Компаративний аналіз

ПЛАН 

ВСТУП.....................................................................................................................................................................3

Розділ  1. Компаративний аналіз в сучасному довідниковому висловленні..........6

Розділ  2. Компаративістика з точки зору історичної поетики......................................17

ВИСНОВКИ......................................................................................................................................................32

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….......................33 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       ВСТУП 

    Досліджуючи літературу будь-якої країни, будь-якого  народу і епохи необхідно орієнтуватися  на єдність світового історичного  процесу й загальні закономірності художнього розвитку. Проблема вивчення взаємозв'язків і взаємодій національних літератур – одна з найважливіших проблем сучасного літературознавства. Класичні твори світового літературного процесу не втрачають свого естетичного, пізнавального і виховного впливу на читачів упродовж віків. Вказане явище зумовлене тим, що нове завжди виростає на ґрунті старого, у цьому й сила естафети поколінь (на початку ХХ ст. цю думку аргументовано довів Т.С.Еліот у статті «Традиція і творча індивідуальність»). Художній образ зберігає у мистецтві вічний інтерес і вічне значення навіть і тоді, коли соціальні проблеми, відображені у ньому, зникають в суспільстві (тут можна пригадати образи Одіссея, Іфігенії, Гамлета, Отелло, Дон Кіхота, Гарпагона, Фауста та ін.). Художня література не лише відтворює життя конкретної історичної епохи, вона здатна передбачити найважливіші тенденції історичного розвитку, перерости межі часу (наприклад твори Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського,                 О. Довженка, О. Гончара та ін.). Сприймання творів художньої літератури ґрунтується на асоціативності думок читача. Це значить, що художні образи, які відзначаються широтою узагальнень, можуть змінювати своє звучання в межах кожної нової епохи.

    При дослідженні творів світового літературного процесу має важливе значення порівняльно-історичний метод (Т. Бенфей, О.Висловський). Без порівняння важко зрозуміти – навіть у межах однієї національної літератури – динаміку процесу, проникнути в механізм наслідування і зміни традицій, накопичення художніх цінностей. Типологічна спільність і відмінність слугують вірним показником загальних закономірностей літературного розвитку.

    Компаративістика (лат. — порівнюю, франц. — літературна компаративістика, порівняння) — порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу).

    Компаративістика  у фольклористиці, літературознавстві і взагалі у філології складалася впродовж XIX ст. під впливом філософії  позитивізму. Велике значення для її виникнення і розвитку мали праці німецького філолога Т. Бенфея (1809—81), зокрема його передмова і коментарі до «Панчатантри» (1859); російського літературознавця О. Веселовського (1838—1906). В Україні засади порівняльного вивчення літератури застосовували І. Драгоманов (1841—95), М. Дашкевич (1852—1908),              І. Франко (1856—1916). Протягом XX ст. літературознавча компаративістика активно розроблялася у Франції, Німеччині, США, де видавалася низка спеціальних журналів і збірників, присвячених компаративістиці. З 1955 існує Міжнародна асоціація літературної компаративістики з центром у Парижі.

    У колишньому СРСР компаративістика критикувалася  як «буржуазна наука» за начебто цілковите  нехтування соціальними та ідейними факторами літературної взаємодії. Натомість розроблялася теорія «взаємозв'язків і взаємодії літератур», порівняльно-типологічного вивчення історико-літературного процесу (М. Конрад, В. Жирмунський, М. Алексєєв, І. Неупокоєва, Г. Вервес, Д. Наливайко та ін.), тому навіть термін «Компаравістика» не вживався, і праця «Теорія літературної компаративістики» словацького вченого Д. Дюришина (1975) вийшла в російському перекладі під назвою «Теория сравнительного изучения литературы» (1979). Незважаючи на це, порівняльно-історичні та типологічні студії здійснювалися: показовим є п'ятитомне видання «Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті» (1987—90), що вийшло за редакцією Г. Вервеса.

    Отже, актуальність теми дослідження продиктована необхідністю вивчення взаємозв'язків і взаємодії національних проблем вітчизняної філологічної науки на сучасному етапі.

