Девиантное поведение детей. 2

ЗМІСТ

Вступ 2

Розділ 1. Теоретичні підходи до проблем девіантної поведінки 4

1. Поняття та сутність девіантної поведінки                       4
2. Типологія девіантної поведінки              14
3. Причини виникнення девіантної поведінки у дітей та молоді         21

Розділ 2. Соціальна  робота з дітьми девіантної поведінки          31

1. Особливості соціально-педагогічної роботи щодо профілактики            девіантної поведінки дітей та молоді              31
2. Методичні рекомендації щодо роботи з дітьми та молоддю з девіантною поведінкою              47

Список використаної літератури                   56

ВСТУП

Соціально-економічні зміни, що відбуваються в Україні в останні  роки, характеризуються кризою в економіці, науці, культурі, в сферах соціального  і духовного розвитку. Загострилися раніше приховувані потреба, бідність, інвалідність, національні та психологічні конфлікти, стресові ситуації, безробіття, алкоголізм і злочинність.

Під сумнів поставлено ідейні та моральні орієнтири попередньої епохи. Зростання соціальної напруженості та поглиблення економічної кризи торкнулися корінні основи життя всього населення, в тому числі дітей та підлітків.

Через занепад моральних  цінностей, негативний вплив зовнішніх факторів на сьогодні гострою проблемою для нашого суспільства залишається девіантна поведінка молоді. В більшості випадків поява такої форми поведінки пов’язана з особливостями взаємодії людини із навколишнім середовищем, соціумом. Адже як відомо саме оточення обумовлює формування особистості та визначає набір її соціальних ролей, а отже й визначає направленість її поведінки.

Також треба зазначити, що різко  зменшилася кількість людей, що працюють з дітьми. Скоротилася кількість дитячих клубів за місцем проживання, позашкільних установ, літніх таборів, практично відсутня база позаурочної роботи.

Через напруженості в економічній  сфері батьки менше уваги приділяють своїм дітям. Збільшується кількість  неповних сімей. У результаті багато діти та підлітки опинилися по суті в соціальному вакуумі, де вони нікому не потрібні. Знижується роль батьків у вихованні.

Актуальність  проблеми полягає в тому, що на даному етапі розвитку українського суспільства зростає число неповнолітніх з девіантною поведінкою, що виявляються в асоціальних діях (алкоголізм, наркоманія, порушення громадського порядку, хуліганство, вандалізм і ін.). У крайніх формах стали виявлятися жорстокість і агресивність. Різко зріс рівень злочинності серед молоді. З'являються все нові види поведінки, що відхиляється. Тому, ми маємо звернути увагу на дану проблему і знайти шляхи її вирішення.

Об’єктом нашого дослідження є девіантна поведінка дітей та молодді.

Предметом нашого дослідження є робота з дітьми та молоддю з девіантною поведінкою.

Мета дослідження: дослідити причини виникнення та шляхи усунення девіантної поведінки.

Завдання дослідження:

1. Визначити сутність  девіантної поведінки та причини її появи у дітей та молоді.

2. Дослідити та проаналізувати  як оточуюче середовище впливає на формування особистості.

3. Визначити шляхи профілактичної роботи з дітьми та молоддю, які схильні до девіантної поведінки та їхнім оточенням.

Отже, проблема девіації гостро постала перед сучасним суспільством і заслуговую великої уваги. У  профілактиці відхиляє поведінки підлітків  є ряд невідкладних завдань, що потребують свого вирішення.

Розділ 1. Теоретичні підходи до проблем девіантної поведінки

1. Поняття та сутність девіантної поведінки

Як суб'єкт соціальних відносин особистість характеризується соціальною активністю, здатністю впливати на оточення, змінюючи його і себе. Причому  активна діяльність особистості  лише тоді є продуктивною, коли вона узгоджується з культурними надбаннями суспільства, коли її поведінка взаємозв'язана  з оточуючими і має соціальний характер.

Соціальна поведінка — це дії людини стосовно суспільства, інших людей, до оточуючої природи і речей.

