Англійська поезія XIX століття

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

 

 

 Кафедра  практики англійської мови

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

 

 

АНГЛІЙСЬКА  ПОЕЗІЯ ХІХ СТОЛІТТЯ

 

 

Виконала студентка 32 групи

інституту іноземної  філології

спеціальності

“англійська мова та література”

Коць Євгенія Михайлівна

 

 

Науковий керівник

кандидат філол. наук

доцент кафедри 

практики англійської  мови

Крисанова Тетяна Анатоліївна

 

 

 

 

 

 

 

 

Луцьк 2013

 

 

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………….3

 

Розділ 1

Періодизація та особливості розвитку англійської поезії ХІХ століття………5

1. Феномен “Озерної школи”……...……………………………………………5
2. Короткий огляд життєвого і творчого шляху ключових поетів англійського романтизму початку ХІХ століття……………………………6
3. Поети критичного реалізму ХІХ століття….………………………………13

 

Розділ 2

Вплив Джорджа Гордона  Байрона на розвиток англійської  літератури……..17

2.1 Біографія Джорджа  Байрона...………………………………………………17

2.2 Особливості поетичного світу Джорджа Байрона..……………………….18

2.3 Образ ліричного  героя у творчості Джорджа Байрона………...………….19

2.4 Вплив Джорджа Байрона на національні культури……..………………...22

 

Висновки…………………………………………………………………………25

 

 

Список використаної літератури……………………………………………….27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Англійська література є могутнім пластом в світовому літературному процесі. Вона дала світу такі імена, як Вільям Шекспір, Джонатан Свіфт, Джордж Гордон Байрон, Персі Біши Шеллі, Вальтер Скотт, Чарльз Діккенс, Оскар Вайльд, Бернард Шоу. Важко уявити собі літературу без цих імен, без героїв улюблених творів, без тих добрих думок і відчуттів, які охоплюють нас при читанні англійських романів, поем, віршів і п'єс.

Англійська література пройшла довгий шлях розвитку, властивий  будь-якій національній літературі. Особливого розквіту вона досягла в XIX столітті, в період становлення і розвитку романтизму. Представники “Озерної школи” (В. Вордсворт, С. Т. Кольрідж, Р. Сауті) першими в англійській літературі проголосили нові принципи літературної творчості, повернувши йому національні риси. Прапор романтизму підхопили Дж. Г. Байрон, П. Б. Шеллі, Д. Г. Россетті, Дж. Кітс, подарувавши читачам дивовижний, чарівний світ, повний честі, доблесті, краси і благородства. [2]

Епоху романтизму разом з її головним героєм – Джорджом Байроном – та нас розділяють два століття. Важливо підкреслити, що для спадщини романтизму в цілому характерно те, що вона ніколи не втрачала своєї актуальності і привабливості для нащадків. Романтизм асоціювався у багатьох як з юнацьким максималізмом і егоїзмом, так і з загостреним емоційним станом. Він прекрасний у своїй височині і пристрасності. І це властиво для будь-якого виду мистецтва.

Дж. Байрон, як яскравий представник романтизму створив, по суті, енциклопедію романтизму – свою видатну працю “Паломництво Чайльд Гарольда”. Усі найважливіші мотиви романтичної літератури відобразилися в цій поемі. [10]

Але поступово на зміну  романтизму почав приходити реалізм, що розповсюдився в другій половині XIX століття, який прийнято називати “критичним”. [18]

Актуальність дослідження. Англійська поезія – складова частина світової культури, а тому актуальним є використання кращих національних традицій англійської літератури для збагачення розвитку світового літературного процесу. Поезія Англії ХIХ ст. відображає історію держави та її народу, особливості національного характеру та історичного розвитку.

Об'єктом дослідження  є етапи розвитку англійської поезії ХІХ століття, зокрема творчий феномен байронізму.

Предметом дослідження  є англійська поезія ХIХ століття.