    Об'єктом  дослідження є компаративний аналіз в історійко-літературному аспекті.

    Предметом є визначення компаративного аналізу в сучасному довідниковому висловлені.

    Метою роботи є історико-типологічне дослідження компаративістики з точки зору історичної поетики.

    Мета  роботи зумовила розв'язання цілої  низки завдань, головними з яких є:

• розглянути компаративний аналіз в сучасному довідниковому висловлені;
• дослідити поняття компаративістики з точки зору історичної поетики.

    Специфічним завдання курсової роботи визначені і методи дослідження – порівняльно-типологічний, біографічний, історико-генетичний та історико-функціональний.

    Структура курсової роботи зумовлена загальною концепцією та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Розділ  1. Компаративний аналіз в сучасному довідниковому висловленні 

    Однією  з найбільш гострих проблем у викладанні зарубіжної та української літератури залишається проблема аналізу художнього твору. З огляду на значне зростання обсягу навчального матеріалу, доречнішим стає компаративний аналіз художніх творів.

    Метою шкільного компаративного аналізу є не тільки знаходження у творі відповідностей і відмінностей, тобто здійснення порівняння заради порівняння, а й необхідність формування гуманістичного світогляду учнів, шанобливого ставлення до чужинців.

    Компаративістика — порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу [1, с. 50].

    Використання порівняльного аналізу художніх творів допомагає реалізувати завдання сучасної літературної освіти, підвищити загальнокультурний рівень розвитку учнів, сформувати в них стійкі уявлення про різноманітність світу, виховати толерантне ставлення до людей інших національностей, віросповідань. Робота з перекладами на уроках зарубіжної літератури збагачує культурний рівень учнів, учить їх уважно ставитися до художнього слова, розуміти його.

    Застосування в роботі компаративного аналізу текстів вимагає від учителя вміння формувати ефективні моделі уроків з використанням інтерактивних методів навчання, засобів художньої культури; розробки дидактичного матеріалу для проведення уроків, використовуючи сучасні інформаційні технології.

    Поява нового методологічного інструментарію в межах гуманітарного знання певним чином пов'язана з усвідомленням потенціалу компаративно-аксіологічного аналізу.

    Порівняльний метод став не тільки загальновизнаний, але й одержав статус програмного методу в мовознавстві (порівняльно-історичне мовознавство), літературознавстві (порівняльно-історичне літературознавство), порівняльній міфології, порівняльному вивченні культурології ще в XIX сторіччі.

    Принципи літературознавчої компаративістики були сформульовані в монографії Х.Познетта «Порівняльне літературознавство» [14, с. 90].

    З 1870 р. у Петербурзі була заснована кафедра «загальної літератури» (фактично порівняльно-історичного літературознавства), що очолювалася О.Веселовським, з 1880-х років - аналогічні кафедри в університетах Москви (М.Стороженко), Києва (М.Дашкевич), Одеси (А.Цеглярів), Варшави (Л.Шепелевич, І.Созонович) [14, с. 90].

    Компаративний метод, запропонований німецьким філологом Теодором Бенфеєм, має у своїй основі теорію «запозичень». Його прибічники вивчають певні сюжети, мотиви, образи та ін., відстежуючи їх у літературах різних народів і епох. Наприклад, стверджується, що мотив кохання дітей ворогуючих родин у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» запозичений із трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта», а той скористався мандрівним сюжетом, поширеним у західноєвропейській літературі та фольклорі [14, с. 91].

    Компаративісти доводять, що будь-яка національна література не може плідно розвиватися поза спілкуванням з літературами та культурами інших народів. Вони стверджують, що використання історико-функціонального і порівняльного методів дослідження не лише допомагає встановити зв'язки між окремими літературними явищами, а й сприяє глибокому проникненню в ідейно-естетичний зміст кожного із порівнюваних творів. Крім того, це підтверджує думку про єдність світового літературного процесу.

