Галицький крайовий сейм, порядок формування,склад і компетенція

                                                                         Курсова робота 

                                                                                         на тему 

                               «Галицький крайовий сейм, порядок  формування,склад і компетенція»

План:

1.Історичний огляд передумов  утворення Галицького крайового  сейму.

2.Вибори до Галицького  крайового сейму, його склад  та компетенція. 
3.Значення діяльності Галицького крайового сейму з точки зору українського національного руху.

4.Висновок.

1.Історичний огляд  передумов утворення Галицького  крайового сейму.

У 19ст. Галичина , Буковина і  Закарпаття ,що перебували у складі австрійської імперії ,являли собою  один  з найубогіших у Європі країв, відсталий аграрний додаток  до австрійських промислових районів. 
Панівну верхівку становили магнати,шляхта,вище духовенство. У другій половині століття вищі щаблі в суспільстві посідають також представники  австро-німецького торговко-промислового капіталу, які по хижацькому видобували й вивозили звідси багатства краю. 
Селянство що становило близько 90 відсотків населення  західноукраїнських земель ,перебувало  в кріпосній,а після 1848 року в напівкріпосній і економічній залежності.[1]

Спроби Австрійської монархії укріпитися на нових землях були досить  важкими ,перш за все це те що нові землі  були значно більшими від звичайних  провінцій Австрії, другим те що австрійці  не знали можливостей краю,як в  економічному так і в людському  потенціалі. 
Тому на зразок Австрійських провінцій тут було  впроваджено адміністративний і територіальний поділ краю. Адміністративний поділ краю мінявся не одноразово. Керівництво новим коронним краєм  мало бути як у цілій імперії. Важливо зауважити що з самого початку австрійці намагалися впровадити в Галичині різні,обмежені за своєю владою,форми місцевого самоврядування Тому крім губернатора,окружний старост ,комісарів та різних органів  управління краєм було утворено Галицьки становий сейм.,який майже не мав самостійності ,а лише був формальною формою самоуправління. 
Становий сейм не користувався великою популярність як серед народу так і в середовищі верхівки краю,він проіснував до 1845року.Потім – створюється Головна руська рада(1848-1851) і три окружних курії (Краківська,Львівська,Станіславська).

У 1861р. австрійський імператор Франц-Йосиф, щоб зміцнити свою владу в Галичині і дещо замаскувати пригнічення галицьких українців, створив тут крайовий сейм, який з 1883р. проводив свою діяльність у будинку головного корпусу нинішнього Львівського національного університету ім.Івана Франка. 26 лютого 1861р. австрійський уряд видав "Крайовий статут і сеймову виборчу ординацію для королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським", які, будучи виразниками централістичних тенденцій, з незначними змінами проіснували до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918р.

Дати  створення та скасування галицьких  само врядувань співпадають з  еволюційним розвитком Австрійської Імперії.

2.Вибори до  Галицького крайового сейму, його  склад та компетенція.

 
Виборчий закон до Галицького крайового  сейму забезпечував інтереси панівних класів, оскільки вибори мали яскраво  виражений класовий характер і були нерівними для окремих соціальних груп населення. По-перше, до складу автоматично, за посадою, входили так звані  вірилісти – митрополити, єпископи та ректори університетів. По-друге, виборче право не було загальним і рівним. Усі виборці розділялися на 4 курії, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 років.

До першої курії входили великі землевласники  – поміщики, які мали табулярні (вписані до так званої крайової табулі) маєтки і сплачували принаймні 200 крон податків на рік. За даними 1908р., в Галичині було 2297 поміщиків , які становили лише 0,3% усіх виборців, але обирали 44 депутати – 27,3% усього складу сейму.

