Києво-Могилянська академія на сучасному етапі

Зміст 

   Вступ........................................................................................

I.  Історія діяльності Києво-Могилянської академії на початковому                                етапі ..........................................................................................

1.1. Освіта  в Україні до заснування Києво-Братської  школи....

1.2. Заснування  Києво-Братської школи. Галшка  Гулевичівна....

1.3. П. Конашевич-Сагайдачний  – покровитель Києво-Братської  школи............................................................................

   II. Доба  розквіту Києво-Могилянської академії...................................

2.1. Києво-Братська  школа в період І. Борецького (? – 1618).....

2.2. Києво-Братська  школа в період М. Смотрицького (1619-1620).............................................................................................

2.3. Діяльність  П. Могили...........................................................

2.4. Києво-Могилянська  академія у ХVIII-ХIХ ст......................

   III. Києво-Могилянська академія на сучасному етапі........................

3.1. Відновлення  діяльності Києво-Могилянської академії.......

3.2. Факультети  та навчальні програми у Києво-Могилянській  академії........................................................................................

3.3. Університетські традиції

   Висновки............................................................................................

   Список  використаних джерел....................................................... 
 
 
 
 

Вступ

      У національному розвитку українського народу, його становленні, збереженні його самобутності і національної гідності Києво-Могилянська академія посідає  особливе місце. Утворена на початку  ХVII ст., знищена російським царизмом на початку ХIХ-го, відроджена в 90-х рр. ХХ-го – вона є символом національного відродження багатостраждальної, але непереможеної української нації. Саме тому обрана тема є дуже актуальною на сьогоднішній день.

Отже, актуальність теми полягає у важливості  дослідження національних надбань у галузі освіти і культури, які необхідні для розвитку національної культури на сучасному етапі відродження української державності і духовності.

      Об’єктом  дослідження в роботі виступає університет “Києво-Могилянська академія ” в своєму історичному становленні і розвитку.

Хронологічні  рамки дослідження охоплюють період від середини ХVI ст., коли склалися об’єктивні передумови для розвитку національної православної  освіти в українських землях як противаги католицькому та уніатському культурному і релігійному впливові, до тепер, тобто початку ХХІ-го ст.

      Огляд використаної літератури. За радянських часів питання, пов’язані з розвитком української національної духовності, джерел української державності, до яких значною мірою належить і тема дослідження історії Києво-Могилянської академії, досліджувалися мало через ідеологічну упередженість радянської влади. В роботі з праць радянського періоду використовується лише монографія Я. Ісаєвича “Наступники першодрукаря”. Серед літератури з даного питання були  використані праці російських дореволюційних (Голубєва С., Харламповича К. та ін.) та сучасних українських (Сенченко Н. І., Тер-Григорян-Демьянюк Н. Е., Хижняк З. І. та ін.) дослідників. При написанні роботи також широко використовувались загальні праці з історії України. Грунтовна праця М. С. Грушевського “Історія України-Русі” містить багатий фактичний матеріал з усіх аспектів історії України, зокрема в “Історії України-Русі” багато уваги приділено гетьману П. Конашевичу-Сагайдачному – одній з найвизначніших осіб в історії Києво-Братської школи. Видана у 1991 р., тематична збірка “Гетьмани України” являє собою одну з перших спроб відходу від традиційної марксистсько-ленінської історичної методології, акцентує увагу на роль особи в історії (зокрема П. Конашевича-Сагайдачного в історії освітнього руху на Україні).  Книга Дорошенко Д. “Нарис історії України” являє собою один з перших вдалих прикладів узагальнення матеріалу з історії України на основі нових підходів в українській національній історіографії. В книзі багато уваги приділено історії України за козацьких часів, питанням розбудови української культури і освіти.  

      Метою роботи є з’ясування на основі фактичного історичного матеріалу причин виникнення Академії, місця, що вона займала серед інших навчальних закладів під час свого існування, а також ролі окремих особистостей (П. Конашевич-Сагайдачний, Галшка Гулевичівна, П. Могила) в розвитку й історичному генезисі Києво-Могилянської академії. Для досягнення цієї теми було поставлено конкретні завдання:

1. Розповісти про початковий етап діяльності Києво-Могилянської академії. 

2.  Розкрити добу розквіту Києво-Могилянської академії.

3. Описати діяльність Києво-Могилянської академії на сучасному етапі.

      Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Розділи  мають підрозділи, що дозволяє більш грунтовно висвітлити поставлені в них тематичні питання.   

