Конституционализм

Інститут основ конституційного ладу України представлений сукупністю конституційно-правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з загальними засадами суспільного та державного ладу в Україні. Цей інститут визначає основні принципи суспільного і державного ладу України, завдання і цілі держави і суспільства. їх функції та гарантії. інститут основ конституційного ладу є одним із найбільш важливих інститутів у системі конституційного права України, а його нормативні положення знаходять своє об'єктивне продовження в усіх інших основних Інститутах.

Інститут основ конституційного ладу об'єктивізується, в першу чергу, в Розділі І "Загальні засади" Конституції України та інших нормативних положеннях чинного законодавства України. Зокрема. Закон України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 р. втілює саме норми конституційного права, що будуть покладені в основу конституційної реформи, націленої, в першу чергу, на якісну зміну основ суспільного та державного ладу України.

Іншим важливим інститутом конституційного права є інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні. Він представлений сукупністю конституційно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з належністю особи до громадянства України та правами, свободами і обов'язками людини і громадянина та їх гарантіями. Цей інститут насамперед регулює підстави і порядок набуття громадянства України, підстави і порядок припинення громадянства України та конституційно-правовий статус органів, що уповноважені вирішувати питання, пов'язані з громадянством України. Окрім того, відповідні норми забезпечують правове регулювання конституційно-правового статусу іноземців і осіб без громадянства в Україні.

Основною складовою частиною цього інституту є норми, що регулюють права, свободи і обов'язки людини і громадянина. Вони визначають основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина в Україні та їх види, механізм реалізації та гарантії прав, свобод і обов'язків людини і громадянина в Україні. Інститут прав, свобод і обов'язків людини і громадянина іноді розглядають як самостійний Інститут, який ще називають "гуманітарним правом". Але, як правило, питання громадянства та прав, свобод і обов'язків людини і громадянина об'єднують в єдиний інститут - конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Наступний інститут - форм безпосередньої демократії (форм прямого народовладдя) - об'єднує у своєму складі конституційно-правові норми, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з безпосередньою реалізацією народного суверенітету через референдуми, вибори та інші форми безпосередньої демократії. Інститут форм безпосередньої демократії визначає принципи прямого народовладдя, поняття референдумів і виборів в Україні та їх види, порядок організації та проведення референдумів і виборів в Україні, відповідальність за порушення чинного виборчого законодавства, конституційно-правовий статус органів, уповноважених проводити референдуми і вибори в Україні, гарантії референдумів і виборів в Україні.

Одним з фундаментальних інститутів конституційного права є інститут парламентаризму, парламентського права. Цей інститут визначає основні принципи вітчизняного парламентаризму, поняття парламенту, порядок його формування, склад і структуру, функції та повноваження, порядок роботи парламенту та основні парламентські процедури. Важливими складовими інституту парламентаризму є конституційно-правові норми, що визначають конституційно-правовий статус народного депутата України. Фактично ці норми на сьогодні сформувалися у самостійний інститут - інститут конституційного статусу парламентарія, який є похідним від інституту парламентаризму.

Інститут глави держави (президентства) в Україні - це сукупність норм конституційного права, що визначають конституційно-правовий статус глави держави, порядок його обрання, функції та повноваження Президента України, взаємовідносини Президента України як глави держави з іншими гілками влади, підстави для дострокового припинення його повноважень. Інститут президентства є виключно важливим для системи конституційного права України і відіграє ключову роль у системі інститутів державної влади, оскільки саме він є своєрідним стрижнем у механізмі поділу влад та системі стримувань і противаг між гілками влади.

Інститут виконавчої влади об'єднує норми конституційного права, які регулюють суспільні відносини, пов'язані зі здійсненням виконавчої влади в Україні. Цей інститут визначає конституційно-правовий статус органів виконавчої влади в Україні та їх роль і місце в системі органів державної влади, систему органів виконавчої влади в Україні (Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації), порядок формування і структуру органів виконавчої влади, їх функції та повноваження.

Інститут судової влади представлений нормами конституційного права, які регулюють суспільні відносини у галузі правосуддя. Цей інститут визначає конституційно-правовий статус судів загальної юрисдикції в Україні, основні принципи судоустрою і судочинства, систему судів загальної юрисдикції, порядок утворення судів і формування суддівського корпусу, їх функції та повноваження, конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції, Вищої ради юстиції України, Державної судової адміністрації та інших органів, що забезпечують функціонування судів загальної юрисдикції.

Інститут конституційної юстиції об'єднує норми конституційного права, що регламентують принципи конституційного судочинства, порядок формування та склад Конституційного Суду України, функції та повноваження Конституційного Суду України та порядок його діяльності, а також юридичну природу актів Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні.