Друга курія  була представлена торгово-промисловою  буржуазією, організованою в трьох  торгово-промислових палатах –  у Львові, Кракові і Бродах. Перша  налічувала 48 членів, друга – 38, третя  – 30. Вони обирали 1,9% усіх депутатів  сейму. На одного депутата припадало  в середньому 39 виборців.^©

До третьої  курії входила велика міська буржуазія. Однак виборчим правом користувалися  залежно від сплачуваного податку  лише 2/3 її предстаників, починаючи від найвище оподаткованих. Крім того, незалежно від спачуваного податку виборчим правом користувалися особи, які мали відповідну освіту або обіймали певні посади – духовенство, службовці, вчителі, адвокати, лікарі та ін. У 1908 р. у цій курії (разом з попередньою) налічувалось 64084 виборці (8,9% від загальної кількості), проте вони обирали 19,3% депутатів Отже, на одного депутата припадало 2264 виборці.

Якщо  перші три курії обирали своїх  депутатів безпосередньо, то вибори в четвертій, сільській, курії були двоступеневі: на 500 правиборців звичайно обирали одного, який мав право голосувати за того чи іншого кандидата в депутати. Правиборців у цій курії було 650586 чол. (90,8% від загальної кількості виборців), але обирали вони всього 46% депутатів тобто на одного депутата в середньому припадало 8764 виборці.

До четвертої  виборчої курії входили селяни, які  платили безпосередні податки не нижче як 8 крон. Решта виборчого  права не мали. Отже, міські робітники  і сільська біднота були позбавлені виборчих прав. По цій курії переважно  обирали представників шляхти, рідше  – сільське духовенство та інтелігенцію і дуже рідко – самих селян. Шляхта не допускала до сейму депутатів-селян. Один з поміщицьких депутатів  відверто зізнався: "Знаємо, що було б не добре, а шкідливо коли б селяни самих селян обирали. Ми цього  зовсім не бажаємо" [4, c. 309]. А кардинал С.Сембратович з трибуни сейму заявив, що для депутатів – селян "тут в палаті, хоч селянин платить податки і дає рекрута, місця немає" .

Навіть  буржуазні автори найбільшою несправедливістю виборчої системи до Галицького крайового  сейму вважали усунення від виборів  міських робітників. "Таким чином, – писав польський історик  і публіцист Л.Василевський, –  переважна більшість населення  не має можливості впливати на справи, які її торкаються. Про інтереси тієї частини населення дебатують  люди, які цих інтересів добре  знати не можуть і не хочуть їх захищати".

Відкрите  голосування давало надзвичайно  великі можливості для зловживань шляхом підкупів і терору з боку державно-адміністративного  апарату, починаючи від намісника  і закінчуючи жандармами. Чималу роль у цій справі відігравала більша частина галицьких єпископів  і митрополитів, які автоматично  входили до складу сейму. Вони, явно чи приховано вислужуючись перед  австрійським урядом, погоджували з  ним кандидатури і через церкву морально впливали на маси віруючих.

Майже кожні  вибори до сейму були відтак предметом  широкого обговорення і в самому сеймі, і в австрійському парламенті. Депутати-українці наводили чимало фактів грубих зловживань, які нерідко поєднувались з людськими жертвами і стверджували, що "така анархія є в нас (у  Галичині – О.М.) традиційною і  систематичною при всіх виборах  і переконує український народ в тому, що для нього в Австрійській державі немає законів і правового захисту"

Перші проекти  сеймової виборчої реформи відносяться  до 1902 року. Особливої гостроти це питання  набрало з 1907р., тобто від моменту  запровадження "демократизації" виборчого права до віденського  парламенту під впливом першої російської революції, Проте запровадження "загального" виборчого права мало змінило  криваву австрійську практику. Щоправда, виборців стало більше, проте водночас зросла кількість убитих і поранених  під час виборів. Звернення до Галицького крайового сейму з  вимогами загального і рівного виборчого  права наштовхувались на рішучий  опір австрійського уряду.

Прийняте 14 лютого 1914р. нове положення про  вибори ввело "загальне" і пряме  виборче право при таємному голосуванні, однак воно не було рівним, а ґрунтувалось на засадах представництва інтересів  з поділом виборців на 6 курій (великої  власності, цензова міська, загальна міська, торгових і промислових палат, промислових об’єднань і сільських  громад). Пасивне виборче право, як і раніше, надавалося всім, хто користувався активним виборчим правом в якій-небудь курії, за умови, що виборець мав повних 30 років і не менше як три роки був австрійським громадянином.

