Галицько-Волинська держава наприкінці ХІІ – у першій половині XIV столетия

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра історії України

Гуменюк Андрій Іванович

студент ІII курсу

історичного факультету

Галицько-Волинська держава наприкінці ХІІ –

у першій половині XIV ст.

Курсова робота

Науковий керівник:

                                   Олійник С.В.

Кам’янець-Подільський

2005

Зміст

Вступ  С.3

Розділ 1. Утворення та становлення Галицько-Волинської держави  С.6

Розділ 2. Державотворчі традиції та їх розвиток

у князівстві  С.13

Розділ 3. Історична доля Галицько-Волинської держави  С.25

Висновки  С.29

Список використаної літератури  С.30

Додатки  С.32

Вступ

       Відновлення державної незалежності України дало могутній поштовх розвитку національної історичної науки, відкрило широкі можливості для відродження історичної пам’яті народу. Однією із ключових проблем, яка висунута на історичну авансцену самим життям, постало вивчення державотворчих процесів, які відбувалися в нашій державі, зокрема більше уваги історики починають приділяти державним утворенням, які мали місце на території нашої держави. Одним із таких утворень була Галицько-Волинська держава. Минає вісім століть з того часу, коли Волинь і Галичина об’єднались в одну державу. Виникнення її стало важливим етапом в історії державницьких змагань українського народу.

Актуальність даної теми полягає в тому, що міркуючи над сучасними процесами державотворення ми маємо користуватися досвідом минулого. Тому саме дослідженню Галицько-Волинської держави, спадкоємиці Київської Русі, утворенню якої передували складні політичні обставини, присвячена дана курсова робота.

Об’єктом роботи є сукупність тих соціально-економічних та суспільно-політичних обставин, які передували утворенню могутньої слов’янської державності.

Предметом даного дослідження виступає Галицько-Волинське князівство як  могутнє державне утворення на території Східної Європи.

Метою роботи є вивчення політичної історії Галицько-Волинського князівства.

Для досягнення поставленої мети, дослідник висунув перед собою наступні завдання:

• дослідження передумов, процесу утворення та становлення Галицько-Волинської держави;
• доведення, що Галицько-Волинська держава є безпосередньою спадкоємицею Київської Русі;
• висвітлення державотворчих традицій у князівстві;
• простеження історичної долі Галицько-Волинської держави тощо.

В хронологічному плані робота охоплюють період з кінця ХІІ ст. (вихід на історичну арену такого політичного об’єднання як Галицько-Волинське князівство) до 1340 року (смерті Юрія ІІ та втрати князівством своєї цілісності).

Історіографія. Питанням історії Галицько-Волинського князівства присвячена досить велика кількість праць. Зокрема, на увагу заслуговує праця Івана Крип’якевича “Галицько-Волинське князівство”1. У ній автор характеризує різноманітні сторони життя Галицько-Волинського князівства, а саме з’ясовує передумови та процес створення держави, чітко окреслює її географічні межі тощо. Ще однією працею, яка яскраво висвітлює досліджувану нами тему виступає робота Пашуто В. “Нариси з історії Галицько-Волинської Русі”2. Особливістю даної праці є те, що історія князівства простежена крізь призму історичних джерел, що становить для нас неабияку цінність. Різноманітним питанням історії Галицько-Волинських земель присвятив цілу низку своїх робіт історик Котляр М.3 Зокрема, це питання політичної історії, військової історії князівства тощо. Також окремі питання з досліджуваної нами теми з’ясовані у Лисенка О.4, Софроненка К.5, Шевчука В., Тараненко М.6 та ін.

Практичне значення. Матеріали даної курсової роботи можуть бути використані при викладанні курсу історії України в загальноосвітніх навчальних закладах, а також для підготовки студентів історичних факультетів до семінарських та практичних занять.

В структурному плані курсова складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1. Утворення та становлення

Галицько-Волинської держави

Наприкінці ХІІ ст. князівства Середнього Подніпров’я – Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно та політично занепадають і втрачають свої колишні роль та значення. Монгольська навала посилила та поглибила руйнівні процеси у цьому регіоні7.

Кардинально іншою була ситуація у південно-західній частині Русі, де 1199 р. з’явилося нове державне об’явилося нове державне об’єднання – Галицько-Волинське князівство, яке надалі майже впродовж півтора сторіччя відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян8.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:

1. Вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів).
2. Необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга.
3. Енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205 рр..) та Данила Романовича Галицького (1238-1264 рр.).
4. Існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі9.

