Доцільність використання інтегрованого підходу на початковому етапі навчання

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………...3

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ МОВНОЇ КОМПЕРЕНЦІЇ УЧНІВ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ ….......................................6

1.1. Лінгвістична (мовна) компетенція учнів як компонент комунікативної компетенції ………………………………………………………………………….6

1.2. Психологічні особливості  мовної компетенції учнів …………………..9

1.3. Вікові та психологічні характеристики учнів початкової школи ……14

Висновки до Розділу І ……………………………………………………….19

РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИКА ФОРМУВАННЯ МОВНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ НА ОСНОВІ ІНТЕГРОВАНОГО ПІДХОДУ В УЧНІВ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ …………………………………………………………………………...20

2.1. Доцільність використання  інтегрованого підходу на початковому  етапі навчання ……………………………………………………………………………20

2.2. Етапи формування  мовної компетенції на основі  використання інтегрованого підходу  при розробці уроків ……………………………………..28

Висновок до Розділу ІІ ………………………………………………………32

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ …………………………………………………..33

SUMMARY …………………………………………………………………..35

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ …………………………...36

ВСТУП

Сучасний стан міжнародних зв'язків України, вихід її у європейський та світовий простори, нові політичні, соціально-економічні та культурні реалії вимагають підвищення статусу іноземних мов у нашій країні. Іноземна мова є важливим засобом міжкультурного спілкування, вона сприяє вербальному порозумінню громадян різних країн, забезпечує такий рівень їхнього культурного розвитку, який дозволяє вільно орієнтуватись і комфортно почуватись у країні, мова якої вивчається. У зв'язку з цим актуальною стає позиція, за якої здатність зрозуміти представника іншої культури залежить не тільки від коректного використання мовних одиниць, але й від особливих умінь розуміти норми його культури, у тому числі мовленнєвої поведінки у різноманітних ситуаціях спілкування.

Основною метою навчання іноземної мови є  формування в учнів комунікативної компетенції. Формування комунікативної компетенції означає оволодіння мовою як засобом між культурного спілкування, розвиток умінь використовувати мову як інструмент у діалозі культур і цивілізацій сучасного світу.

Комунікативна компетенція складається з кількох видів:

• мовної (лінгвістичної) компетенції, яка забезпечує оволодіння учнями мовним матеріалом з метою використання його в усному і писемному мовленні;
• мовленнєвої компетенції, яка пов’язана з формуванням в учнів умінь та навичок спілкуватися в чотирьох видах мовленнєвої діяльності: аудіювання, говорінні (монолог, діалог), читанні, письмі;
• соціокультурної компетенції, яка передбачає засвоєння учнями знань соціокультурних особливостей країни, мова якої вивчається, культурних цінностей та морально-етичних  норм свого та іншого народів, а також формування умінь її використовувати у практичній діяльності;
• соціолінгвістичної компетенції, яка забезпечує формування умінь користуватися у процесі спілкування мовленнєвими реаліями (зразками), особливими правилами мовленнєвої поведінки, характерними для країни, мова якої вивчається.

Отже, комунікативна компетенція формується на основі взаємопов’язаного мовленнєвого, соціокультурного і мовного розвитку учнів відповідно до їхніх вікових особливостей та інтересів на кожному етапі оволодіння іноземною мовою.

У початковій школі найбільші труднощі викликає формування мовної компетенції. Мовна компетенція в свою чергу є інтегративною і включає лексичну, граматичну, фонологічну та орфографічну компетенції. Це означає, що учні мають одержати відповідні мовні знання і в них необхідно сформувати конкретні мовленнєві навички. Без оволодіння мовним матеріалом (фонетичним, лексичним, граматичним) неможливе формування мовленнєвих вмінь. Лише самі знання мовного матеріалу не можуть забезпечити реалізацію практичної мети навчання іноземної мови.

Сьогодні дуже популярні “комунікативні” методики викладання іноземної мови, коли викладач ставить собі за мету перш за все навчити розмовної мови. Це базується на міцній методологічній основі, яка пояснює як суть зародження й розвитку мови, так і суть її освоєння. Отже не тільки з методичної, але і з методологічної точки зору потрібно вчити не якісь, скажімо, особливі закінчення, відмінки, а саме розмовну мову в контексті.

