Демократія як спосіб функціонування політичної системи суспільства

      МІНІСТЕРСТВО  НАУКИ ТА ОСВІТИ УКРАЇНИ 
 
 
 
 
 
 

      Кафедра політології та права 
 
 
 
 
 

      Контрольна  робота з дисципліни «Політологія»

      на тему: «Демократія як спосіб функціонування політичної системи суспільства» 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Виконала:                  

      Перевірив  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      2011 р. 
 
 
 
 

      План

      Демократія: сутність, виникнення та етапи її розвитку.

      Принципи, ознаки та сучасні концепції демократії.

      Формування  сучасного демократичного суспільства в Україні.

      Список  використанної літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      1.Демократія: сутність, виникнення  та етапи її  розвитку. 

      Демократія  – це політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. Управління здійснюється народом або його представниками.

      Демократія  бере свое коріння ще у родовому ладі. Можна виділити наступні історичні форми демократії:

      1. Первісна общинна демократія – військова, племінна демократія переддержавних етапів політичного розвитку людства. Вони виникають разом з появою самої людини. Через родові форми демократії пройшли всі народи. Її характерні риси:

• Рівне право голосу при виборі обо зсуві своїх вищих керівників усух членів спільноти.
• Вища влада – зборі усіх дорослих представників спільноти. На них обиралися чи зсувалися керівники та вирішувалися найваждивіші питаня спільноти.
• Збори проходили відкрито и враховувалася думка кожного члена спільноти.
• Рішення на таких зборах приймалися за принципом одноголосності.
• ґрунтувалася на кровно-родинних зв´язках, загальній власності, низькій щільності й відносній нечисленності населення, примітивному виробництві.
• Не було чіткого поділу управлінської й виконавської праці и спеціального апарата керування й примусу.
• Основна сфера відносин між людьми регулювалася звичаями й табу. Влада рад і керівників трималася на моральному авторитеті й підтримці одноплемінників.

      Це  була досить примітивна демократія, або  общинне самоврядування. Подібні  форми демократії існували в стародавніх  греків, германців і інших народів. З розвитком виробництва й  суспільного поділу праці, ростом населення, появою приватної власності й поглибленням соціальної нерівності первісна демократія поступилася місцем авторитарним  формам правління.

      2. Антична демократія. Державні форми демократії добре відомі античному світу. В Стародавній Греції демократія визначалася як особлива форма держави-полісу, при якій владою належить всім громадянам, що користуються рівними правами на управління державою. Класичною формою такої держави була Афінська республіка. Вона виникла в V в. до н.е. Ідеї виборності й підконтрольності правителів, добровільної згоди підкорятися владі закону, одержали масове поширення.

      Характерні  риси:

• Пряма демократія. Головним інститутом влади служили Народні збори. Саме на них формувалася загальна воля, приймалися закони й рішення.
• Держава складалася з однорідних у класовому, етнічному й релігійному відношеннях громадян.
• Не існувало чіткого поділу приватного й громадського життя. Індивід ототожнював себе з полісом і прийнятими більшістю рішень.
• Підпорядкування індивіда авторитету співтовариства.
• Створення сприятливих умов для участі громадян у керуванні справами держави. Антична модель народовладдя як демократія не тільки проголошувала рівність політичних прав, але й забезпечувала більш-менш рівні соціальні умови.
• Тиранія більшості. Влада Народних зборів нічим не обмежувалася и не рідко перемагала закон.

      3. Середньовічні форми  демократії  містах-республіках реалізувалися в формі народних зборів феодального і феодально-теократичного типу. Передумови: Під впливом християнства в середні століття затвердилися ідеї про те, що монарх і влада в цілому повинні служити своєму народу й не вправі порушувати закони, що випливають із Божественних заповідей, моралі, традицій і природних прав людини. Великий вплив на підготовку сприятливого духовно-морального ґрунту для демократії зробили середньовічні релігійні рухи – «соборний рух» у католицькій церкві, що виступає проти незалежності церковних авторитетів від мирян, християнської громади, а також протестантська реформація, що бореться за ліквідацію твердої церковної ієрархії й за затвердження в середовищі віруючих демократичних ідеалів раннього християнства.  