Діяльність і поведінка  особистості детермінується, тобто  обумовлюється, обмежується не лише внутрішнім механізмом мотивації, взаємодії  потреб, інтересів, цінностей особистості. Ззовні на поведінку людини впливають  існуючі у суспільстві норми.

За своїм характером соціальна поведінка, може бути найрізноманітнішою: альтруїстичною або егоїстичною, законослухняною або протизаконною, серйозною або легковажною, коректною або грубою і т. д. [17]

Поведінку особистості загалом  можна розглядати як взаємодію з  довкіллям, опосередковану її зовнішньою і внутрішньою активністю у формі  цілеспрямованої послідовності  вчинків. При цьому кожний вчинок особистості являє собою свідому  дію, акт морального самовизначення, в якому людина стверджує себе як особистість у ставленні до іншої людини, самої себе, соціальної групи або суспільства, життя  загалом [5].

За поведінкою особистості  можна визначати успішність її соціалізації, тобто процесу входження до різних спільнот людей. Слід зауважити, що важливою складовою процесу соціалізації людини є виникнення і розвиток уявлень  про правила поведінки, що співпадають  чи не співпадають з традиціями і  звичаями людської спільноти, про моральне чи аморальне, таке, що схвалюється  або засуджується, що дозволено або  заборонено тощо [2].

Як відомо, у формуванні особистості приймає участь велика кількість рушійних сил, факторів, тому створення єдиної моделі, яка здатна пояснити духовний світ кожної людини, шляхи його становлення, дуже складно. Суспільство добре функціонує, коли кожен індивід є інтегрованим у політичну, економічну та соціальну  сфери. Звичайно ж таки найбільший вплив  здійснює саме взаємодія з іншими людьми, тобто інтеграція саме в  соціальну сферу, адже ми ніколи не живемо ізольовано від інших, самі по собі, ми є представниками певної соціальної системи і виконуємо в ній  певні функції вступаючи в  контакт з різними її членами. При цьому індивід виступає як суб’єкт і водночас як об’єкт суспільної взаємодії.

Для того щоб реалізувати  свій внутрішній потенціал кожен  індивід повинен включитися в  середовище в якому це можна здійснити, а отже він повинен адаптуватися до нього, шляхом прийняття його норм, принципів і цінностей. Тобто  кожна людина повинна пройти шлях соціалізації.

Соціалізація особистості  – це процес набуття певного соціального  досвіду, оволодіння соціальними ролями, нормами, цінностями. Але слід пам’ятати, що людина не лише залучається до суспільного  життя, приймаючи його норми, а й  поступово набуває самостійність, автономність тобто розвиток в суспільстві  передбачає й індивідуалізацію. І  саме як окрема індивідуальність особистість  починає проявляти форми поведінки, що можуть відрізнятися від загальноприйнятих, виявляє девіантну поведінку. Дуже часто до таких дій спонукає людину саме суспільство встановлюючи заборони, які є неприйнятними для неї. [6]

Оцінка будь-якої поведінки  передбачає порівняння її з певною нормою (від лат. norma — точний припис, зразок). При цьому за норму можна  брати статистичну норму (особливості  поведінки, що властиві більшості людей  в популяції), соціальну норму (моральні, правові, професійно-організаційні  або інші вимоги до поведінки, що висуває  суспільство в певний період розвитку), норми психічного здоров'я, психологічну норму особистісного розвитку тощо.

Норма — це явище групової свідомості у вигляді уявлень, що поділяє група, та найчастіше висловлюваних  суджень членів групи про вимоги до поведінки з урахуванням їх соціальних ролей, що створюють оптимальні умови буття, з якими ці норми  взаємодіють та, відображаючи, формують його. Виділяють такі норми: правові, моральні, естетичні.[4]

Остання визначається по-різному  залежно від напряму психологічної  науки. Так, зокрема, в рамках ортодоксального  психоаналізу нормальна особистість  повинна мати сильне Его ("Я"), яке  б підтримувало в рівновазі прагнення  Ід ("Воно") і Супер-Его ("Над-Я"). Представники гуманістичної психології (А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл) вважають, що особистість має бути зорієнтована на са-моактуалізацію, тобто реалізацію свого духовного, творчого потенціалу, свободу і відповідальність.