Отже, формально  кожний з виборців міг бути обраний  в якій-небудь курії. Однак не можна  забувати про сильний урядовий натиск при виборах і методи усування небажаних урядовим колам кандидатів, який широко практикувався в Галичині. "Не хочу говорити, заявив з трибуни  сейму один з депутатів, що в нас  є майже при всіх виборах так  звані урядові кандидатури, про  те всі знаємо і знаєте, панове, що жандарми в тих справах мають  дуже великий вплив... Що стосується їх діяння при виборах, то скажу, наприклад, що в Турці (тепер Львівської обл.) били жандарми прикладами виборців, заводили їх до в’язниці на те тільки, щоб пізніше після виборів звільнити"

Новий виборчий закон мав низку додаткових вкрай  реакційних постанов і був ще більше ніж попередній пристосований до потреб консервативної більшості сейму. Проте у зв’язку з Першою світовою війною впроваджений у життя він  не був.

Кількісний  склад Галицького сейму, визначений крайовим статутом і положенням про  вибори від 26 лютого 1861р., проіснував з  незначними змінами аж до 1914 року. На підставі ст. 3 початкової редакції крайового статуту сейм складався з дев’яти вірилістів: трьох львівських архієпископів (греко-католицького, римо-католицького і вірменського обрядів), чотирьох єпископів (два перемишльські, станіславський і тарновський) та двох ректорів університетів (Львівського і Краківського). Всіх інших депутатів обирали в куріях: великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міст – 20 і сільських громад – 74 (усього 150 чоловік).

Закон від 20 вересня 1866 р. додав до вірилістів краківського єпископа. Закон від 23 травня 1896 р. збільшив кількість львівських міських депутатів з чотирьох до шести, краківських – з трьох до чотирьох. Нарешті, закон від 18 березня 1900 р. додав двох нових вірилістів – президента Краківської Академії наук і ректора Львівського політехнічного інституту та створив п’ять нових одномандатних міських округів . Наприкінці існування Галицький сейм налічував 161 депутата і складався з 12 вірилістів та 149 депутатів, обраних у куріях: великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міській – 28 і сільських громад – 74.

Щодо  національності, то депутати Галицького сейму були переважно поляками. Зокрема, у 1910 р. тут було тільки 13% українських депутатів (21 чол.). Напружені відносини між Росією і Австро-Угорщиною зумовили рішення австрійського уряду піти на деякі поступки і збільшити кількість депутатів з корінного населення. У 1913 р. вдалося збільшити представництво українців до 31, що становило лише п’яту частину всіх депутатів сейму. Новий виборчий закон, прийнятий в лютому 1914р., з 228 мандатів депутатів, що передбачалися, 62 (27,2%) віддав українцям. Однак практично це мало змінювало стан речей, і депутати – українці, як і до реформи, не могли впливати на рішення сейму.

Для попередньої  підготовки питань, які виносились на обговорення і вирішення сейму, з числа депутатів створювали постійні комісії, яких наприкінці Х1Х ст. було 12 (адміністративна, банкова, бюджетна, гірнича, гмінна, крайового господарства, петиційна, промислова, санітарна, шкільна, шляхова, юридична). На початку ХХ ст. були ще додатково створені дисциплінарна, залізнична, податкова і сільна комісії. Кількість членів комісій коливалася від 6 до 23 чоловік [2, с.221]. Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму здійснював крайовий маршалок або його заступник. Обидва призначалися імператором, а пропозиції щодо кандидатів на ці посади вносив до Ради міністрів намісник. Крайовим маршалком звичайно був представник польських магнатів, а його заступником – львівський греко-католицький митрополит. Першим крайовим маршалком був призначений князь Л.Сапєга і його заступником – греко-католицький єпископ, а потім митрополит С.Литвинович. Останнім крайовим маршалком був польський консерватор С.Незабітовський, а його заступником греко-католицький митрополит А.Шептицький. За весь час існування сейму змінилися 12 крайових маршалків, з них 2 мали титул князя і 8 – титул графа. Виконавчим органом Галицького сейму був крайовий комітет, який складався з маршалка і 6 членів, що обиралися сеймом з числа його депутатів терміном на 6 років. Для кожного члена на той же термін обирали також його заступника. До складу комітету входили польські поміщики та представники великої польської буржуазії і, як поступка, обирався один українець. Члени крайового комітету стояли на чолі 6 департаментів і з допомогою численного бюрократичного апарату керували роботою багатьох відділів, бюро і комісій.