Метою дослідження є  ознайомлення з історією англійської літератури, включаючи біографії видатних класиків Англії та загальну характеристику їхніх творів.

Виходячи з поставленої  мети, об'єкта і предмета дослідження  необхідно вирішити наступні завдання:

• дати характеристику розвитку англійської поезії ХІХ ст.;
• зробити короткий обіг по біографіях англійських поетів ХІХ ст.;
• розглянути вплив Джорджа Байрона на національну культуру.

Методологічною основою  дослідження є сучасні методи пізнання як загальнонаукові, так і спеціальні: системний, літературний, історичний, порівняльний, спостережень, системного аналізу. У ході дослідження проаналізовано англійську поезію ХІХ століття. Застосування цих методів дослідження дало можливість всебічно розглянути тему.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. Періодизація та особливості розвитку англійської поезії ХІХ століття

 

1. Феномен “Озерної школи”

“Озерна школа” – так називали перших англійських поетів-романтиків кінця XVIII — початку XX століття, які жили і творили у знаменитому Озерному краї, розташованому на півночі Англії. До групи цих поетів-лейкістів (від англ. lake — озеро) належали талановиті майстри слова: Вільям Вордсворт, Роберт Сауті та Семюел Колрідж. “Озерний поетами” гурток В. Вордсворта в насмішку прозвав журнал “Edinburgh Review” у 1807 році. Ця назва міцно закріпилася за ними, не зважаючи на протести “лекістів”. [11] Озерний край на північному заході Англії славиться своїми неповторними гірськими та озерними пейзажами. Саме тут, серед пагорбів та гаїв селища Гросмір, знаходився маєток “Dove Cottage”, родинне гніздо Вільяма Вордсворта, славетного англійського лірика. Доленосною подією для митця стало знайомство у 1795 році з молодими поетами-початківцями Семюелом Колріджем і Робертом Сауті. Троє друзів багато часу проводили разом, ділилися творчими планами, годинами із захопленням говорили про поезію та філософію. Як писав Семюел Колрідж, вони були “три людини з однією душею”. Озерний край став для поетів джерелом натхнення. Зелені луги, дзеркальні поверхні озер, величні пагорби й таємничі долини – ця неповторна природна краса надихала митців на творчість. У творах В. Вордсворта відобразились деякі мальовничі краєвиди тих місць – річка Деруент, Червоне озеро на Хелвеліні, жовті нарциси на березі озера Алсуотер, зимовий вечір на озері Естуейт. Вільям Вордсворт захоплювався прогулянками цією мальовничою місцевістю, милувався нею, вивчав її. Цікаво, що в 1810 році він навіть опублікував книжку-путівник “Гід по озерах”. І сьогодні Озерний край залишився одним із найкрасивіших заповідників Великобританії. [13] Творчість поетів “озерної школи” була своєрідним протестом проти поезії англійського класицизму. Поети-реформатори мріяли відновити британську поезію, яку вважали штучною, пишномовною, перенасиченою штампами і занадто раціоналістичною та елітарною. У ранній період творчості поети захоплювались ідеями французької революції, але потім, перелякані хвилею Якобінського терору, відійшли від неї, стали її активними противниками. У творах “лейкістів” посилилися релігійні тенденції та мотиви, їх пізня творчість набула консервативного характеру. [14; 15]

 

2. Короткий огляд життєвого та творчого шляху ключових поетів англійського романтизму початку ХІХ століття

Романтичний світогляд  виходив із багатогранності бачення світу, який знаходиться в стані постійного руху і діалектичного розвитку. Щодо власне самої літератури доби романтизму, то чи не найвиразнішу її характеристику дала відома французька письменниця і теоретик мистецтва того часу Ж. де Сталь: “Тільки романтична література здатна ще удосконалюватися, бо її коріння в нашому власному ґрунті, і одна вона може проростати і оживати; вона відповідає нашій вірі; нагадує про нашу історію; за походженням вона є давньою, але не античною”.