За результатами порівняння з нормою визначають нормальну (таку, що відповідає нормі) і аномальну  девіантну поведінку особистості. [5]

Людина як особистість  формується під впливом системи  соціальних відносин, у яку вона включена. Особистість - носій свідомості з індивідуально-типовою структурою психологічних властивостей та якостей, що вибірково ставиться до навколишньої дійсності та виконує визначені  соціальні ролі. Поведінка особи  в суспільстві визначається сукупністю соціальних норм.

Соціальні норми обумовлені суспільним буттям та історичним розвитком  суспільства (держави), визначаючи цілі, межі, умови та форми поведінки  людей у значимих для життєдіяльності  суспільства або соціальних груп сферах, а також у конкретних ситуаціях, коли приймається усвідомлене рішення  діяти так чи інакше.

Соціальну норму визначають як "правило, вимогу суспільства до особистості, у яких визначений більш-менш точно обсяг, характер, а також межі можливого і припустимого в її поведінці" (Є.М. Пеньков). Ці правила і вимоги можуть бути закріплені в письмових джерелах (законах, статутах, документах і т. ін.), відображені в політичній і художній літературі. Однак закріпленням у письмових джерелах існування соціальної норми не вичерпується. Більшість норм об'єктивуються, виражаються зовні і доводяться до спільноти людей через погляди І переконання, зразки поведінки, що повторюються з покоління в покоління (мораль, звичаї, традиції) та відтворюються досить регулярно й у масовому масштабі.

Соціальні норми – продукт пізнання і переробки у свідомості людей інформації про минуле і теперішнє, про найбільш раціональні форми поведінки І діяльності, що виправдали себе на практиці і ведуть найкоротшим шляхом до корисного результату. "Виступаючи як потужні засоби соціальної регуляції поведінки, соціальні норми є "мостом", що пов'язує воєдино всі прояви особистості людини, її поведінки з найважливішими інститутами сучасного суспільства, його структурою, його вимогами" (М.І. Бобнєва). [1]

Під девіантною поведінкою (лат. deviatіo – відхилення) розуміють  систему вчинків чи окремі вчинки, які суперечать прийнятим у суспільстві  нормам і виявляються у вигляді  незбалансованих психічних процесів, неадаптованості, порушенні процесів самоактуалізації та ухиленні від морального й етичного контролю особистості  над власною поведінкою. [12]

Як зазначає О. В. Безпалько, серед українських та закордонних  дослідників немає єдиного погляду  на термін “девіантна поведінка”. Одні вважають, що йдеться про всі відхилення від схвалюваних суспільством соціальних норм, другі пропонують охоплювати цим поняттям тільки порушення правових норм, треті – різні види соціальної патології (алкоголізм, наркотизм, убивства). Зважаючи на це, в науковому обігу, крім дефініції “девіантна поведінка  особистості”, вживають й інші терміни, зокрема, аморальна поведінка, протиправна  поведінка, поведінка хворої людини та ін.

У практиці соціально-педагогічної діяльності дітей, за якими спостерігають  певні прояви девіації, характеризують як “важковиховуваних”, “педагогічно занедбаних”, непростосованих до школи, фрустрованих, “незручних”, “важких”, “безнаглядних”, “дискомфортних” тощо. [3]

Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою.