Формування Галицького князівства, як відомо, почалося в другій половині XI ст. Його виникнення пов’язане з ім’ям внука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, котрий і заснував династію князів-ізгоїв Ростиславичів. У 40-х роках XII ст. розпорошена попередніми правителями Галицька земля була об’єднана під владою енергійного князя Володимирка Володаревича і стала не тільки значною політичною силою в Південній Русі, а й зрівнялася з великими тогочасними європейськими державами10. В 1141 р. Володимирко зробив столицею свого князівства м. Галич, розташований в центрі князівства. Він був віддалений від кордонів і знаходився на важливому торговому шляху до Чорного моря. Оточений сильними сусідами (на заході – Польщею, на півдні – Угорщиною, на півночі – Волинським, а на сході – Київським князівствами), Володимирко намагався проводити надзвичайно обережну та гнучку політику, яка мала єдину мету – невпинне посилення Галицької землі11.

Проте розквіт Галицького князівства припадає на час правління його сина Ярослава (1153-1187 рр.), названого у “Слові о полку Ігоревім” Осмомислом (той, що має вісім смислів), що означало мудрий, розумний. Продовжуючи політику свого батька, Ярослав поступово нормалізував відносини з Києвом, підтримував мирні стосунки з Польщею, Угорщиною, Візантією, продовжив боротьбу проти половців. Він розширив межі своєї держави на південь аж до гирла Дунаю, де заснував місто Новий Галич (Галац)12.

Варто зазначити, що поряд з неухильним економічним і політичним піднесенням Галичини зростало також і місцеве галицьке боярство, яке будь-що намагалося здобути вплив на управління державою. На думку дослідників, свавільні галицькі бояри були найбагатшими й наймогутнішими серед бояр всіх руських земель. На відміну від боярства інших князівств, яке здебільшого походило з княжої дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася виключно на основі місцевої племінної знаті. Свої маєтки вона отримала не від князя, як це водилося, а завдяки узурпації общинних земель. Прийшовши на галицькі землі, перші Рюриковичі наштовхнулися на місцеву еліту, що вже добре вкоренилася й була готова рішуче відстоювати свої власні інтереси13.

Деякі дослідники звертають увагу на те, що завдяки відносно стабільному й незалежному правлінню Ростиславичів галицькі бояри мали досить часу й можливостей, щоб зміцнити свої позиції. Крім того, багато з них торгувало сіллю, що забезпечувало добрі прибутки й зміцнювало їхнє економічне становище. “Могутність великих феодалів у Галичині ґрунтувалася на значних земельних володіннях, на сотнях і тисячах васалів, що з ласки того чи іншого боярства сиділи на його землі і на заклик свого пана повинні були прийти йому на допомогу – навіть проти верховного сюзерена, тобто князя”, – зазначає вітчизняний історик М.Котляр14. Нарешті, через значну віддаленість Галичини від Києва великому князеві важко було втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало зразок панування аристократії, а й можливість звернутися до чужинців по допомогу проти власного князя.

За часів правління Ярослава Осмомисла галицьке боярство настільки зміцніло, що почало вільно порядкувати в князівстві, безцеремонно втручатися в стосунки князя з володарями інших держав. Бояри навіть прагнули контролювати особисте життя Ярослава, примушуючи його жиги з нелюбимою дружиною. Щоб досягти своєї мети, вони спалили на вогнищі коханку князя Анастасію, з якою його єднало давнє і глибоке почуття. Ярослав був змушений підкоритися вимогам боярської опозиції і повернути законну дружину (дочку Юрія Довгорукого) Ольгу та сина Володимира15.

Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там укріпитися. Влада перейшла до сина Ярослава Володимира. З його смертю в 1198 р. династія галицьких князів Ростиславичів припиняє своє існування.

На відміну від Галичини, Волинь ще тривалий період перебувала в залежності від Києва. На заході Волинські землі межували з Польщею, на півночі – з литовськими племенами ятвягів, на сході – з Чорною Руссю, Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні – з Галичиною.

Процес перетворення Волині в окреме князівство помітно посилюється за часів правління правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича. Він, як і інші представники Мономахової династії, домагаючись влади над Києвом, зумів на короткий час стати київським князем (1167–1170 рр.). Саме в цей період він забезпечив своїй родині повний контроль над Волинським князівством, яке згодом стає незалежним від Києва16.

