Друга Балканська війна

Курсова робота

на  тему:

Друга Балканська війна

 Зміст

    Вступ…………………………………………………………………..стр.3

    Розділ 1.   Передумови збройного конфлікту:………………….стр.6

          а)Політика Австро-Угорщини і  Німеччини на Балканах;

          б)Перша Балканська війна;

          в)Лондонська мирна конференція;

    Розділ 2. Хід збройного конфлікту………………………………стр.19 

    Розділ 3.Поразка Болгарії. Бухарестський мирний договір

1913 р…………………………………………………………………….стр.22

     Висновок…………………………………………………………….стр.25

     Список використаної літератури………………………………...стр.27 
 
 

Вступ

     Відтворення історії кожної країни  вимагає неабияких зусиль багатьох  вчених як в Україні, так  і поза її межами. Для відновлення  і розгортання історичного дослідження  в Україні, доцільно використовувати досвід і здобутки вітчизняних дослідників, які протягом десятиліть готували наукові видання, а також критично переосмислили доробок зарубіжних істориків. Це стосується кровопролитної, братовбивчої Другої Балканської війни.

     Деяка частина наукових матеріалів про цю історичну подію вимагає суттєвого перегляду методологічних підвалин та ідеологічних позицій, з яких в свій час розглядалася роль і місце даної події в історичному процесі Балканських країн. Нам необхідно проаналізувати теоретичні та методологічні підходи, що потрібно для глибокого та всебічного вивчення історичної події як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії та тогочасній публіцистиці. В цьому автор вбачає актуальність і новизну проблеми. Актуальним залишається і прагнення до виявлення тих чи інших маловідомих сторінок даного збройного конфлікту, включення їх до комплексу фактів, подій і явищ, які характеризують дану подію. Цього вимагає і ’’описове’’ спрямування даної курсової роботи, де акцентується, в першу чергу, роль події в історії. Це є одним з методологічних чинників даної роботи, який поряд з історико-критичним аналізом, порівняльним підходом в контексті історико-цивілізаційного бачення історії складає методологічні підвалини курсової роботи.

      Враховуючи актуальність і порівняно достатню вивченість даної проблеми, в якості об’єкта дослідження було вибрано Болгарію, Грецію, Румунію, Туреччину, Сербію в період Другої Балканської війни.

     Предметом даної курсової роботи стали особливості причин збройного конфлікту і його розгортання, роль і місце в історії Балканських країн.

     Мета роботи полягає в вивченні історичних процесів та закономірностей, що мали місце в певному періоді історії Балкан, які проявилися у розгортанні збройної боротьби і територіальних суперечках.

     Для досягнення мети було визначено  низку завдань, суть яких потрібно  розкрити при ознайомленні з  матеріалами до даної теми: проаналізувати  політику Габсбургів на Балканах, визначити вплив Австро-Угорщини  і Німеччини на розвиток окремих країн Балканського півострова (Болгарії, Сербії, Греції), критично переосмислити мету збройного конфлікту, скласти більш повну та об’єктивну картину проходження збройного конфлікту.

     Враховуючи об’ємність курсової  роботи, і предмети досліджуваної проблеми, вирішено зосередити увагу на розв’язання таких завдань дослідження:

• передумови збройного конфлікту;
• початок і хід Другої Балканської війни;
• поразка Болгарії та наслідки війни на Балканах.

    Джерелами до курсової роботи є документи Лондонської мирної конференції, Бухарестський та Константинопольський мирні договори, твори сучасників даної події (В.Ленін, Й.Сталін), матеріали публіцистичного видання ’’Работнически вестник’’ за березень-липень 1913 р.

     Хронологічні рамки курсової роботи охоплюють період від 29 червня по 30 липня 1913 р.

    Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше ми намагаємося зробити комплексний аналіз даного збройного конфлікту на основі наявного джерельно-історіографічного матеріалу, позбутися ідеологічних оцінок, які панували в радянській історіографії у поглядах на даний збройний конфлікт.

       Теоретичне значення роботи в тому, що розширюється та поглиблюються наукові знання про характер історичних подій на Балканах в переддень Першої Світової війни, місце і роль Балканських воєн у формуванні і розвитку національних держав.