Методисти дослідили, що найпродуктивніша форма проведення занять досягається при використанні принципу інтегрованого підходу (integrated approach), який об’єднує всі види розмовної діяльності: читання, письмо, говоріння й прослуховування, залежно від мети заняття і його етапів. Оскільки у реальному спілкуванні неможливо виділити щось одне,відокремити від іншого і при цьому підтримувати процес спілкування, то й у вивченні іноземної мови для досягнення комунікативних цілей учні природно об’єднують (інтегрують) мовні навички. Тому логічно виникає необхідність будувати процес викладання з урахуванням інтегрованого підходу.

Цей підхід до навчання є новим, тому ще не дослідженим на достатньому рівні. Це й зумовило вибір нашого дослідження.

Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні та практичній розробці методики використання інтегрованого підходу під час формування мовної компетенції компетенції молодших школярів.

Об’єктом дослідження є процес формування мовної компетенції молодших школярів на основі інтегрованого підходу.

Предметом дослідження є мовні навички та методика їх формування за допомогою використання інтегрованого підходу на початковому етапі навчання в ЗНЗ.

У відповідності до мети та предмету дослідження необхідно вирішити наступні завдання:

1) розглянути мовну (лінгвістичну) компетенцію як складову комунікативної компетентності;

2) проаналізувати психологічні  особливості мовної компетенції  учнів;

3) дослідити вікові та психологічні особливості молодших школярів;

4) довести доцільність використання інтегрованого підходу як засобу формування мовної компетенції;

5) розробити методику формування мовної компетенції на основі інтегрованого підходу.

Дана робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до кожного з розділів,загального висновку, списку використаної літератури та додатків.

РОЗДІЛ І.

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ МОВНОЇ КОМПЕРЕНЦІЇ УЧНІВ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ

1.1. Лінгвістична (мовна) компетенція  учнів як компонент комунікативної  компетенції

Освітній стандарт, тобто обов'язковий мінімум змісту освіти, орієнтується на цілі, які ставляться перед тією чи іншою навчальною дисципліною. У більшості навчальних предметів, що викладаються в школі, основною метою є передача накопичених людством знань про природу, суспільство. У цьому випадку освітній стандарт включає наукові факти, закономірності, методи дослідження стосовно, наприклад, до біології, хімії тощо. 

Подібний підхід неможливий при визначенні обов'язкового мінімуму змісту освіти з іноземної мови. Основною метою навчання тут є прилучення до специфічної діяльності - передачу та отримання інформації за допомогою іноземної мови, тобто участь в тих чи інших межах в комунікації. Вивчення основ мовознавства саме по собі не може забезпечити реалізації цієї мети, тому в цьому випадку принципово змінюється підхід до визначення обов'язкового мінімуму змісту. Якщо в інших предметах при відборі змісту з арсеналу науки виходять з реалізації загальноосвітніх і виховних завдань, то в іноземній мові доводиться виходити з практичного завдання - здатності вступати в спілкування. Тому загальноосвітні і виховні завдання підпорядковуються практичним і вирішуються в ході здійснення акту комунікативної компетенції на тому чи іншому рівні, тобто здатності вступати в міжкультурне спілкування. Весь процес навчанняпідпорядковується основному завданню - формуванню комунікативної компетенції. Комунікативна компетенція - це знання, вміння та навички, необхідні для розуміння чужих та породження власних програм мовленнєвої поведінки, адекватних цілям, сферам, ситуаціям спілкування. З цього випливає, що при формуванні загальноосвітнього стандарту слід виходити з цієї категорії [1, c.54-56]. 

Комунікативна компетенція носить комплексний характер. Вона являє собою сукупність складових її окремих компетенцій. Оскільки стандарт призначений для навчання, то при його формуванні доцільно враховувати і вдосконалення навчально-пізнавальної компетенції.

Що стосується безпосередньо комунікативної компетенції, то в минулі роки вона явно недооцінювалася. У сучасних умовах наївно було б думати, що повноцінне спілкування можливе лише на основі вміння оперувати мовним матеріалом. З позиції соціологічної теорії комунікації процес спілкування людей є обмін інформацією, при якому один з них володіє деякою інформацією, яка невідома іншому, інакше змістовного спілкування не настає. Інформаційна нерівність виникає за рахунок того, що частина знань одного зі співрозмовників є індивідуальною, тобто отриманої в результаті особистого досвіду. З іншого боку, в процесі комунікації є загальна інформація, утворює вихідний пункт для спілкування. При відсутності такої загальної інформації комунікація неможлива. Таким чином, для успішного акту спілкування необхідно не тільки володіння загальними для співрозмовників мовними засобами, а й загальним обсягом знань.