Після смерті Мстислава в 1170 р. володарем Волинського князівства став його син Роман, який перед тим був князем у Новгороді. Протягом майже тридцятилітнього правління Волинським князівством Роман створив власну модель державного управління. Він чітко усвідомлював, що основою сильної князівської влади є незалежність від земельної аристократії. Тому він послідовно й рішуче обмежував сваволю бояр, придушував феодальну опозицію17.

Слід зазначити, що якихось особливих проблем щодо цього в Романа не виникло. Це пояснювалося, насамперед, відносною слабкістю волинського боярства. На відміну від галицької еліти, воно формувалося в основному традиційним шляхом. Більшість бояр прийшли на ці землі у складі дружин своїх князів, які здебільшого призначалися чи усувалися від влади за волею Києва, котрий завдяки незначній віддаленості мав, безперечно більший політичний вплив на Волинське князівство. Бояри тут отримували земельні володіння саме за службу князеві. Як наслідок, волинська знать повністю залежала від княжих щедрот і тому, зрозуміло, всіляко підтримувала князя, була йому відданою. Власне з цієї причини об’єднання обох князівств зрештою домоглися саме волинські, а не галицькі князі18. В 1199 р., скориставшись смертю галицького князя Володимира, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман Мстиславич захопив Галич і об’єднав обидва князівства в єдину Галицько-Волинську державу. Поступово Галич перебирає на себе роль наступника розореного татарами Києва19. Це свідчило також і про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку, а потужна торговельна артерія Буг – Дністер витісняє занепадаючий шлях “із варяг – у греки”20. 

Початок діяльності Романа був пов’язаний з Новгородом, де короткий час (1168-1170) він був князем. Повернувшись після смерті батька на Волинь, як старший, одержав Володимир. Велику славу приніс йому вдалий похід на ятвягів, литовське плем’я, які своїми набігами непокоїли Волинь21. 

Галицько-Волинський літопис, називаючи Романа самодержцем і переможцем усіх поганських народів (князь справді здійснив ряд успішних походів на ятвягів, що непокоїли набігами Волинь, і на половців), описує його з пишномовною піднесеністю: “...Бо він кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур...”22

Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди й побудила в українців надію на припинення міжусобних чвар удільних князів, відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тим-то кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з’явилися дружини волинського князя. Без опору піддалися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглась від Карпат до Дніпра й за розмірами не поступалася Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси23.

Отже, в кінці ХІІ ст. на теренах нашої держави виникає нове державне утворення, яке отримує назву Галицько-Волинське князівство. Об’єднавши Галичину і Волинь, князь Роман Мстиславович зумів створити сильну, централізовану державу, яка стала безпосереднім спадкоємцем Київської Русі.

Розділ 2. Державотворчі традиції та їх розвиток у князівстві

Утворення Галицько-Волинської держави було, безперечно, подією величезної історичної ваги. За князювання Романа Мстиславича (1199-1205) Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. Спираючись насамперед на середнє і дрібне служиле боярство та городян, Роман швидко приборкав свавільну галицьку боярську верхівку, постійно здійснював активну і цілеспрямовану зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, в 1196 р. приєднав до Волинського князівства землі литовського племені ятвягів. Вже на початку XII ст. Ватикан намагався поширити свій вплив на Русь, навернути Романа і галицько-волинське боярство в католицтво, проте князь рішуче відхилив пропозицію папи.

Історики висловлюють припущення, що наприкінці 90-х років XII ст. Роман втрутився у війну між половцями й Візантією на прохання уряду останньої. Очевидно, між ним та імператором існувала союзницька угода. Справа не обмежилася   одноразовою  допомогою.   Дружні   взаємини тривали й надалі. Про це свідчить, зокрема, посольство Романа до Візантії на чолі з Твердятою Остромиричем, яке бачив у Царгороді в 1200 р. новгородський паломник Добриня24.