        Практичне значення курсової роботи полягає у тому, що її матеріал може використовуватися під час навчально-виховного процесу у ВУЗі, у науковій роботі студентів під час проходження різноманітних фахових практик (в школах, коледжах, училищах, технікумах).

       Структура курсової роботи традиційна. Вона складається зі змісту, вступу, трьох розділів, списку використаної літератури. 

РОЗДІЛ 1

       а) Підписання англо-російської угоди в 1907 році означало остаточний розкол Європи на два ворожих табори. Протиріччя між Антантою і австро-німецьким блоком поглиблюється. Одночасно різко посилюється агресивна політика австро-німецького блоку на Балканах. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, скористалася младотурецьким переворотом для того, щоб анексувати Боснію і Герцовину, які були до цього лише в тимчасовій австрійській окупації.

      Анексувавши в 1908 році Боснію  і Герцеговину, Австро-Угорщина  готується до нападу на Сербію. Творцем і натхненником цього плану був начальник  австрійського генерального штабу Конрад фон Гетцендорф.

       Небезпека, що загрожувала Балканським  державам з боку Австро-Угорщини, яку підтримувала Німеччина, була  однією з причин створення  Балканського союзу. Балканський союз був спрямований як проти Туреччини, так і проти австро-німецької агресії. Переговори про утворення союзу, що почалися в 1911 році і закінчилися на початку літа 1912 року, викликали посилену тривогу і неспокій в Австро-Угорщині й Німеччині. Їх зусилля спрямовувалися на те, щоб перешкодити створенню Балканського Союзу.

       Австро-німецький блок використовує  всі засоби впливу, щоб не допустити  участі Болгарії в Балканському  союзі. Спроби відірвати Болгарію  від Балканського союзу, посварити її з союзниками і в першу чергу з Сербією, тривали й далі. Аналогічні спроби розпалювання ворожнечі були також між Чорногорією та Сербією через обіцянки Чорногорії територіальних компенсацій за рахунок Сербії. Так , у вересні 1911 року, під час зустрічі чорногорського міністра закордонних справ Грегорвича з австро-угорським міністром закордонних справ Еренталем останній заявив: ”Якщо Чорногорія буде іти пліч-о-пліч з Австро-Угорщиною, то чорногорська територія в недалекому майбутньому дістане значний приріст”. Вплив на Чорногорію в такому ж дусі продовжувався й далі. Але перешкодити створенню і спільному виступові Балканського союзу австро-німецькому блокові не вдалося.

       Події, що розгорнулися на Балканах, викликають тривогу в керівних  колах Австро-Угорщини. В зв’язку з цим в літку 1912 року посилюються воєнні приготування Австро-Угорщини на сербському кордоні.

       Загострення Балканського питання  проходить в обстановці дальшого  посилення класової боротьби  та національних протиріч у  країні. В Угорщині боротьба за загальне виборче право досягла крайньої гостроти. В травні 1912 року в Будапешті оголошено загальний страйк, на вулицях споруджувалися барикади. Проти робітників уряд послав військові частини. Надзвичайно напруженим було становище в Хорватії і Словенії. Весною 1912 року сюди був призначений урядовий комісар з надзвичайними уповноваженнями П.Цувай, який розпускає ландтаг, запроваджує суворі цензурні правила, зупиняє чинність законів, що забезпечують свободу спілок та зборів, починається хвиля арештів.

      У липні 1912 року цьому ж Цуваю  було наказано вжити ряд заходів  до обмеження вступу демократичних  слов’янських елементів у середні  учбові заклади та у вищу  школу в Аграмі (Загребі).

       Політика Цувая викликала загальне  обурення. На нього був організований замах. Один з обвинувачуваних у замаху, студент Юхіч, був засуджений до смертної кари.

       Ряд репресій підводилися слов’янських  культурних і спортивних організацій  – “Спілка соколів”,“Просвіта”, “Побратимство”, “Культурне об’єднання південних слов’ян” та ін. Репресії лише посилили національно-визвольний рух у Австро-Угорській імперії. Влітку 1912 року під час спортивного свята в Празі відбувалися сутички між членами спілки “Сокіл” та німецькими студентами-націоналістами. Побоюючись, що дальший розвиток подій на Балканах приведе до нового загострення соціальних та національних протиріч в країні, австро-угорська дипломатія робить нові кроки до того, щоб розладнати Балканський союз.