Романтики висунули і втілили в життя широку програму оновлення літератури від незмінних класичних стереотипів; вони розуміли творчість як органічне явище, що виникає й утверджується на національному народно-історичному ґрунті, який визначає також множинність змісту і форми мистецьких творів. Звідси йде розмаїття течій в літературі романтизму, його різнобарвна національна специфіка, як от: народно-фольклорна поезія “лейкістів”, “байронізм”, згодом культ страждання, “світової скорботи” тощо. Романтизму властиві гротеск, фантастика, утопія, звернення до історичної тематики. На всіх етапах розвитку англійського романтизму відбуваються постійні процеси взаємних зв’язків і впливів, національна ж специфіка літератури залишається самобутньою.

В Англії, на відміну від  Німеччини, романтизм довгий час сам себе не усвідомлював, хоча романтичні тенденції там проявилися ще у ХVІІІ ст.  (іронічна самооцінка, антираціоналізм, уявлення про “оригінальність”, “незвичність”,  “нез’ясовність”, тяжіння до старини).

     Одночасно  з Великою Французькою в Англії відбувалася своя революція, набагато тихіша, але не менш трагічна, – революція індустріальна. Вмирала “old kind England” (стара, добра Анлія), “green wood’s England” (Англія  часів зеленого лісу), народжувалась “workshop of the world” (майстерня світу). Англія почала будувати суспільство буржуазної демократії іще у ХVІІІ ст. Отримавши права, рівні з аристократами, буржуа ринулися до штурму суспільства. Аристократи не могли конкурувати із ними у плані винахідливості чи хитрості. В результаті, наприклад, лорд Байрон через нестачу коштів вимушений був продати власний родовий маєток, який його пращури отримали як нагороду за служіння Британії. І вихований за законами родової честі дворянин, і простий селянин, нащадок вільних йоменів, відчували себе безсилими перед новою силою. Англійський романтизм розвився на ґрунті розгубленості художнього мислення людей перед світом буржуазного процвітання. [6; 18]

     Англійський  романтизм умовно розділяється  на три покоління: старше  (В. Блейк, В. Вордсворт, С. Кольрідж, Р. Сауті); середнє (Дж. Байрон, П. Б. Шеллі, Дж. Кітс ); молодше ( Т. Карлейль ). [3]

     Вільям  Блейк передбачив розвиток романтизму трохи не за двадцять років; за життя був відомий невеликій купці шанувальників, його творчість було оцінено пізніше. Творчість В. Блейка вважається романтичною через те, що в ній постійно відчувається опір часу. Гравер і поет створив свій власний світ. Його творчість нагадує сни наяву, причому В. Блейк усе життя щиро вірив: “він бачить золотих птахів на деревах, веде бесіди із Сократом, Данте, Христом”. Глибоко релігійний В. Блейк постійно намагався звести небо і землю, побачити небесне у буденному. “В одній миті бачити вічність, і небо – у цвітінні квітки”, – так поет сформулював власне кредо. Його твори (“Пісні невинності” (1789), “Пісні досвіду” (1794), “Шлюб Неба і Аду” (1790), “Книга Уризена” (1794), “Ієрусалим, або Втілення Гіганта Альбіона” (1804), “Привід Авеля” (1821)) демонструють абсолютну чужість В. Блейка передовій науці свого часу. Для нього беконівська "достовірність" є найгіршим із усіх обманів, а Ньютон виступає в творчості В. Блейка у вигляді символу зла. Сучасний йому світ поет порівнював із чудесною церквою, до якої вліз брудний змій й загадив її (“Я бачив храм...”). Через п’ятнадцять років після смерті поета його відкрили “прерафаеліти”, художники, які намагалися повернути мистецтво до “дорафаелівських” часів. Вони творили за законами старовинного ремісництва, і В. Блейк з його ствердженням  блудливості розмов про “темряву середньовіччя”, якої, на його думку, насправді не існувало, з його зануренням в абсолютну духовність і виготовленням книжок власними руками, без допомоги машин, був сприйнятим на рівні пророку. А наприкінці ХІХ ст. В. Блейка канонізували символісти. [6]

