Гарантії процесуальних прав потерпілого в кримінальному процесі. 2

ПЛАН

Вступ

1. Поняття потерпілого в кримінальному процесі.
2. Процесуальний статус потерпілого у справах публічного, приватно-публічного та приватного обвинувачення.
3. Процесуальні права потерпілого на різних стадіях кримінального провадження.
4. Представник та законний представник потерпілого, їх процесуальний статус.

          Висновки

          Список використаних джерел

ВСТУП

Становлення України як правової демократичної держави потребує оновлення юридичної бази захисту прав і свобод людини, приведення її у відповідність до європейських норм. Для вдосконалення правового статусу особи в законодавстві України особливе значення має Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року, норми якої є нормами прямої дії, а також такі міжнародно-правові документи, як Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права,Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини,Декларація ООН "Основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою" та ін. Конституція України, яка є Основним Законом України, проголошує, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [1]". Для кримінально-процесуального законодавства це означає, що воно має бути зорієнтоване на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства процесуальних прав і додержання законності під час його проведення. Реалізація цих та інших конституційних положень у кримінальному процесі пов'язана з необхідністю не тільки вдосконалення діяльності органів попереднього розслідування, прокуратури, суду, адвокатури, а й розширення процесуальних прав учасників процесу, в тому числі й тих, які постраждали від злочинів, а також послідовного здійснення наявних прав.

Якщо  проаналізувати основні міжнародні акти, які визнані більшістю країн  світу, в тому числі й Україною і які закріплюють основні  права і свободи людини та визначають принципи їхнього захисту, а це передусім  Загальна декларація прав людини 1948 року; Міжнародний пакт про громадські і політичні права 1966 року (набув чинності для України 23 березня 1976 року); Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року (ратифікована Україною 17 липня 1997 року), то в них немає жодного розділу, чи навіть окремої статті, присвяченої інституту потерпілого взагалі і в кримінальному судочинстві зокрема.

Щоправда, до міжнародних стандартів щодо прав потерпілих від злочину та їх захисту  можна (і слід) віднести Декларацію основних принципів правосуддя для  жертв злочинів і зловживання  владою, яка прийнята резолюцією 40/34 Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада 1985 року, та має своєю метою “сприяння  урядам і міжнародній спільноті  в їхніх зусиллях, спрямованих  на забезпечення справедливості і надання  допомоги жертвам злочинів і зловживання владою” [3, с.230].

В Україні  більшість рекомендацій і положень цього міжнародно-правового стандарту  щодо захисту прав і законних інтересів  потерпілих від злочину (його жертв) закріплені в чинному законодавстві  і кримінально-процесуальному зокрема. Ним передбачена система правових гарантій (механізм) захисту насамперед майнових прав потерпілих від злочину, реалізація яких дає змогу, як правило, усунути негативні майнові наслідки злочинної діяльності шляхом відшкодування  потерпілим, завданої їм майнової шкоди.

Норми матеріального права, які встановлюють майнову відповідальність за шкоду, завдану деліктом, у тому числі й кримінальним, можуть бути реалізовані як шляхом цивільного, так і кримінального судочинства.

У сучасній науці кримінально-процесуального права неупинно точаться дискусії з  приводу сутності поняття потерпілого  у кримінальному процесі, а також  того, хто може визнаватись потерпілим у кримінальній справі. Свої праці проблемам участі потерпілого у кримінальному процесі присвятили О.П. Герасимчук, М.І.Гошовський, С.В.Давиденко, В.Т.Дзюба, О.П.Кучинська, В.О.Останін, М.В. Сенаторов, О.В.Хуторянський та інші [4-9].

Мета роботи полягає у визначенні поняття потерпілого, з’ясуванні прав потерпілого та їх значення. Відповідно до поставленої мети були визначені наступні завдання:

• визначення поняття потерпілого у кримінальному провадженні;
• визначення та надання характеристики правам потерпілого у кримінальному провадженні;
• визначення процесуального статусу представника та законного представника потерпілого у кримінальному провадженні.

