КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

    ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

    КУРСОВА РОБОТА

    _{Тема «Банківська система. Суть, функції, ознаки»}

    _{Київ 2010}

    ЗМІСТ

    ВСТУП 3

    РОЗДІЛ 1

    Теоретичні  положення банківської системи                                                           

    1.1. Сутність банківської системи, її  цілі, та рівні 5

    1.2. Функції та ознаки банківської системи,  їх взаємозв’язок 9

    1.3. Банки як провідні суб’єкти банківської системи, види та функції банк 18

    РОЗДІЛ 2

    Стан  банківської системи в Україні                                                                  

    2.1. Особливості банківської системи  в Україні

    2.2 Напрями розвитку банківської  системи в Україні

    2.3 Проблеми розвитку банківської системи в Україні

    РОЗДІЛ 3

    Шляхи вдосконалення банківської системи в Україні

    ВИСНОВКИ                                   

    СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ    

    ДОДАТКИ                                                
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

    Банківська система відіграє надзвичайно важливу роль в становленні ринкової економіки України. Становлення ринкових умов господарювання в Україні зумовило перехід до дворівневої банківської системи. Кредитування населення України в сучасних умовах є надзвичайно важливим питанням через те, що соціально-економічний рівень його життя дуже низький.

    Проблема  розвитку банківської системи України має не стільки теоретичне, скільки суто практичне значення. Уже в 1991 р. — році проголошення курсу на незалежність — Україну охопила глибока інфляція, наслідки якої мають вплив на перебіг економічних процесів й сьогодні.

    Актуальність  теми: ефективно діюча банківська система здатна закумулювати значні фінансові ресурси і за сприятливих умов інвестувати їх у виробничий сектор економіки, який є матеріальною базою економічного зростання суспільства і підвищення добробуту народу. З іншого боку, ця система несе в собі небезпеку підвищеного ризику, зумовленого специфікою банківської діяльності. Враховуючи особливу роль банків у системі економічних відносин, особливого значення набуває проблема забезпечення їх фінансової стійкості, що можливо лише за умови ефективного комплексного регулювання їх діяльності.

     Комплексний підхід передбачає своєчасне об’єктивне визначення рівня фінансової стійкості  комерційних банків на певному етапі, а також вжиття відповідних заходів,  як з боку самого банку так і Національним  банком України.

    Метою курсової роботи є висвітлення складових банківської системи, їх взаємозв’язку, проблеми як банківської системи в цілому, так і її складових.

    Відповідно  до мети роботи постають такі завдання:

• проаналізувати сучасний стан банківської системи, визначити недоліки структури банківської системи;
• визначити шляхи вдосконалення та виробити рекомендації щодо створення стійкої, гнучкої й ефективної банківської системи;
• визначити сучасний стан та перспективи розвитку банківської системи.
• визначити перспективи розвитку банківської системи України ;

    Банком  є установа, створена для притягнення  грошових засобів і розміщення їх від свого імені на умовах повернення, платності і терміновості.

    Банки приймають і розміщують грошові  вклади, привертають і надають  кредити, здійснюють розрахунки по дорученню  клієнтів і банків-кореспондентів і  їхнє касове обслуговування, вчиняють інші, не суперечні законодавству і передбачені їхніми статутами операції, починаючи від ведення рахівниці і кінчаючи наданням консультаційних послуг. Ці операції можуть проводитися як в карбованцях, так і в іноземній валюті. В той же час необхідно мати на увазі, що закон забороняє банкам здійснювати діяльність в сфері матеріального виробництва, торгівлі матеріальними цінностями, всіх виглядів страхування.

    Як  і в інших країнах, банки на Україні не відповідають по зобов'язанням  держави, а держава по зобов'язанням  банків, окрім випадків, передбачених законодавством, або коли банки і держава приймають на себе таку відповідальність.

    Об’єктом дослідження є банківська система в цілому, а також банківська система в Україні.

    Предметом дослідження є роль банківської системи в національній економіці.

    Методологічну та інформаційну основу в проведенні дослідження склали вітчизняні та зарубіжні  публікації з питань банківської  системи та банківської діяльності, періодичні видання, а також Закони України з питань банківської  діяльності, законодавчі правові акти, статистичні відомості Національного Банку України, законопроекти України щодо правового забезпечення банківської діяльності, статистичні матеріали.