Перший  департамент крайового комітету відав питаннями діяльності загальних  і ощадних кас; другий – займався справами крайового господарства та промисловості; до третього відносили  питання освіти і релігії; четвертий  керував будівництвом доріг і  мостів; п’ятий наглядав за лікарнями, будинками для душевно хворих, закладами для сиріт і глухонімих, шостий департамент завідував фондами  для інвалідів війни, справами крайової жандармерії та ін.

Панівні польські кола, захопивши в свої руки крайову адміністрацію, суд, школи, університет та різні культурно-освітні  установи, перетворили їх у знаряддя свого панування на західноукраїнських землях. 22 червня 1867 р. австрійський уряд видав закон, який санкціонував політику полонізації школи в Галичині. У 1869 р. польська мова була введена в суді і в управлінні. Невдовзі (1879) був полонізований університет у Львові, а в 1884 р. польська мова стала офіційною на залізничному транспорті .

Вся діяльність сейму підпорядковувалась центральній  владі, він був частиною колоніального  апарату Австро-Угорської монархії, і його постанови, хоч і мали характер дрібних актів, в обов’язковому  порядку затверджувались імператором, а, отже, фактично являли собою акти імперської волі.

Сейм  скликався на чергові сесії за розпорядженням імператора один раз  на рік у Львові. На час роботи сейму до міста, як правило, стягувалися  додаткові контингенти поліції  з інших міст. Так намісник А.Потоцький  листом від 13 лютого 1907р. зобов’язав директора  поліції в Кракові відрядити  до Львова на час сесії сейму погоджену  з директором поліції у Львові кількість поліцаїв, а не привертати до цього увагу, пропонувалось надсилати  їх невеликими групами.

Компетенція сейму зводилася до питань крайової культури. Проте закон не роз’яснював, що ж треба розуміти під цим  поняттям. Головним у законодавчій діяльності сейму були дрібні господарські справи. Крім законодавства, сейм формально  здійснював контроль над діяльністю намісника. Однак межі і можливості цього контролю були надто обмежені. Юридичної відповідальності намісника  перед сеймом не існувало. Він сам  або призначені ним урядові комісари брали участь у роботі сейму, контролюючи  в такий спосіб його діяльність. У намісництві підготовлялися і  надсилалися до сейму урядові  законопроекти. Через намісника  крайовий маршалок передавав прийняті проекти законів імператору для  санкції.

Бюджетні  права Галицького сейму, що перебував  у повній фінансовій залежності від  віденського парламенту, були дуже мізерні і зводилися до покладання додаткових сум до безпосередніх  державних податків, що були майже  єдиним джерелом доходів, якими розпоряджався  сейм, і нерідко ці додатки вдвоє  перевищували основну податкову  суму.

У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював нагляд за повітовими, міськими і сільськими радами, рішення яких часто потребували  затвердження сейму.

3.Значення діяльності  Галицького крайового сейму з  точки зору українського народу.

Галицьким сеймом було встановлено, що викладання в середніх школах на території Галичини повинно проводитись польською  мовою, що ж до української мови, то вона допускалася тільки в окремих  випадках і за дозволом сейму, в результаті до 1887 р. існувала лише одна українська гімназія (у Львові). З часом на території Галичини було відкрито ще чотири українські гімназії (у Перемишлі, Коломиї, Тернополі і Станіславі).

Отже, до Першої світової війни в Галичині з усіх існуючих 67 шкіл лише п’ять  державних середніх школи були з  українською мовою навчання. Один з депутатів сейму зазначав: “Десять років боротьби в середньому коштує нас здобуття однієї середньої школи на нашій землі під крилами австрійської конституції” .