      4. Класична ліберальна  демократія. Сучасні демократичні системи беруть свій початок від форм правління, які виникли в кінці ХVIIIст. під прямим і різностороннім впливом лібералізму. Ця ідейна і політична течія виступила під прапором свободи особистості, захисту її від державної тиранії. Батьківщиною ліберальних ідей і місцем першого практичного втілення багатьох із них є Англія. Ідеї і практика лібералізма довгий час не співпадали з демократією, як теорією, так і рухом. Ідеологи раньої ліберальної демократії - Джон Локк, Шарль-Луі Монтеск’є та інші - були стурбовані не забезпеченням усіх громадян рівними політичними правами і привабленням їх до управління державою, а мали метою огородити клас власників, а часто і аристократію від свавілля з боку монарха, ліквідувати феодальні обмеження, які заважали приватно-підприємницькій діяльності.

      Недовірливе відношення лібералізму до мас, вплинуло на ліберальну демократію, яка виявилася як би сплавом ліберальної ідеї обмеження свавілля влади за допомогою індивідуальних прав і демократичного принципу народного суверінітету. В цілому ж цій моделі демократії в її класичному варіанті (ХІХ ст.-початок ХХ ст.) притаманні слідуючі характерні риси:

• Ототожнювання народу як суб’єкта влади з власниками – чоловіками, відбираючи виборче право у нижніх верств населення та жінок.
• Індивідуалістичність визнання особи первинним головним джерелом влади, пріорітет прав особи над законами держави. Права особи в цілях захисту закріплюються в конституції, виконання якої контролює незалежній суд.
• Узкополітичний, формальний характер демократії, який випливає з вузького, негативного розуміння свободи, як відсутності примусу, обмежень.
• Парламентаризм, переважання прадставницьких форм політичного впливу.
• Обмеження компетенції і сфери діяльності держави, переважно охороною громадського порядку, безпеки і прав громадян, соціального миру і т.д., його невтручання у справи громадського суспільства, економічні, соціальні і духовно- моральні процеси.
• Розділення влади, створення стримок і противаг, як умов ефективного контролю громадян над державою, запобігання зловживання владою.
• Обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення індивідуальної і групової автономії, і свободи. Меншість повинна підкорятись більшості лише в суворо визначених питаннях, за межами яких вона повністю вільна. Меншість вправі мати свій погляд і відстоювати його у рамках закону, незважаючи на прийняті більшістю рішення.

      Ці  та інші риси ліберальної демократії свідчать, що вона стала  значним кроком вперед на шляху визволення людини, поваги її гідності. В той же час ця доктрина демократії, в своєму класичному варіанті, вельми далека від ідеалу народовладдя. В якості недоліків класичної ліберальної демократії можна відмітити:

• Соціально-класова обмеженність.
• Формальність, і як наслідок, декларативність демократії для бідних, соціально-незабезпечених верств населення, її перевтілення із народовладдя в змагання грошових мішків.
• Обмеженість сфери демократії і політичної участі особи.
• Применшення ролі держави в управлінні суспільством і в укріпленні соціальної справедливості.
• Надмірний ціннісний індивідуалізм, ігнорування природи людини, її належності до різноманітних соціальних груп.

      Практичною  відповідністю на недоліки класичної ліберальної демократії стали робітниче, соціалістичне, комуністичне та інші рухи, а також нові, в чомусь протилежні лібералізму демократичні доктрини і спроби впровадити їх вжиття. 

      5. Колективістська  демократія. Подолати недоліки ліберальної демократії і здійснити справжнє народовладдя пробує доктрина і реальна модель колективістської демократії. Ця доктрина грунтувалася на марксистському класовому підході – вона розглядалась як антитеза “буржуазної демократії”. Загальнолюдська цінність ліберальної демократії відкидалась. Ставилась мета подолати властивий тогочасному сіспільству значною мірою формальний характер свободи. Цей тип демократії теоретично достатньо опрацьований. Спроби його практичного здійснення, зробленні перш за все в країнах державного соціалізму, не мали успіху. Але вони значно збагатили теорію і практику демократії. Видатні представники колективістської демократії - Руссо, К.Маркс, В.Ленін, К.Шмітт.

