюка, оптимістична, позбавлена почуття провини і невпевненості, знаходиться у позитивному тонусі, це є передумовами розвитку в подальшому високої самооцінки малюка; невправність, ніяковість, невпевненість матері продукують низьку самооцінку дитини. Важливо, щоб дорослі сприймали дитину такою, якою вона є; надмірно її не опікали, надавали певну свободу, не висували надмірних вимог, не поводилися емоційно нечутливо або агресивно по відношенню до неї. Причинами низької самооцінки можуть стати приписування батьками дитині слабкості, хворобливості, повільності, відсутності наполегливості, залежності від інших; примусове знецінення її точки зору, ігнорування її інтересів, планів, намірів.

   З того, що є  важливим для становлення позитивного  ставлення до себе, в ранньому  віці дитина засвоює:

• образ самої себе, уявлення про свої зовнішність, здібності, якості, вміння;
• спосіб регуляції поведінки (як батьки регулюють її поведінку, такі способи регуляції привласнюються нею);
• цінності, норми, критерії оцінок рідних дорослих.

2.3. Емоції та  почуття

Третім чинником емоційно – соціального розвитку дитини раннього віку є емоційне життя. Батькам і педагогам слід приділити йому особливу увагу, оскільки емоції – це основний місток, який пов’язує внутрішнє життя малюка з навколишнім світом – природним, предметним, соціальним. Маленька дитина – суцільний згусток емоцій і почуттів. Неемоційна , емоційно стримана, байдужа дитина – виняток із правил. Як правило, в перші три роки життя дитина переживає сильно, бурхливо, глибоко. Проте поки що її переживання тривають недовго, є досить плинними. Можуть щвидко змінювати свою модальність – від плачу малюк легко переходить до сміху і навпаки.

   Як уже було  сказано, важливість емоцій для  особистісного життя полягає  в тому, що вони забезпечують  йому вибіркове ставлення до  довкілля, дозволяють диференціювати  навколишній світ за параметрами  «приємний – неприємний», «безпечний  – небезпечний», цікавий – нецікавий». Емоції та почуття, які переживає  дитина, впливають на все, що  вона робить, - предметно – практичну  діяльність,гру, спілкування, художню  діяльність. Якщо заняття супроводжується  позитивними емоціями, воно триває  досить довго і є продуктивним. Якщо ж воно продукує негативні  переживання, то виявиться короткотривалим  або не здійсніться зовсім. Уникати  неприємного, небезпечного, шкідливого, нецікавого – захисна реакція  людського організму, який у  такий спосіб підтримує своє  фізичне і психічне здоров’я, зберігає свій потенціал.

   Дорослим варто  усвідомлювати, що особливе значення  в емоційному розвитку дитини  перших трьох років життя відіграють  задоволення і біль. Вони формують  відповідну поведінку: малюк прагне  різними способами одержати задоволення  і водночас уникнути болю та  неприємностей. Позитивні емоції, міцна прихильність виникають  на першому році відносно тих,  хто є для дитини джерелом  задоволення, полегшення болю, надання  допомоги, звільнення від страху.

   Страх маленької  дитини посідає перше місце  серед негативних емоцій у  ранньому дитинстві. Він є почуттям  іраціональним, тому дорослому не завжди вдається упорядкувати, пояснити виникнення у дитини страху, а отже, допомогти їй від нього звільнитися. Щоб легше пережити страх, малюк поселяє у темряву якусь страшну істоту – Бабу Ягу, Бармалея тощо. Та й дорослі придумують з цією метою різні страховиська на зразок Бармалея. В такий спосіб страх позбавляється абстрактності, невизначеності, набуває предметності. Баба Яга страшна істота, проте її можна перемогти, як це зробив казковий Іван. Їй можна пригрозити, щось в неї кинути, можна перед сном перевірити всі кутки і вигнати її геть. У віці від року до трьох виникають так звані безглузді страхи: малюк боїться ковдри, шуму дощу, води у трубах, свого відображення у дзеркалі, персонажів казок тощо. Такі страхи характерні не для всіх дітей. Проте дорослі мають знати: вони властиві дитині раннього віку, природні, швидкоплинні.

   Важливо розрізняти  різні страхи малюка – емоційний  (природний) і невротичний. Емоційний  страх, з одного боку, є негативним  емоційним переживанням зростаючої  особистості, з іншого – міцним  джерелом емоційного і творчого  розвитку дитини. Невротичний страх  – результат накопичення всередині  переживань, які малюк стримує,  намагаючись не показати його  іншим. Неусвідомлена тривога  стає базою для неврозу, тривожність  перетворюється на рису характеру  дитини.

   Існують дві форми  страху:

• страх-ризик: дитина хоче і водночас боїться виконати якусь дію (вона боїться самої дії, а не ймовірності її неуспішного виконання);
• пов'язаний з допитливістю, бажанням пізнати нове, невідоме, боязнь його.

   Якщо для малюка  характерна перша форма страху, дорослим слід надати йому  можливість самому або з допомогою  близької людини подолати свій  страх. Вправляння, ігрові ситуації, підбадьорення, висловлення довіри  можливостям дитини – доцільні  виховні засоби. Друга форма є  свого роду збуджуючим страхом,  який стимулює активність і  водночас виступає захисною реакцією  малюка. В ранньому віці знайомитися  з новим дитині краще разом  з дорослим або під його  контролем.

   Чого найчастіше  бояться малюки? Темряви, тварин, що кусаються, великої кількості  води, висоти, замкненого простору. Дівчатка більше бояться простору, порожнини, темряви. Їм притаманний  «пасивний страх». Представниці  слабкої статі, як правило,  досить швидко можуть впоратися  зі своїми страхами. Страхи хлопчиків  мають активний, дослідницький характер. До страхів представники сильної  статі адаптуються важко, їм  досить складно впоратися з  боязню когось-чогось.

   Друге місце після  страхів серед негативних емоцій, притаманних дитині раннього  віку, посідає гнівливість. До  цієї емоції схильні практично  всі малюки. Гнів може мати  форму мстивості, переживається глибоко, проявляється яскраво, минає швидко. По суті йдеться про сильне хвилювання маленької дитини, пов’язане з необхідністю здійснити швидку, найчастіше у відповідь, дію. Може виявлятися у вигляді обурення, злості, спалаху ненависті. Основною рушійною силою дитячого гніву є гостра образа, незадоволене бажання, невиправдані чекання, несправедливі дії дорослого. Дитина, що гнівається, переживає відчуття приниження та безсилля. Небезпечно, якщо образ невдачі, відчаю закріплюється, продукує глибоке розчарування, емоційну пригніченість.

   Серед інших переживань  та пов’язаних з ними проявів  соціальної поведінки важливе  місце посідають сором, провина,  образа, ревнивість, тривожність, агресивність, симпатія та антипатія.

Сором – це тривога малюка за свою репутацію. Виникає тоді, коли він відчуває, що не виправдовує сподівання значущих («своїх») дорослих; почувається слабким, у чомусь поступається іншим. За своєю природою маленька істота не сором’язлива, проте якщо батьки (педагоги) не схвалюють вчинок або забороняють певну дію, оцінюють поведінку як «погану», дитина відчуває сором. Дорослий має пам’ятати, що дитина перших років життя часто не розуміє, чому те, що вона робить, інші кваліфікують як «недобре». Тому слід терпляче, доброзичливо пояснювати малюкові доцільність тієї чи іншої вимоги. Сором’язливість, якщо виявляється часто, може перетворитися на рису особистості і відображати ставлення дитини до реакцій людей на її вчинки. Сором, з одного боку, засвідчує здатність малюка орієнтуватися на еталони соціально прийнятної та схвалюваної поведінки, що є позитивним моментом в особистісному зростанні. З другого – сором’язливість заважає повноцінній реалізації дитиною своїх можливостей, виробляє звичку постійно оглядатися на іншого, гальмує формування здатності приймати самостійні рішення.

Провина – гостре переживання, стурбованість малюка з приводу оцінки іншими його якостей. Переживаючи провину, дитина орієнтується на моральний еталон («хороша»), але реально оцінює себе як «погану». Почуття провини свідчить, що зростаюча особистість починає орієнтуватися не лише на оцінку інших людей, але й на самооцінку. Невиконання нею певної моральної норми викликає дискомфорт, перші муки сумління. З одного боку, здатність відчувати провину свідчить про особистісне зростання, формування в дитині механізму, який періодично регулює її соціальну поведінку зсередини, навіть за відсутності поряд з нею батьків чи педагога. З другого – чим частіше малюк відчуває провину, тим нижчою стає його самооцінка, тим менше він довіряє своїм можливостям. Дорослий, який постійно критикує маленьку дитину, має знати, що почуття провини і сорому можуть породжувати різноманітні складності, комплекси, страхи. Зростатиме малюк впевненим чи невпевненим у собі, значною мірою залежить від переживання ним сорому та провини.

Образа – несправедливо спричинена прикрість, вияв зневаги. Малюк часто ображається на рідних і близьких, реагує на образу агресивністю, плачем, ухиленням від контактів. Оскільки малюк розглядає життєві явища з точки зору власного «Я», він не розуміє, що і сам може образити інших, не помічає цього. Якщо дитина часто ображається на рідних та близьких людей, у неї може сформуватися образливість як особистісна якість. Не можна сказати, що образливість – типовий прояв дітей перших років життя. В ранньому дитинстві зустрічаються малюки, які часто і глибоко ображаються, і які майже не ображаються. Варто диференціювати поняття «образливість» та «ранимість», оскільки вони не є синонімами. Образливість є емоційною реакцією на незадоволене бажання, а ранимість – певною психологічною тонкістю, вразливістю, яка свідчить про тендітну організацію особистості, її високу чутливість.

Ревнивість –болісний сумнів дитини у любові, прихильності до неї, вірності рідних та близьких людей (насамперед дорослих). Виникає тоді, коли малюк вважає, що місце в душі матері чи батька зайняте кимось іншим. У нього виникає відчуття кину тості, образи. У такі хвилини важливо пояснити і довести дитині, що її місце ніким не зайняте; що вияв уваги до інших пояснюється об’єктивною необхідністю, неможливістю приділяти увагу лише їй одній; що з цим у житті доводиться рахуватися. Головними у поведінці батьків і педагогів мають стати два моменти: обґрунтування природності розподілу уваги на різних, зокрема дорогих людей; доведення того, що відведене для дитини місце ніким і ніколи не займається. Якщо це виглядатиме переконливо, в малюка зникне необхідність його захищати, зникне привід для ревнощів. Несправедливо й неефективно сердитися на дитину за вияв почуття ревнивості: така реакція нічого не пояснює, залишає відчуття незагоєної рани.

Тривожність - виявляється у неспокої малюка, його збудженні, бажанні сховатися; боязні голосних звуків, скупчення людей, незнайомих облич, невідомих тварин тощо. Однією з типових для раннього віку є тривожність, яка супроводжує розлуку з матір’ю: дитина сумує, тужить, почувається розгубленою, поводиться полохливо, хвилюється, погано спить, відмовляється від їжі, скаржиться на головний біль та біль у животі, спазми у горлі, утруднене дихання, запаморочення. Стривожена дитина невпевнено оглядається навкруги, не хоче залишатися сама, не відпускає маму чи вихователя від себе (може подовгу триматися рукою за поділ плаття, не злазити з колін дорослого, міцно тримати його за руку), хникає, метушиться, важко зосереджує увагу, без причини вередує. Типовими для такої дитини є підняті та скуті плечі, напружена міміка, заглиблення у свої переживання, відсторонена поведінка, скрикування та різке схоплювання під час сну. Тривожність продукують: знервовані дорослі, їхня надмірна опіка дитини, протиріччя у системі виховання матері і батька, батьків та педагогів; завищені вимоги до малюка. Тривожна дитина потребує підтримки, особливої уваги, схвалення, висловлювань довіри її можливостям.

Агресивність  – прояв деструктивної поведінки, спрямованої на порушення моральної норми. Агресивна дитина поводиться вороже, виявляє гнів, нападає на іншого, наносить шкоду, кричить, сердиться. Дитині раннього віку більше притаманна фізична агресія: вона кидає в інших предмети, кусає, б’є, штовхає, щипає дорослих, однолітків, тварин. Рідше дає знати про себе вербальна агресія, оскільки лише оволодіває мовленням. Проте трапляються непоодинокі випадки, коли малюк обзивається, грубо сперечається, викрикує образливі слова, вдається до словесних погроз, посилюючи їх відповідними жестами. Батькам і педагогам стануть у пригоді наведені нижче показники агресивної поведінки дитини раннього віку: втрачає контроль над собою, часто сперечається з дорослими, відмовляється виконувати правила і прохання, навмисне дратує людей та тварин, звинувачує інших у своїх помилках, часто сердиться, конфліктує, заздрить, виявляє мстливість, підозрілість, жорстокість. Причинами появи агресивності є: порушення дитячо-батьківських взаємин, конфлікти, вороже ставлення, непримиренність, байдужість, достойне незадоволення, жорстокі покарання, ігнорування дорослими порушень малюком моральних норм поведінки.

Симпатія та антипатія. В ранньому віці, коли дитина ще недостатньо соціалізована, вияв нею почуттів прихильності-неприхильності є мимовільним, неусвідомлюваним, безпосереднім, щирим, яскравим. Маленька дитина тільки-но почала диференціювати людей на «своїх» та «чужих». Саме до своїх вона відчуває довіру, прихильність, любов. Сторонні люди викликають інтерес, але на відстані. Дитина раннього віку любить, симпатизує тим,хто турбується про неї, задовольняє її основні потреби, захищає її, пестить, адресує лагідні слова, виявляється корисним (дарує, пригощає, ділиться тощо). Симпатія стосується вузького кола людей і є стійкішим за антипатію почуттям. Антипатія малюка ситуативна, плинна, суб’єктивна, часто неадекватна, залежить від його стану та настрою. Вона може спрямовуватися не лише на незнайомих людей, а й членів родини. Важливо, щоб дорослі не картали дитину за неприхильність до когось, а створювали умови, за яких ця людина стала б привабливою, цікавою, корисною.

   Суттєвою особливістю  емоційного розвитку дитини перших  трьох років життя є те, що  емоційна крива проходить між  двома кризами одного і трьох  років життя. Криза одного року  активізує емоційний розвиток, вносить  у прояви поведінки емоційну  нестійкість. Криза трьох років  супроводжується рядом афективних  спалахів, появою дитячих страхів.  Саме в ці кризові для розвитку  малюка періоди дорослим варто  звертати увагу на його настрій– загальне емоційне тло, яке супроводжує поведінку та діяльність, значною мірою залежить від ситуації і часто змінюється. Як правило, здорові діти менше схильні до суму, агресії, імпульсивності, поривчастості; для них нехарактерні різкі перепади настрою.