    Структурно  робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної джерел та додатків. В першому розділі висвітлено теоретичні основи банківської системи, у другому – особливості банківської системи в Україні, у третій- шляхи вдосконалення банківської системи в україні. Загальний обсяг роботи – сторінки. Список літератури містить –   найменування

    РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

    1.1. Сутність банківської системи, її цілі та рівні

    Функціонування  національної економіки як ринкової системи тісно пов’язане з  таким  поняттям, як банківська система. 

    Функціональна специфіка діяльності банків зумовлює необхідність організаційно-правового виділення їх у самостійну, відносно замкнуту структуру, яка називається банківською системою.

    Банківську  систему в літературі часто трактують  як просту сукупність банків, що функціонують в економіці країни[1]. При такому підході до визначення сутності банківської системи вона являє собою механічне об’єднання банків, що не має заздалегідь окреслених цілей, своїх специфічних рис і не виконує самостійних функцій.

    Насправді це не так. Банківська система має своє особливе призначення, свої специфічні риси і функції в економіці, які не просто повторюють призначення і функції окремих банків. Виникає банківська система не внаслідок механічного поєднання окремих банків у випадкову сукупність, а будується за заздалегідь виробленою концепцією, у межах якої відводиться певне місце кожному виду банків і кожному окремому банку.

    Так, прийнятий у 1991 р. Закон України «Про банки і банківську діяльність» перш ніж визначити, які банки можуть бути в Україні і як вони повинні функціонувати, зафіксував концептуальне положення, що банківська система України має бути дворівневою, установив, які банки належать до кожного з рівнів і яким буде механізм зв’язків між ними.

    Тому  більш правомірним видається  формулювання банківської системи як законодавчо визначеної, чітко структурованої та субординованої сукупності фінансових посередників, які здійснюють банківську діяльність на постійній професійній основі і функціонально взаємозв’язані в самостійну економічну структуру.

    Самостійність банківської системи як економічної  структури має подвійне спрямування:

• відносно окремих банків як її структурних елементів;
• відносно інших подібних великих систем, які функціонують в економіці паралельно з банківською.

    Відносно  окремих банків самостійність системи проявляється у специфічних цілях та функціях її порівняно з цілями та функціями банків.

    Головною  ціллю діяльності окремих банків є одержання прибутку. Стосовно банківської  системи ця ціль не просто не збільшується пропорційно кількості банків, що входять до системи, а взагалі переміщується на другий план, залишаючись лише ціллю окремих банків. На перше місце в системі виходять цілі:

• забезпечення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності з метою узгодження інтересів окремих банків із загальносуспільними інтересами.

      Ця ціль вступає в певну  суперечність із забезпеченням  прибутковості як ключовою ціллю  комерційних банків;

• забезпечення надійності і стабільності функціонування окремих банків та банківської системи в цілому з метою стабілізації грошей та безперебійного обслуговування економіки.

    Жодна з цих цілей не під силу окремому банку, яким би економічно могутнім він  не був. Тільки скоординоване об’єднання їх у систему, зорієнтовану на зазначені  цілі, робить досягнення їх реальним.

    Рівні банківської системи

    Дворівнева  побудова — ключовий принцип побудови банківських систем у ринкових економіках, їх вирішальна якісна ознака, що безумовно відрізняє їх від інших систем. Однорівнева побудова можлива лише в тоталітарних економіках, де достатньо створити один державний банк і він може здійснювати на адміністративно-командних засадах і емісійно-касову функцію, і кредитно-розрахункове обслуговування господарської клієнтури, як це, по суті, було в СРСР. Не було двох рівнів банків і в докапіталістичних, слаборинкових економіках, коли кожний банк виконував весь набір функцій — і емісійно-касових, і кредитно-розрахункових. Там були або механічна сукупність слабо пов’язаних між собою окремих банків (у докапіталістичні епохи), або єдиний монобанк, що являє собою замкнуту систему, адекватну загальноекономічній системі (як у СРСР). Такий монобанк повністю позбавлений суто ринкових принципів функціонування — рівноправності сторін, взаємовигідності їх співробітництва, конкуренції на грошовому ринку, самофінансування, комерційного розрахунку, ринкових методів формування процента, валютного курсу тощо. У таких умовах справді не було потреби в центральному банку як органу, що поєднує решту банків у систему.