Таким чином, опановуючи іноземну мову, а, отже, елементи системи цінностей культури іншого народу, можна припустити і деякі зміни у поведінці учнів, принаймні, в комунікативній поведінці [8,c. 16]. 

Комунікативний метод навчання іноземних мов базується на тому, що процес навчання є моделлю комунікації.Комунікативний метод навчання мовленнєвої діяльності базується на п’яти принципах:

• мовленнєво-розумової діяльності;
• індивідуалізації при керівній ролі його особистісного аспекту;
• функціональності;
• ситуативності;
• новизни.

Критерії якості, викладені в Рекомендаціях Ради Європи з мовної освіти, передбачають сформованість в учнів таких ключових компетенцій: соціальних, політичних, полікультурних, інформаційних, комунікативних, саморозвитку, самоосвіти. Поняття компетентності тут визначається як здатність успішно задовольняти індивідуальні та соціальні потреби, діяти та виконувати поставлені завдання [5].

Комунікативна мовленнєва компетенція складається з певних компонентів: лінгвістичного, соціолінгвістичного та прагматичного. До кожного з цих компонентів входять знання, вміння і навички.

Лінгвістичні компетенції включають лексичні, фонологічні, синтаксичні знання і вміння та інші параметри мови як системи незалежно від прагматичних функцій їх реалізації.Зміст комунікативної компетенції учнів представлений у сучасній програмі з іноземних мов у вигляді таблиці:

Міжкультурне іншомовне спілкування (комунікативна компетенція)

1.2. Психологічні особливості мовної компетенції учнів

Зв'язки психології з методикою йдуть у двох напрямках: по лінії психології мовлення і по лінії педагогічної психології.

Спочатку слід проаналізувати перший напрямок зв'язку методики з психологією. Перш за все зазначимо, що психологи дають характеристику мовлення з різних позицій. Зокрема, показана серйозна психологічна різниця між усним і писемним мовленням. Було б невірно думати, що писемне мовлення становить собою те ж усне мовлення, тільки перенесене на папір і в зв'язку з цим дещо більш розгорнуте і літературне. У писемному мовленні ми маємо зовсім новий психологічне утворення, відмінне від усного мовлення як за своїм походженням, так і за структурними і функціональними особливостями.

Серйозні розбіжності між усним і писемним мовленням надзвичайно істотні для методики. Вони вимагають, щоб навчання різним видам мовлення будувалося по-різному. Це стосується як відбору матеріалу для навчання, так і складання спеціальних систем вправ.

Важливе значення для методики має розрізнення зовнішнього і внутрішнього мовлення. Перший вид мовлення характеризується повним мовним оформленням, а другий - фрагментарністю і згорнутістю. Внутрішнє мовлення виступає як попередньо згорнуте промовляння. Якщо мовлення довільне, то воно може передувати усним мовленнєвим актам і особливо писемному мовленню [6, c.102].

Положення про зовнішнє і внутрішнє мовлення дозволяють зробити наступні важливі висновки для методики навчання іноземних мов. Оскільки процеси читання, аудіювання, письма, говоріння пов'язані з функціонуванням внутрішнього мовлення, що відрізняється промовлянням з різною мірою згорнутості, то при навчанні будь-якому виду мовленнєвої діяльності необхідно формувати слухо-моторні образи мовного матеріалу, без чого неможливо промовляння, а це означає обов'язковість виконання учнями усних вправ. Одним з показників оволодіння мовленням іноземної мови є непомітність протікання внутрішнього мовлення.

Звернемося до аналізу ще однієї характеристики мовлення, рецептивного і репродуктивного мовлення.

Спілкування з допомогою мови є найдавнішим і основним засобом комунікації. У усному спілкуванні за допомогою мови в якості передавача виступає мовець, каналом зв'язку є звуковий канал, а приймачем виявляється слухач. Відповідно у писемному мовленні розрізняються людина, яка пише, графічний канал і читач. У процесі спілкування, особливо усного, його учасники можуть мінятися ролями [2, c. 47].

Аналіз діяльності мовця чи того, хто пише, з одного боку, і слухача чи читача, з іншого, показує їх значну відмінність. Мовець або той, хто пише, на основі внутрішніх спонукань або зовнішніх стимулів оформляє свої думки за допомогою мовних засобів, тобто кодує їх, використовуючи засоби звукового і графічного кодів. Далі ці відомості передаються каналом зв'язку. Слухач або читач, отримавши закодовану інформацію, декодує її. Діяльність з кодування інформації стосовно до навчання іноземних мов називається репродуктивним мовленням, а діяльність щодо декодування мовних сигналів - рецептивним мовленням.