Під час виконання даної курсової роботи були використані різноманітні нормативно-правові акти, посібники, спеціалізована література.

Об’єктом роботи виступають гарантії процесуальних прав потерпілого у кримінальному провадженні.

Предмет роботи – поняття потерпілого у кримінальному провадженні, його права та обов’язки, процесуальний статус представника та законного представника потерпілого у кримінальному провадженні.

1. ПОНЯТТЯ ПОТЕРПІЛОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.

Потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди [2,ст.55].

На відміну від попереднього Кримінально-процесуального кодексу, потерпілим у кримінальному провадженні  може бути  уже не тільки фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

Раніше, значна кількість  науковців дотримувалася тієї думки, що особою, якій злочином заподіяно  моральну, фізичну або майнову  шкоду, тобто потерпілим може бути визнано  лише фізичну особу [5,с.10; 4,с.3].

Для того, щоб особа вважалася потерпілою, уже не вимагається винесення постанови органом досудового розслідування чи суддею. Права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. Потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода і у зв’язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого. Тільки за наявності очевидних та достатніх підстав вважати, що заява, повідомлення про кримінальне правопорушення або заява про залучення до провадження як потерпілого подана особою, якій не завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, слідчий або прокурор виносить вмотивовану постанову про відмову у визнанні потерпілим, яка може бути оскаржена слідчому судді. Якщо особа не подала заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяву про залучення її до провадження як потерпілого, то слідчий, прокурор, суд має право визнати особу потерпілою лише за її письмовою згодою. За відсутності такої згоди особа в разі необхідності може бути залучена до кримінального провадження як свідок [2].

Якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, положення частин першої – третьої цієї статті поширюються на близьких родичів чи членів сім’ї такої особи. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім’ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням – потерпілими може бути визнано кілька осіб. Після того, як особа, яка перебувала у стані, що унеможливлював подання нею відповідної заяви, набуде здатності користуватися процесуальними правами, вона може подати заяву про залучення її до провадження як потерпілого. Положення не поширюються на провадження, яке може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого (кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення).

Вважаємо слушною думку  М.В.Сенаторова, який наголошує, що потерпілим від злочину може бути будь-який вид соціального суб’єкта. З цього приводу вчений зазначає, що аналіз чинного кримінального законодавства показав, що як потерпілі можуть розглядатися фізичні особи (див. наприклад, статті 112,152 КК України [10]), юридичні особи (статті 170,444 КК України [10]), держава (статті 110, 431 КК України [10]) або ж суспільство в цілому, пропонує своє визначення поняття потерпілого від злочину: «Потерпілий від злочину - це соціальний суб’єкт (фізична чи юридична особа, держава, інше соціальне утворення або суспільство в цілому), благу, праву чи інтересу якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода або створюється загроза заподіяння такої [9].

Особливістю кримінального  судочинства є також те, що воно покликане охороняти права, свободи  та забезпечувати виконання обов’язків, які встановлено іншими галузями права: цивільним, господарським, податковим і т.д. та які порушено внаслідок вчинення злочину.

Так, наприклад, ст.27 Конституції  України [1] та ст. 281 Цивільного кодексу України [11] закріплюють невід’ємне право людини на життя та цими ж документами встановлено право людини на свободу та особисту недоторканність. Зазначені права підпадають під охорону кримінального законодавства, якщо їх було порушено внаслідок вчинення злочину. Потерпілою, у разі порушення цих прав, може визнаватись фізична особа. Статтями 22 та 23 Цивільного кодексу України [11] передбачено право осіб на відшкодування майнової та моральної шкоди як фізичним, так і юридичним особам. Наприклад, моральна шкода, завдана юридичній особі, може полягати у приниженні її ділової репутації [7]. Таким чином, якщо фізичним чи юридичним особам, учасникам цивільних правовідносин, завдано майнової чи моральної шкоди внаслідок вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України, то таких осіб також слід визнавати потерпілими.

2. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС ПОТЕРПІЛОГО У СПРАВАХ ПУБЛІЧНОГО, ПРИВАТНО-ПУБЛІЧНОГО ТА ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ.

Процеси демократизації в суспільстві, безумовно, пов’язані з проведенням відповідних законодавчих реформ з метою створення реального механізму забезпечення прав людини і громадянина. Забезпечення цих прав  знайшло відображення у кримінальній та кримінально-процесуальній галузях права, зокрема, в Кримінальному процесуальному кодексі України. Наділення  в ньому учасників сторін  обвинувачення та захисту рівними правами є яскравим підтвердженням прагнення законодавця наблизити норми вітчизняного законодавства до  європейських норм. Інститут угод у кримінальному судочинстві є втіленням  концепції відновлювального правосуддя. Зазначена концепція судочинства покликана сприяти  досягненню консенсусу між його сторонами, врегулюванню соціального конфлікту. Головна мета інституту угод в кримінальному провадженні не встановлення істини у справі а задоволення інтересів сторін.

Одним із нововведень Кримінального Процесуального Кодексу України є кримінальне провадження на підставі угод. Угоди у кримінальному провадженні (процесі) уже давно застосовуються в країнах як дальнього [13, с. 37] так і ближнього зарубіжжя [12, с. 68]. 

Однак в Україні  цей інститут (угоди в кримінальному провадженні), на відміну від цивільного процесу,  є новим та чужим для процесу кримінального та викликає критичні зауваження та неоднозначні оцінки у спеціалістів.

Ст. 468 КПК передбачає два види процесуальних угод  у кримінальному провадженні:

-                     угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим;

-                     угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання вини [2].

Слід зазначити, що перелічені вище види угод суттєво відрізняються  від процедури «медіації»,  коли у ході кримінального провадження прокурор або орган дізнання, а також слідчий суддя  або суд за власною ініціативою та за згодою обвинуваченого (підсудного) і потерпілого може направити справу до організації чи установи або приватного медіатора для вирішення її по суті.

Ініціаторами (суб’єктами) укладення угод можуть виступати тількипотерпілий, підозрюваний або обвинувачений. Домовленості стосовно угоди про примирення можуть проводитися самостійно потерпілим і підозрюваним чи обвинуваченим, захисником і представником або за допомогою іншої особи, погодженої сторонами кримінального провадження. Не можуть ініціювати укладення угод про примирення та домовлятися про її зміст  слідчий, прокурор чи судді. Обов’язком цих осіб є проінформувати підозрюваного (обвинуваченого) та потерпілого про їхнє право на примирення, роз’яснити механізм його реалізації та не чинити перешкод в укладенні угоди про примирення. На нашу думку, слідчий, прокурор повинні при ознайомлення сторін кримінального провадження з їхніми правами письмово повідомити та роз’яснити  їм про право укласти угоду (угоди) про примирення.

При примиренні між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим:

- згідно зі ст. 55 КПК потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. З наведеного вбачається, що угоду про примирення може бути укладено із представником юридичної особи у разі завдання їй майнової шкоди. Відповідно до ч. 2 ст. 58 КПК ним може бути керівник юридичної особи, інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за дорученням керівника юридичної особи за довіреністю на представництво, а також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні, згідно з укладеною з нею угодою на представництво [14].