Девіантна поведінка —  поведінка, що відхиляється від прийнятих  у суспільстві ціннісно-нормативних  стандартів. Наприкінці XIX і початку XX століття були поширені біологічні і  психологічні трактування причин девіації. Італійський лікар Цезаре Ломброзо вважав, що існує прямий зв'язок між  злочинною поведінкою і біологічними особливостями людини. Особливе значення він додавав рисам обличчя. Американський лікар і психолог Вільям Шелдон підкреслював важливість будови тіла. Прихильники психологічного трактування пов'язували девіацію з психологічними рисами (нестійкістю психіки, порушенням психологічної рівноваги і т. п.). [17]

Найбільш повно проаналізував  проблему девіації з точки зору соціологічних  підходів відомий французький соціолог Е. Дюркгейм, який протягом всієї своєї  діяльності надавав особливого значенню вияву причин порядку та безладдя у суспільстві. Важливе місце  в аналізі девіантної поведінки  і теоретичних проблем суспільства  та особистості посідають поняття "норма" та "патологія", які  відображають нормальні та патологічні  стани суспільного життя. Розрізняти нормальне та патологічне вчений рекомендував з точки зору структурно-функціонального  стану суспільства. Нормальним, за Дюркгеймом, є всі "діяння" соціального  організму, котрі випливають з умов його існування. Але ми маємо справу з парадоксом, оскільки, за Дюркгеймом, норма і патологія є не абсолютними, а співвіднесеними одна до одної. Вчений визначає: нормальні факти  ті, які найбільш розповсюджені. Всі  інші є патологічними, хворобливими для соціального організму. Це означає, що нормальний тип збігається із "середнім" (збалансованим нормальним явищем) і що будь-яке відхилення від цього  еталону суспільного здоров'я  є хворобливим патологічним явищем. Тому, згідно з логікою вченого, злочини  та інші соціальні хвороби, які завдають шкоди суспільству і засуджуються, є цілком нормальними, бо коріняться в певних соціальних умовах і підтримують, хоча і хворобливі, але водночас необхідні суспільству відносини. Оскільки негативні наслідки злочинів нейтралізують системою наказів, покарань (соціальний контроль), то суспільство продовжує існувати та функціонувати. У зв'язку з тим, що злочин має місце в усіх або у більшості суспільств, він розглядається як норма, як елемент соціального здоровий А деякі явища, які були і є спільними для усіх розвинутих "Індустріальних" суспільств (зростання числа самогубств, послаблення їх засудження з боку моралі, деякі типи економічних криз), кваліфікувалися ним як патологічні. Саме тут Дюркгейм застосовував принцип історизму, котрий допоміг краще зрозуміти сутність проблеми - факт може бути нормальним чи патологічним лише щодо даного суспільного устрою. У міркуваннях автора ніби прихована ідея про те, що, поки суспільство справляється з хворобою, вона є нормою, Але коли хвороба порушує функціонування суспільства і приводить до його деградації – тоді ця хвороба стає патологією. Не дивно, що погляди соціолога викликали рішучу критику, Дюркгейма звинувачували у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя.

Виділяючи "ненормальні", з його точки зору, форми суспільного  життя, вчений один з перших теоретизує і визначає поняття "соціальна  аномія" як такий суспільний стан, за якого відсутня чітка моральна регуляція поведінки індивіда, групи, як роздрібненість правил, котрі регулюють  відносини між соціальними функціями. Це свого роду стан ціннісно-нормативного вакууму, який характерний для кризових періодів розвитку суспільства, коли загострюється  протиріччя між класами, групами, індивідами та суспільством, відбувається занепад  соціальних функцій.

Основні положення Дюркгейма  актуальні і сьогодні. Таким чином, визначаючи категорію девіації, необхідно  підкреслити, що спрямованість відступів  від встановлених норм може бути різною. Вони можуть "охоплювати" сторони  як конструктивного, радикально-позитивного  характеру, так і деструктивного, негативного, антисоціального характеру. Отже, девіація - це вчинки, діяльність людей, соціальних груп, котрі не відповідають встановленим у даному суспільстві нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. При цьому під соціальною нормою розуміють характеристику таких явищ і процесів, що є закономірними для даної суспільної системи. [18]

Саме Б. Дюркгейм першим дав розгорнуте соціологічне пояснення девіації. Він пропонує теорію аномії, яка розкриває значення соціальних і культурних факторів. За Дюркгеймом, основною причиною девіацій є аномія, буквально, "відсутність регуляції", "безнормність". По суті аномія — це стан дезорганізації суспільства, коли цінності; норми, соціальні зв'язки або відсутні, або стають хиткими і суперечливими.