      Не  дивлячись на значні відмінності, різноманітні колективістські теорії мають ряд загальних рис:

• Колективізм в трактовці народу, визнання народу одним цілим, яке має об’єктивні, існуючі ще до свого визнання, загальний інтерес і волю.
• Відсутність протирічь всередині народу, розглядання політичної опозиції як патології.
• Колективістське (близьке до античного) розуміння свободи, як активна, рівноправна участь громадян у справах усієї держави і суспільства.
• Тоталітарність, всепроникаючий абсолютний характер влади, яка насправді здійснюється вождями від народу, повна беззахисність меншості.
• Усунення самої проблеми прав людини.
• Всезагальнополітична мобілізація.
• Декларування соціальної демократії.

      Отже, навіть як доктрина “пролетарська  демократія” була хибна за своїми принциповими засадами, означала відхід від справді демо-кратичних традицій і тогочасних здобутків людської цивілізації, від-кривала шлях до встановленя тоталітарних диктатур, відчуження народних мас від влади. Не випадково проти цієї доктрини виступав марксист-європеєць К.Каутський, за що був звинувачений В.Леніним у ренегатстві. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      2. Принципи, ознаки  та сучасні концепціі  демократії. 

      Принципи  демократії — незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єктів демократії.

      Визнання  міжнародною спільнотою основних принципів демократії пояснюється прагненням зміцнити міжнародну анти-тоталітарну політику. 

      Основні принципи демократії:

• Політична свобода — свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад. Свобода має первинне призначення — на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівноправність;
• Рівноправність громадян — означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найважливіший аспект рівноправності — рівність прав і свобод чоловіка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;
• Виборність органів держави і постійний контакт із ними населення — допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права;
• Поділ влади — означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності:
• Прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості — означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості — етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;
• Плюралізм — означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм — множинність партій, суспільних об'єднань тощо з різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значення для сучасної демократії.

      Основні ознаки демократії

      1. Демократія має державний характер:

• виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень;
• забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;
• проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.

      2. Демократія має політичний характер:

• передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок — партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань. Демократія виключає державну цензуру та ідеологічний диктат.

Законодавства розвинутих західних держав закріплюють  низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм:

1) загальне  право голосу;

2) рівність при виборах;

3) таємне  голосування;

4) прямі  вибори тощо.

• ґрунтується на політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.

      3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян — економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само — й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини.

      4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства — до всіх суб'єктів політичної системи  і, насамперед, до державних органів — засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту.

      5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки. Арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд. 

      Сучасні концепції демократії 

      Теорія  партисипаторної, учасницької демократії, найнаближеніша до уявлень про демократію як владу народу, що здійснюється ним безпосередньо. В основі цієї концепції — переконання про здатність громадян не лише брати участь у виборах, референдумах, плебісцитах, а й безпосередньо у політичному процесі — у підготовці, прийнятті та впровадженні владних рішень. її прихильники вірять у те, що людям притаманне раціональне начало, розуміння добра і зла, що вони здатні свідомо ухвалювати розумні рішення (це заперечували прибічники елітарної концепції). Ірраціоналізм та спонтанність поведінки мас, на що посилаються елітаристи, можна подолати у процесі підвищення освітнього рівня та компетентності народу.

      Оскільки  в сучасному складному суспільстві  неможливе здійснення прямої демократії в повному обсязі, то пропонувалося  створити таку політичну систему, яка  б поєднувала принципи прямої та представницької  демократії.

      На  низовому рівні — у трудовому колективі, закладі освіти, за місцем проживання, низових ланках управління, — має застосовуватися пряме народовладдя, тобто участь усіх громадян у прийнятті рішень, а на вищих рівнях доцільно покладатися, здебільшого, на принцип представництва. За таких умов відбуватиметься подолання політичного відчуження громадян, розвиток їх громадської активності, забезпечення ефективного контролю за політичними інститутами та посадовими особами.