Угода про примирення також може укладатися, якщо її сторонами чи стороною є неповнолітні. У такому випадку  угода укладається за участю законних представників і захисників неповнолітніх. При цьому якщо неповнолітній  досяг шістнадцятирічного віку, він  має право укладати угоду про  примирення самостійно, але за наявності  згоди його законного представника. Якщо ж неповнолітній не досяг 16 років, угоду про примирення за його згодою укладає законний представник  неповнолітнього. Про надання згоди  неповнолітнім, його законним представником  у наведених вище випадках обов'язково має бути зазначено в угоді  про примирення. Такий підхід слід використовувати, коли укладається  угода про визнання винуватості  з неповнолітнім підозрюваним, обвинуваченим [14];

- угоду про примирення може  бути укладено у провадженні  щодо кримінальних проступків, злочинів  невеликої та середньої тяжкості, а також у кримінальному провадженні  у формі приватного обвинувачення.  У кримінальному провадженні  щодо тяжких та особливо тяжких  злочинів угода про примирення  не укладається, за винятком  кримінального провадження у  формі приватного обвинувачення,  яке здійснюється щодо кримінальних  правопорушень, визначених ст. 477 КПК.

При цьому якщо кримінальне провадження  здійснюється стосовно однієї особи, яка  підозрюється чи обвинувачується у  вчиненні кількох окремих кримінальних правопорушень, серед яких є тяжкий чи особливо тяжкий злочин і злочин невеликої тяжкості, внаслідок вчинення якого потерпілому було завдано  шкоди, угоду про примирення може бути укладено щодо злочину невеликої  тяжкості. Кримінальне провадження  у такому випадку (стосовно зазначеного  кримінального правопорушення) має  бути виділено в окреме провадження, про що слідчий, прокурор виносить постанову, а суддя постановляє ухвалу (оригінал рішення про виділення провадження  підшивається до виділеного провадження, а копія долучається до матеріалів кримінального провадження, з якого  воно виділено). Під окремим кримінальним правопорушенням у таких випадках слід розуміти не лише одиничне суспільно небезпечне діяння, але й діяння, яке отримало повну правову оцінку шляхом застосування двох або більше норм Особливої частини Кримінального кодексу України (тобто при ідеальній сукупності злочинів) [14].

У кримінальному провадженні, в  якому беруть участь кілька потерпілих від одного й того ж кримінального  правопорушення, угоду може бути укладено лише з усіма потерпілими. При  цьому укладається одна угода, у  якій може бути зазначено різні вимоги потерпілих до підозрюваного, обвинуваченого щодо розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, строку її відшкодування  чи переліку дій, не пов'язаних із відшкодуванням шкоди, які підозрюваний чи обвинувачений  зобов'язаний вчинити щодо потерпілого (потерпілих), але обов'язково має  бути зазначено про узгоджене  між сторонами (усіма потерпілими  та підозрюваним, обвинуваченим) покарання, їх згоду на призначення такого покарання  або на призначення покарання  та звільнення від його відбування з випробуванням. Недотримання цих  вимог закону відповідно до п. 1 ч. 7 ст. 474 КПК є підставою для відмови у затвердженні угоди.

Якщо у кримінальному провадженні  беруть участь кілька потерпілих від  різних кримінальних правопорушень  і згоди щодо укладення угоди  досягнуто не з усіма потерпілими, угоду може бути укладено з одним  чи кількома потерпілими. У такому випадку  угода про примирення укладається  з кожним потерпілим окремо, а кримінальне  провадження, щодо якого сторони  досягли згоди, підлягає виділенню  в окреме провадження. Виділення  кримінального провадження проводиться  у порядку, визначеному положеннями статей 217, 334 КПК;

- ініціювати укладення угоди  про примирення має право лише  потерпілий чи підозрюваний, обвинувачений.  Вести переговори (домовлятися) стосовно  укладення угоди про примирення  можуть, крім цих осіб, захисник, представник (законний представник)  та інша особа, погоджена сторонами  (за винятком слідчого, прокурора  або судді);

- особи, які брали участь в  укладенні та виконанні угоди  про примирення у кримінальному  провадженні, не можуть бути  допитані як свідки щодо обставин, які стали їм відомі у зв'язку  з участю в укладенні та  виконанні угоди про примирення (п. 8 ч. 2 ст. 65 КПК).

3. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРАВА ПОТЕРПІЛОГО НА РІЗНИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ.