    При дворівневій побудові на першому рівні перебуває один банк (або кілька банків, об’єднаних спільними цілями і завданнями, як, наприклад, ФРС у США). Такій установі надається статус центрального банку. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері, насамперед підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи. Хоч ці завдання вирішуються з участю всіх банків, проте успіх може бути досягнутий тільки при відповідній координації зусиль кожного з них. Покладається така координація на центральний банк, для чого він законодавчо наділяється відповідними повноваженнями.

    На  другому рівні банківської системи перебуває решта банків, які в Україні заведено називати комерційними банками[3].

    На  відміну від центрального комерційні банки покликані обслуговувати  економічних суб’єктів — учасників  грошового обороту: фірми, сімейні  господарства, державні структури. Саме через ці банки банківська система обслуговує народне господарство відповідно до завдань, що випливають з грошово-кредитної політики центрального банку. Тому комерційні банки можна розглядати як фундамент усієї банківської системи, вершиною якої є центральний банк (рис. 1.1).

    Рис. 1.1. Схема побудови банківської системи

    Банки другого рівня відносно один одного є економічно самостійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони юридично й економічно відокремлені і будують свою діяльність на комерційних засадах з метою одержання прибутку. Заради прибутку вони обслуговують своїх клієнтів, зазнаючи при цьому великих ризиків: кредитних, процентних, валютних тощо.

    Дворівневість банківської системи характеризується також чітким законодавчим розмежуванням  прав і обов’язків кожної ланки  системи.

    У багатьох країнах центральному банку  надано право ліцензування банківської  діяльності, право встановлювати економічні нормативи щодо діяльності комерційних банків, здійснювати тією чи іншою мірою нагляд і контроль за банками. З іншого боку, закони обмежують права центральних банків у комерційній діяльності, забороняють, зокрема, їм обслуговувати господарську клієнтуру. Цим комерційні банки захищаються від конкуренції з боку більш сильного — центрального — банку, забезпечуються їхні права як банків другого рівня. 
 
 
 
 

    1.2. Ознаки та функції банківської системи. Їх взаємозв’язок

    Функції банківської системи як самостійної структури виразно відрізняються від функцій окремих банків.

    Банківська  система спроможна виконувати три  такі функції[2]:

• трансформаційну;
• створення платіжних засобів та регулювання грошового обороту (емісійну);
• забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна).

    Трансформаційна функція банківської системи базується на аналогічній функції окремих банків. Проте вона не є сумою механічного складання подібної функції всіх банків, що входять у систему. У масштабах системи виникає якісно нова функція трансформації — більш масштабна, більш глибока, більш завершена й ефективна, ніж сума трансформаційних потенціалів окремих банків. Це зумовлюється двома обставинами:

    по-перше, в трансформаційний процес активно включається центральний банк. Як банк банків він активно здійснює всі види трансформаційних процесів на міжбанківському рівні. Через механізми рефінансування (кредитні аукціони, кредитування через «облікове вікно», «ломбардне вікно», пряме кредитування окремих банків тощо) центральний банк трансформує ресурси грошового ринку і за строками, і за розмірами, і за ризиками, і в регіональному аспекті, та ще й у більших масштабах, ніж окремі комерційні банки. Він завершує трансформаційні процеси в межах усього грошового ринку, розпочаті безпосередньо комерційними банками;

    по-друге, система істотно підвищує трансформаційний потенціал вузькоспеціалізованих банків. Умонтовані в систему, вони дістають можливість виконувати цю функцію в кооперації з універсальними банками. Якщо банк, як, наприклад, Ощадбанк України, спеціалізується на депозитних операціях, то в складі системи він може запропонувати мобілізовані кошти банкам, що виконують кредитні операції. Спільно, як складові системи ці банки можуть забезпечити весь комплекс трансформації грошового капіталу на ринку.

    Функція створення платіжних засобів  і регулювання грошового обороту (емісійна) полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. Іншими словами, банківська система управляє пропозицією грошей.

    Це  ключова функція банківської  системи. У її виконанні беруть участь усі ланки системи — центральний банк, усі банки другого рівня. Вона стосується усіх напрямків банківської діяльності, насамперед кредитної.