      Такими  були сподівання й очікування авторів  теорії партисипаторної демократії. Проте в цій концепції, до речі, як і в інших, є чимало недоліків. Її критики небезпідставно вважають, що ухвалення важливих рішень широким колом нефахівців, які не несуть за ці рішення відповідальності, неминуче призведе до зниження їх якісного рівня та рівня інституційної відповідальності посадових осіб. Автори цієї теорії переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі в політиці без примусу, тобто без порушення їх свободи, адже відомо, що основна маса населення добровільно не бажає займатися політикою. 

      Теорія  елітарної демократії. Інших поглядів щодо суті політичної демократії дотримуються прибічники елітарної демократії, які наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні суспільством. Вони стверджують, що в будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається не лише як верства, котрій притаманні необхідні для управління якості, а й як захисниця демократичних цінностей, здатна стримувати властиві для мас ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм.

      Демократію  елітаристи розглядають як конкуренцію  потенційних керівників за довіру виборців; народові ж має належати лише право  періодичного, здебільшого електорального, контролю за складом еліти. Саме такий  тип правління, стверджують вони, є реальністю в сучасних суспільствах. А тому треба не боротися з ним, а запроваджувати в політичну практику такі механізми й інститути, які б забезпечили максимальну суспільну ефективність діяльності політичної еліти, її підконтрольність суспільству; сприяли б подоланню тенденції до її замкненості, олігархізації, відчуження від мас, формували б відкритість доступу і вступу до еліти представників усіх соціальних верств, можливість своєчасного й якісного її оновлення. Без цього неминуча поява в суспільстві таких негативних явищ як бюрократизація влади, переважний вплив на політику найпотужніших груп інтересів, наростання авторитарних тенденцій, послаблення легітимності влади внаслідок її відриву від громадян. 

      Теорія  плюралістичної демократії. Ця концепція є певним компромісом між теоріями учасницької й елітарної демократій. Критично переглянувши постулати класичної теорії демократії, плюралісти переконливо довели, що, за винятком загальносистемних процесів (національно-визвольні рухи тощо), народ не може бути єдиним суб'єктом політичної дії. Він складається з конкуруючих між собою груп інтересів і є вкрай неоднорідним. Тому неможливо досягти єдиного розуміння "народного блага" та сформувати "спільну волю" для його досягнення. За умов, коли в кожної людини та соціальної групи є власне розуміння добра й щастя та бачення шляхів їх досягнення, сучасна демократія не може бути просто владою народу, системою правління на основі його безпосереднього волевиявлення. Вона має бути складним механізмом артикуляції, представництва та узгодження інтересів і здійснюватися компетентними людьми.

      Призначення демократії, на думку плюралістів, полягає  насамперед у тому, щоб надати всім групам змогу висловлювати й захищати власні інтереси, створювати чимало незалежних центрів політичного впливу та соціальних противаг, які б не допускали узурпування влади найбільш могутніми суспільними групами, зокрема й політичною більшістю.

      Отже, плюралістична теорія розглядає  демократію як форму правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими економічними, соціальними, етнічними та іншими групами інтересів. Саме їх визнають генератором політики, центральним елементом демократичної політичної системи, що забезпечує реалізацію прав і свобод конкретної особи. Державу розглядають як арбітр, що забезпечує баланс інтересів і в такий спосіб здійснює вплив на все суспільство.

      Критики концепції плюралістичної демократії відзначають, що вона не змогла уникнути низки суперечностей. Йдеться, зокрема, про уявлення щодо рівноправності основних соціальних груп та їх впливу на прийняття політичних рішень і пов'язане з цим ідеалістичне трактування держави як нейтрального арбітра. Насправді, за словами критиків, держава завжди перебуває під впливом не всіх, а здебільшого найпотужніших групових інтересів. Окрім того, концепція не враховує потреби в подоланні відчуження мас від політики через розширення їх участі у прийнятті важливих рішень.