Ще гірше  стояла справа з вищою освітою. У 1910-1911 навчальному році з 5772 студентів  Львівського університету українців  було всього 1099 осіб (21,7%) . Навчання в  університеті велося польською мовою  і майже тільки польською професурою.

Навіть  такий видатний представник української  інтелігенції, як Іван Франко, не міг  дістати посади доцента. Українці домагались створення на своїй землі українського університету, але вимога ця не була задоволена австрійським урядом. В  університеті часто доходило до кривавих сутичок між польською шовіністичною  молоддю і студентами-українцями. Під час однієї з таких сутичок  у 1910р. був убитий студент-українець  юридичного факультету Адам Коцко .

Яскравим  прикладом повного ігнорування  Галицьким сеймом інтересів українського народу є розподіл коштів крайового  бюджету. Так з 730 тис. корон, виділених  за бюджетом 1911 року на дотації місцевим науковим і навчальним установам, на долю українських установ припадало  лише 75 тис. З 214 тис. корон, призначених  на театри, польські трупи одержали 186 тис., а українські – лише одну тисячу корон. За бюджетом 1912 р. з фонду допомоги приватним школам українські навчальні заклади одержали лише 350 корон . У тому ж році Галицький крайовий сейм виділив 10 тис. на польські та українські спортивні товариства, проте з цієї суми українські товариства одержали всього 575 корон. «Ви (поляки. — О.М.) — говорив з трибуни Галицького сейму депутат Антонович, — прямо нехтуєте нами... Конституція є для нас тільки мертвою буквою..., і ми сьогодні не маємо ні народних ні природних прав. Прошу вибачення, оскільки ми маємо рівне управління, а може з певної точки зору ми протеговані, але тільки у сфері податків». 

Бюджетні  дефіцити покривалися додатками  до державних податків, однак від  їх сплати звільнялися вищі чиновники, професори, служителі культу, управителі приватних маєтків імператора, слідчо-прокурорські працівники та ін. Стягання податків часто  відбувалося шляхом так званої екзекуції, за допомогою якої у селян забирали останні пожитки. Нещадно пригнічуючи  селян, Галицький сейм приділяв мінімальну увагу такій важливій галузі, як охорона здоров’я. У 1912р., в якому  крайові видатки досягли 71 млн. корон, на охорону здоров’я було асигновано лише 6,8 млн., тобто на кожного мешканця припадало 85 гелерів. У цьому ж році в Нижній Австрії на охорону здоров’я на мешканця припадало 3 корони 28 гелерів, а в Моравії – 3 корони 44 гелери; на кожну тисячу мешканців припадало понад два лікарняних ліжка, а один день лікування в лікарні коштував 4,1 корону. В Галичині ж одне лікарняне ліжко у 1900 р. припадало на 1341, у 1905р. – на 1214, у 1910 р. – на 1155 мешканців, а видатки на утримання одного хворого становили лише 1, 52 корони в день .

Галицький сейм стягав удвічі більший крайовий податок на пиво, ніж інші австрійські  області, встановив крайовий податок  на спирт (такого податку не було в  інших частинах Австро-Угорської  імперії) і накладав на населення  крайові додатки вдвічі-втричі, а  іноді навіть у чотири і п’ять  разів більші, ніж у Нижній Австріїї.

Політика  Галицького сейму привела до великого зубожіння народних мас.

Сприйняття українцями ролі Галицького крайового сейму змінювалося  та залежало від рівня розвитку їх національної свідомості та визначення свого місця серед народів Галичини. Переважно сільське українське населення характеризувалося низьким рівнем грамотності – за даними 1900 р. українською мовою могли читати й писати лише 7% чоловіків та 4% жінок [3, с. 503]. Нерозвинені політичні еліти українців в 1860-х рр. не могли скласти конкуренції полякам, серед яких рівень заможних людей був набагато вищим. Відношення в Австрійській імперії до українців було як до «тірольців Сходу», які є вірні цісареві та вдячні цісарській владі за скасування кріпосного права в 1848 р. . Однак лояльність українців похитнулася, коли в Галичині було створено польськомовний Галицький крайовий сейм, виборча система до якого надавала диспропорційні переваги польським елітам. Непредставленість українців в сеймі та, після 1867 р., полонізація галицьких інститутів державного управління, вкупі із зубожінням сільського населення внаслідок неадекватної місцевої податкової політики, разом із розвитком нафтовидобувної й лісозаготовчої промисловості за рахунок села, призвели до конфліктів між поляками та українцями на ґрунті соціальному, національному й місцево-управлінському. Саме тому виникає москвофільство, і українські депутати (посли) перших скликань крайового сейму представляють цей політичний напрям, з явними антипольськими та проросійськими гаслами. 