До основних інститутів системи конституційного права України належить й інститут адміністративно-територіального устрою України. Конституційно-правові норми, об'єднані в інститут територіального устрою, визначають поняття територіального устрою України, систему адміністративно-територіального устрою України, а також конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим, конституційно-правовий статус міст Києва і Севастополя. Незважаючи на порівняно незначний вміст нормативного матеріалу, цей інститут має виключно важливе значення для правового забезпечення цілісності й недоторканості території України в межах існуючого державного кордону.

Інститут місцевого самоврядування України - один із найбільших за нормативним вмістом інститутів у системі конституційного права України є сукупністю норм конституційного права, що регулюють суспільні відносин пов'язані з місцевим самоврядуванням. Зокрема, інститут місцевого самоврядування визначає загальні засади місцевого самоврядування, систему органів і посадових осіб місцевого самоврядування, порядок формування органів І посадових осіб місцевого самоврядування, форми місцевого самоврядування, функції та повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування, гарантії місцевого самоврядування тощо.

Поряд з традиційними основними інститутами набувають визнання й інститути загальної частини конституційного права. Уже сьогодні відбувається визнання та спроби наукового пізнання таких самостійних інститутів конституційного права, як інститут Історії і теорії українського конституціоналізму, інститут Конституції України, інститут системи конституційного права, Інститут джерел конституційного права, інститут функцій конституційного права, інститут конституційно-правових відносин, інститут конституційно-правової відповідальності тощо.

Інститути загальної частини конституційного права знаходять свій остаточний цілеспрямований вираз у самому дусі конституційного права як галузі національного законодавства, юридичній науці та юридичній навчальній дисципліні. Враховуючи значення цих інститутів для системи конституційного права, їх сукупність прийнято називати загальною частиною (загальною теорією) конституційного права України.

Окремі основні Інститути конституційного права з огляду на важливість їх предмета, багатоманітності методів і нормативного вмісту, правознавці схильні вважати підгалузями конституційного права. Зокрема, вчені іноді виділяють такі підгалузі (інститути) конституційного права, як гуманітарне право, виборче право, парламентське право, конституційне процесуальне право тощо.

Предмет є важливим, але не єдиним критерієм класифікації інститутів конституційного права. Так, О. В. Носенко визначає систему інститутів конституційного права: а) за предметом правового регулювання (інститут загальних засад конституційного ладу України; інститут основ конституційного статусу особи і громадянина в Україні; інститут конституційних основ безпосередньої демократії; інститут законодавчої влади; інститут конституційно-правового статусу глави держави; інститут конституційних засад організації та діяльності органів виконавчої влади; інститут загальних засад судоустрою та судочинства; інститут загальних засад організації та діяльності прокуратури; інститут місцевого самоврядування, інститут основ адміністративно-територіального устрою України; інститут правового захисту Конституції України та інститут конституційного процесу); б) за функціями (установчі, регулятивні та охоронні інститути конституційного права України); в) за структурою (генеральні інститути (підгалузі), основні інститути та субінститути конституційного права); г) за галузевою приналежністю (галузеві та міжгалузеві (комплексні) Інститути конституційного права України); ґ) за формами та видами об'єктивізації в чинному законодавстві (конституційні та законодавчі інститути конституційного права України). Ці види і підсистеми інститутів конституційного права, взаємодіючи між собою, утворюють певну систему.

Система інститутів конституційного права - це сукупність взаємопов'язаних і взаємообумовлених ідеологічними, структурно-предметними і функціональними зв'язками основних інститутів конституційного права, які містять у своєму складі похідні інститути й субінститути конституційного права і забезпечують ефективне структуроване функціонування конституційного права України як провідної галузі національного права.

Інститути конституційного права як основа його системи знаходять своє логічне завершення в системі конституційного законодавства, системі конституційно-правової науки й освіти.

Юридичні властивості інститутів конституційного права України визначаються передусім якостями норм конституційного права України, що об'єднуються в межах цих інститутів.

Інститут права – це сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових відносин і утворюють однорідну групу. Це повною мірою стосується і конституційно-правового інституту, норми якого відзначаються певною автономією, об’єднуються на основі певних принципів і методів, відзначаються відносною самостійністю правового регулювання.
Таким чином, конституційно-правовий інститут – це функціонально відокремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємозв’язаних правових норм. Це – головний підрозділ конституційної галузі права, що є системою інститутів права і охоплює не один, а декілька різновидів правовідносин, однорідних за своїм змістом і методами правового впливу.
Конституційні інститути у своїй сукупності утворюють струнку систему, яка є основою Конституції України. Інститути розташовані в певному порядку, належним чином включені до тексту Конституції. Загальне уявлення про систему цих інститутів дає її (Конституції) зміст. Це – інститут загальних засад конституційного ладу, інститут прав і свобод людини та громадянина, інститут прямого народовладдя, інститути законодавчої, виконавчої та судової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування, інститут, що визначає порядок змін і доповнень Конституції.
Можна запропонувати й іншу класифікацію конституційних інститутів залежно від відносин, які вони закріплюють у джерелах конституційного права.
І. Інститут народовладдя, який включає:
1) безпосереднє народовладдя (пряма демократія);
1. представницьке народовладдя (здійснюється через обраних представників народу);
2. місцеве самоврядування.
ІІ. Інститут конституційного оформлення народовладдя:
3. конституційний лад;
4. юридична конституція;
5. конституційні закони;
6. конституційна законність;
7. конституційні звичаї, традиції.
ІІІ. Інститут правового статусу людини і громадянина:
2) громадянство (постійний зв’язок особи і держави);
3) система основних прав і свобод людини та громадянина;
4) гарантії основних прав і свобод.
ІV. Інститут державного будівництва:
1. форма держави;
2. територіальна організація України;
3. механізм держави. 