    Ця  функція банківської системи  якісно відрізняється від аналогічної  функції окремого банку. Кожний окремий  банк потенційно спроможний брати участь у формуванні пропозиції грошей і заінтересований розширювати цю свою діяльність, оскільки вона дає йому додаткові доходи. І тільки система може визначити межі цієї діяльності, що адекватні попиту на гроші, і ввести в ці межі емісійну функцію кожного банку. Це досягається методами та інструментами грошово-кредитної політики центрального банку, реалізацію якої здійснює система в цілому.

    Функція забезпечення стабільності банківської  діяльності та грошового ринку (стабілізаційна) пов’язана з надзвичайно високою ризикованістю банківської діяльності. Банки, на відміну від інших економічних суб’єктів, криють у собі підвищену загрозу дестабілізації власної діяльності, розладу усього грошового ринку, провокування загальноекономічної кризи. Тому кожний окремий банк не може виконувати стабілізаційної функції, а скоріше навпаки.

    Як  посередники на грошовому ринку, банки функціонують переважно за рахунок чужих капіталів —  акціонерного капіталу, залучених коштів вкладників та позичок інших банків. Тому вони перебувають під постійним контролем і тиском з боку великої кількості клієнтів та акціонерів, дії яких визначаються не тільки економічними розрахунками, а й чутками, очікуваннями, припущеннями. Тому над банками постійно висить загроза паніки, яка може викликати обвальне вилучення депозитів та банкрутство, якщо цей процес своєчасно не зупинити. Крім того, під тиском своїх кредиторів і власників банки змушені вкладати капітали у високодохідні, але низьколіквідні активи, ризикуючи втратити довіру вкладників і викликати паніку. Забезпечити високу довіру до банків — завдання не тільки окремих банків, а й усієї банківської системи.

    Як  посередники грошового ринку, банки  повинні брати на себе всю відповідальність перед інвесторами за економічні ризики своїх позичальників. Банки потенційно, завдяки широким масштабам своєї діяльності, здатні роззосередити (диверсифікувати) ці ризики і максимально пом’якшити їх для інвесторів. Проте реального успіху в цьому можна досягти лише за умови, що це завдання буде вирішуватися зусиллями всієї банківської системи. Тільки банківській системі в цілому під силу створити дійовий механізм страхування банківських ризиків і банківських депозитів.

    Виконання банківською системою стабілізаційної  функції проявляється двояко:

• у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх її ланок — від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;
• у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

    На  цій підставі створюються спеціальні механізми забезпечення стабільності банківської діяльності, які включають:

• страхування банківських ризиків, передусім кредитних;
• страхування банківських депозитів, насамперед фізичних осіб;
• створення внутрішньобанківських резервів для покриття збитків від кредитних ризиків;
• створення механізму обов’язкового резервування банківських депозитів;
• централізоване встановлення економічних нормативів з тих напрямів банківської діяльності, які пов’язані з найбільшими ризиками;
• створення централізованого нагляду і контролю за банківською діяльністю;
• створення механізму централізованого рефінансування комерційних банків;
• узаконення різних механізмів централізації банківського капіталу (створення консорціумів, картелів, трестів, концернів, холдингів).

    У цих заходах виявляється організаційно-правове  забезпечення стабілізаційної функції  банківської системи. Кожний із них  може бути реалізований лише в межах  системи і є специфічним інфраструктурним елементом, що перетворює сукупність банків у якісно нове явище — банківську систему.

    Ознаки  банківської системи

    Банківська  система взаємодіє з іншими системними структурами, з якими вона створює  як підсистема більш загальне утворення  — економічну систему в цілому. Це, зокрема, бюджетна система, податкова система, валютна система, торговельна система тощо. Порівнюючи банківську підсистему з іншими, можна виявити в ній риси, які спільні для їх усіх, що підтверджує її системний характер, а також суто специфічні риси, які підкреслюють її банківську специфічність.

    До  таких загальних рис можна  віднести:

• поєднання багатьох однотипних елементів, які підпорядковуються однаковим цілям.

    У банківській системі такими елементами є окремі банки; однаковість цілей  усіх банків виявляється в боротьбі кожного з них за прибутковість і ліквідність;

• динамічність системи.

    Банківська  система постійно розвивається, адаптуючись  до зміни економічної ситуації в  країні. Так, з початком ринкової трансформації  економіки Україна адаптувала свою банківську систему відповідно до вимог ринку і продовжує її вдосконалювати в міру побудови ринкової економіки: зростає кількість банків, удосконалюються методи банківської діяльності, розширюється коло їх операцій тощо;

• закритість системи.