I. Історія діяльності Києво-Могилянської академії на початковому                                етапі

1.1.  Освіта в Україні  до заснування  Києво-Братської  школи 

      Після зруйнування татаро-монголами Давньоруської  держави, яка створила потужну самобутню  культуру, південно-західні землі  її (у порівнянні з північно-східними) недовго залишалися під владою кочовиків. Вже з ХIV ст. вони були відвойовані литовцями, а після Кревської унії 1385 р. вони стали частиною польсько-литовського союзу і поступово знову стали включатися в систему загальноєвропейського розвитку і в той освітній процес, який обумовлювався епохою Відродження. Це насамперед знайшло вираз у заснуванні у різних містах католицьких шкіл – кафедральних, парафіяльних, приходських. Цим школам присвячена окрема глава в дослідженні К. Харламповича “Западно-русские православные школы ХVI и начала ХVII века, отношение их к инославным”^{[26; 3]}. Вони відкривалися як духівництвом, так і особами світськими – шляхтою або міщанами – і надавали, в основному, середню освіту. Викладалися в них латинська і грецька мови, катехізис, риторика, поезія, історія, музика, арифметика і пасхалія. Такі школи функціонували у Львові, Луцьку, Києві, Заблудові, Смотричі, Білостоку, Холмі, Стародині, Заславі, Рогатині та інших містах.

      У другій половині ХV ст. в Україні (Русі) з’явилася і вища школа. За свідченням генуезького посла при польському дворі вона була відкрита в Києві вченими генуезцями, які втекли з Феодосії після її взяття турками. У ній навчали грецькій і латинській мові, вільним наукам і юмористиці[22; 16].

      Всі ці школи переслідували виключно освітню мету, богослов’я в них не викладалося, а мовою навчання була народна[26; 28]. До того ж, наслідуючи своїх європейських сусідів, польські королі видавали закони, які заохочували усіх бажаючих навчатися, незалежно від соціального стану і віри. За діючою конституцією короля Яна Альбрехта 1501 р., з метою навчання наукам, мистецтвам і ремеслам дозволялося уходити від своїх господарів навіть “хлопам”. 

      До  моменту заснування Києво-Братської  школи на території України функціонували  різного роду училища, які конкурували одне з одним. Обрання того чи іншого залежало лише від релігійних або політичних уподобань батьків дитини, котра як середню, так і вищу освіту могла отримати не виїжджаючи з країни. З вищих навчальних закладів особливо уславилася Замойська академія, заснована канцлером Яном Замойським. Вона являла собою справжній університет, який не поступався Краківському, хоча з політичних міркувань до 1639 р. богослов’я в ній не викладалося.

Всі ці школи  відвідувало і православне населення  Речі Посполитої, котре завдяки їм було досить освіченим. Однак ці школи не були покликані розвивати ту самобутню православну культуру, яка склалася ще в давній Русі. Забуття ж її практично дорівнювало повному спольщенню “русичів”, єдиним національним стрижнем яких в тих умовах було православ’я. Отже, в Україні виникла нагальна потреба у православній освіті.

      Розвиток  православної освіти тісно пов’язаний з ім’ям князя Острозького, який у 1570-х рр. відкриває Острозьку  слов’яно-греко-латинську колегію, в якій, як пише сучасник, поряд з вільними науками викладалися “науки віри православної”[26; 257] і в якій, відповідно з демократичними західноєвропейськими тенденціями здобувала освіту молодь як шляхетного, так і плебейського походження.  

      Князь Острозький запрошував найкращих знавців православ’я, відомих своєю вченістю. Незабаром Острозьке училище стало свого роду православним культурно-просвітницьким центром, куди за словами одного з захисників православ’я, Захарія Копистенського, йшли маси “різних любомудрів”[26; 22].

      В Острозький друкарні, заснованій Петром Мстиславцем і Іваном Федоровим, друкувався слов’янський переклад Біблії, інша духовна література, підручники. При дворі князя утворився гурток видавців і педагогів, відомих своєю освіченістю, таких як перший ректор Колегії Герасим Смотрицький (батько майбутнього ректора Києво-Братської школи Мелетія Смотрицького), майбутній патріарх Константинопольський Кирил Лукарис, відомий вчений Никіфор, Іоф Княгинецький та ін. Князь Костянтин Острозький прихильно ставився і до представників католицизму, лютеранства, кальвінізму і аріанства, котрі з’їжджалися до нього “для диспутів і приятельських бесід”; єзуїт Мотовило був його улюбленим співрозмовником, а духівник

Сигізмунда –  Скарга – знаходив у нього дружню допомогу у розповсюдженні своїх творів. Така віротерпимість свідчить про широкі погляди князя, котрий сприймав християнство у його заповідній єдності, а в православному світосприйнятті бачив, може бути, його національне втілення. Виступаючи за збереження православ’я, він тим самим, ніби намагався врятувати від знищення той рідний культурний шар, на котрому грунтувалася Давньоруська держава.

      Розуміючи, що одною Острозькою колегією проблеми не вирішити, К. Острозький засновував і інші школи, в тому числі у  Дерманському монастирі[28; 34], а також всіляко сприяв заснуванню їх іншими особами. Так, в 1572 р., віддаючи землю в Турові Дмитру Митуричу, він поставив перед ним умову “школу там тримати”[5; 127]. Можливо, що і князь Слуцький створив, за прикладом Острозького, свою школу і друкарню. Про це можна судити  з повідомлення єзуїта Антонія Поссевина, котрий в 1581 р. писав, що “князі руські, як Слуцький і Острозький, мають свої друкарні і школи, котрими далеко і широко розповсюджується схизма”[26; 243]. 

1.2. Заснування Києво-Братської  школи. Галшка Гулевичівна  

      Виникненню  Києво-Могилянської академії передував  культурно-національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні  і духовні інтереси українців, який чинився правлячими колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські і духовні, об’єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Шлях до цього  вони торували через освітню і культурну діяльність, віру.

      Просвітники гуртувалися навколо друкарні Києво-Печерського  монастиря під покровом його архімандрита Єлисея Плетенецького. Діяльність Лаврського гуртка справляла помітний вплив  на патріотичні почуття свідомих громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. До таких громадян належала й знатна киянка із шляхетного роду Волині Галшка Гулевичівна (Єлизавета Василівна Гулевичівна-Лозчина (1577-1642). 15 жовтня 1615 р. вона вписала до Київських магістратських книг дарчу, за якою свій дім з землею і “всіма до нього належностями ” дарувала під фундацію монастиря й школи для дітей “народу руського православного… А щоб така фундація скуток свій брала, - писала Гулевичівна, - то зараз… в той двір… школу впровадила й впроваджую”[27; 5].

      Слід  зазначити, що першим чоловіком Галшки Гулевичівни був Христофор Потій, син одного з визначних діячів унії єпископа Володимирського Іпатія Потія, який став уніатським митрополитом. Коли в 1596 р., за активної участі її тестя була прийнята унія, її чоловік був ще живий, і відповідно, вона жила в родині, де готувалися і виношувалися ідеї, що хоча і мали на меті подолання того

несприятливого  стану, в котрому тоді знаходилося  православне духівництво і вся  Східна церква, але які в кінцевому підсумку стали лише причиною глибокого релігійного розбрату в українському народі. Про те, як Галшка Гулевичівна ставилася до пануючих в її домі настроїв ми можемо судити по тому, що вона, бажаючи уберегти свою доньку Катерину Потіївну від впливу дядьків – Яна і Петра Потіїв, призначених їй в опікуни, - не зважаючи на неповнолітній вік доньки, в 1612 р. видає її заміж, чим призводить до їх великого обурення[22; 75].

Зрозуміло, що при  відданості Галшки Гулевичівни православ’ю  не останню роль в її взаємовідносинах з родичами чоловіка грали і релігійні мотиви. Судячи з її дарчої, можна припустити, певну їх участь в справі “витіснення” Київського братства з території Братського монастиря, котре було здійснене, ймовірно, якимось “нечесним судом”, двічі згадуваним нею.

      Залишаючись твердою у православній вірі, Галшка Гулевичівна, певно, відчувала почуття  гіркоти за опосередковану свою участь у цій справі і пристрасно бажала компенсувати втрати, нанесені братству її родичами, наданням йому нової території для монастиря і школи. Тому, коли вона вийшла заміж за маршалка мозирського Степана Лозку (після смерті першого чоловіка), вона умовила його подарувати їй двір і землі в Києві з тим, щоб повернути свій “родинний” борг братству.

      Отримавши згоду чоловіка вона і з’явилася 15 жовтня 1615 р. разом з ним і трьома своїми приятелями в Київський земський суд і “дала, подарувала, записала вічним незмінним даром… свій власний спадковий маєток, що користується правами і вільностями дворянськими”, “інокам, священикам і дияконам, а також великим князям, вельможним панам, шляхтичам і всім, - якого б вони звання і стану не були (однак  ж тим лише, що незмінно перебувають і перебувати будуть   у   православній   благочесній вірі Церкви Східного обряду Грецького, в послуху і під благословенням Святійшого Константинопольського патріарху, власного і законного верховного пастиря народу Руського)”[22; 75].

      Коли  Галшка Гулевичівна передавала свою землю на школу й монастир, цим  вона підтримала Київське Братство, яке  на той час формувалося в Києві, але, не маючи пристанища, ще не заявило про себе. Тепер Київське Братство мало свою землю. Братству, під його опіку й передавала Галшка засновану нею школу. Варто підкреслити, що вчені Лаврського гуртка також вступили до Братства, що мало неабияку вагу в становленні та розвитку Київської Братської школи.  

1.3. П. Конашевич-Сагайдачний  – покровитель  Києво-Братської  школи 

      Про роль славного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного в історії Києво-Братського монастиря  широко відомо, що він з усім своїм військом записався в Київське Братство, пожертвував на будівництво Богявленської церкви і благоустрій школи декілька тисяч і став, таким чином, ктитором Києво-Братського монастиря. Однак жодне джерело не містить  точної інформації про те, коли саме це відбулося. Між тим встановлення дати цих подій має дуже важливе значення в оцінці діяльності Сагайдачного.

      Серед істориків існують різні думки  щодо часу вступу Сагайдачного до Київського Братства. М. Булгаков, наприклад, відносив цю подію до 1620 р.[4; 20] М. Максимович приписав її до кінця 1621 р. Однак в праці, виданій через 19 років він запропонував іншу дату – 1619 р.

      У зв’язку з питанням терміну вступу Сагайдачного з військом до Київського Братства, можна навести повідомлення автора “Історії русів” про те, що після самарського походу 1613 р. Сагайдачний “ніяких інших походів не робив”, а лише “виправляв внутрішні неподобства урядові і військові, забороняв уніатство, повертав з нього церкви…, створював їх знову і, між іншим, побудував Братський київський монастир на Подолі.. При звичайних же набігах прикордонних відправляв наказного отамана свого Петра Жицького”[14; 48]. Таким чином, за свідченням “Історії русів” Сагайдачний почав займатися справами Київського братства після того, як відійшов від активної військової діяльності  починаючи з 1613 р. Деякі історики, однак, заперечують історичність цього свідоцтва. М. Грушевський, а слідом за ним і багато інших істориків в якості прикладу наводять напис на полях “Віршів” Касіана Саковича про взяття Кафи Сагайдачним у 1616 р.[10; 355]. Між тим, літописці ХVII ст., сучасники цієї події відносять його до 1606 р. Таке свідчення міститься, зокрема в “Історії про два походи Османа Гордого” польського історика часів Сигізмунда III Тимофія Титловського та в “Історії справжній”.

      Таким чином, можна зробити висновок, що Сагайдачний залишив свої військові  справи, щоб взяти на себе справу захисту православної церкви. Це був  як раз час, коли Київське братство з благословення Константинопольського  патріарха Тимофія почало своє оформлення. Скоріш за все, саме тоді Сагайдачний з усім своїм військом вступив в братський союз, навіки, таким чином, зорієнтувавши підвладних собі козаків на інтереси національного відродження.  

II. Доба розквіту  Києво-Могилянської академії

2.1. Києво-Братська школа  в період  
І. Борецького (? – 1618)

      Іоанн Борецький є першим з відомих  нам ректорів Києво-Братської школи. Сучасникам він був відомий, як добре  освічена людина, знавець грецької, латинської мов. Будучи шляхтичем з  містечка Борчі в Галіції, освіту Іоанн Борецький отримав у Львівському братському училищі. В 1604 р. Львівське братство запрошує його на ректуру в братське училище.Через декілька років він разом з дружиною і дітьми переїжджає до Києва, де йому надається місце священика Воскресенської церкви на Подолі. Ставши членом братства Іоанн Борецький очолив Братську школу. Досить ймовірно, що він був одночасно й учителем тієї школи, яку Галшка Гулевичівна “ввела” в свій двір. Тому не дивно, що після оформлення її дарчої він став ректором Києво-Братської школи. В цьому, взагалі, немає сумнівів, хоча найбільш раннє свідоцтво про ректорство Іоанна Борецького належить до 3 червня 1617 р., коли він, пресвітер храму Воскресіння Христова і ректор Братської школи в Києві, дає львівським братчикам розписку, в якій зобов’язується сплатити їм 20 польських злотих за взяті у них в кредит екземпляри грецької граматики[22; 119].

      Києво-Братське училище складалося, фактично, з  трьох шкіл: слов’янської, грецької, латинської. Грецькою школою керував сам ректор Іоанн Борецький, латинською – Мелетій Смотрицький. Для слов’янської школи ймовірні вчителі – Памва Беринда і Олександр Митура. Сучасники Києво-Братську школу цього періоду називали також “школою еліно-слов’янського і латино-польського письма”[7; 14], ймовірно тут вивчалася латинська мова і польська – як державна. Також слов’янська школа називалася іноді просто “руською”, так як об’єднувала в собі дві мови: традиційну старослов’янську і живу українську (“руську”), котрим переписувалися, або точніше, перекладалися, вже перекладені на забуту і малозрозумілу слов’янську мову книги.  Таке поєднання було природним наслідком єдності культурної традиції давньої Русі і тогочасної України і ще не закінченого процесу формування української мови.

      На  скільки років була розрахована  кожна з цих шкіл, сказати з  точністю важко. Ймовірно, все залежало від наявності в школі досвідченого вчителя, і тому в різні періоди  на це питання можна відповісти по-різному. Але повнота навчання в слов’янській школі (в даному випадку мається на увазі альтернативна латинській греко-слов’янська школа) передбачала здійснення наступного, зазначеного у шкільному статуті процесу: “Школи Слов’янського навчання починаються так: спочатку навчаються складати літери; потім навчаються граматиці; при тому навчаються церковному порядку, читанню, співу. Також привчають щоденно, щоб учні один одного питали грецькою, а відповідали б слов’янською; і також щоб питали слов’янською, а відповідали б простою мовою. Але взагалі вони повинні між собою розмовляти не одною простою мовою, але слов’янською і грецькою. І таким чином зараз вчаться, приступаючи до вищих наук: діалектиці і риториці, котрі перекладені слов’янською, і списані руською мовою – діалектика, риторика і інші філософські твори, що до школи стосуються ”[7; 116].

      Заняття в братських школах підпорядковувалися твердому розкладу. Починалися вони о 9-ій ранку і закінчувалися у  певний, встановлений вчителем час. З  метою привчити учнів згадувати  Бога вчитель починав урок лише після  читання молитви. Потім кожен учень розповідав свій вчорашній урок і показував письмове домашнє завдання. По закінченні цього, в залежності від класів або вчили по частинах Псалтир, або займалися граматичним розбором, або працювали над якими-небудь іншими науками. Після обіду учні, кожен для себе, записували на “таблицю” уроки. Процес навчання тривав і по дорозі до дому, коли учням приписувалося питати один у одного вивчені нові слова і вдома – перечитуванням по декілька разів уроку і підготовкою письмового домашнього завдання.

      Особливими  були суботні і недільні дні. В  суботу повторювали усе вивчене  за тиждень, а також знайомилися  з пасхалією, календарем і рахунком або з правилами церковного співу, з основами розрахункових наук –  астрономією, математикою. Неділю присвячували богословським питанням.

2.2. Києво-Братська школа  в період  
М. Смотрицького (1619-1620)

      Після прийняття Іоанном Борецьким  чернецтва під іменем Іова і зайняття ним посади ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректором Києво-Братської школи став Мелетій Смотрицький і залишався їм з початку 1619 до середини 1620 р. Фраза “пояснювати бажаючим вчитися, а особливо отроцькому розуму” ніби поділяє вивчення богословських наук на дві категорії – нижчу і вищу – показує, що, як і в часи Іоанна Борецького окрім обов’язкового для всіх, загального курсу ознайомлення з богослівськими науками, покликаного виховати в “отроцькому розумі” “тверду сповідь віри”, бажаючі могли поглиблено ознайомитися і з “вченням про догмати”, або догматичним богослов’ям. Деякі дослідники роблять з цього висновок, що в Києво-Братській школі продовжував існувати, ніби нелегально, богословський клас для обраних[22; 152].

      Що  стосується самого Мілетія Смотрицького, за виключенням факту його ректорства про його педагогічну діяльність тут нам більш нічого не відомо. Скоріш за все, він продовжував викладати латинь, і може бути, риторику і діалектику. Ймовірно, що він як автор (один з авторів) сприяв впровадженню в практику викладання в Києві “Букваря” і “Граматики словенської”, що вийшли один за одним в Ев’ю в 1618 і 1619 рр. 

      Новий “Буквар”, на відміну від попередніх, не тільки вчив учнів  розпізнавати літери і читати, але й знайомив з основами граматики, ніби готуючи  їх до засвоєння її повного курсу, вперше поданого в “Граматиці словенській” М. Смотрицького.

      Ця  остання складалася з чотирьох частин: орфографії, етимології, синтаксису і  просодії, котрі давалися тут в  максимально розгорнутому для того часу вигляді. Через це правильніше  розглядати обидва підручника – “Буквар” і “Граматику”, як одне ціле, що й слідує з передмови до “Граматики” – практично другої частини праці, яка поклала початок впорядкуванню української мови, встановила деякі її закони, і, таким чином, ознаменувала собою зародження східнослов’янського мовознавства.

      Саме  в роки ректорства Мілетія Смотрицького в Києво-Печерській друкарні починає  виділятися фігура ще однієї вченої особи  – Лаврентія Зизанія Тустановського, автора “Граматики” слов’янської, досвідченого педагога з більш ніж 20-річним стажем, який викладав у Львівській, Брестській, Віленській братських школах, а також бувшого в різні часи домашнім вчителем князів Соломерецьких і Острозьких, Лаврентій Зизаній, так само, як і Захарія Копистенський і Памва Беринда був залучений до роботи для друкарні архімандритом Києво-Печерської лаври Єлісеєм Плетенецьким.

      Плетенецький  бажав провести звірку виданого в 1612 р. в Ітоні (Англія) повного грецького  тексту “Бесід Іоанна Златоуста на 14 послань св. апостола Павла” з  перекладом, зробленим Кипріаном  з Острогу, виправити його і надрукувати[13; 56]. З цією метою він обрав “благоговейна мужа, Словеснейша Дідаскала і Вітію, Художньої же Еліно Грецької мови уміння і мистецтво стяжавша, пречесного  Лаврентія Зизанія Тустановського”. З вдячністю прийнявши цю пропозицію Лаврентій Зизаній почав роботу над текстом в 1619 р. і працював на протязі двох років.

      Таким чином, за ректорства Мілетія Смотрицького Києво-Братська школа перетворилася  на один з провідних закладів науки  і освіти. В школі велося викладання вищого богослов’я, за безпосередньої участі ректора видавалися нові підручники, велася наукова і дослідницька робота.

2.3. Діяльність П.  Могили 

      У 1631 р. виникла ще одна школа в Києві, а саме – Лаврська. Заснував її архімандрит  Києво-Печерської лаври Петро Могила. У вересні 1632 р. вона об’єдналася з Києво-Братською школою. Об’єднана школа дістала назву Братська або Київська колегія. Її керівником, протектором і опікуном став Петро Могила.

      Петро Могила (12.1596-1.01.1647) народився в сім’ї  молдавського князя (господаря) Симеона й угорської князівни Маргарет. Навчався  у Львівській братській школі, Замойській академії, брав участь у битві під Хотином (1620), де, ймовірно, особисто познайомився з Сагайдачним. Згодом залишив кар’єру військового і прийняв чернецтво. З 1627 р. він – архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1632 по 1647 р. – митрополит Київський, Галицький та всієї Русі.

      Діяльність  Могили протікала в часи загострення  соціальних, національних і релігійних відносин в Україні. Гарячі голови, переймаючись народним болем і шукаючи волю йшли на Січ. Помірковані, здебільшого захищаючи свої станові інтереси, приставали до унії, проголошеної 1596 р., або католичились.

      Але все більше і більше діячів, що вболівали  за долю України, вихід зі становища  вбачали в її культурно-національному відродженні. На цей шлях стає і Петро Могила й до кінця свого життя віддано служить Україні і православ’ю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення свідомості та гідності народу, прилучення України до складу вільних держав. 20 років він керує видавничою діяльністю Лаврської друкарні, редагує і пише українською та церковнослов’янською мовами книги. Могила налагодив культурні зв’язки з Росією, Білорусією, Молдовою і Волощинною. Допомагав цим країнам вченими, засновував друкарні і школи.