       Особливо посилено обробляється  Болгарія. З цією метою було використано 25-річчя з дня проголошення Фердінанда болгарським царем. Австрійська преса всіляко підкреслює, що Фердінанд – австрійський офіцер, що завдяки йому Болгарія “процвітає” і зайняла важливе місце в історії. В кінці серпня міністер закордонних справ Бертольд вирушив з візитом до Румунії з метою спрямувати її проти Балканського союзу. Створюється загроза Болгарії з боку Румунії за Добруджу, на яку остання претендувала.

      У цій напруженій обстановці  у другій половині вересня  відбувається засідання австрійської та угорської делегацій, де обговорюється новий військовий закон, що передбачає значне збільшення асигнувань на військові потреби. Обговорення військово-морського бюджету відбувається в дуже бурхливій обстановці.

      При обговоренні військових асигнувань ряд опозиційних депутатів виступає з докорами на адресу уряду. Чеський соціал-демократ Нємец заявив австрійській делегації: ”Наше морське будівництво послужить лише тільки політичним цілям Німеччини. Якщо ми бажаємо на Балканах збудувати довір’я до Австрії, ми повинні змінити нашу політику щодо південних слов’ян Австро-Угорщини”¹.  Представник Словенії Шпинтіч, говорячи про гноблення слов’ян, окремо зупиняється на становищі Хорватії. “Становище в Хорватії не може зробити благотворного впливу ні на балканські народи, ні на населення Боснії”².

      Територіальні суперечки між  союзниками, що виникли наприкінці 1912 р., після укладення мирного  договору спалахнули з новою  силою. Ці суперечності вміло  роздмухували Німеччина і Австро-Угорщина, чиї позиції на Балканах після війни значно послабли. Німецькі й австрійські дипломати прагнули розколоти Балканський союз і зменшити вплив Росії. Відчуваючи їхню підтримку, Фердінанд відмовився піти на додаткові територіальні поступки на користь Сербії та Греції. У відповідь Сербія та Греція створили 1 червня 1913 р. таємний союз, спрямований проти Софії. Невдовзі до нього приєдналася Румунія, що мала територіальні претензії до Болгарії.

     Доки балканські країни були  об’єднані спільною боротьбою проти Туреччини, протиріччя між ними до пори до часу не виступали назовні.

     Проте до кінця грудня 1912 року  – початку січня 1913 року, а  саме після заключення першого  перемир’я із Туреччиною, протиріччя  через Македонію між Сербією  і Грецією, з однієї сторони, і Болгарією – з другої, почали проявлятися відкрито.

     Уже в січні 1913 року, газети  австрофільської партії лібералів  “Српска  застава” і “Вечерне  новости” звинувачували керівництво  Пашича у надмірній прив’язаності  до коаліції з Болгарією і  у великих поступках болгарам. Одним із найбільш шовіністичних органів була газета сербських військових “П’ємонт”. Полеміка між сербськими і болгарськими націоналістами швидко наростала. Вона відображала наростаючі імперіалістичні бажання буржуазії і придворних буржуазно-монархічних кіл Сербії і Болгарії, їх устремління до гегемонії на Балканах.

     Сербо-болгарські протиріччя  через  Македонію майстерно підігрівалися  дипломатами Відня та Берліна.  Основним їх завданням на Балканах  з початку балканської війни  було добитися розвалу Балканського союзу, тому що останній підсилював позиції Сербії і країн Антанти, які стояли за її спиною, (насамперед Росії) і послаблював вплив Австро-Угорщини і Німеччини.

     Переслідуючи цю мету, дипломати  Австро-Угорщини і Німеччини пропонували сербському керівництву шукати виходу не до Адріатичного, а до Егейського моря, через Македонію і Салоніки. Цим вони штовхали Сербію до неминучого конфлікту з Болгарією. В Софії вони таємно рекомендували болгарському керівництву не поступатися Сербії.

     Розпалюючи Сербо-Болгарські протиріччя, імперіалісти Австро-Угорщини і  Німеччини розраховували зіштовхнути  Сербію і Болгарію, що привело  би  до послаблення обох сторін.

      Внутрішньополітична ситуація, яка  склалася весною 1913 року на Балканах, була на руку дипломатам Австро-Угорщини і Німеччини для різних авантюр. До цього часу в Сербії, Болгарії та інших балканських країнах значно посилилася роль військових та буржуазно-шовіністичних кіл. І в Сербії, і в Болгарії швидко наростала весною 1913 року брудна хвиля шовінізму. Не тільки бульварна преса, та й “солідні” газети буржуазних партій як Сербії, так і Болгарії публікували статті, в яких відстоювали свої претензії на Македонію і відкрито ворожі другій стороні.

     Блокуючись із крайніми шовіністами з опозиційних партій офіцерство тиснуло на керівництво Пашича, звинувачуючи його в злочинній обережності і і майже в зраді національних інтересів Сербії.

     Сербське керівництво вимагало  від Болгарії в меморандумі  від 26(13) травня 1913 року ревізії угоди 1912 року про поділ Македонії. Але в сенсаційній заяві 28(15) травня 1913 року Пашич, відзначивши  хороші стосунки з Грецією і Чорногорією, заявив, що Сербія повинна мати спільний кордон з Грецією, і з цією метою домовленість з Болгарією про поділ Македонії повинен бути зміненим на користь Сербії. Свої вимоги сербське керівництво мотивувало різними доказами; найважливішим було те, що Сербія, не отримавши виходу в Адріатику, може забезпечити собі торговельний шлях в Егейське море через Скопє і райони Македонії, які пов’язані залізницею з Салоніками. Висувалися і інші мотиви, зокрема, приєднання до Болгарії значних територій Фракії, не передбачених угодою 1912 року, претензії до болгар, які нібито не виконали своїх військових зобов’язань і т.д.

     Правлячі кола Сербії у цьому питанні мали підтримку зі сторони грецької влади. Військові погрози болгарських шовіністів, які вимагали приєднати до Болгарії усю Македонію (в тому числі районів,  занятих сербськими і грецьким військами), позиція керівних кіл Болгарії, які вимагали повного дотримання умов сербсько-болгарського союзного договору 1912 року – все це зблизило керівництво Сербії та Греції.

       Переговори, які почалися таємно  ще в січні 1913 року, закінчилися  підписанням в Салоніках 1 червня  1913 року сербсько-грецького союзного договору і військової конвенції.

        Сторони, які домовлялися, зобов’язалися  добиватися встановлення спільного  греко-сербського кордону у звільненні  від турецького керівництва Македонії  шляхом поділу її території  до заходу від ріки Вардар між Сербією і Грецією, війська яких окупували ці території у часі Першої Балканської війни. Одночасно підписана воєнна конвенція встановлювала принципи спільного ведення війни проти Болгарії у разі нападу зі сторони останньої.

       Одночасно із переговорами про заключення союзу проти Болгарії керівництво Сербії та Греції концентрували в Македонії своє військо. Болгарське командування у свою чергу перекидало свої війська із Фракії. На демаркаційній лінії розміщення сербських і грецьких військ, з однієї сторони, і болгарських – з другої, відбувалися конфлікти і сутички.

       Населення Сербії, як і інших  балканських країн, було незадоволено  військовим і продовольчим станом.

        Сербські соціал-демократи, опираючись  на незадоволення  населення, виступили проти націоналістичних настроїв, які були свідомо зруйновані буржуазно-монархічними колами країни. На робітничих зібраннях і в газеті “Раднічке новітнє” соціал-демократи засуджували шовіністичний курс керівних і опозиційних буржуазних і дрібнобуржуазних партій, закликали до об’єднання балканських народів, до створення федерації балканських республік.

      У травні-червні 1913 року сербські  соціал-демократи протестували проти  безглуздої політики верхівки, яка  підштовхувала країну до братовбивчої війни з Болгарією, вимагали негайної демобілізації і відмовилися від участі у закритому зібранні  скупщини.

     Сербське керівництво, бажаючи  зняти напругу, впевнено нав’язувало  народу думку, що відтягуючи  демобілізацію і затягування  воєнного стану викликані політикою, яку проводила Болгарія. В дійсності, керівні кола Сербії самі не хотіли йти на компроміс із Болгарією. Крайні буржуазно-націоналістичні елементи в Сербії (так само як у Болгарії та Греції) не бажали ніякого поступок у питанні щодо Македонії. Офіцери-шовіністи вимагали, щоб керівництво Сербії використовувало ті обставини, що сербська армія розмістилася у Македонії раніше болгарської, взяла ініціативу у свої руки і силою добилася вирішення “національних питань”.

      У керівних колах загострилася боротьба щодо питання про шляхи і методи здійснення програми територіальних захоплень.

      Керівництво радикалів, очолюване  Пашичем, проявляло невпевненість  і обережність і не поспішало  з прийняттям рішення. Шовіністична  преса звинувачувала Пашича у зраді.

      Радикали орієнтувалися у внутрішній  політиці на союз із Росією  та Францією. Керівництво Росії  не бажало допустити розпаду  Балканського союзу і активно  приймала міри по регулюванню  конфлікту мирним шляхом. З цією  метою російська дипломатія настирливо добивалася рівномірного зменшення армії балканських союзників  і примирення їх територіальних претензій шляхом компромісу. Нею була висунена ідея скликання конференції прем’єр-міністрів країн Балканського союзу (Сербії, Болгарії, Греції і Чорногорії) при умові посередництва та арбітражу Росії, передбачену сербсько-болгарською союзною угодою 1912 року.

      Керівництво балканських країн  не поспішало прийняти пропозицію  російської дипломатії. Цьому сприяла  і позиція  решти великих  держав. Англія та Франція, хоча і були заінтересовані у Балканському союзі як у бар’єрі проти австро-німецької експансії на Балканах, разом з тим  вважали, що він підсилює вплив Росії. Політика німецької та австро-угорської дипломатії була безпосередньо спрямована на роз’єднання держав Балканського блоку.

      Болгарське керівництво, отримавши  від Австро-Угорщини підтвердження,  що вона його підтримає, хотіло  приєднати до Болгарії як можна  більше македонської території.  Воно відхилило пропозицію Росії  про скликання конференції прем’єрів країн Балканського союзу, наполягало на неухильному дотриманні умов сербо-болгарського договору про поділ Македонії і наполягала на введенні своїх військ на зайняті сербами і греками частини південно-західної і південної Македонії.

       Сербська влада перебувала в  стані нерішучості. Глава шовіністів, спадкоємець трону, Олександр  наполягав на вирішенні питання  про поділ Македонії силою.

       Тоді російська дипломатія почала  тиснути на владу Сербії, вимагаючи  від неї прийняти пропозицію про скликання конференції прем’єрів держав Балканського союзу за посередництва і арбітражу Росії. В скупщині і сербських владних колах, на нарадах  уряду з лідерами партій тривали жорсткі дебати про те, погодитись чи не погодитись на пропозицію Росії.

       Одночасно, буржуазно-шовіністичні  правлячі круги Болгарії на  чолі з Фердинандом, яких підштовхувала  австро-німецька дипломатія, вирішила  силою вирвати у Сербії та  Греції поступки в Македонії.

       б) 9 жовтня 1912р. Чорногорія розпочала  війну проти Туреччини, 17  жовтня в війну вступила Болгарія і Сербія, а на наступний день – Греція. Вже перші воєнні сутички показали перевагу балканських союзників над Туреччиною. Протягом декількох тижнів вони добилися великих успіхів. Блискучий аналіз характеру Першої Балканської  війни дав у своїх працях В.І.Ленін. Вказуючи на те, що на Балканах є ще великі залишки середньовіччя, які дуже затримували суспільний розвиток та ріст пролетаріату, В.І.Ленін підкреслив  соціальне значення перемог Болгарії та союзних з нею країн над Туреччиною. “...Перемоги сербів та болгар, - писав Ленін, - означають підрив керівництва феодалізму в Македонії, означають створення більш чи менше вільного класу селян-землевласників, означають забезпечення всього суспільного розвитку балканських країн, затриманого абсолютизмом і кріпацькими відношеннями”³.

   Головна причина того, що історичні  завдання, які стояли перед балканськими  народами, вирішувалися не революційним  шляхом, а шляхом війни, керованої  буржуазними та династійними  інтересами, заключалася у слабкості демократичних сил, у темноті селянських мас і у малій кількості пролетаріату. “Головна причина, - писав Ленін, - слабкість пролетаріату на Балканах, а потім реакційний вплив і тиск могутньої європейської буржуазії. Вона боїться дійсної свободи  і у себе дома і на Балканах, вона бажає нажитися за чужий рахунок, вона розпалює шовінізм та національну ворожнечу, щоб облегшити собі політику по грабунку”⁴ .

   Та обставина, що ініціативу  у справі вирішення назрілих  перед балканськими народами історичних завдань захопили у свої руки правлячі у балканських країнах буржуазно-шовіністична влада та династії, загрожувала великими небезпеками для балканських народів.

   Пригнічені турками народи помагали  військам балканських союзників.  Революційно-демократичне крило Внутрішньої македонської революційної організації, очолюваної Яне Санданським, прийняло активну участь у боротьбі, організовуючи загони, які нападали з тилу на турецькі війська і тим самим помагали болгарським військам, які наступали у Македонії. Таким чином, війна балканських союзників проти Туреччини злилася з національно-визвольною боротьбою балканських народів.

   Лондонський мир не приніс  спокою балканським країнам. Правляча  верхівка Болгарії, Сербії та  Греції хотіла володіти більшою частиною колишніх турецьких володінь. Кожне із керівництв хотіло встановити свою гегемонію на Балканах.

   Окупація сербськими та грецькими  військами більшою частиною Македонії  викликали вже з початку війни  тертя між Сербією та Грецією,  з однієї сторони, та Болгарією – з другої. Ворожнеча між ними особливо посилилась після того, як сербські правлячі кола під тиском Німеччини та Австро-Угорщини направили свої погляди у країну Егейського моря, в Македонію. Ще в лютому 1913 р. Сербія вимагала від Болгарії перегляду союзного договору і поступитися додатковою територією в Македонії. Погіршилося відношення Болгарії з Грецією, яка зайняла Салоніки і прилеглі райони Македонії. Між розміщеними в Македонії сербськими та грецькими військами, з однієї сторони, і болгарськими військами – з другої, відбувалися часті зіткнення. Болгарські шовіністи влаштовували мітинги, вимагаючи від керівництва твердого курсу по відношенню до Сербії та Греції. У день підписання мирного договору із Туреччиною буржуазно-шовіністична преса Болгарії писала: ”Війна закінчилася, вітаємо війну!”⁵ . 

    Самими яскравими шовіністами були представники ліберальних партій. Ліберали орієнтувалися на австро-німецьких імперіалістів, розпалюючи велико болгарський шовінізм для того, щоб підірвати Балканський союз. Австро-німецькі дипломати підштовхували болгарських керівників силою вирішити спірні питання. У Бєлграді вони радили не поступатися болгарам. Очікуючи від австро-німецьких імперіалістів підтримки, ліберали вимагали покінчити з орієнтацією на Росію. “Підемо по шляху прусаків!”⁶– таким був лозунг ліберальних партій.

    Болгарських правлячих колах все більше переймав войовничий напрямок. Лідер народняків Гешов 17 травня 1913 р. Пішов у відставку. Саме він міг прислуховуватися до голосу російської дипломатії, яка радила піти на компроміс із балканськими союзниками (Росія була заінтересована у збереженні Балканського союзу як бар’єру проти австро-німецької експансії). Нове керівництво, яке складалося із прогресистів та народників і очолюване С.Дановим, наполягало на точному дотриманні умов сербо-болгарського союзного договору.

   Напередодні 1 травня 1913 р. ЦК партії тесняків за підписом Д.Благоєва, Г.Димитрова і Х.Кабакчиєва опублікував “Звернення до робітничого класу Болгарії”. Протестуючи проти політики правлячих кіл та монарха, тесняки заявили: “Ще не закінчена війна із Туреччиною, а балканські керівники готують братовбивчу винищувальну війну. Балканська соціал-демократія відстоює політику Балканської федеративної республіки, бо  саме вона може дати балканським народам свободу і незалежність, національне об’єднання та прогрес”⁷. Незважаючи на трудність воєнного часу, звернення це було поширено по всій Болгарії. Номер газети “Работнически вестник” із зверненням ЦК тесняків розійшовся по країні тиражем у 25 тисяч екземплярів.