Зрозуміло,   що   Роман  прагнув  підпорядкувати  Київ своїй владі. В 1195 р. великий князь київський надав Романові, як нащадкові київського князя Володимира Мономаха, уділ в “Руській землі” (так тоді називалася Київщина та Переяславщина): міста Торецьк, Корсунь і Канів з волостями, а згодом і Полонне. Укріпившись на Київщині, Роман у 1202 р. розпочав боротьбу із київським князем Рюриком Ростиславичем, аби покласти край його намаганням втручатися у справи Галичини. Цього ж року Роман з галицькими й волинськими полками підступив до Києва. Кияни розчинили перед ним міські брами. Рюрик змушений був зректися київського столу й незабаром постригся в ченці25. Отже, на початку XIII ст. Київ і Придніпров’я   опинилися   під   подвійним   впливом   Романа Мстиславича та його союзника – володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича. Як згадувалось в одній з польських хронік, Роман “за короткий час так піднявся, що  правив  майже  усіма  землями  і  князями  Русі”.   На думку   дослідників,   у   разі   приєднання   до   Галицько-Волинської держави ще й Чернігівського князівства в її межах опинилися б фактично всі етнічні українські землі. Тож під час правління князя Романа існувала можливість утворення єдиної Української держави26.

Але, на жаль, цей останній крок на шляху формування Української держави Романові не вдалося здійснити.

До історії Роман Мстиславич увійшов не лише як сміливий воїн та вмілий полководець. Безперечно, він був також видатним політиком і державотворцем. Як зазначає М.Котляр, Романові належить честь складання проекту дотримання “доброго порядку” на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній Давньоруській державі27. Російський історик XVIII ст. В.Татищев переказав зміст Романового проекту, запозичений, очевидно, з давньоруського джерела, що не дійшло до наших днів. “Добрий порядок” Романа зводився до головної умови у випадку смерті київського володаря. Нового великого князя повинні обирати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, полоцький і рязанський. “Якщо ж хтось із князів розпочне війну проти іншого, – писав Роман Мстиславич, – то великий князь київський разом з місцевими князями його судить і приборкує. Якщо ж на когось війною підуть половці, угорці, поляки або інший народ і сам той князь не зможе оборонитися, тоді великому князеві, погодивши це з удільними князями, належить послати допомогу від усієї держави”. Крім того, у проекті дотримання “доброго порядку” на Русі Роман, прагнучи уникнути дальшого дроблення держави, пропонував передавати престол старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чинилося раніше. Якби пропозиції Романа були прийняті, це загальмувало б процеси політичного роз’єднання Русі, сприяло б консолідації об’єднавчих сил. Однак усі інші значні руські князі відмовилися приїхати на з’їзд, щоб обговорити Романів проект. Одні вигадували різні причини, інші прямо заявляли, що такого “одвічно не було”, а значить, і не повинно бути28.

Важко сказати, якими були б дальші плани і дії Романа Мстиславича щодо об’єднання південно-руських земель. У 1205 р. він загинув поблизу польського міста Завихоста над Віолою, випадково потрапивши у польську засідку під час походу проти малопольського князя Лешка Краківського29. Після його раптової смерті таке могутнє й непорушне, на перший погляд, Галицько-Волинське князівство починає стрімко розпадатися на окремі землі, проіснувавши всього шість років.

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави, відтепер вона розвивалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українському історику С.Томашівському назвати Романа “творцем першої національної української держави”, що як окремий політичний організм проіснувала до кінця XIV ст.

Після трагічної загибелі Романа – великого полководця й політика, залишилося двоє малолітніх синів: чотирирічний Данило та дворічний Василько. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа Анна – розумна, мужня і владна жінка. Її підтримували волинські бояри, приведені Романом з Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об’єднання земель під міцною рукою князя виступали середнє боярство, міщани та селяни. Всі вони терпіли від утисків великих бояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння.

Проти об’єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство виступала верхівка галицьких бояр. Романові Мстиславичу здавалося, очевидно, що він зламав опір боярства Галицької землі. Дійсно, як повідомляють тогочасні польські хроніки, князь винищив багато боярських родів, що не бажали коритися його владі. Але й тими жорстокими заходами йому не вдалося повністю викоренити боярську опозицію. І коли Романа не стало, боярські “олігархи” повернулися додому з вигнання чи вийшли зі схронів, щоб розпочати боротьбу проти його нащадків30.

Як наслідок, галицько-волинські землі знову були втягнуті в нескінченні феодальні чвари, усобиці й війни, які. У цей конфлікт були втягнуті й інші руські князі, зокрема чернігівсько-сіверські, угорський король, польські феодали, які прагнули підкорити і Волинь, і Галичину своїй владі31.

