Адвокат как субьект доказывания в цивильном процесе

КУРСОВА РОБОТА 
 
 

АДВОКАТ ЯК СУБ’ЄКТ ДОКАЗУВАННЯ  В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Зміст 
 
 

Вступ………………………………………………………………………………. 

Розділ І. Теоретичні  основи доказування у цивільному процесі

1.1 Поняття доказів  та доказування……………………………………………..

1.2 Процес доказування  в цивільному процесі: суб’єкти, засоби, принципи,  стадії……………………………………………………………………………….. 

Розділ ІІ. Підготовча діяльність адвоката до цивільного процесу

2.1     Виявлення доказів, їх дослідження  та оцінка…………………………….

2.2     Визначення адвокатом предмету та межі доказування………………… 

Розділ ІІІ. Здійснення адвокатом доказування в цивільному процесі

3.1 Права та  обов’язки адвоката під час  цивільного процесу…………………

3.2 Реалізація  стадій доказування: основні принципи та методи…………….

3.3 Проблеми та  перспективи участі адвоката  в процесі доказування. …….. 
 

Висновки………………………………………………………………………… 

Список використаних джерел та літератури………………………………… 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

     Розбудова правової держави є неможливою без  створення гарантій для захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура.

     У цивільному судочинстві, як свідчить судова практика, від загального числа справ, у яких беруть участь представники сторін, більшість їх розглядається за участю адвокатів. Його участь в суді надає змогу особі, права та законні інтереси якої порушено, отримати кваліфіковану юридичну допомогу та повною мірою захистити свої права та законні інтереси. Правосуддя з цивільних справ певною мірою відбиває професіоналізм юридичної практики в цілому та ступінь захищеності суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів громадян.

     Тема  нашого дослідження – «Адвокат як суб’єкт доказування в цивільному процесі».

     В останні роки тема удосконалення інституту адвокатури набула в Україні широкого розголосу. В даній роботі досягнута наукова новизна - надання пропозицій щодо вдосконалення діючого законодавства стосовно участі адвоката у цивільному процесі, що робить тему актуальною.

     Мета  роботи – дослідити діяльність адвоката як суб’єкту доказування в цивільному судочинстві.

     Для реалізації поставленої мети необхідно  вирішити наступні завдання:

     1. дослідити найбільш актуальних питань участі адвоката у цивільному процесі;

     2. проаналізувати стадії цивільного процесу та роль адвоката у кожній з них;

     3. узагальнити практику участі адвоката у цивільному процесі.

     4. надати пропозиції стосовно вдосконалення законодавства, щодо участі адвоката у цивільному процесі.

     Об’єктом  даної роботи є адвокат як суб’єкт  доказування.

     Предметом являється діяльність адвоката в  цивільному процесі.

     Тема  широко освітлена в літературі.

     Зокрема основою для написання роботи послужило коло документальних джерел, які можна розділити по наступних змістовних групах :

     1. Навчальні видання, що дають загальну характеристику цивільного процесу та адвокатури - Цивільний процес України: Навчальний посібник. /Чорнооченко C.I.; Адвокатура України: Навч. посіб. для студентів юрид. вищих навч. закладів і фак. /Святоцький О.Д., Михеєнко М.М.

     2. Публікації (в основному періодичні), що висвітлюють окремі питання участі адвоката у цивільному процесі - Павлуник І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі // Право України. - 1999. - № 9.; Панасюк О. Актуальні проблеми надання правової допомоги і роль адвокатури в Україні // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5.

     3. Законодавчі першоджерела і коментарі до них , що виступають як діючий на практиці матеріал для регулювання питань цивільного судочинства та адвокатури - Закон України "Про адвокатуру" від 19.12.1992; Цивільний процесуальний кодекс України.

     При дослідженні цієї теми були використані  наступні методи: юридичний, діалектичний, системного аналізу.

     Практичне значення – робота може бути використана  для вивчення теми «Адвокат у цивільному процесі» студентами, а також корисна для юристів практиків. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  І 

ТЕОРЕТИЧНІ  ОСНОВИ ДОКАЗУВАННЯ  У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 

1.1 Поняття доказів  та доказування 

     Виконання завдань цивільного судочинства  залежить від встановлення судом  у справі об'єктивної істини та правильного застосування норм матеріального і процесуального права. Для цього ст. 15 ЦПК покладає на суд обов'язок, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи¹.

     Така  діяльність відбувається в процесі судового розгляду справи в результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття в свідомості людини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання в цивільному судочинстві — процес відбиття в свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та яка відбувається в процесі подання, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи.

     Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості судового рішення у цивільній справі.

     Об'єктом  пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини — фактичні і юридичні — та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання — встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальна форма пізнання — судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

     Об'єкт  пізнання формується поступово. При  прийнятті судом матеріалів справи до свого провадження вирисовуються тільки загальні контури, які в процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть носити суперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати один одного, але важливо те, щоб по кожній обставині, яка підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.

     Отже, докази і доказування в цивільному судочинстві є невід'ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення.

     В теорії цивільного процесу питання про поняття доказування, його суб'єкти, структурні частини доказування є дискусійним. Було висловлене міркування, за яким суб'єктами доказування виступають сторони; змістом доказування — процесуальна діяльність сторін по ствердженню фактичних обставин справи, подання доказів, спростування доказів протилежної сторони, заявлення клопотань про витребування доказів, участь в їх дослідженні². Але таке визначення доказування не відповідає нормам ЦПК. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні й письмові пояснення судові, подавати свої доведення, висловлювати міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК)³. Отже, суб'єктами доказування є всі особи, які беруть участь у справі, вказані в ст. 98 ЦПК⁴. Суд також є суб'єктом доказування, бере участь в доказовій діяльності: зобов'язаний забезпечити повне, всебічне і об'єктивне з'ясування обставин справи (ч. 2 ст. 162, ст. 62 ЦПК), сприяти сторонам у збиранні доказів (ст. 30 ЦПК), вирішувати питання про належність і допустимість доказів (статті 28, 29 ЦПК)⁵. Що ж до змісту доказування в цивільному процесі, то воно складається не тільки з процесуальної (практичної) діяльності, а поєднує в собі і розумову, логічну діяльність. Перша врегульована нормами цивільного процесуального права, друга — законами логічного мислення. Відповідно до ст. 62 ЦПК оцінка доказів підпорядкована вимогам правових норм і законам логічного мислення⁶.

     Таким чином, а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; б) докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.

     Поняття і основні ознаки доказів в  цивільному судочинстві можна визначити  з ст. 27 ЦПК, за якою доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, що вміщують інформацію про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; носіями такої інформації виступають точно визначені засоби доказування; одержання цієї інформації судом здійснюється в порядку, визначеному законом⁷. Отже, відповідно до зазначеної статті доказами в справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбачених законом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

     Докази  в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація — засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування).

     Зміст доказів — сукупність фактичних  даних про обставини, що обґрунтовують  вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для  правильного вирішення справи. Обставинами  будуть юридичні факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі — прямого або побічного доказу.

     Процесуальна  форма доказів — засоби доказування – виступають джерелами інформації про фактичні дані. Статтею 27 ЦПК (ч. 2) встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів⁸. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники й заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ст. 30 ЦПК)⁹, дають письмові і усні пояснення суду (ст. 180 ЦПК)¹⁰, в яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані в результаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування.

     В судовій практиці в цивільних  справах допускається розширення кола засобів доказування. В разі необхідності судами можуть бути прийняті як письмові докази документи, одержані за допомогою електронно-обчислювальної техніки. А з врахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, суд може також досліджувати подані звуко-відео записи.

     Для виявлення особливостей окремих  доказів вони класифікуються за видами. За характером зв'язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, які підлягають встановленню (з фактами, які підлягають доказуванню), докази поділяються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Побічні — характеризуються численністю зв'язків з фактами, які підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.

     За  процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома  видами — первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) — відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення цієї класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим саме сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

     В юридичній літературі обґрунтовується  також третя підстава для класифікації доказів — за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: на особисті і речові, і за цими ж підставами на первинні і похідні; на особисті, речові і змішані. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній або письмовій формі (ст. 180 ЦПК)¹¹. Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів.

     Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм інформації про факти завжди виступає людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх в пам'яті і відтворити (давати пояснення, показання — статті 40, 42 ЦПК)¹². Особисті докази носять суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків з сторонами. 

1.2 Процес доказування  в цивільному процесі:  суб’єкти, засоби, принципи, стадії 

     Процес  доказування  відбувається в межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов'язані й взаємообумовлені.

     Ступінь доказування складається з сукупності процесуальних дій, які виконуються  суб'єктами доказування і об'єднуються  спільністю мети. В науці цивільного процесу вони визначаються понятійно  і кількісно по-різному. Виділяються  такі елементи (ступені): твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів¹³.