Усе, що порушує стабільність, приводить до неоднорідності, нестійкості  соціальних зв'язків, руйнування колективної свідомості (криза, змішання соціальних груп, міграція і т. п.), породжує порушення суспільного порядку, дезорганізує людей, і в результаті з'являються різні види девіацій.

Е. Дюркгейм вважає девіацію настільки ж природною, як і конформізм. Більш того, відхилення від норм несе не тільки негативний, але і позитивне начало. Девіація підтверджує роль норм, цінностей, дає більш повне уявлення про різноманіття норм. Реакція суспільства, соціальних груп на девіантну поведінку уточнює межі соціальних норм, зміцнює і забезпечує соціальну єдність. І, нарешті, девіація сприяє соціальній зміні, розкриває альтернативу існуючому, веде до удосконалювання соціальних норм. [17]

Американські соціологи  І. Коен і Р. Мертон називають основною причиною девіантної поведінки і  наявність напруження (як результат  порушення єдності культури, цілей  та інституційованих засобів). Є підстави говорити в принципі про певну  схильність підприємництва до аномії. Це результат того, що підприємець, не знаходячи законних засобів для  задоволення потреб, обирає незаконні  шляхи й способи. Тут і злочинність  можна розуміти як "незаконну  адаптацію". За такого пристосування  використовуються заборонені, але часто ефективні засоби досягнення. Деструктивною формою девіації в сфері економіки є економічна злочинність - це вже прояви девіації більш обширного макросоціологічного рівня, діяльність на якому досить важко "вписується" в контекст соціальних відхилень. [18]

Теорія аномії одержує  подальший розвиток у Р. Мертона. Головною причиною девіації він вважає розрив між цілями суспільства і  соціально схвалюваними засобами здійснення цих цілей. Відповідно до цього він виділяє типи поведінки, що, з його погляду, є разом з тим типами пристосування до суспільства.

Р. Мертон розробив класифікацію девіантної поведінки, основною причиною якої він вважав розрив між цілями суспільства та соціально прийнятними  засобами досягнення цих цілей. Більшість  членів суспільства визнають пануючі  у ньому норми і цінності, прагнуть реалізувати їх легальними, тими, що схвалюються суспільством, рекомендуються засобами. [17]

Вагомими при розгляді питання сутності девіантної поведінки  є й теорія соціалізації та теорія стигматизації. У контексті теорії соціалізації, особистість схильна  до девіантної поведінки, адже її соціалізація відбувається в умовах заохочення або  ігнорування окремих елементів  девіації. Теорія стигматизації, навпаки  акцентує увагу на тому, що виникнення девіантної поведінки є можливим лише при одному тільки визначенні такого індивіда, який має певні  соціальні відхилення і вживанні по відношенню до нього репресивних  або виправних заходів. Теорію стигматизації  широко досліджували такі науковці, як Е. Гофман, Г. Беккер, Е. Лемерт та інші. Вони стверджували, що девіантна поведінка  є наслідком негативного впливу оточуючого середовища, яке спонукає до появи соціальної реакції, а саме йдеться про навішування ярликів "девіант".

Г. Бекер стверджував, що причиною виникнення явища девіації є різноманітні суб’єктивні фактори, наприклад у своїй теорії стигматизації  Бекер наголошує на тому, що саме стигматизація є первопричиною  виникнення девіацій. Девіація є наслідком "навішування ярликів" індивіду певною соціальною групою чи суспільством загалом, порівнюючи існуючі абстрактні правила з певною діяльністю індивіда (це явище Бекер назвав первинною  соціалізацією), потім, як наслідок, у  індивіда формується репутація і  він вже вимушений слідувати  їй (це явище Бекер охарактеризував  як вторинну девіацію). [6]

Девіантна поведінка являє  собою систему вчинків особистості, що відхиляються від загальноприйнятої  норми (норми психічного здоров'я, права, культури, моралі тощо).  Слід зазначити, що відхилення від цієї норми (девіації) у поведінці можуть трактуватися як позитивні, так і негативні.