     Імена В. Вордстворта і С. Кольріджа часто задуються поряд, тому що вони є представниками так званої “озерної школи” (“лейкісти”). Вільям Вордсворт   народився на півночі Англії, у Кемберленді, там і прожив більшу частину свого життя. Кемберленд називають “країною озер”. Маєток В. Вордсворта було розташовано саме там, де він надавав притулок своїм друзям-поетам, тому їх і почали називати “лейкістами”. В. Вордсворт вважається одним із найзначніших в Англії, якщо не найзначнішим поетом. Він є співцем англійського пейзажу, спокійного і затишного. У 1798 р. В. Вордсворт разом із С. Колріджем видає збірку “Ліричні балади”. Збірку розпочинала поема С. Колріджа “Сказання про старого морехода”, таємнича історія про помсту природи тим, хто її не поважає. Семюель Тейлор Колрідж з дев'ятнадцяти років почав приймати опіум (досить розповсюджена розвага в середовищі богемно налаштованих романтиків), і це суттєво скоротило його творчий шлях. Але “Старий морехід” залишився в історії світової літератури. Моряки із глибокої давнини поважають альбатросів, красивих птахів, які практично ніколи не сідають на землю. Вважається, що в них вселяються душі людей, які загинули на морі. Тому альбатросів не можна вбивати. Але старий морехід розповів сучасному перехожому: коли він був молодий, то просто заради дурної розваги вбив одну із таких птиць, яка проводжала їхній корабель. А потім члени екіпажу почали гинути один за одним, спочатку під час шторму, потім – від спраги під час штилю. І тільки винуватця трагедії духи природи залишили в живих, і тепер він блукає містом, скалічений алкоголем і божевіллям старець, і розповідає людям про помилку, яка зруйнувала йому життя, але ніхто не прислухається до нього. Духи природи засудили його до “життя у смерті”, муки совісті катують старого моряка тяжкими видіннями про смерть і передсмертні прокляття товаришів. [7] Ця людина не живе, а існує під тягарем тяжкого покарання. Очікуванні рядки поеми діють на читача магнетично. П.Б. Шеллі знепритомнів, коли вперше почув цю поезію.

Англійські та американські літературознавці наголошують на тому, що автори “Ліричних балад” (особливо В. Вордсворт) плідно реформували англійську поетичну мову і заклали основи мови англійської поезії XIX століття.

В. Вордсворт широко рекламував “реформу” поетичної мови в “Ліричних балладах” : він широко і сміливо використовував розмовну мову, народну лексику. У зображенні “лейкістів” їх “реформа” була остаточним ударом по спадщині англійського класицизму, проголошеному ними безнадійно застарілим і позбавленим значення. [9] Насправді ж, В. Вордсворт і С. Колрідж у сфері поетичної мови боролися насамперед проти спадщини англійської просвітницької поезії.

У ряді випадків “лейкісти” дійсно долали відому абстрактність англійскої віршованої мови XVIII століття, ввівши у поетичний побут конкретну лексику, яка пожвавлює зображення природи, побуту, людських почуттів (особливо у В. Вордсворта). Але разом з тим вони зреклися того цінного, що було досягнуто просвітницькою класицистичною поезією XVIII століття, – її публіцистичного, громадянського пафосу, логічної ясності чіткості форми, від її влучної, афористичної мови.

Мова їх поезії виступала  засобом втечі від дійсності, спрощення її складних і неприємних явищ. Дж. Байрон, критикуючи В. Вордсворта, особливо наполегливо нападав на це прагнення реакційного романтизму до спрощеного, штучно-наївного зображення життя. Без сумніву, у віршах В. Вордсворта англійська природа постала по-новому: відмовившись від міфологічних умовностей і перифраз класицизму, В. Вордсворт знайшов точні і виразні слова для передачі відтінків листя і світлових ефектів, він словами намалював ліси, пасовища, луки Англії. Але як різко відрізняється пейзажна поезія В. Вордсворта від описів природи у Дж. Байрона і П. Б. Шеллі.

Роберт Сауті, ще один представник “лейкізму”, зробив видатну державну кар’єру. Його було, також, як і В. Вордсворта, призначено придворним поетом. Пізніше, в “Дон Жуані”, Байрон піддасть “лейкістів” сарказму через їхню споглядальну й аполітичну позицію. Хоча не можна признати абсолютну правоту Байрона. Наприклад, у Р. Сауті є балада “Блейхемській бій”, яка являє собою іронічне представлення державної історії. Внуки знайшли на полі, де колись проходила битва, череп, і прохають дідуся розповісти, яким був знаменитий Блейхемський бій? Адже в підручниках написано, що він є славетною сторінкою англійської історії. Дідусь у розгубленні: його пам’ять зберегла жахливі, нелюдські картини, а у школі вчать тільки парадній сторінці історичних подій.

     Вальтер  Скотт, шотландський баронет (справжнє ім'я – герцог Бокль), походив із родини, внесеної до історичних анналів. Все життя В. Скотта було присвячене історії: він збирав історичний шотландський фольклор, колекціонував рукописи й антикваріат. До літератури Скотт прийшов досить пізно, у тридцять три роки. У 1805 р. він опублікував свої “Пісні шотландського кордону”, до якої увійшли як фольклорні, так і авторські балади.

     Коли на  горизонті англійської поезії  з'явився Дж. Байрон, Вальтер Скотт припинив писати вірші, визнавши що не має ніякого сенсу робити це на фоні того, кого так щедро було наділено поетичним даром від природи.

   У 1816 р. П. Б. Шеллі у Швейцарії познайомився із Дж. Байроном, і їхня дружба стала літературним фактом. Всі мемуаристи і біографи П. Б. Шеллі визнають: це була людина неминучої привабливості, яка силою своєї чарівності буквально перетворювала людей на власні речі. Але закінчувалось таке перетворення як правило трагічно. Персі Біші Шеллі походив із знатної і дуже впливової родини. Але аристократичне середовище розірвало з ним будь які зв'язки. Ще навчаючись у школі, майбутній поет отримав репутацію божевільного через блюзнірське ставлення до Бога. Із університету П. Б. Шеллі виключили через брошуру “Необхідність атеїзму”. Після кінцевого розриву з батьками поет вів мандрівне життя, створив щось на кшталт власного суспільства, яке складалося головним чином із закоханих у нього дівчат, з однією з яких, дочкою шинкаря, він узяв шлюб. [14] П. Б. Шеллі вважав себе революціонером, виступав на мітингах робітників, але насправді життя простого народу його цікавило мало. Це був скоріше акт мистецтва. Суттєві наслідки мало знайомство із Вільямом Годвіном, революційно налаштованим романтиком, з дочкою якого, письменницею Мері Годвін, П. Б. Шеллі узяв новий шлюб. Його колишня дружина, а також сестра Мері Годвін наклали на себе руки. Суд позбавив Шеллі права виховання дітей, англійське суспільство примусило його покинути батьківщину. Молоде подружжя якийсь час блукало Європою, а у 1822 р. після шторму біля берегів Італії було знайдено мертве тіло Персі Біші Шеллі. Яхта залишилась неушкодженою. Його смерть залишилась загадкою. Існує версія, згідно з якою, П. Б. Шеллі мав таємні стосунки з контрабандистами, які й відправили його в інший світ. Радянське літературознавство увінчало П. Б. Шеллі пошаною через його революційні переконання, не помічаючи руйнівних тенденцій його творчості. Світ ставиться до поета більш обережно, хоча й визнає його безперечний талант.