     Початковий  ступінь — твердження про факти — означає, що позивач й інші особи, які пред'являють вимогу на захист його прав, повинні в позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК)¹⁴, тобто на обґрунтування позову вказати на юридичні факти, які породжують, змінюють або припиняють його права і обов'язки. Суд, в результаті покладеного на нього обов'язку по з'ясуванню дійсних обставин у справі (ст. 15 ЦПК)¹⁵, може і зобов'язаний вказати сторонам й іншим особам, котрі порушили справу, на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають перевірці в судовому засіданні.

     Другий  ступінь — сторони й інші зацікавлені особи вказують на докази, що стверджують позов (п. 5 ст. 137 ЦПК)¹⁶. Вказування на докази — це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Норми ЦПК не зобов'язують при пред'явленні позовної заяви подавати необхідні докази, а лише зазначити ті, що стверджують вимогу, а саме: на показання свідка і про його виклик до суду — зазначити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання і обставини, які він може підтвердити (ст. 43 ЦПК)¹⁷; на письмові докази і які обставини вони можуть підтвердити (ст. 47 ЦПК)¹⁸ та ін. Вказування на докази можна зробити не тільки в стадії порушення цивільного процесу у справі, а й в наступних стадіях провадження судочинства.

     При підготовці справи до розгляду позивач  на заперечення відповідача може (на пропозицію судді) вказати на додаткові докази, а відповідач — на докази, які підтверджують його заперечення (пп. 1,2 ст. 143 ЦПК)¹⁹. В судовому засіданні особи, які беруть участь у справі, можуть вказати на нові докази і заявити клопотання про їх представлення (ст. 171 ЦПК)²⁰.

     Третій  ступінь — подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує цим особам подати додаткові докази або за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (четвертий ступінь) (ч. 2 ст. 30, пп. 1, 2 ст. 143, ст. 171 ЦПК)²¹.

     П'ятим ступенем доказування є дослідження  доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами й  іншими особами, які беруть участь у  справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності. Процес дослідження доказів полягає в поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і достовірності, процесу їх формування, збереження і забезпечення. Фактичні дані (обставини у справі) — реальні категорії, тому дослідження в суді доказів має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування

     Якість  доказування забезпечується визначеним ЦПК процесуальним порядком і способом їх дослідження. Спосіб дослідження — це шлях одержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характер здійснюваних процесуальних дій: допит свідків, дача пояснень сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, оголошення письмових доказів, огляд речових доказів.

     Порядок дослідження доказів — це системність  процесуальної форми виконуваних  процесуальних дій по дослідженню  доказів. Так, свідок допитується в  судовому засіданні в усній і безпосередній формі, з попередженням про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих свідчень.

     Завершується  дослідження доказів їх оцінкою (шоста ступінь). Оціночна думка суду про докази формується з початкових етапів судового доказування, але остаточно в повному обсязі визначається в нарадчій кімнаті і впроваджується в зміст постановленого судом рішення, в його мотивувальній частині (статті 203, 210, ЦПК)²².

     За  законами цивільного процесуального права  оцінку доказів провадять тільки суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, суб'єкти доказування. Оцінюється тільки фактичний склад, одержаний безпосередньо в установленому законом процесуальному порядку і з передбачених засобів доказування. Оцінка спрямовується на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, винесення судом законного і обґрунтованого рішення. Оцінка доказів втілюється в певній процесуальній дії, тобто має свою об'єктивну процесуальну форму.

     Суб'єктами оцінки доказів є не тільки суд, а  й усі суб'єкти доказової діяльності — особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження доказів.

     Процесуально-правовими  гарантіями правильної оцінки судом  доказів є правила (в літературі називають їх ще принципами), сформульовані  в ст. 62 ЦПК²³. Відповідно до них суд оцінює докази: 1) за своїм внутрішнім переконанням; 2) на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності; 3) керуючись законом; 4) при оцінці ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.

     Особливістю процесу доказуванню є те, що він виступає як право і обов'язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК)²⁴, тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право на доказування і одночасно виконують обов'язок по доказуванню, оскільки ст. 30 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень²⁵. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління й інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (статті 120, 122 ЦПК)²⁶.

     Важливе значення у процесі доказування має принцип про належність доказів, закріплений в ст. 28 ЦПК²⁷. Належними будуть докази, які мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини і які у відповідності з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони входять до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормам матеріального права.

Принцип належності доказів спрямований на виділення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до розгляду лише ті докази, які можуть підтвердити дані обставини. Це зобов'язує суд спрямовувати процес подання, збирання і дослідження доказів для введення в орбіту доказування фактичних даних, які складають його предмет. Питання належності доказів вирішується судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду.  
 

Примітки до Розділу І: