Експортно-імпортна діяльність українських підприємств

 

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України

Маріупольський державний  університет

                 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

з дисципліни «Міжнародна економіка»

Тема: „Експортно-імпортна діяльність українських підприємств”

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала

Студентка 2 курсу

Спеціальності

«Міжднародна економіка»

Калько Л.М.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                           Маріуполь, 2012

 

План

 

Вступ……………………………………………………………………………………….3

Розділ І Теоретичні засади здійснення експортно-імпортної  діяльності……………...5

1.1. Сутність та особливості здійснення експортних та імпортних операцій…………5

1.2. Організація планування  експортно-імпортної діяльності  підприємства………….9

1.3 Система регулювання  експортно-імпортної діяльності  в Україні………………..12

Розділ ІІ Аналіз експортно-імпортної діяльності українських підприємств…………15

2.1. Стан та умови  здійснення експортно-імпортної  діяльності в Україні…………...15

2.2. Динаміка та структура  експортних операцій українських  підприємств…………21

Розділ ІІІ Проблеми та перспективи розвитку експортно-імпортної діяльності підприємств в Україні ……………………………………………………………………….28

3.1. Розробка стратегічних  напрямів розвитку зовнішньоторгівельної  політики України………………………………………………………………………………………..28

3.2. Шляхи підвищення  ефективності експортно-імпортних  операцій………………31

Висновки………………………………………………………………………………….34

Список літератури………………………………………………......................................36

 

 

Вступ

 

Розвиток ринкових відносин в Україні, необхідність її входження  в світовий інтеграційний процес, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД), надання підприємствам і організаціям, що випускають конкурентоздатну продукцію, права виходу на світовий ринок вимагають нових підходів до управління ЗЕД. Тому вивчення різних аспектів управління зовнішньоекономічною діяльністю, особливо на рівні підприємства як основної і першочергової ланки зовнішньоекономічного комплексу країни, викликає сьогодні велику практичну цікавість.

Інтеграція підприємств  у міжнародне господарське середовище є одним з найважливіших процесів входження України у ринковий простір. Ефективне здійснення зовнішньоекономічної діяльності українських підприємств можливе за умови оволодіння тією часткою світового ринку, яка відповідає можливостям природноекономічного та науково-технічного потенціалу держави.

Здійснення активної зовнішньоекономічної політики держави, розширення міжнародної торгівлі, інтеграційних  економічних зв’язків є важливим чинником стабілізації і реформування її економіки. Нині ці відносини включають  у себе не тільки економічні контакти з країнами “далекого зарубіжжя”, а і з країнами СНД, взаємозв’язки з якими базуються на принципах і нормах міжнародних економічних відносин. Все це потребує посиленої уваги до розвитку зовнішньоекономічного комплексу України, вироблення ефективних зовнішньоекономічних стратегії і політики, які б ґрунтувалися перш за все на пріоритеті національних економічних інтересів і гарантували національну безпеку держави.

Поступова інтеграція України  у світову господарську систему  привела до того, що в даний час  у зовнішньоекономічній діяльності беруть участь тисячі підприємців і підприємств. Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) – діяльність суб’єктів господарської діяльності України й іноземного суб’єкта господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. ЗЕД являє собою сукупність міжнародних комерційних операцій, спрямованих на організацію, проведення і регулювання процесу обміну товарами, послугами, результатами творчої діяльності.

Комплексні економічні перетворення, що відбуваються сьогодні в Україні, мають на меті не лише виробити моделі та механізми побудови і послідовної реалізації сучасних економічних відносин, але й поступову інтеграцію українських підприємств у міжнародні економічні зв'язки, з одного боку, і залучення іноземних підприємців до діяльності в Україні, - з іншого.

Метою роботи є дослідження  експортно-імпортних операції підприємств  і визначення напрямів підвищення їх ефективності. Для досягнення зазначеної мети були визначені наступні задачі: дослідити сутність та виділити особливості експортно-імпортних операцій, дослідити умови здійснення експортно-імпортних операцій в Україні, визначити структуру експортних операції підприємств, розробити стратегічні напрями подальшого розвитку зовнішньоторговельної політики України.

Об’єктом дослідження  є зовнішньоекономічна діяльність, а предметом експортно-імпортні операції.

Теоретико-методологічною основою роботи стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених, дані статистичної звітності, законодавство України, інформаційні ресурси системи Internet.

 

 

 

Розділ І Теоретичні засади здійснення експортно-імпортної  діяльності

1.1.Сутність та особливості здійснення експортних та імпортних операцій

 

Міжнародна торгівля має ряд специфічних рис, які  відрізняють її від внутрішніх торгових операцій. В ході розрахунків використовуються різні валюти; більш відчутним є державне регулювання операцій; наявні відмінності у здатності до переміщення чинників виробництва між країнами і всередині країни; сучасна світова торгівля має багаторівневу структуру; необхідно вираховувати глобальний характер конкурентної боротьби і множинність цін; мають місце два взаємопов’язаних види торгових операцій: експорт та імпорт.

Експорт – продаж продукції (робіт, послуг) іноземним суб’єктам господарської діяльності та вивезення продукції за межі митних кордонів держави з метою отримання доходів від виробничої та інших форм господарської діяльності.

Експортні товари – це товари, вивезені для реалізації за межі митного кордону держави, незалежно від валюти, якою проводиться розрахунок.

Експорт обумовлений  декількома важливими причинами:

а) використання надлишкових  потужностей. Часто компанії володіють  виробничими потужностями у поточному  або довгостроковому періодах, що не користуються адекватним внутрішнім попитом. Це можуть бути розвідані запаси природних ресурсів або конкретні потужності для виробництва певної продукції, які важко переключити на виробництво інших товарів, що мають відповідний внутрішній попит. При цьому прагнення малих країн торгувати значно ширше, ніж великих. Одна з причин полягає в тому, що технологія виробничого процесу може дозволити фірмі рентабельно випускати продукцію лише у разі крупносерійного виробництва, у більших обсягах, ніж це потрібно для задоволення попиту у своїй країні;

б) зниження витрат виробництва. Дослідження показали, що компанії можуть знижувати свої витрати на 20-30% щоразу, коли подвоюється випуск продукції. Зниження може бути пов’язане з кількома факторами: покриття умовно-постійних витрат за рахунок випуску більшого обсягу продукції; підвищення ефективності за рахунок досвіду, набутого при виробництві великих партій продукції; масовими закупівлями матеріалів і перевезенням їх великими партіями. Тому очевидно, що лідер ринку може отримати переваги щодо зниження витрат виробництва перед своїми конкурентами. Одним із способів збільшення випуску продукції компанією є визначення ринку з глобальної, а не внутрішньодержавної точки зору;

в) підвищення прибутковості. Виробник може за певних умов продавати одну й ту ж саму продукцію з більшою вигодою за кордоном, ніж у себе в країні. Це може бути пов’язано з відмінностями конкурентного середовища на зарубіжному ринку від вітчизняного, тому що там товар перебуває на іншому етапі життєвого циклу. Таким чином, етап зрілості всередині країни може викликати зниження внутрішніх цін, тоді як етап зростання за кордоном може нівелювати актуальність зниження цін. Підвищення прибутковості може також статися у зв’язку з відмінностями всередині країни і за кордоном державних заходів, що впливають на прибутковість;

г) розподіл ризику. Виводячи збут за межі ринку тільки однієї країни, виробник має можливість звести до мінімуму коливання попиту, оскільки цикли ділової активності країн  перебувають у різних фазах, а  одні й ті ж самі товари перебувають на різних етапах життєвого циклу. Ще однин фактор розподілу ризику за допомогою експорту полягає в тому, що виробник може знайти більше клієнтів, зменшуючи свою вразливість у випадку втрати якого-небудь одного або кількох клієнтів [10, с.158].

Багато фірм починають  займатися експортом зовсім випадково. Почавши експортну діяльність, вони стикаються з несподіваними труднощами. Саме тому до початку експортної діяльності необхідно розробити стратегію  експорту і проаналізувати основні проблеми, пов’язані з експортом. Означені проблеми найчастіше зводяться до таких моментів:

• нездатність залучити кваліфікованих експертів з експорту і розробити основний план міжнародного маркетингу;
• недостатня готовність вищої ланки керівництва до подолання початкових труднощів і невірна оцінка потреби у фінансових коштах для експортної діяльності;
• недостатня старанність у виборі закордонних агентів та гуртовиків;
• гонитва за замовленнями з будь-якої країни світу, а не створення бази для розгортання прибуткових операцій та впорядкованого зростання;
• нехтування експортною діяльністю в періоди «ринкових бумів»;
• неспроможність вести справи з іноземними гуртовиками на тих самих засадах, що і з їхніми конкурентами на внутрішньому ринку;
• небажання модифікувати продукцію відповідно до державного регулювання чи інших вимог у зарубіжних країнах;
• нездатність видавати службову, комерційну і гарантійну документацію мовами, зрозумілими торговим партнерам фірми за кордоном;
• нездатність залучити компанію, що спеціалізується на управлінні експортною діяльністю, чи іншого посередника у сфері маркетингу, коли фірма не має у своєму розпорядженні людей, які вміють виконувати спеціалізовані експортні функції;
• нездатність активно використовувати ліцензійні угоди або угоди про створення спільних підприємств.

Компанії, яка займається чи планує займатися експортною діяльністю, варто вирішити, хто саме буде виконувати відповідні функції співробітники  компанії чи інші фірми за контрактом.

Імпорт – це купівля  вітчизняними суб’єктами ЗЕД в іноземних суб’єктів господарської діяльності товарів із ввезенням іх на територію країни.

Основні види імпортних  операцій:

• придбання товарно-матеріальних цінностей в іноземних постачальників на умовах комерційного кредиту;
• ввезення товарно-матеріальних цінностей або отримання послуг в порядку бартерних угод;
• ввезення товарів в рахунок централізованих імпортних закупівель;
• придбання товарно-матеріальних цінностей та послуг з оплатою готівкою;
• отримання товарно-матеріальних цінностей та послуг на умовах безоплатної допомоги [9, с 251].

При цьому перед підприємством  відкриваються три шляхи для  придбання імпортних товарів 

1. Придбання товарів  у вітчизняних гуртових продавців.  Цей спосіб є найшвидшим і  найпростішим, оскільки товар вже  розмитнений і знаходиться на території країни покупця. Недоліком роботи гуртових продавців є відносно висока вартість товарів порівняно з їх вартістю при самостійному ввезенні, а також обмеженість і непостійність асортименту продукції на складах гуртових продавців.

2. Самостійний імпорт товарів. Щоб самостійно ввезти товар на територію країни, підприємство попередньо має зареєструватися в митних органах і відкрити в банку валютний рахунок. Для декларування товарів, що ввозяться, підприємство може прийняти до штату кваліфікованого декларанта або звернутися до послуг митного брокера.

3. Імпорт через посередника.  Якщо підприємство планує здійснити  разову закупівлю специфічних  товарів або тільки починає  свою зовнішньоекономічну діяльність, то на початковому етапі йому  не обійтися без послуг посередників. Цей шлях дозволить швидко ввезти необхідні товари, а також дасть підприємству час, щоб зареєструватися на митниці, відкрити валютний рахунок і підготувати персонал до ведення ЗЕД.

Імпульс до участі в торгівлі може надійти або від експортера. Імпульс від імпортера полягає у тому, що фірма шукає більш дешеві і високоякісні сировинні та інші матеріали, комплектуючі або готові вироби, щоб використовувати їх на своїх виробничі підприємства. Або ж вона може активно шукати нові товари, розроблені за кордоном, щоб доповнити наявні асортиментні групи. Це дозволить компанії більше продукції запропонувати на продаж, а імпортерові – використовувати надлишкові потужності своєї торгово-розподільчої мережі.

Якщо міжнародні поставки сировини, матеріалів і комплектуючих знижують затрати виробництва або підвищують якість готових виробів, компанія, що здійснює закупівлю, володіє більшою стійкістю проти конкуренції з боку готових виробів, що імпортуються, і може ефективно конкурувати на експортних ринках.

Імпортер, як і експортер, має змогу розподіляти свої ризики. Розширюючи коло постачальників, фірма менше залежатиме від диктату єдиного постачальника.

Загалом фірми віддають перевагу іноземним, а не внутрішнім товарам, виходячи з таких основних причин: ціна, якість, недоступність певних матеріалів у своїй країні, прискорення і безперервність поставок, більш ефективне технічне обслуговування, сучасна технологія, досягнення визначених маркетингових цілей, зв’язок з іноземними підприємствами, що є іноземними філіями головної фірми.

Незважаючи на відомі вигоди, з послугами іноземних  постачальників пов’язані і деякі  труднощі: вибір за кордоном місця  розташування постачальника з належною репутацією; час підготовки до випуску  продукції і терміни поставок; труднощі експедиторського супроводу матеріалів, що постачаються; політичні проблеми і труднощі встановлення нормальних відносин з персоналом іноземного підприємства; коливання обмінних курсів; методи здійснення платежів; якість товарів; брак і проблема повернення дефектної продукції; митні тарифи і мито; витрати на оформлення додаткової документації, необхідної для митного очищення; правові проблеми; транспорт; мова; культурні і соціальні традиції.

 

1.2 Система  регулювання експортно-імпортної  діяльності в Україні

 

Для здійснення регулювання зовнішньоторговельної діяльності  держава використовує систему заходів,  заснованих  на  сукупному поєднані та використанні економічних і адміністративних методів у відповідності до законодавства України.  До  головних   цілей державного   регулювання   зовнішньоекономічної діяльності в Україні належать:

• забезпечення збалансованості економіки  та  рівноваги  внутрішнього  ринку країни;
• стимулювання прогресивних структурних змін в економіці;
• створення найбільш сприятливих умов для залучення  національної економіки в систему світового поділу праці;
• наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.

Регулювання  такої  діяльності  здійснюється  за   допомогою   законів України, актів  тарифного та  нетарифного  регулювання,  економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансових,  кредитних та  ін.),  рішень недержавних органів управління економікою,  які ухвалюються відповідно  до їхніх статутних документів,  договорів,  що  укладаються між   суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.

По-перше основою регулювання  діяльності підприємств України  на зовнішніх ринках є Закон "Про  зовнішньоекономічну діяльність", який дає визначення основним термінам, застосовуваним у практиці зовнішньоекономічної діяльності; закріплює основні принципи і правила здійснення зовнішньоекономічної діяльності; визначає коло суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, їх права та обов'язки; дає перелік можливих видів зовнішньоекономічної діяльності; законодавчо закріплює регулювання зовнішньоекономічної діяльності; регулює економічні відносини України з іншими державами та міжнародними міжурядовими організаціями; захищає права та інтереси держави і суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; зумовлює відповідальність України як держави і суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності при порушенні ними Законів України чи обов'язків, пов'язаних з виконанням контракту, а також визначає застосовувані до них санкції [8, с. 223].

Регулювання зовнішньоторговельної  діяльності здійснюється за допомогою економічних та адміністративних методів. Економічні методи,  у  свою  чергу, поділяються  на  тарифні  й  нетарифні.  Центральне   місце   в   державному регулюванні  зовнішньої  торгівлі  належить  тарифному  регулюванню,  яке  в Україні спирається на Закон “Про єдиний митний тариф”.  Митний  тариф  —  це систематизований  перелік   товарів   із   зазначенням   мита,   яким   вони обкладаються  під  час  перетину  митного  кордону  країни.  

 До нетарифних  методів  державного  регулювання   зовнішньоторговельної діяльності  відносять:  надання  субсидій  виробникам  експортних   товарів, пільгове   експортне   кредитування,    застосування    індикативних    цін, установлення мінімальної митної вартості на окремі товари  та  ін.  Субсидії спрямовано на підтримку національних виробників і за  характером  виплат  їх поділяють на прямі й непрямі. Прямі субсидії надаються  експортеру  у  формі безпосередніх  виплат  на  відшкодування  різниці  між  його  витратами   та отриманим доходом, а непрямі —  є  формою  надання  пільг  в  оподаткуванні, позик  за  більш  низькими  ставками,  пільгових  умов   страхування   тощо..

    При укладенні договорів при здійсненні експортних операцій контрагенти зобов'язані використовувати затверджені Міністерством Зовнішньоекономічних Зв'язків “Положення про форму зовнішньоекономічного контракту”, яке закріплює основні умови укладання договорів купівлі-продажу. А деякі аспекти цих договорів закріплені у спеціальних правових актах.

      Важливу    роль    з-поміж     економічних     методів     регулювання зовнішньоекономічної   діяльності   відіграють   валютні   обмеження,    які спрямовано  на  розширення  або  отримання   розвитку   зовнішньоекономічних зв'язків країни. Валютні обмеження охоплюють сферу зовнішньої торгівлі,  рух капіталів та кредитів, переказ прибутків, податкових та  інших  платежів.  У галузі  зовнішньої  торгівлі  валютні  обмеження  вважають   опосередкованим фактором стримування імпорту,  оскільки  використання  валюти  на  закупівлю іноземних товарів дозволяється  лише  після отримання на  це  спеціального дозволу. Регулювання залучення та вивозу капіталу в цілому спрямовується  на підвищення ефективності іноземного інвестування  в  економіку  країни.  Воно має  подвійний  характер.  З  одного  боку,  державне   регулювання   сприяє створенню  сприятливого  інвестиційного  клімату  за   допомогою   державних гарантій та надання пільг, а з іншого — обмежує  вплив  іноземного  капіталу на економіку країни, яка залучає такі кошти.

Порядок квотування і  ліцензування експорту визначає Декрет Кабінету Міністрів України “Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)”, згідно з яким рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) приймається Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки України з визначенням списку конкретних товарів (робіт, послуг), що підпадають під режим ліцензування та квотування, і строків дії цього режиму; а також щорічні Постанови “Про перелік товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню”.

В основу законодавчої бази страхування експортних операцій покладено  Декрет Кабінету Міністрів України  “ Про страхування”

З метою запобігання демпінгу використовується Указ Президента України "Про заходи для попередження експорту товарів походженням з України за цінами, що можуть розглядатися як демпінгові, і врегулювання торгових суперечок".  

 

1.3. Організація планування експортно-імпортної діяльності підприємства

 

У міжнародній торговельній практиці використовуються два основні методи здійснення експортно-імпортних операцій, а саме: прямий експорт та імпорт, що передбачає постачання товарів промисловими підприємствами безпосередньо іноземному споживачеві або закупівлю в нього відповідних товарів, і непрямий експорт та імпорт, що припускає продаж і купівлю товарів через торговельних посередників. Загальні принципи організації та управління виробничо-збутовою діяльністю промислових фірм. Промислові фірми мають у своєму складі різні підрозділи, які можна розділити на три групи: 1) виробничі відділи, що займаються питаннями, пов’язаними з випуском продукції; 2) функціональні відділи, куди входять відділи збуту, вивчення ринків, реклами, постачання, транспорту, страхування, юридичний, економічний і планування; 3) адміністративні відділи: фінансовий відділ, бухгалтерія, відділ кадрів, відділ відносин із службовцями й урядом. Організаційна структура фірми і принципи управління визначаються низкою чинників – розмірами виробництва, виробничим профілем, технологією виробництва, сферою діяльності, масштабами закордонної діяльності й ін.

Розрізняють дві головні  форми управління промисловими фірмами: централізована і децентралізована. Централізована передбачає управління господарською діяльністю підприємств  з одного центру, жорстку регламентацію і координацію їх діяльності, повну відсутність господарської самостійності. Децентралізована форма управління передбачає створення усередині фірми виробничих відділень, що користуються повною господарською самостійністю. До структури управління децентралізованої фірми входять: центральний апарат; виробничі відділення; центральні служби, контрольна і фінансова служби. Центральний апарат. Вищою керівною ланкою фірми є загальні збори акціонерів. Практично фірмою керує наглядова рада і правління. Наглядова рада обирається на загальних зборах акціонерів. Очолює раду голова. Кількість членів визначається Статутом. Члени правління одержують високу зарплату або гарантовану у вигляді відрахування від прибутку. Сьогодні президент фірми рідко сам керує фірмою, звичайно управління здійснюється колективно з участю різних комітетів, які створюються при наглядовій раді і формуються з її членів. Виробничі відділення. Сучасна велика компанія складається зі значної кількості виробничих відділень. Їх очолюють управляючі. Виробничі відділення об’єднують дочірні компанії, що входять до фірми і здійснюють свою діяльність через відповідні функціональні відділи. Розрахунки здійснюють на основі трансфертних цін через бухгалтерію, грошових платежів немає. Управляючі самі встановлюють норму прибутку для всього відділення. Вони самостійно ведуть облік, підбір кадрів. Центральні служби децентралізованої фірми представлені науково-дослідними і конструкторськими відділами, лабораторіями обчислювальних машин, статистичними відділами, відділами будівництва, транспорту, збуту, постачання, маркетингу, реклами, юридичного відділу і відділу планування. Контрольна та фінансова служба складається з контролера, скарбника, головного ревізора і бухгалтера.. Якщо обсяг зовнішньоторговельних операцій у фірми незначний і основна частина продукції реалізується на зовнішньому ринку, то для здійснення зовнішньоторговельних операцій вона використовує торговельний апарат, призначений для роботи на внутрішньому ринку. При збільшенні зовнішньоторговельних операцій створюється спеціальний експортний відділ, що не входить до складу внутрішнього збутового апарату. Він, як правило складається з таких підрозділів: функціональні сектори; територіальні сектори; галузеві сектори. Іноді замість експортних відділів великі фірми мають підрозділи в закордонних відділеннях, побудовані за регіональним принципом. Їм підпорядковуються всі збутові і виробничі фірми за кордоном. Для реалізації продукції усіх своїх підприємств великі фірми нерідко створюють центральний офіс у вигляді юридичного самостійного акціонерного товариства або дочірньої експортної фірми, при цьому комерційна діяльність повністю відокремлюється від виробничої. Створення таких офісів зі збуту продукції вигідно великим підприємствам. Формально фірма не відповідає за діяльність цих офісів, що дає змогу проводити будь-які операції. Дрібні і середні фірми іноді організовують спільні збутові компанії у формі експортних асоціацій. Поширеною формою експортних операцій великих фірм є складальні заводи. У країнах, що розвиваються, монополістичні об’єднання створюють змішані збутові компанії. У результаті менший ризик втрати власності, зменшуються податки, використовуються місцева збутова мережа. Великі фірми створюють власний зовнішньоторговельний апарат за кордоном. До його завдань входить вивчення ринку, умов угод, смаків споживачів. За кордоном експортер може організовувати оптові фірми зі збуту продукції. Вони приймають від імпортерів замовлення, пересилають їх своїм фірмам, стежать за виконанням замовлень, беруть участь у здаванні продукції замовникам, роблять із ними фінансові розрахунки, організовують рекламу. Деякі фірми мають склади готової продукції. Тоді їхні функції розширюються, вони демонструють товари і реалізують їх за кордоном. За кордоном створюються і фірми, що займаються не тільки оптовою, а й роздрібною торгівлею [7, с.84].      

 Організація роздрібної торгівлі за кордоном характерна для фірм, що випускають автомобілі, телевізори, взуття, парфумерію й інші товари. Оптові фірми виконують свої функції через комівояжерів, що є безпосередніми представниками промислових фірм. Вони приймають замовлення, ознайомлюють покупців із товарами, інформують фірму про смаки покупців, іноді є інкасаторами сум, одержуваних від покупців.

 

Розділ ІІ Аналіз експортно-імпортної діяльності українських підприємств

2.1. Стан та  умови здійснення експортно-імпортної  діяльності в Україні

 

Зовнішня  торгівля  України  в останній  період розвивалася під впливом двох визначальних подій: членства у СОТ, набутого у 2008 р., та світової фінансово-економічної кризи 2007-2010  рр.  Членство  в  СОТ  надало  національним  експортерам  низку  переваг, пов’язаних  зі  скасуванням  квотування  експорту  української  металопродукції,  зменшенням антидемпінгових  обмежень  тощо.  Разом  з  тим,  зміцнення  позицій  України  на  зовнішніх ринках  не  змогло  відвернути  обвальне  скорочення  обсягів  експорту  України.  Кризове зменшення зовнішньоторговельного обороту в Україні досягло пікових значень у четвертому кварталі 2008  року,  коли  воно  склало 33 %  порівняно  з  попереднім  кварталом,  тоді  як загалом  у  світі  аналогічний  показник  становив 20 %.  Така  ситуація  значною  мірою  була спричинена  зниженням  попиту  на  традиційні  експортні  товари України (металопродукцію, хімічну та сільськогосподарську продукцію). Водночас - внаслідок девальвації національної валюти та падіння купівельної спроможності населення - суттєвого скорочення також зазнав імпорт .

Розглянемо основні дані зовнішньоторговельного балансу України у таблиці 2.1.

Таблиця 2.2 Зовнішньоторговельний баланс України (млн. дол. США) [15]

	Експорт		Імпорт		Сальдо
	І півріччя 2010р.	І півріччя 2011р.	І півріччя 2010р.	І півріччя 2011р.	І півріччя 2010р.	І півріччя 2011р.
Усього (товари і послуги)	28443,2	39397,9	27809,5	41199,0	633,7	-1801,1
Країни СНД	10765,4	15062,4	11624,4	18742,1	-859,0	-3679,7
Інші країни світу	17677,8	24335,5	16185,1	22456,9	1492,7	1878,6
у т. ч. країни ЄС (27)	7125,8	11060,8	9285,1	12893,2	-2159,3	-1832,4
Товари	23054,3	32843,3	25425,9	38352,9	-2371,6	-5509,6
Країни СНД	8065,7	12135,5	11232,9	18261,8	-3167,2	-6126,3
Інші країни світу	14988,6	20707,8	14193,0	20091,1	795,6	616,7
у т. ч. країни ЄС (27)	5712,5	9458,6	7949,0	11299,3	-2236,5	-1840,7
Послуги	5388,9	6554,6	2383,6	2846,1	3005,3	3708,5
Країни СНД	2699,7	2926,9	391,5	480,3	2308,2	2446,6
Інші країни світу	2689,2	3627,7	1992,1	2365,8	697,1	1261,9
у т. ч. країни ЄС (27)	1413,3	1602,2	1336,1	1593,9	77,2	8,3

 

Як видно з даних таблиці сальдо зовнішньоторгівельних операцій у 2011 році знизилося порівняно з 2010 і стало від’ємним. Це відбулося за рахунок подальшого зниження обсягів експорту порівняно з обсягами імпорту, але разом з тим загальні показники експорту та імпорту у 2011 році значно зросли.

В Україні формування основ політики державної підтримки і стимулювання експорту знаходиться на початковому  етапі. Існуюча система державної  підтримки експорту не має цілісного  характеру. Це обумовлено тим, що більшість  елементів законодавчо не оформлені і, відповідно, не можуть стати чіткими орієнтирами для виробників експортної продукції на майбутнє. Велика частина заходів державної системи розвитку експорту має адміністративний характер. Найбільш поширеними є застосування квотування і заборона експорту, нульова ставка ПДВ на експортну продукцію, ліцензування експортної продукції, регулювання валютної виручки від реалізації вітчизняних товарів на зовнішніх ринках. Через недостатній розвиток страхової та банківської систем, відсутність спеціальних інститутів підтримки експорту на державному рівні в Україні практично не діють фінансові інструменти (кредитування і страхування експорту, державні гарантії, податкове регулювання), які виступають найбільш ефективними засобами формування експортного потенціалу, як свідчить досвід інших країн.

Перші  ознаки  відновлення  світової  економіки,  підвищення цін  на продукцію  чорної металургії та сировинні ресурси  сприяли  збільшенню вартісних обсягів  товарного експорту України. Аналіз щомісячних даних щодо зовнішньої торгівлі товарами України свідчить, що позитивна  динаміка  експортно-імпортних  операцій  поступово  відновлюється  після  різкого падіння внаслідок світової фінансово-економічної кризи 2008-2010 рр. Особливо відчутним цей  процес  став  у 2010  році −  на  початку 2011  року (рис. 2.1).

 

 

 

 

 

 Рис.2.1 Динаміка щомісячних обсягів експорту, імпорту та сальдо торгівлі товарами України за період 2006-2011 рр, млн дол. США [15] Так,  у 2010  році  товарний експорт України збільшився на 29,2 % порівняно з попереднім роком  і склав 52,2 млрд дол. США. Зростання експортних поставок відбувалося як за рахунок цінового фактору (на 18,1 %), так  і завдяки нарощуванню фізичних обсягів зовнішніх поставок (на 9,7 %) Насамперед це  пов’язано  з  відновленням  зовнішнього  попиту:  за  оцінками  експертів  МВФ,  обсяги світової  торгівлі  в 2010  році  зросли  на 12 %.  При  цьому  варто  зауважити,  що  членство України у СОТ сприяло обмеженню нетарифних бар’єрів щодо українського експорту. Так, припинено квотування  імпорту металопродукції з України до ЄС, скасовано антидемпінгові заходи щодо імпорту карбаміду, кількісні обмеження експорту зернових, насіння соняшнику та  соняшникової  олії, що  дозволило  експортерам  суттєво  наростити  обсяги  експорту  даної продукції; зменшилась кількість антидемпінгових та спеціальних захисних розслідувань, від яких потерпають українські металургійна та хімічна галузі.