Реакція українців на полонізацію  краю й зубожіння свого соціального  становища була двояка. По-перше, набула великих масштабів еміграція  українців, переважно до Америки  та Канади – оцінюється, що в 1870-1910 рр. з Галичини виїхало до 850 тис. людей . По-друге, за цей же час значно активізувалося політичне та національне згуртування українців – діяльність «Просвіти» піднесла осмислення своєї культури українцями на високий рівень; в Галичині було створено перші політичні партії, які стали провідниками української національної ідеї та боролися за покращення соціальних умов українців. Так, А. І. Павко в своїй докторській дисертації виділяє активність щонайменше чотирьох українських політичних партій Галичини різного спрямування: центристська Українська народно-демократична партія, ліворадикальні Руська-Українська Радикальна партія та Українська соціал-демократична партія, консервативний Католицький русько-народний союз, а москвофіли були представлені Руською народною партією. Саме завдяки консолідованій позиції українських партій було успішно організовано та проведено аграрний страйк 1902 р., який покращив соціальні умови селян.

З розвитком політичних еліт українців Галичини змінюється їх ставлення  до Галицького крайового сейму як пропольської інституції. Від антагонізму  москвофілів українська фракція  сейму в 1880-х рр. переходить до української  версії концепції “органічної праці” – прагматичної політики, тактика якої полягала в досягненні результатів шляхом компромісів з польською більшістю, як це проаналізовано в монографії І. Чорновола. Органічна співпраця в рамках сейму стала можливою завдяки багатоманіттю українських партій та витісненням із сейму конфронтаційних москвофілів більш прагматичними народовцями. Одним із результатів діяльності оновленої української фракції стали відкриття більшої кількості україномовних шкіл, україномовних кафедр Львівського університету, все більша двомовність самого сейму.

Розпад  Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. поклав кінець існуванню цього органу крайового самоврядування, який понад півстоліття був знаряддям соціального і національного пригнічення трудящих Галичини.

4. Висновок.

Підбиваючи підсумки можна  виділити декілька пунктів: 
      1.Виборче право до Галицького крайового сейму не було однаковим і рівним для всіх, що в подальшому сприяло тому що українці, які становили переважно більшість населення,  залишались осторонь від управління, бо більшість у сеймі становили поляки, які дбали за розвиток польської нації.

2. Компетенції сейму були  значно обмежені імператорською  владою: сейм збирався та міг  бути в будь-який час розпущений  цісарем; імператорський намісник  в Галичині мав широке коло  повноважень, контролював роботу  сейму та був посередником  між сеймом та віденською Радою  міністрів, імператором. Компетенції  сейму включали: обмежені законодавчі  (місцеві дрібні господарські  питання, встановлення місцевих  податків додатково до існуючих  загальноімперських), управлінські (питання  місцевого бюджету та пов’язані  з ними), контрольні (нагляд за  діяльністю рад повітів, міст, сіл та формальний нагляд за  діяльністю імператорського намісника).

3.  Роль Галицького  крайового сейму оцінюється в  українській науці як антинародна  та колоніальна по відношенню  до українців. Нові дослідження,  не заперечуючи цієї ролі та  недоліків стосовно виборів, складу  та компетенції сейму, висвітлюють  більш позитивні надбання. Робота  сейму розглядається як один  із перших досвідів парламентаризму  українського народу, як інституція, що визначала політичне життя  галицьких українців та спричинила  до розвитку українських політичних  еліт. Сейм як політична інституція  також розглядається як майданчик  для вирішення конфліктних питань  тогочасних україно-польських відносин.