      Теорія поліархії, запропонована відомим дослідником демократії Робертом Далем є одніею з плюралістськких теорій. Саме поняття "поліархія" він впровадив для того, аби відтінити відмінність між демократичним ідеалом і демократичною практикою, й показати, що старі уявлення про демократизм політичного устрою не відповідають умовам сучасних складних суспільств. Р. Дал наголошує, що "поліархія" — це політичний устрій, який полягає в поширенні громадянства на відносно велику долю дорослого населення та внесенні до громадянських прав можливості бути в опозиції й голосувати проти найвищих посадових осіб. Необхідними для поліархії є такі інститути:

• здійснення влади виборними урядами;
• загальне виборче право;
• вільні та чесні вибори;
• право змагатися за здобуття урядових посад;
• свобода висловлювань;
• альтернативна інформація;
• наявність асоціацій, що діють автономно;
• наявність механізмів, що роблять владу відповідальною перед народом.

      Тобто, на думку Р. Дала, поліархія виявляється  в реалізації права громадян на всебічну інформацію, отриману з альтернативних джерел, та права на утворення незалежних від держави (автономних) асоціацій. З допомогою цих об'єднань (центрів впливу) громадяни можуть реалізувати свої інтереси. Через загальне виборче право і вільні та чесні вибори громадяни (в умовах демократичної "поліархії") можуть сформувати уряди з-поміж представників елітних груп, що конкурують за урядові посади, тобто забезпечити реалізацію ключової вимоги демократії — влада має формуватися за допомогою виборів. І врешті, що вкрай важливо, в поліархічному суспільстві діють механізми, що роблять владу відповідальною перед народом.

      Однак ці позитиви ще не означають, що вказані інститути поліархії є достатніми для найповнішого втілення демократії. Як наголошує Р. Дал, ці механізми мають певні недоліки:

      — не гарантують "легкої й енергійної громадянської участі в політиці";

      — "не дають певності, що уряди перебувають перед суворим контролем громадян";

      — "що політичні курси завжди відповідають бажанням більшості".

      І все ж, шукаючи шляхів удосконалення  демократії, необхідно, на думку Р. Дала, враховувати вже наявні досягнення поліархії. Найвагомішим є те, що, попри недосконалість, інститути поліархії все ж не допускають, аби уряд упродовж тривалого часу провадив політику, яка завдає шкоди інтересам більшості.

      Усі досі відомі спроби замінити поліархію  на більш демократичний режим  призводили не до розширення демократії, а, навпаки, до деспотизму. Жодна країна, наголошував Р. Дал, не змогла перейти від поліархії до "вищої стадії демократії, не створила демократичнішого від неї режиму". 

      Проаналізовані  нами демократичні теорії втілено (принаймні, в певних рисах) у практиці розбудови демократичних суспільств та вдосконалення механізмів функціонування демократичних систем. 
 
 
 
 
 
 
 
 

      3. Формування сучасного  демократічного суспільства  в Україні. 

      Розвиток  демократії в Україні:

• Поява у кінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. мережі громадсько-політичних організацій, товариств, клубів, що забезпечували поступ країни від тоталітарної однопартійності до демократії. Створення у 1989 р. Народного Руху України
• Оголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., що зробило ровиток демократичних процесів економічно, політично та соціально зобумовленою необхідністю. Винесення питаня про незалежність на референдум 1 грудня 1991р.
• Поява та розвиток національної ідеї.
• Формуфання нової політичної еліти та політихних партій.
• Запровадження процесів приватизації та розвиток бізнесу.
• Прийняття Конституції 28 червня 1996 р., що проголосила Україну демократичною, соціальною, правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека були визначені найвищими цінностями.
• Формування широкої мережі ЗМІ та профспілок.
• Підписання 21 лютого 2005 р. Трехрічного плану дій по наближенню Україні до європейських стандартів між Україною та Євросоюзом.
• Присвоеня Україні статусу країни х ринковою економікою, ша відкрило нові можливостї мїжнародних відносин та торгівлі.
• Поступове становлення громадянського суспільства.
• Залучення закордонніх експертів до основніх політичних подій.