В цих надзвичайно складних умовах сини Романа Данило і Василько, спираючись на широкі верстви населення Волині, в тому числі й бояр, спромоглися спочатку об’єднати волинські землі. Остаточно закріпившись тут у 1230 р., вони розпочали напружену боротьбу за відновлення єдиної Галицько-Волинської держави, яка була переможно завершена лише в 1238 р.

Для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів. Навесні 1238 р. під Дорогичином Данило розгромив тевтонських лицарів Доброжинського ордену, які загрожували його державі, й навіть захопив у полон їхнього магістра Бруно32.

Слід зазначити, що водночас із напруженою боротьбою за відродження Галицько-Волинської держави розпочався новий цикл змагання за об’єднання українських земель в єдину державу. В ньому, як і раніше, брали участь дві постійно конкуруючі сили – волинська і чернігівська. В процесі цієї безупинної боротьби Україна, на думку М.Брайчевського, кілька разів була дуже близькою до свого державного об’єднання33. Вперше 1223 р., коли Данило Романович у союзі з смоленським князем Володимиром Рюриковичем тримав у своїх руках Київ і обложив Чернігів. Вдруге, коли вже чернігівський князь Михайло Всеволодович, залишивши в Києві свого ставленика Ізяслава Володимировича, зібрав під своєю рукою майже всі південно-руські землі (за винятком Волині).  Втретє така можливість з’явилася в 1240 р., коли Данило Романович – князь відновленої Галицько-Волинської держави, наслідуючи державотворчі традиції свого батька, укріпився в Києві і доручив управління ним своєму тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводові. Столицею Галицько-Волинського князівства Данило Романович обрав місто Холм34.

Як вважають вітчизняні дослідники, сьогодні важко передбачити можливий розвиток дальших подій в умовах їх нормального поступу. Але саме в цей час у природний хід історії втрутилася нова страшна сила, яка перевернула все шкереберть, ідеться про монголо-татарську навалу, що призвела до остаточного зруйнування Київської держави і встановлення кривавого монгольського іга над східноєвропейськими народами.

З початком монголо-татарської навали знову відбулися кардинальні зміни в розвитку Галицько-Волинської держави. У грудні 1240 р, вона втратила Київ, дощенту зруйнований загарбниками. В 1241 р. орди Батия прокотилися крізь Волинь і Галичину, щоправда, не вчинивши тут таких руйнувань, як в інших руських землях. Але в цих умовах цілісності Галицько-Волинської держави в котрий вже раз починає загрожувати боярська знать. Данилові довелося докласти чимало зусиль, щоб остаточно подолати феодальну опозицію. Водночас він приділяє багато уваги відбудові своїх земель.

Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів зберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Незважаючи на певну залежність, він фактично не підкорився владі Золотої Орди. Восени 1245 р. Данило Романович їздив в Орду й одержав від хана ярлик на князювання. Якихось чітко визначених форм залежності української держави від Золотої Орди в цей період не існувало. Данила періодично примушували надавати свої дружини татарам в їхніх походах на Польщу, Литву, Угорщину, сплачувати річну данину, віддавати певні почесті ханові, який був суддею у міжкнязівських суперечках. Натомість Галицько-Волинське князівство фактично зберігало незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. Разом з тим Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежність не набула небажаних для неї масштабів. Данило не відмовився від думки будь-що позбавитись ординської “опіки”. Економічне піднесення Південно-Західної Русі,  консолідація міжнародних зусиль для боротьби з татаро-монгольським ярмом стали головною метою внутрішньої і зовнішньої політики галицько-волинського князя. Великого значення у зміцненні своєї держави Данило надавав будівництву й укріпленню міст. Саме в цей період було засновано Львів – майбутню столицю Галицької землі, ще раніше (1237 р.) – Холм, який Данило обрав своєю резиденцією35.

Готуючись до неминучої боротьби проти монгольських поневолювачів, Данило починає споруджувати перші муровані фортеці і потужні замки в Бересті, Хотині, Білгороді-Дністровському та інших містах.

Щодо своїх західних сусідів Галицько-Волинська держава в цей час намагалася здійснювати мирну політику. Данило в першу чергу подбав про те, щоб нормалізувати стосунки з Польщею та Угорщиною. Зміцненню дружніх зв’язків з цими країнами мали сприяти шлюбні союзи синів Данила Льва та Романа відповідно з дочкою угорського короля і сестрою герцога Бабенберзького36.

Внаслідок переможних воєн з Литвою Галицько-Волинська держава значно розширила свою територію і зміцнила північні кордони. Пінські князі змушені були визнати зверхність Данила Галицького.