Рецептивне і репродуктивне мовлення мають суттєві відмінності. Процес рецептивного мовлення протікає від форм мови до думки, а операції, що здійснюються при цьому, можна назвати аналітичними. Процес репродуктивного мовлення здійснюється від думки до оформлення засобами мови, а операції, що відбуваються в ході цього процесу, є синтетичними.

Зазвичай в лінгвістиці та методиці матеріал мови, що використовується в репродуктивному мовленні, називається активним, а матеріал, що використовується у рецептивному мовленні, - пасивним. Відмінності у використанні активного і пасивного мовного матеріалу можна проілюструвати на володінні лексикою. Для вживання якогось слова в мовленні потрібно володіти самим словом і його граматичними формами, знати обсяг його значень і його поєднання з іншими словами. В іншому випадку можна скласти поєднання, не властиві даній мові. Для рецептивного мовлення оволодіння сполучуваністю необов'язкове [13, c.67-68].

Відмінності між рецептивним та репродуктивним мовленням дуже істотні для методики. По-перше, для розвитку рецептивного і репродуктивного мовлення необхідний специфічний відбір матеріалу, причому активний мінімум повинен включатися в пасивний і бути значно менше останнього. По-друге, обробка активного і пасивного мінімумів повинна бути різною і включати спеціальні вправи. По-третє, має бути обов'язкова особлива практика репродуктивного та рецептивного мовлення.

Слід звернутись до розгляду процесів мислення при вивченні іноземних мов. Проблема врахування процесів мислення розглядається в методиці в двох напрямках. Перший напрямок пов'язаний з тим, що певна група психологів та методистів вважає необхідним при навчанні іноземної мови навчати “іншомовного мислення”. Ці вчені виходять з того, що думки у різних мовах оформляються по-різному, що система понять різна, а тому мислення також різне.

Другий напрямок дискусії про роль мислення пов'язаний з характером оволодіння мовним матеріалом. Відомо, що використання мовних засобів у процесі комунікації відбувається автоматизовано. З огляду на ці два факти, багато методистів вважали можливим уподібнити процес навчання іноземних мов у школі природному процесу оволодіння рідною мовою. Дане положення також не можна вважати правильним. Справа в тому, що дитина, опановуючи рідну мову, спирається на мислення, яке розвивається одночасно з процесом оволодіння рідною мовою [20, c. 125].

Тому більшість методистів прийшла до висновку щодо доцільності усвідомленого оволодіння операціями з мовним матеріалом з опорою на такі розумові процеси, як аналіз і синтез.

Важливу роль в оволодінні іноземною мовою відіграють процеси пам'яті. У психології розрізняють короткочасну і довготривалу пам'ять. Обидва види пам'яті мають важливе значення для здійснення мовленнєвої діяльності. Участь в комунікативній діяльності можлива лише в тому випадку, якщо в довготривалій пам'яті людини міцно зберігаються мовні засоби. У процесі формування мовленнєвого висловлювання необхідні мовні засоби подаються до короткочасної пам'яті. Матеріал, що запам'ятовується, надходить спочатку до короткочасної пам'яті, а потім у результаті вправ повинен бути переведений до довгострокової пам'яті. Переведення мовних засобів до довгострокової пам'яті має особливе значення для методики навчання іноземних мов, тому що це є умовою успішності оволодіння мовою.

Говорячи про пам'ять, розрізняють такі процеси: запам'ятовування, збереження, забування. При вивчанні іноземних мов особливе значення має мимовільне запам'ятовування. Це пов'язано з тим, що просте запам'ятовування слів, їх граматичних форм не може забезпечити участь у спілкуванні. Необхідно сформувати вміння користуватися мовним матеріалом, а не просто запам'ятовувати [8, c.67].

Важливу роль у формуванні мовної компетенції відіграють процеси сприйняття. Сприйняття відображає предмет в сукупності його властивостей. У залежності від того, який аналізатор відіграє в сприйнятті головну роль, розрізняють зорові, слухові, дотикові і кінестетичні відчуття. При навчанні іноземних мов особливе значення мають слухові і кінестетичні відчуття. Це пов'язано з тим, що звукова мова є основною, а утворення звукомоторних образів пов'язане зі слуховими і кінестетичними відчуттями. При навчанні писемного мовлення провідне значення мають зорові сприйняття й сприйняття, пов'язані з моторикою руки.