    Компаративістика  як метод вивчення літератури (лат. comparo — порівнюю, фр. /a litterature compare — літературна компаративістика) складалася впродовж XIX століття, але її елементи з'явилися в літературно-критичних працях ще в епоху античності. Так, у «Поетиці» Арістотеля (384 — 322 до н.е.) у підрозділі XXVI читаємо про відмінності трагедії від епосу [3, с.9-10].

    Значний внесок у порівняльне літературознавство в Україні був зроблений М. Дашкевичем, М. Драгомановим, І. Франком.

    Професор  Київського університету М. Дашкевич був  одним з найпослідовніших прихильників компаративістики. Звертаючись до теорії міграцій, М. Дашкевич стверджував, що великі письменники минулого — Данте, Боккаччо, Шекспір, Мольєр, Гете та інші — не вигадували фабул, а запозичували їх із літературних творів, які траплялися їм, або ж із народної творчості. І. Котляревський і Т. Шевченко теж використовували відомі фабули, але по-новому їх розробляли. М. Дашкевич уважав, що в літературному творі важливі не оригінальність фабули, а її обробка, духовний зміст [4, с. 12]. У праці «Постепенное развитие науки истории литературы» (1877) він стверджував необхідність порівняльно-типологічних досліджень, які допоможуть визначити своєрідність і майстерність авторів національних творів.

    Становлення компаративістики в Україні пов'язане  також з ім'ям          М. Драгоманова. Перші зразки порівняльних досліджень М. Драгоманова в галузі фольклористики і літератури разом з іншими його працями були зібрані в чотирьох томах львівського «Збірника історично-філологічної секції Наукового товариства імені Т. Шевченка» під заголовком «Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство»( 1899—1907). Особливу увагу вчений приділяв «мандрівним» сюжетам і їх інтерпретаціям в українському фольклорі та літературі. У працях «Найстарші руські драматичні сцени»(1885), «Два українських фабльо та їх джерела»(1886) та інших М. Драгоманов «розширив географію впливів на український фольклор і сформулював принцип необхідності виявляти запозичені та суто національні елементи в українській усній народній творчості» [4]. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу [2, с. 69].

    Вагомий внесок у порівняльне літературознавство в Україні зробив І. Франко (1856—1916). Він звертав увагу на аспект порівняльного аналізу творчості українських і зарубіжних письменників, напрямків і течій у різнонаціональних літературах.

    І. Франко сприяв розвиткові галузі вивчення драматургії, дослідивши творчість Шекспіра. Великий Каменяр уперше в історії українського літературознавства обґрунтував взаємозалежність національного і загальнолюдського в літературі [9, с. 90].

    Серед учених-компаративістів, які працювали  в 30—50-х роках XX століття, слід відзначити академіка О. Білецького (1884—1961). Його цікавили російсько-українські зв'язки, а також взаємини української і російської літератур з літературами інших країн Європи. Разом із тим, за думкою О. Білецького, «історію української літератури не можна вивчати іманентно або обмежуватись тільки встановленням її зв'язків з російською та іншими слов'янськими літературами. Справжнє уявлення про українську літературу можна одержати лише розглядаючи її в міжнародному масштабі, залучаючи для порівняння широкий літературний матеріал, на тлі якого стане зрозумілою її національна специфіка» [6, с. 26]. О. Білецький ще у 20-х роках минулого століття звернув увагу на те, що «вихованцям Київського колегіуму належить ініціатива у справі створення російського театру», що «український старовинний театр був першим пестуном російського нового театру» [6, с. 27].

    На  початку 30-х років спостерігається  криза українського літературознавства в зв'язку із політикою сталінського радянського керівництва, яка була скерована на знищення вітчизняної культури. У 20—30-х роках XX ст. в Україні було репресовано 103 літературознавці (серед них С Єфремов, М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович) [4, с. 216].

    У післявоєнні роки компаративістику в СРСР було оголошено буржуазною псевдонаукою, а сам термін до 80-х років було замінено словосполученням «порівняльне літературознавство». Характерно, що праця словацького ученого Д. Дюришина «Теорія літературної компаративістики» вийшла друком у 1979 році у російському перекладі під назвою «Теория сравнительного изучения литературы».