Дуже великого розширення отримав перелік прав потерпілого. У зв’язку з цим законодавець передбачив необхідність вручення пам’ятки про його процесуальні права та обов’язки особою, яка прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення. Ці права вперше  поділені в КПК на три групи:  1) права протягом кримінального провадження; 2) права під час досудового розслідування; 3) під час судового провадження в будь-якій інстанції.

Протягом кримінального  провадження потерпілий має право (ст. 56 КПК), зокрема: знати сутність підозри та обвинувачення, бути повідомленим про обрання, зміну чи скасування щодо підозрюваного, обвинуваченого заходів забезпечення кримінального провадження та закінчення досудового розслідування; подавати докази слідчому, прокурору, слідчому судді, суду;

заявляти відводи та клопотання; за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки щодо себе, близьких родичів чи членів своєї сім’ї, майна та житла; давати пояснення, показання або відмовитися їх давати; оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду в порядку, передбаченому КПК; мати представника та в будь-який момент кримінального провадження відмовитися від його послуг; давати пояснення, показання рідною або іншою мовою, якою він вільно володіє, безоплатно за рахунок держави користуватися послугами перекладача в разі, якщо він не володіє державною мовою чи мовою, якою ведеться кримінальне провадження;

на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом; знайомитися з матеріалами, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення, в порядку, передбаченому КПК, у тому числі після відкриття матеріалів згідно зі статтею 290 цього Кодексу, а також знайомитися з матеріалами кримінального провадження, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення, у випадку закриття цього провадження; застосовувати з додержанням вимог цього Кодексу технічні засоби при проведенні процесуальних дій, в яких він бере участь [2].

Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд вправі заборонити потерпілому застосовувати технічні засоби при проведенні окремої процесуальної дії чи на певній стадії кримінального провадження з метою нерозголошення даних, які містять таємницю, що охороняється законом чи стосується інтимних сторін життя людини, про що виноситься (постановляється) вмотивована постанова (ухвала)

Під час досудового розслідування  потерпілий має право:

• на негайне прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення, визнання його потерпілим;
• отримувати від уповноваженого органу, до якого він подав заяву, документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію;
• подавати докази на підтвердження своєї заяви;
• брати участь у слідчих (розшукових) та інших процесуальних діях, під час проведення яких ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дії, що заносяться до протоколу, а також знайомитися з протоколами слідчих (розшукових) та інших процесуальних дій, виконаних за його участі;
• отримувати копії матеріалів, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення, після закінчення досудового розслідування [2].

Під час судового провадження  в будь-якій інстанції потерпілий має право:

• бути завчасно поінформованим про час і місце судового розгляду;
• брати участь у судовому провадженні;
• брати участь у безпосередній перевірці доказів;
• підтримувати обвинувачення в суді у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення;
• висловлювати свою думку під час вирішення питання про призначення покарання обвинуваченому, а також висловлювати свою думку при вирішенні питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру;
• знайомитися з судовими рішеннями, журналом судового засідання і технічним записом кримінального провадження в суді;
• оскаржувати судові рішення в порядку, передбаченому КПК.

На всіх стадіях кримінального  провадження потерпілий має право  примиритися з підозрюваним, обвинуваченим  і укласти угоду про примирення. Але, лише у передбачених законом  України про кримінальну відповідальність та КПК випадках примирення є підставою  для закриття кримінального провадження.

Потерпілий (ст. 57 КПК) зобов’язаний: прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а в разі неможливості своєчасного прибуття – завчасно повідомити про це, а також про причини неможливості прибуття; не перешкоджати встановленню обставин вчинення кримінального правопорушення; не розголошувати без дозволу слідчого, прокурора, суду відомості, які стали йому відомі у зв’язку з участю у кримінальному провадженні і які становлять охоронювану законом таємницю.

4. ПРЕДСТАВНИК ТА ЗАКОННИЙ ПРЕДСТАВНИК ПОТЕРПІЛОГО, ЇХ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС.

  Відповідно до ст.58 КПК: «1. Потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник - особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником.

2. Представником юридичної  особи, яка с потерпілим, може  бути її керівник, інша особа,  уповноважена законом або установчими  документами, працівник юридичної  особи за довіреністю, а також  особа, яка має право бути  захисником у кримінальному провадженні.

3. Повноваження представника  потерпілого на участь у кримінальному  провадженні підтверджуються:

1) документами, передбаченими  статтею 50 цього Кодексу, - якщо  представником потерпілого є  особа, яка має право бути  захисником у кримінальному провадженні;

2) копією установчих документів  юридичної особи - якщо представником  потерпілого є керівник юридичної  особи чи інша уповноважена  законом або установчими документами  особа;

3) довіреністю - якщо представником  потерпілого є працівник юридичної  особи, яка є потерпілою.

4. Представник користується  процесуальними правами потерпілого,  інтереси якого він представляє,  крім процесуальних прав, реалізація  яких здійснюється безпосередньо  потерпілим і не може бути  доручена представнику» [2].

Положення статті 58 уточнюють і деталізують право потерпілого на представника, передбачене у п. 8 ч. 1 ст. 56 КПК. Надання потерпілому права мати представника покликане забезпечити його кваліфікованою правовою допомогою, що випливає із положень ст. 59 Конституції України, відповідно до якої кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Закріплення вказаного права породжує відповідне зобов'язання держави забезпечувати потерпілого правовою допомогою, що реалізується як безпосередньо державними органами і посадовими особами, так і через механізми залучення до надання правової допомоги потерпілим адвокатів.

У основі правовідносин між  потерпілим і його представником  лежить інститут представництва. Представництвом  є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити процесуальні дії від імені другої сторони, яку вона представляє (потерпілого). Не є представником особа, яка хоч і діє в інтересах потерпілого, але від власного імені.

Інститут представництва є однією із важливих процесуальних  гарантій права на судовий захист, що разом з іншими засобами забезпечує потерпілому доступ до правосуддя. До безпосередніх завдань представника потерпілого відносять: 1) сприяння у підвищенні рівня відправлення правосуддя, укріплення законності, правопорядку, призначення справедливого покарання  винної особи; 2) встановлення і стягнення  розміру завданої шкоди; 3) попередження та/або скасування необґрунтованих, незаконних і несправедливих рішень, дій слідчих і судових органів, здійснених щодо потерпілого.

Право мати представника у  потерпілого виникає з моменту  визнання його учасником кримінального  провадження. Моментом допуску представника до участі у кримінальному провадженні  є момент надання документів, які  підтверджують його повноваження на участь у кримінальному провадженні, слідчому, прокурору, слідчому судді, суду.

Визначення осіб, які мають  право бути представниками потерпілого, залежить від того, фізична чи юридична особа визнана потерпілим у кримінальному  провадженні. Так, потерпілого - фізичну  особу у кримінальному провадженні  може представляти представник-особа, яка у кримінальному провадженні  має право бути захисником. Представником  юридичної особи, яка є потерпілим, може бути її керівник, інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за довіреністю, а також особа, яка  має право бути захисником у кримінальному  провадженні. Юридична особа, хоча і може бути визнана потерпілим, але в кримінальному провадженні може брати участь лише в особі свого представника - фізичної особи.

Виходячи із положень статей 58,45 КПК, представником потерпшого, як і захисником, має бути адвокат. У цьому вбачається прагнення законодавця урівняти процесуальні можливості сторони захисту і потерпілого під час участі у кримінальному провадженні в аспекті забезпечення кваліфікованою правовою допомогою. Не може бути представником потерпілого адвокат, відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру адвокатів України або стосовно якого у Єдиному реєстрі адвокатів України містяться відомості про зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю (див. коментар до ст. 45 КПК).