На останок розглянемо наступні поняття: знання, вміння і навички. Знання стосовно до навчання іноземних мов означають не тільки знання форми, конструкції або слова та його значень, але й знання інших відомостей, необхідних для здійснення операцій з цим мовним матеріалом у процесі рецептивної або репродуктивної мовленнєвої діяльності.

Під “навичкою” розуміють автоматизований компонент свідомо виконуваної діяльності. У мовленнєвій діяльності на будь-якій мові ми автоматично використовуємо мовний матеріал: фонетичний, граматичний та лексичний. Тому правомірно говорити про фонетичні, лексичні та граматичні навички. Іншими словами, під навичкою стосовно до оволодіння іншомовним мовленням слід розуміти автоматизування дії з фонетичним, лексичним і граматичним матеріалом у процесі рецептивного або репродуктивного мовлення.

Необхідно чітко розрізняти мовленнєві уміння (уміння монологічного та діалогічного мовлення, читання та письмового мовлення) та навички (фонетичні, граматичні, лексичні, техніки читання та письма).

Для викладання іноземної мови важливо знати шляхи формування знань, умінь і навичок. Психологи показали, що знання та навички формуються паралельно і взаємопов'язано в процесі виконання дій. Відповідно до навчання іноземних мов це означає, що знання, наприклад, про слово, його значення, сполучуваність, набуваються в процесі дії з цим словом; одночасно дії зі словом автоматизуються і переходять у навичку [3, c.87].

Оволодіння мовними навичками і знаннями про слова, форми, конструкції здійснюється в ході виконання учнями так званих підготовчих вправ. Розвиток мовленнєвих умінь відбувається в процесі виконання мовленнєвих вправ. Надбані мовні навички включаються в цю діяльність. Було б неправильно вважати, що спочатку формуються всі або майже всі навички і тільки потім приступають до створення мовленнєвих умінь. У реальному педагогічному процесі розвиток мовних навичок та мовленнєвих умінь відбувається одночасно: постійно формуються і вдосконалюються мовленнєві вміння і розвиваються нові навички, які тут же включаються в мовленнєву практику.

1.3. Вікові та психологічні характеристики учнів початкової школи

Поступове упровадження раннього навчання однієї з іноземних мов у початкових  класах - одна з характерних рис сучасної загальноосвітньої школи.

Курс навчання іноземної мови в початковій школі складається з двох етапів - підготовчого (1-й рік навчання) та основного (2-4 роки навчання). Перший рік навчання - це спеціальний пропедевтичний курс, метою якого є підготовка дo засвоєння основного курсу.

 Практична мета навчання іноземної мови в початковій школі полягає в тому, щоб закласти основи володіння іноземною мовою у молодших школярів, тобто сформувати початки фонетичних, лексичних, граматичних орфографічних навичок та вмінь аудіювання, говоріння, читання та письмі в межах програмних вимог.

 Навчання аудіювання передбачає формування вміння сприймати мовлення іншої особи як при безпосередньому спілкуванні, так і в звукозапис Закінчуючи початкову школу, учні повинні розуміти текст, цю пред'являється одноразово, та мовлення нормального темпу з голосу вчителя та звукозаписи. 

Навчання діалогічного мовлення полягає в тому, щоб навчити учнів мовленнєвої взаємодії в межах заданої ситуації. На кінець початкового ступеня вони повинні вміти вести бесіду відповідно до навчальної ситуації, а також зв'язку зі змістом побаченого, почутого або прочитаного, вживаючи форму. Поздоровлення, запрошення, привітання, вибачення, згоди, заперечені запитання різних типів, прохання [17].

   Навчання монологічного мовлення передбачає досягнення такого рівня розвитку навичок і вмінь, при якому учні можуть без попередньої підготовки в природному темпі застосувати засвоєні іншомовні засоби з метою здійснення реальної комунікації. На кінець початкового ступеня вони повинні вміти робити повідомлення, логічно й послідовно висловлюватись за темою, згідно з навчальною ситуацією, а також у зв'язку зі змістом побаченого або прочитаного комбінуючи елементи опису і розповіді та висловлюючи своє ставлення до предмета мовлення.