     Спадщина П. Б. Шеллі вбирає лірику, поеми, поетичні драми, трактат про поезію, чимале за обсягом листування, щоденники, політичні памфлети, філософські етюди. Особливо відомою є поетична драма “Прометей звільнений” (1819), в якій людська історія подається як процес поступового заглушення ініціативи, згасання волі, придушення сміливості. Звільнений Прометей залишає гори Кавказу і нібито розчиняється в образі Людства. Прометей звільнений, за думкою автора, і є це нове людство, просвітлене і підняте на новий рівень розвитку. “Ода західному вітру”, також, як і “Прометей звільнений”, демонструє нігілістичні тенденції, які взагалі є характерними для творчості П. Б. Шеллі.

     У 1818 р.  дружина П. Б. Шеллі, Мері Годвін, публікує технічну антиутопію “Франкенштейн”, в якій виводить на авансцену “сучасного Прометея”. Талановитий вчений відкрив таємницю живої матерії і думав, що ощасливив людство. Створивши штучну людину, він відчуває себе переможцем над природою, але подальші події доводять: “просвітлене”, раціонально налаштоване людство є потворою, а геніальний вчений –божевільним.

     В кишені  мертвого П. Б. Шеллі знайшли книжку поезій Джона Кітса. Джон Кітс походив із награно благополучної буржуазної лондонської родини, над якою нібито тяжів рок. Дж. Кітс ще був підлітком, коли померли його батьки: батько вбився, коли упав з коня, мати померла від туберкульозу. Старший брат незабаром пішов за нею, а молодший, Джон, через сімейне захворювання не встиг прожити повноцінне поетичне життя. У 1820 р. шанувальники поета зібрали гроші і відправили поета до Італії, де у 1821 р. його не стало. Дж. Кітса поховали на одному кладовищі із П. Б. Шеллі. “Поет краси”, як його називають, залишив сонети, оди, балади, поеми. Ставлення до спадщини Дж. Кітса було різним за життя, різним воно є і зараз. На відміну від аристократичної поезії Дж. Байрона й П. Б. Шеллі, стиль Дж. Кітса яскраво демонструє особливості так званої “міщанської школи поезії”. Дж. Кітс вражає квітчастістю, але не банальною, а цілком оригінальною. Його приваблювала античність, книжна культура, яку він добре не знав, тому що не мав класичної освіти. Тому його твори тримають в собі чимало фактичних помилок, але цей курйоз тільки надає його творчості привабливості. Життя цього поета не відрізнялося великою кількістю цікавих подій, а тому читання “Іліади”, стрекіт цвіркуна, співи солов'я, відвідування дому Р. Бернса, отримання листа від друга, навіть зміни у настрої і погоді, стають для Дж. Кітса приводами для створенні поезій. Сам поет називав власну творчість “скоріш божевільною спробою, ніж завершеною справою” [16, с. 499], але світ і досі цінує його. Дж. Кітс вважав, що поезія повинна “здаватися спогадами”, таким чином передбачуючи подальший розвиток поезії як символічної, так і модерністської.

 

3. Поети критичного реалізму ХІХ століття

У 1930-ті роки ХІХ століття англійська література входить у  період нового підйому, що досягає найвищого рівня у 40-х і на початку 1950-х років. Це був період найбільших досягнень англійської демократичної культури, котра формувалася у атмосфері щонайнапруженішої соціальної та ідеологічною боротьби епохи чартизму. Критичний реалізм по-новому зображує ставлення до людини і навколишнього середовища. Людський характер розкривається в органічному зв'язку з соціальними обставинами. Предметом глибокого соціального аналізу став внутрішній світ людини, критичний реалізм тому одночасно стає психологічним. У підготовці цієї якості реалізму велику роль зіграв романтизм, який прагнув проникнути в таємниці людського “Я”. Поглиблення пізнання життя і ускладнення картини світу в критичному реалізм XIX століття не означає, однак, якоїсь абсолютної переваги над попередніми етапами, бо розвиток мистецтва відзначено не тільки здобутками, а й втратами. Втрачена була масштабність образів епохи Відродження. Неповторним залишався пафос твердження, властивий просвітителям, їх тверда віра в перемогу добра над злом.

Критичний реалізм ознаменувався небувалим поширенням епосу і драматургії, які помітним чином потіснили поезію. З демократичних поетів 30 – 40-х років найбільшої популярністю користувалися Томас Гуд і Ебенезер Елліот.

Томас Гуд, син книгопродавця, почав писати тоді, коли в англійській літературі панували романтичні напрями; але вce ж відразу звернувся безпосередньо до сучасної тематики, висміюючи (на початковому етапі ще в невинній, жартівливій формі) недосконалості англійської життя. Свої гумористичні вірші Т. Гуд ілюстрував власними карикатурами. Він був головним, інколи ж єдиним співробітником у низці журналів і альманахів, а під кінець життя (1844) видавав власний “Журнал Гуда”. [8] Живучи тільки на літературний заробіток, він був справжнім інтелігентним пролетарем.

Серед гумористичних  творів Т. Гуда, змусивших сміятися всю Англію, з'являлися часом і серйозні речі, навіть похмурі, як, наприклад, його популярна невеличка віршована розповідь “Сон Юджина Арама-вбивці”, у якому автор дає образ вчителя (героя гучного процесу XVIII століття), який мучиться докорами сумління.

З більшим поетичним  почуттям показує Томас Гуд спрагу життя, мрії про сонце, траві й квітах. “Пісня сорочці” була негайно опублікована багатьма газетами й часописами, була видрукувана на носові хустинки. Її розучували практично всі. Але сам Т. Гуд адресував цю пісню вищим класам, сподіваючись пробудити їх жалість. Вірш закінчується побажанням, щоб “пісня ця дійшла багатія”.

Ці філантропічні мотиви звучать у чималій кількості творів Т. Гуда. У вірші “Міст зітхань”, говорячи про дівчину, яка утопилась, щоб уникнути скрути і ганьби, поет закликає вибачити і поспівчувати їй. У вірші “Сон леді” багата дама бачить уві сні всіх, хто помер через непосильну працю для неї, всіх, кому вона не надала у свій час допомоги, і, прокинувшись, заливається сльозами каяття. Бідування народу Томас Гуд описував у багатьох віршах: “Крапля джину”, “Різдвяна пісня бідняка”, “Роздуми про новорічне свято”. Але із найбільшою глибиною Т. Гуд трактує цю тему своїх піснях для робочого класу. У пісні “Фабричний годинник” він описує натовп виснажених лондонських трудівників, які йдуть працювати, підкреслює кричущий контраст між багатством, яке привласнюють собі капіталісти, і зубожінням тих, кого нагло обкрадають.

Але побут тих, хто працює, представляється “чистилищем” проти “пекла” безробіття. Тяжкому положенню безробітних присвячена “Пісня працівника”. Її написано під враженням суду над безробітним, присудженим до довічного заслання через те, що він вимагав у фермерів роботи, погрожуючи “спалити їх уночі у ліжку”. Наклепам буржуазної преси, яка уїдливо зображала робочих, котрі намагаються відстояти свої права, злісними шибениками і бандитами, Т. Гуд протиставляє образ людини, що вимагає, щоб акціонерне товариство задовольнило його законні права на мирну і чесну працю. На відміну більшості віршів Т. Гуда тут звучить не тільки прагнення розжалобити вищі класи, а й погроза.

Саме вірші, присвячені соціальній тематиці, принесли Т. Гуду популярність. На його пам'ятнику було вибито: “Він проспівав пісню сорочці”. На одному боці пам'ятника зображалась дівчина-утоплениця з “Мосту зітхань”, на іншому – вчитель Юджин Арам серед учнів.

Ебенезер Елліот – син коваля і саме той, хто був ближче до робочого руху, ніж Т. Гуд. Він активно виступав за скасування хлібних законів і захист робочого класу від буржуа. [7]

У своїх поемах “Сільський патріарх” і “Чудове село” Е. Елліот реалістично показує як гине патріархальне село під тиском капіталізму. Найбільшу популярність Е. Еліоту принесла його збірка “Вірші проти хлібних законів”. Використовуючи різноманітні популярні форми поезії – від фольклорної пісні до релігійного гімну (вельми поширеного тоді в ремісничому середовищі) – Е. Елліот виступає проти хлібних законів, вимагаючих останні гроші в бідняків.

Найбільшою популярністю користується його “Пісня”. У ньому Е. Елліот показує розпад і смерть робітничої родини під впливом безвиході. Дочка йде з дому, стає повією і гине далеко від рідних. Один син вмирає з голоду, та його немає як поховати; іншого вбиває сама мати, за це її страчують. Нарешті, страчують і голову сім’ї. Кожен куплет, який малює одну ланку розпаду ланцюга, супроводжується іронічним приспівом: “Ура, хай живе Англія, хай живе хлібний закон!”. На відміну від Томаса Гуда, Е. Елліот, закінчуючи цей вірш, звертається до вищих класів не з благанням про жалість, а зі словами гніву та помсти.

До чартизму свого часу примикав і поет Томас Купер – син маляра, який замолоду працював шевцем. У чартистському русі Т. Купер спочатку йшов за О’Коннором, якого оспівав у вірші “Лев свободи”. Але потім перейшов до прибічників “моральної сили” і, нарешті, до християнського соціалізму. У 1877 р. вийшла збірка його віршів. Найбільшою популярністю користується поема “Чистилище самогубців”, написана під час дворічного ув'язнення. [18] Загальна схема поеми, яка описує відомих у історії самогубців, створена під впливом Данте, деякі деталі в описі загробного світу запозичені у Дж. Мільтона, а у жанрі і мові поеми яскраво виражений вплив революційного романтизму Дж. Байрона.

Протягом півтора десятиліть свого існування поезія чартистів зазнала докорінних змін. Навіть її народження пов'язане з двома традиціями: з традицією народної робочої поезії і з поетичної традицією революційного романтизму. Чартистські поети й письменники не обмежувалися критичним зображенням буржуазного суспільства, але закликали пролетаріат виборювати його перебудову. Це дозволило їм вперше за час розвитку англійської літератури створити образ пролетаря – борця за соціальну справедливість.

 

 

РОЗДІЛ 2.  Вплив Джорджа  Гордона Байрона на розвиток англійської  літератури

 

1. Біографія Джорджа Байрона

Джорж Гордон Ноель Байрон народився 2 січня 1788 року у Лондоні. Мати поета Кетрін Гордон Гайт була дочкою багатих і знатних шотландських поміщиків. Батько Байрона помер у Франції в 1791 році, рятуючись від численних кредиторів. Після його смерті Байрон з матір’ю довгий час жили в шотландському містечку Ебердіне. Його дитинство було самотнім і сумним. Гордий хлопчик важко переживав вроджену кульгавість і соромився бідності. Часто страждав від незаслужених докорів запальною і неврівноваженою матері. Тому рано пристрастився до читання, особливо до історичних творів.

Мати Байрона все  для того, щоб дати йому якісну освіту, помістивши в одну з кращих закритих шкіл в Херроу в 1798 році. П’ять років, проведених у школі, були набагато світлішими і радіснішими для Дж. Байрона, ніж роки, проведені з матір'ю.

У 1798 році помирає двоюрідний дід Джоржа – лорд Вільям Байрон – власник декількох маєтків, носій титулу пера, і за відсутності у нього прямих спадкоємців по чоловічій лінії, всі титули і маєтки перейшли Джорджу. [1]

Восени 1805 року він стає студентом Кембриджського університету, де провчився три роки. За період навчання Джордж удосконалював свої знання іноземних мов, дуже багато читав, особливо філософів і істориків XVII –XVIII ст., вивчав вітчизняну та європейську літературу.