    Водночас  у країнах Західної Європи, Латинської Америки, у США, Японії, Індії, Угорщині, Чехословаччині та інших країнах  світу компаративістика набула широкого розповсюдження.

    Лише  у травні 1971 року на науковій конференції  в Москві, організованій Інститутом слов'янства і балканістики АН СРСР та Інститутом російської літератури АН СРСР, компаративістику було визнано важливою галуззю літературознавства, а дослідження з компаративістики отримали, нарешті, «зелену вулицю»[7, с .24].

    У 70-х роках XX століття компаративістичні дослідження в Україні торкалися переважно міжслов'янських і російсько-українських літературних зв'язків.

    У сучасній компаративістиці актуальними  є питання генетично-контактних зв'язків і типологічних відповідностей у різнонаціональних літературах.

    Генетичними (від грецького genesis — походження, породження) вважаються зв'язки між  різними літературними явищами, що мають спільне походження (спільні  джерела творів, що належать до різних літератур, рецепція творів із інших літератур, міжнаціональні літературні впливи, запозичення і наслідування; переклади, переспіви тощо) [8, с. 114]. Прикладом досліджень генетичних зв'язків є аналіз «мандрівного» сюжету про Дон Жуана в драматичних творах О. Пушкіна і Лесі Українки, започаткований низкою літературознавців (наприклад, О. Білецьким, Н. Крутиковою, О. Костенко, Л. Полушкіною, М. Яценко).

    Контактні зв'язки (від латинського contactus —  дотик) — це документально засвідчені взаємини між письменниками і  відповідно школами, течіями, літературами. Д. Наливайко так зазначив особливості вивчення контактних зв'язків: «...Мета полягає в документально підтвердженому встановленні, що певний письменник був обізнаний з творчістю іншого письменника і зазнав його впливу, що певний мотив чи герой, особливість жанрової структури твору чи стилю запозичені чи привнесені...» [20, с. 28].

    Зокрема, у щоденнику Т. Шевченка зафіксовано, що Тарас Григорович слухав у виконанні  акторки Піунової «Камінного гостя» О. Пушкіна, «відігріваючи,— за власним  визначенням Шевченка, — губернським холодом обвіяну душу». Через деякий час він заніс у щоденник запис про читання М. Щепкіним монологу з «Скупого лицаря» О. Пушкіна [14, с. 225].

    Н. Волошина вказує на захоплення Т. Шевченка драматургією В.Шекспіра. У творах українського поета ми знаходимо спільні риси з драматургією великого англійця: показ героїв у найтрагічніші моменти життя, створення ситуацій, у яких з найбільшою повнотою проявляються найрізноманітніші риси їхнього характеру, розгортання дії на широкому історичному тлі, прагнення бути гранично правдивим. Доля двох закоханих у драмі «Назар Стодоля» Шевченка певною мірою нагадує долю шекспірівських Ромео і Джульєтти [9, с. 93].

    Неабияке  значення для компаративістики мають  порівняльно-типологічні дослідження. Вони вивчають аналогії не лише на рівні творів, сюжету, жанрової структури, а й на рівні течії, напряму, стильових потоків у різних національних літературах. Ми погоджуємося з думкою А. Градовського, що контактно-генетичні зв'язки й типологічні сходження — дві сторони єдиного процесу, в аналізі того чи іншого типу міжлітературних взаємин увагу зосереджено переважно на порівняльно-типологічному вивченні національної літератури в контексті всесвітнього літературного процесу, а контактно-генетичним зв'язкам відведено допоміжну роль         [12, с. 43]. Прикладом узагальненого дослідження типологічних зв'язків літератур є колективна праця «Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті».

    У працях М. Храпченка, І.Неупокоєвої  та інших дослідників чільне місце посідає системний аналіз, у процесі якого генетично-контактні зв'язки і типологічні відповідності розглядаються як історично сформована динамічна система. І. Неупокоєва, наприклад, підкреслює, що без використання порівняльного аналізу в літературознавстві на найширшому матеріалі неможливо прийти до розуміння того, як взаємопов'язані між собою в макросистемі всесвітньої літератури окремі системні її ланки [14, с. 112].

    Отже, певні історичні, суспільно-політичні  й культурні особливості, що склалися в XX столітті, активізували дослідження в галузі взаємозв'язків національних літератур. «Жодна велика національна література, — констатував В. Жирмунський, — не розвивається поза живою і творчою взаємодією з літературами інших народів, і ті, хто думає піднести свою рідну літературу, стверджуючи, немовби вона виросла виключно на місцевому національному ґрунті, тим самим засуджують її навіть не на «блискучу ізоляцію», а на провінційну вузькість і самообслуговування» [10, с. 71].

    Одним з аспектів зв'язків і взаємодій літератур є наступність у їхньому розвитку. О. Бушмін, досліджуючи цей аспект, звертає увагу на існування «вічних», загальнолюдських проблем і доходить висновку, що далеке минуле може стати навіть актуальнішим за сучасне [16, с. 67]. «Вічні» проблеми, які порушувались у творах зарубіжних і українських письменників минулого, й дотепер не втратили актуальності й гостроти. Погляд на минуле з сучасних позицій дозволяє відкрити нові обрії в дослідженнях цих творів.

    У процесі вивчення історико-літературної наступності важливо знайти не окремі елементи схожості, а те, що в якійсь мірі характеризує спільність творчих задумів, єдність або близькість ідейно-естетичних принципів. Причому, коли ми маємо справу з творчістю справжніх майстрів, кожний прояв спадковості — це новаторський акт, художнє відкриття.

    Зворотний бік вивчення наступності літератури — перспективність у методичному  плані стверджує Н. Волошина: «Перспективність навчання полягає в тому, щоб заздалегідь  підготувати учнів до сприйняття матеріалу в наступних класах. А також у тому, щоб не давати учням занадто рано те, що вони одержать пізніше, коли будуть підготовлені до сприйняття нового матеріалу в наступних класах» [17, с. 3].

    У процесі вивчення історії всесвітньої  літератури порівняльний метод виконує декілька функцій. Він синтезує попереднє конкретно-історичне вивчення окремих національних літератур, узагальнює його результати, виявляє деякі загальні закономірності розвитку літератур, що зіставляються, і їхні відмінності.

    Водночас порівняльний аспект є вихідним для подальшого вивчення національної специфіки літератур, що порівнюються. Він стимулює увагу до тих явищ і процесів, які в ході ізольованого вивчення однієї національної літератури могли б здаватися другорядними. Лише у процесі багаторазового спостереження вони виявляють своє значення. Зіставлення з іншим національним матеріалом допомагає знайти новий підхід до вивчення деяких важливих явищ або процесів у національних літературах.

    У підготовленому відділом компаративістики Інституту літератури НАН України виданні «Антологія сучасної літературної компаративістики» містяться статті, розвідки, розділи з монографій відомих учених, в яких витлумачуються основні проблеми галузі. Подано тут праці французьких, американських, німецьких, російських, польських, іспанських, канадських, швейцарських, румунських, словацьких, а також українських науковців. Підбір матеріалів здійснювався так, щоб антологія відбивала основні вектори і проблеми сучасної компаративістики, засадничі концепції та інтенції, витворюючи її цілісний і по можливості адекватний дискурс.

    Але що ж таке сучасна літературна  компаративістика: звичайне продовження  її континууму, суто хронологічний  феномен чи етап її розвитку зі своєю  парадигмою, змістовими та структурними особливостями?

    Як  галузь науки про літературу вона формується у другій половині ХІХ  ст. – пізніше від історії літератури й теорії літератури, і пов’язана  з ними тим специфічним зв’язком, що притаманний утворенням проміжного характеру; її розвиток позначений зміною векторів руху то до історії літератури, то до її теорії. Ця зміна корелятивна поділу компаративістики на два основні її види залежно від об’єктів вивчення – конкретних генетико-контактних зв’язків чи типологічних спільностей та відповідностей. Перший етап її розвитку, що охоплює останню третину XIX – першу половину XX ст., характеризується безперечним домінуванням генетико-контактології. За методом дослідження цей вид близький, якщо не гомогенний, історії літератури, чим пояснюється те, що на даному етапі вона розвивалася переважно в полі історії літератури. Компаративістика виходила із засадничого принципу, за яким порівняльні студії можливі й доцільні лише за наявності генетичних текстових збігів і документально фіксованих контактів літературних явищ, які виступають предметом дослідження [8, с. 114].

    У середині ХІХ ст. цей напрям компаративістики, оснований на позитивістській методології, вступає у глибоку кризу й  витісняється порівняльною типологією, яка зосереджується на вивченні аналогій і спільностей літературних явищ, їхніх контекстів і систем. Генетико-контактологія втрачає самодостатність і значною мірою інтегрується порівняльною типологією. Ця зміна загальної парадигми літературної компаративістики викликала зміну її векторності, спрямовуючи по висхідній її рух до теорії літератури. Типологічний метод посилив теоретико-узагальнювальні підходи до літератури й розширив, фактично до безмежності, діапазон компаративних досліджень. Вихід на передній план порівняльної типології приводить також до істотних змін у функціюванні компаративістики в системі літературознавчих дисциплін, якоюсь мірою вона набуває значення й сенсу інтегруювальної складової загального літературознавства.

    Усі ці процеси й тенденції готували ґрунт для переходу наукової компаративістики до її нового, сучасного етапу, означеного появою нових векторів і тенденцій. В останні десятиліття XX ст. формується нова компаративістична парадигма з такими, за визначенням Д.Фоккема, детермінатами, як «а) нова концепція об’єкта літературознавчого дослідження; b) введення нових методів; с) нове бачення наукової цінності дослідження літератури; d) нове соціальне обґрунтування вивчення літератури». Важливо зазначити, що на цьому етапі відбулося також кардинальне предметно-тематичне розширення літературної компаративістики, можна навіть сказати – його подвоєння. До останніх десятиліть минулого століття предметом компаративістики було вивчення міжлітературних зв’язків і відносин, але залишалася поза її компетенцією така не менш масштабна й значуща сфера взаємозв’язків і взаємодій літератури з іншими мистецтвами та видами духовно-творчої діяльності, як філософія, історія, релігія, соціологія та інші суспільні й гуманітарні науки. Безперечний авторитет у цьому розширенні належить американській науці. Спершу міждисциплінарні дослідження зустріли досить жорсткий спротив європейських учених, але під кінець XX ст. вони вже сприймаються як законна складова компаративістики [7, с. 25].

    Ще  одна фундаментальна прикмета сучасної компаративістики – це її дедалі щільніша й активніша пов’язаність із теорією літератури. Те зміщення вектора компаративістики на теорію літератури, яке виникло на попередньому її етапі, на сучасному не тільки закріпилося, а й поглибилося, набуло фронтального характеру. Сучасна компаративістика перебуває в різнорівневому контакті з теорією літератури, залучаючи й тією чи тією мірою адаптуючи її концепції та методології – феноменологічні, герменевтичні, психоаналітичні, семіотичні, структуралістські, постструктуралістські та інші. Це збагачує її аналітичний арсенал, розширює дослідницький діапазон і в цілому виступає позитивним фактором. Та слід завважити, що ця її «рецептивна» пов’язаність із літературно-теоретичними течіями й концепціями далеко не однакова за своєю масштабністю і продуктивністю. І річ тут передусім у характері та структурі теоретичних методологій, в їх відповідності специфічним потребам і завданням компаративних студій. Тому спроби їх розбудування на певній теоретичній методології не завжди дають очікувані наслідки. «Так не вигорів, – коментує польський учений Е.Касперський, – проект структуралізму, оскільки цей напрям схиляв до іманентних досліджень і надавав перевагу однорідним цілостям, що природно обмежувало зацікавлення й дослідницький потенціал компаративістики і, більше того, суперечило її епістемології, самій ідеї порівняння та протиставлення відмінностей».