Навчання читання ставить за мету оволодіння учнями таким умінням, завдяки якому сприймається необхідна змістова інформація, а всі супутні мовні та технічні труднощі не перешкоджають перебігу усього процесу. В початковій школі учні повинні навчитися читати вголос і про себе з повним розумінням короткі нескладні (адаптовані) тексти, в основному побудовані на засвоєному мовному матеріалі. Тексти можуть містити певну кількість незнайомих слів, значення яких можна знайти в матеріалах довідкового характеру або зрозуміти на основі здогадки.

Навчання письма сприяє формуванню вмінь говоріння і читання, тому для цього виду мовленнєвої діяльності мета навчання полягає не тільки в тому, щоб навчити учнів правопису, але й уміння письмово викладати свої думки. На кінець початкового ступеня учні повинні вміти висловлюватись у письмовій формі за схемою або ситуацією.

Визначення обсягу навчального матеріалу для початкових класів зумовлюється базовим рівнем володіння іноземною мовою, тобто рівнем, достатнім для спілкування в усній та письмовій формі на елементарному комунікативному рівні. Раннє навчання іноземної мови передбачає оволодіння учнями звуковою та графічною системами мови, засвоєння певної кількості найбільш уживаних граматичних явищ, активного лексичного мінімуму [5].

Раціональна організація раннього навчання іноземної мови в початкових класах зумовлюється дією певних факторів, серед яких виділяються психофізіологічні особливості учнів молодшого шкільного віку, загальнопедагогічна специфіка навчального процесу та умови навчання іноземної мови в початковій школі.

Таким чином раннє навчання іноземної мови має бути орієнтоване на психофізіологічні вікові особливості учнів. Як відмічають психологи, категорія дітей молодшого шкільного віку (6-9 років) характеризується досить високим рівнем розвитку пам'яті, мислення, сприймання, уваги, становленням довільної організації діяльності.

Пам'ять дітей молодшого шкільного віку має великі можливості. Вони досить легко й міцно запам'ятовують як окремі іншомовні слова, так і словосполучення, фрази, вірші, мовні кліше. Високою ефективністю характеризуються й імітативні здібності дітей. Швидкість і міцність запам'ятовування, вікові імітативні здібності пояснюються як перевагою механізмів довготривалої пам'яті, так і наявністю явища "імпринтингу", тобто закарбування мовного і мовленнєвого матеріалу у свідомості за умови необхідної мотивації, стимулу. Це передбачає широке використання різноманітних форм роботи, цікавих ігор, пісень, римівок, віршів. Значну роль відіграють музичний супровід, міміка, жести, рухи, звукоімітація [4, 78-80].

 У загальній структурі мислення молодших школярів головну роль відіграють конкретно-образні компоненти. Успішність розв'язання розумових та вербальних завдань залежить від наявності реальних предметів або їх зображень. Висновки, узагальнення робляться на основі конкретних факторів. Але, |к свідчать результати досліджень, створення відповідних умов та спеціальна організація навчання стимулює розвиток абстрактного мислення, дає змогу молодшим школярам засвоїти теоретичний матеріал. Інтелектуальний розвиток учнів під час навчання іноземної мови досягається поєднанням комунікативно-практичної спрямованості навчання з когнітивною. Виявленням цього є опора на базу рідної мови, загальнонавчальних спеціальних умінь та використання елементів філологізації. Особливо сприятливі умови для упровадження цього підходу складаються вже у другому класі. Адже учні за перший рік навчання у школі набувають навичок читання рідною мовою і письма. Вони накопичують елементарні теоретичні відомості про систему рідної мови, яка вже засвоєна ними практично. Тим самим суттєво полегшується засвоєння базових мовних понять іноземної мови. Учні швидше й якісніше засвоюють правила читання.   Швидкий сенсорний розвиток дітей ще в дошкільному віці зумовлює достатній рівень сприймання іншомовного матеріалу в початкових класах школи.   Молодші школярі можуть орієнтуватися на форму і колір предмета, тому зовнішня привабливість навчального матеріалу відіграє значну роль у характері x сприймання. Вони повинні сприймати різні мовленнєві зразки, відповідно до яких мають діяти. Необхідно також підкреслити, що учні даної вікової категорії не можуть довго зосереджуватися на одному об'єкті або дії, тому урок іноземної мови має бути насичений такими вправами, які б дали змогу Урізноманітнити навчальну діяльність, допомогли б спрямовувати увагу учнів у потрібне русло. Велике значення для підтримки уваги під час уроку має використання наочності і технічних засобів навчання [18, c.23-25].