У разі позитивних девіацій йдеться про нестандартну особистість, для якої характерними є оригінальні, творчі ідеї, що мають суспільну значущість і, загалом, свідчать про успішний процес соціалізації та відіграють позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства.

Негативні девіації поведінки пов'язані з тим, що особистість не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися до моральних цінностей і норм поведінки, які відповідають вимогам суспільства, хоча й може досить добре знати ці норми. У цьому випадку процес соціалізації особистості є порушеним, що проявляється у незбалансованих психічних процесах, неадаптованості, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді уникання морального і естетичного контролю за власною поведінкою, яка стає соціально дезадаптованою. У зв'язку з цим можна говорити про девіантність особистості — сукупність засвоєних особистістю асоціальних, аморальних поглядів на життя, які не відповідають соціальним очікуванням та за певний час стають її соціальною позицією, що перешкоджає самоактуалізації особистості, її особистісному зростанню, спричинює девіантний спосіб життя. [5]

О. В. Змановська називає такі специфічні ознаки девіантної поведінки:

• багаторазові, тривалі  порушення не будь-яких, а найважливіших  норм для певного суспільства  на цей час;

• поведінка не є наслідком  кризової, нестандартної ситуації, а зумовлена загальною спрямованістю  особистості;

• сама поведінка супроводжується  різноманітними проявами соціальної дезадаптації, викликає негативну оцінку з боку інших людей;

• поведінка не ототожнюється  з психічними захворюваннями чи патопсихологічними станами, хоча може за певних умов набувати патологічних форм (алкоголізм, наркоманія тощо);

• результатом поведінки  є заподіяння реальної шкоди самій  особистості чи оточуючим.

Отже, девіантна поведінка  є агресивною, при цьому агресія  може бути спрямована як на інших людей, так і на самого себе. [9]

2.  Типологія девіантної поведінки

Первинна девіація: поведінка з відхиленням, яка загалом відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. Відхилення незначні і терпимі. Соціальним середовищем індивід не визначається як девіант і сам не вважає себе таким.

Це відхилення сприймається як маленька витівка, ексцентричність  чи помилка (незначна). Індивід продовжує жити колишнім життям, займати те саме місце в системі статусів і ролей, як і раніше взаємодіяти з членами групи. Девіанти залишаються первинними доти поки їх дії укладаються в межах соціально прийнятої ролі.

Вторинна девіація: відхилення від існуючих у групі норм, яке соціально визначається як девіантне. Особа при цьому ідентифікується як девіант. Іноді у разі здійснення навіть єдиної дії (зґвалтування, гомосексуалізм, вживання наркотиків і т.д.) або помилкового звинувачення, до індивіда приклеюється ярлик девіанта. Варто одержати ярлик девіанта, як одразу з'являється тенденція до переривання багатьох соціальних зв'язків із групою і навіть можлива ізоляція. Таким чином, вторинне відхилення може змінити все життя людини.Девіації поділяють на індивідуальні та групові.

Індивідуальне відхилення – окремий індивід відкидає норми своєї субкультури.

Групове відхилення – розглядається як конформна поведінка члена деві-антної групи щодо її субкультури.

У реальному житті ці два типи відхилень найчастіше взаємно перетинаються. [13]

Загалом до психологічних  проявів девіантної поведінки особистості  відносять такі:

• духовні проблеми, зокрема, відсутність або втрату сенсу  життя, переживання внутрішньої  порожнечі, блокування самореалізації духовного потенціалу тощо;

• деформацію ціннісно-мотиваційної сфери — несформовані або редуковані моральні цінності (совість, відповідальність, чесність), переважання девіантних цінностей, ситуативно-егоцентричну орієнтацію, фрустрованість вищих потреб, внутрішні  конфлікти, малопродуктивні механізми  психологічного захисту;

• емоційні проблеми — тривогу, депресію, переважання негативних емоцій, алекситимію (ускладнення в розумінні  своїх переживань і невміння сформулювати їх у словах), емоційне огрубіння (втрата здатності визначати доцільність, доречність тих чи інших емоційних  реакцій, дозувати їх), афективність тощо;

• проблеми саморегуляції  — неадекватні самооцінку і рівень домагань, слабкий розвиток рефлексії, надмірний або недостатній самоконтроль, низький рівень адаптивних можливостей;

• викривлення у когнітивній  сфері — стереотипність, ригідність мислення, неадекватні настановлення, обмеженість знань, наявність забобонів;

• негативний життєвий досвід — наявність шкідливих звичок, психічних травм, досвіду насильства, соціальну некомпетентність тощо. [9]

Залежно від виду норми, з  якою співставляються особливості  поведінки, та її негативних наслідків  виокремлюють такі види девіантної поведінки: антисоціальну (делінквентну і кримінальну) поведінку, асоціальну (аморальну) поведінку, аутодеструктивну поведінку тощо.

Виділяють п’ять типів  девіантної поведінки:

• делінквентна – здійснення дрібних правопорушень, за які підлітків досить рідко притягають до відповідальності;
• адиктивна – поведінка людини, яка обтяжена хімічною залежністю (від алкоголю, наркотиків, або інших хімічних речовин);
• патохарактерологічна – обумовлена патологічними змінами характеру, які утворились в процесі виховання;
• психопатологічна – обумовлена наявністю психічного захворювання;
• обумовлена гіперздібностями людини – обдарованість в одній сфері часто супроводжується девіантною поведінкою у звичайних життєвих обставинах. [20]

Делінквентна  поведінка - це сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися покарання згідно статттями цивільного та кримінального кодексів. До протиправних дій належать проступки (провини), правопорушення та злочини.

Психологи виокремлюють такі групи делінквентних осіб: 1) індивіди, які здійснюють правопорушення під  впливом певних обставин чи оточуючих  людей; 2) особи з достатнім рівнем правосвідомості, але пасивним ставленням до інших порушників правових норм; 3) люди, що випадково здійснюють правопорушення; 4) особи, що свідомо порушують правові  норми.

Адиктивна поведінка - це поведінка людини, для якої притаманне прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану завдяки прийому різноманітних хімічних речовин чи постійній фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку та підтримання інтенсивних емоцій. У результаті такої поведінки людина існує у своєрідному "віртуальному" світі. Вона не тільки не вирішує своїх проблем, але й зупиняється в особистісному розвитку, а в окремих випадках навіть деградує.

Розрізняють три групи  адиктивної поведінки:

- нехімічні адикції (патологічна  схильність до азартних ігор (гемб-лінг), комп'ютерна адикція, трудоголізм);

- проміжні форми адикції  (анорексія - відмова від їжі,  булімія -прагнення до постійного  споживання їжі):

- хімічні адикції (вживання  та вдихання психоактивних речовин:  тютюну, алкоголю, наркотиків, медичних  препаратів, речовин побутової хімії). [11]

До патохарактерологічного та психопатологічного типів девіантної поведінки призводить порушення психічного розвитку підлітка, пов’язане із наявність у нього (при патохарактерологічному типі) акцентуацій характеру, психопатій, невротичних розладів та порушення потягів; та наявності ознак початкових проявів психічних захворювань (при психопатологічному типі поведінки).

Слід зазначити, що наявність порушень у психічному розвитку підлітка, не обов’язково призводять до формування девіантної поведінки, але данні проведених у пенітенціарних установах досліджень свідчать про те, що психічні аномалії мають від 57% до 76% підлітків яки утримуються у подібних закладах. Найбільш поширеними психічними аномаліями є: залишкові прояви органічного ураження мозку та інтелектуальна недостатність (54%); психопатичний розвиток та психопатії (29,6%).

Нагадаємо, що акцентуації характеру – це крайні варіанти норми, за яких окремі риси характеру надмірно посилені. Кожен тип акцентуацій має властиві тільки йому, на відміну від інших типів, „слабкі місця”.