    З інших причин не набув поширення  в компаративістиці феноменологічний метод, який зводить, власне, історичну  і просторову різнорідність культурних і літературних явищ до однорідної трансцендентної суб’єктивності. Ще виразніше зазначена інтенціальна невідповідність виявляється в деяких постструктуралістських концепціях, зокрема в деконструктивізмі з його зняттям центрувальних мисленнєвих структур, і в її засадничій настанові «текст без контексту» [17, с. 42].

    До  тих методологій теорії літератури XX ст., які найбільш широко і продуктивно  застосовуються в сучасній компаративістиці, слід віднести герменевтику, рецептивну естетику, культурну антропологію й  інтертекстуальність. Впадає у вічі, що це переважно теорії й концепції, які базуються на буттєвій субстанції та входять у широке поле гуманістики й тому означуються як «антропологічні», на противагу «формалістичним» з їхньою зосередженістю на творі як самодостатній структурній цілості.

    Прикметною  особливістю сучасної компаративістики виступає її методологічний плюралізм, в якому вбачається закономірний феномен, корелятивний епосі постмодернізму, структурі її світосприйняття й  мислення, на відміну від попередніх етапів наукової компаративістики, коли на кожному з них домінував певний напрям чи тип (генетико-контактологія на першому й порівняльна типологія на другому), на її сучасному етапі не знаходимо подібної домінанти. Варто зазначити, що цей плюралізм містить не тільки новітні течії та концепції, а й давніші, традиційні, які при цьому тією чи тією мірою зазнають трансформації. 

    Розділ 2. Компаративістика з точки зору історичної поетики 

    Літературно-теоретична думка в Україні першої третини XIX століття продовжувала розвиватися в річищі естетики, хоча в цю добу накреслився поворот «від старої «риторичної» теорії до нової, «естетичної»» [14, с. 51]. Один із дослідників тих часів у цьому зв'язку зазначав: «Звертаючи увагу на розвиток теорії прози і поезії у давніх і нових письменників, вбачаємо, що перша, розпочавшись з правил вітійства, згодом прийняла в себе й інші види прози, з'єдналася з теорією поезії й склала систему науки словесності або теорію словесності; друга, почавши зі спостережень над поезією, переважно драматичною, потім розвинулась у вчення про поезію та інші мистецтва, підкорившись засадам вишуканого мистецтва та філософському їх дослідженню і склала систему науки мистецтв, прекрасного, естетику»        [3, с. 10]. У 10—30-ті роки теорія літератури як окрема наукова дисципліна в Україні не фігурувала, а входила до складу поетики та риторики, які традиційно читалися в навчальних закладах, зокрема в Харківському університеті. Перший ректор університету Іван Степанович Рижський (1761 — 1811 рр.) на основі своїх лекцій видав книги «Опыт риторики» (1802, 1805 рр.), «Наука стихотворства» (1811 р.), пізніше вийшла його праця «Введение в круг словесности» (1816 р.), що були першими в Україні систематизованими підручниками, головними засадами будови яких була класицистична теорія наслідування. Спираючись на західноєвропейські авторитети (Буало, Баттьо, Етенбурґ, Блер), а також досвід Ломоносова, ї. С. Рижський вважав, що предмет мистецтва, а також основні естетичні категорії є незмінними та вічними. Змін можуть зазнати лише можливості людини виявити та зрозуміти суть прекрасного в природі та мистецтві. Людина, будучи невід'ємною частиною природи, має властивість відображати її за допомогою розуму та почуттів, і саме цей акт складає фундамент мистецького наслідування природи. Здійснюючи подібний акт, митець може «прикрашати і навіть переробляти її (природу. — О. Г.) на свій смак». Тобто йдеться про такі властивості творчого процесу, як фантазія, художній домисел, прямо пов'язані з мірою таланту автора. Цікавою є думка І. С. Рижського про переваги свого, національного в житті та творчості, оскільки «нерозумно нехтувати своє власне, якщо воно ні в чому не поступається чужому».