Готуючись до наступної боротьби з Золотою Ордою, Данило намагався знайти союзників серед західноєвропейських країн. З цією метою він звернувся до папи Римського Інокентія IV з пропозицією допомогти підняти слов’ян та інші народи на хрестовий похід проти монголо-татар. Зі свого боку князь погоджувався на унію – об’єднання православної церкви з католицькою. Щоб заохотити галицького князя, папа надіслав йому королівську корону, й 1253 р. в Дорогичині посланець папи коронував Данила37.

Але надії на допомогу Західної Європи виявилися ілюзорними. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав контакти з Римом і вирішив власними силами вести війну з Ордою. У 1254 р. він розпочав військовий похід, щоб відвоювати у татаро-монголів Київ. Однак, незважаючи на певні успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум.

У 1264 р. Данило помер. Віддаючи належне його здобуткам, літописець високо оцінив діяльність славного сина України: “Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив і оздобив їх різноманітними прикрасами, і багатолюбством він світився із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні”38.

Безперечно, князь Данило був непересічною особою. Видатний державний діяч, політик, дипломат, полководець, він багато зробив для своєї держави. Об’єднавши територію Галичини і Волині в єдине князівство, Данило доклав чимало зусиль для його економічного розвитку і політичної стабільності, вміло маневруючи між монголо-татарськими ханами, з одного боку, польськими, угорськими та литовськими правителями, які постійно зазіхали на українські землі, з іншого.

Варто також зазначити, що деякі історики схильні вважати державу Данила Галицького “першим українським королівством”. “І було це, – пише відомий український дослідник М.Брайчевський, – не Галицько-Волинське князівство, як здебільшого узвичаєно вважати в історіографії. Таку назву можна вживати щодо досягнутого Романом Мстиславичем об’єднання Галичини і Волині. Воно проіснувало якихось 5-6 років і являло собою стадію більш претензійного задуму, не реалізованого через наглу смерть князя. Данилові пощастило здійснити те, чого не встиг довершити його батько”. Держава Данила Галицького, на думку М.Брайчевського, виходила за рамки пересічного уділу і територіально, і соціально, і під кутом зору тенденцій, які визначали її появу, вона становила набагато масштабніше й значніше утворення (з тим, щоправда, застереженням, що східна частина його була спустошена ворогом). Отож, її слід оцінювати як державу загальноукраїнську. У кожному разі іншого рівнозначного йому утворення в Україні не існувало39.

Після смерті князя Данила з правлінням його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства, хоча деякий період їм вдавалося зберегти єдину державу і політичний вплив в Європі. Останні правителі Галицько-Волинської держави продовжували зберігати за собою королівський титул і навіть називали себе володарями “божою милістю”, тобто стверджували “божественне походження” своєї влади. Слід брати до уваги й той факт, що в титулатурі галицько-волинських князів з’являються терміни “Русь”, “Мала Русь”. Поява цих термінів, очевидно, свідчить про прагнення князівської влади поширити свій вплив не лише на західний регіон, а й на інші землі Південно-Західної Русі.

Варто зазначити, що Галицько-Волинське князівство, навіть перебуваючи в певній залежності від Золотої Орди, у значній мірі зуміло зберегти головні риси державного та правового устрою, властиві Давньоруській державі. Зокрема, як і в Київській Русі, главою держави тут залишався великий князь, якому належала верховна влада. Він міг приймати законодавчі акти, здійснював поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-Волинської держави зберегли за собою судові повноваження. Вони також очолювали військо, їм належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними зносинами з іншими державами40.

Великі галицько-волинські князі намагалися посилити свій вплив і на церковну організацію, використовуючи її у власних інтересах. Як правило, лише за згодою великого князя призначалися єпископи, лише згодом вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя. Значним досягненням Юрія І Львовича, внука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії, яка існувала з 1303 по 1437 р. Вона була не лише символом державного суверенітету князівства, а й великою мірою сприяла зміцненню його незалежності.

Висвітлюючи проблему організації державного ладу Галицько-Волинської держави, не варто забувати, що поряд із сильною князівською владою тут постійно діє такий важливий державний інститут, як боярська рада, авторитет якої постійно зростав. Вона, як відомо, функціонувала в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До складу боярської ради входили знатні, великі бояри-землевласники, представники духовенства, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи й за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою, без урахування думки бояр.