    Банківська  система є системою «закритого типу», що проявляється в концентрації уваги її суб’єктів переважно на специфічній діяльності, пов’язаній з грошовою сферою. Наприклад, банкам в Україні заборонено займатися виробничою діяльністю, торгівлею, страховою справою тощо. З іншого боку, суб’єктам інших систем заборонено вести суто банківську діяльність. Більше того, багато банківської інформації є за законом банківською таємницею і не може розголошуватися чи передаватися в інші системи;

• саморегуляція системи.

    Банківська  система теж має здатність до самонастроювання, саморегулювання: якщо один із банків банкрутує, його «нішу» негайно займають інші банки; якщо змінюється економічна ситуація в країні, банки негайно адекватно змінюють методи діяльності, як це сталося в Україні в період гіперінфляції 1992—1994 рр., коли всі банки перетворилися в універсальні, щоб вижити.

    До  специфічних рис, які характерні тільки для банківської системи  і виділяють її з ряду інших, можна  віднести:

• дворівневу побудову;
• поглиблене централізоване регулювання діяльності кожного банку окремо і банківської діяльності в цілому;
• централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів;
• наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну взаємодію окремих банків;
• гнучке поєднання високого рівня централізованої керованості банківської системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку, що входить у систему.

    Централізоване  регулювання банківської діяльності як специфічна ознака банківської системи визначається насамперед її регулятивною функцією. Певний вплив на цю ознаку має також емісійна функція банківської системи.

    Проблема  ризиків — одна з найбільш складних і загрозливих у банківській  діяльності. Втрати від ризиків — це не тільки збитки окремих банків, а й втрати багатьох їх клієнтів — юридичних і фізичних осіб, це потрясіння всієї економічної системи. Тому боротьба з ризиками — це завдання не тільки окремих банків, а й усієї банківської системи. Ця обставина закріплена в банківському законодавстві всіх країн, яке передбачає систему заходів щодо нормування, обмеження, страхування та контролю банківської діяльності. Реалізація цих заходів покликана забезпечити стабільну, безперебійну роботу кожного банку другого рівня і здійснюється під наглядом та за участі центрального банку й інших законодавчо уповноважених органів.

    Централізоване  регулювання руху банківських резервів зумовлюється насамперед емісійною  функцією банківської системи.

    Усі комерційні банки зобов’язані зберігати свої вільні резерви (кошти) на рахунках у центральних банках, а останні мають право контролювати і регулювати рух коштів за цими рахунками. При появі у комерційних банків надмірних резервів, які загрожують надмірним зростанням пропозиції грошей і порушенням кон’юнктури ринків, центральний банк має право частину їх заблокувати, підвищити норму обов’язкових резервів і, звузивши цим можливості комерційних банків, надавати кредити та створювати нові депозити. Якщо ж потрібно збільшити обсяги банківських резервів і розширити кредитні можливості комерційних банків, центральний банк знижує цю норму і навіть може надавати останнім у позичку додаткові резерви. У такому випадку в комерційних банків збільшується кредитний потенціал, можливості створювати нові депозитні гроші, що зумовлює збільшення пропозиції грошей.

    Створення єдиного для всіх банків замкнутого на центральний банк і регульованого  ним механізму руху банківських  резервів є визначальною організаційно-правовою ознакою банківської системи як особливої структури.

    Наявність загальносистемної інфраструктури, яка має міжбанківське призначення, забезпечує координацію та об’єднання зусиль банків як суб’єктів—посередників грошового ринку.

    Мова  йде про створення мережі міжбанківських розрахункових центрів (розрахункових палат, клірингових центрів), системи міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредиту, міжбанківського зв’язку, центрів технічного і технологічного обслуговування, інформаційних та навчальних центрів, створення міжбанківських фондів страхування депозитів, загальних банків даних щодо кредитоспроможності позичальників тощо. Важливим елементом такої системостворюючої інфраструктури є банківські асоціації, спілки та інші об’єднання. Самі не будучи банками іне обмежуючи прав банків-членів, вони виконують різноманітні функції в інтересах усіх банків: представляють і захищають спільні інтереси комерційних банків перед центральним банком, урядом, парламентом; організовують інформаційне, консультаційне, правове обслуговування банків-членів тощо.