Конституційно-правові норми, їх структура, зміст і класифікація

Конституційно-правові норми - це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права. їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам. Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи санкціонуються державою; мають державно-владний характер, є формально визначеними загальнообов'язковими правилами поведінки; закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов'язки учасників правовідносин; передбачають наяв-ність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники; визначають можливість багатоваріантної поведінки; мають ситуаційний характер; є цілеспрямованими і гарантованими.

Разом з тим конституційно-правовим нормам властивий цілий ряд специфічних якостей і ознак, що є одним із факторів виділення конституційного права в окрему галузь.

Найважливішою специфічною якістю таких норм є їх особлива вага і значення в системі національного права. І це цілком закономірно, оскільки дані норми регламентують серцевину суспільних відносин - відносин, що складаються в процесі здійснення влади народом. Це забезпечує домінуюче становище конституційних норм, їх беззаперечний вплив на правові норми й правові відносини інших галузей права. Так, регулюючи на рівні Конституції України відносини власності, ці норми (а відтак - вся галузь) є визначальними для інших галузей права - цивільного, господарського, авторського, трудового тощо. Закріплюючи відносини, що складаються в сфері виконавчої влади, конституційні норми закладають основи адміністративного та інших галузей права.

Норми конституційного права, як і вся галузь права, виконують інтеграційні функції в правовій системі країни: вони з'єднують її в одне цілісне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та функціональні ха-рактеристики, напрями вдосконалення й розвитку.

Особлива юридична природа, зміст, найвища юридична сила, найбільша стабільність у порівнянні з іншими галузями права, підвищений рівень охорони з боку держави, установчий характер конституційно-правових норм, прямий характер їх дії, особливий механізм реалізації та специфіка їх структури - такі найважливіші ознаки конституційно-правових норм.

Нормам конституційного права властивий політичний характер, оскільки основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються в сфері функціонування держави.

Однак характеризувати такі норми як суто політичні немає підстав. Політичні норми включають надзвичайно широке коло соціальних норм, які діють у сфері здійснення політичної діяльності, серцевиною якої є боротьба за владу, утримання влади і використання, здійснення її в інтересах певних суб'єктів.

Однак лише відносно незначна частина таких норм опосередковується правом і стає, таким чином, правовими нормами. Політична спрямованість таких норм очевидна. Вони приймаються з приводу політики, але не є її формальним виразом, не є типовими політичними нормами, які існують поза конституційним правом.

Серед конституційно-правових норм значну питому вагу займають нетипові нормативні положення, в яких безпосередньо не визначаються права і обов'язки суб'єктів, їх завдання в іншому: вони є зв'язуючою ланкою між нормами різних галузей права, інтегруючим фактором, що забезпечує єдність і стабільність правової системи. Це нормативні приписи, що визначають загальні принципи конституційного права, установчі норми, гарантуючі норми, юридичні конструкції, норми-дефініції, презумпції ТОЩО.

Характер суспільних відносин, врегульованих нормами конституційного права, визначає їх композицію, тобто структуру. Внутрішня форма організації і побудови приписів конституційно-правової норми не є, як правило, традиційною. Звичайно, класична модель правової норми передбачає обов'язкову наявність трьох взаємозв'язаних ланок: гіпотези, диспозиції й санкції. Для конституційного права такі норми скоріш виняток, ніж правило. Більшість з них містять лише саме правило поведінки - диспозицію. Надзвичайно рідко трапляються в них гіпотеза й санкція.

Так, наприклад, зовсім немає потреби в гіпотезі й санкції багатьох конституційних норм ст. ст. 1, 2, 3, 5, 7, 15, 20 та ін. Конституції України. Гіпотези конституційно-правових норм містяться в ст. ст. 29, 82, 87, 111 та ін. Конституції України. Вказівки на санкцію є, зокрема, в ст. ст. 56, 60, 62, 81 та ін.

Елементи конституційно-правової норми нерідко переплітаються між собою, і на практиці досить непросто виділити їх у чистому вигляді.

Санкціям конституційного права властивий цілий ряд особливостей, що визначаються характером суспільних конституційних відносин. Найважливіша з них - профі-лактичне, організуюче та виховне призначення таких сан-кцій.

Специфічне коло суб'єктів, які уповноважені застосовувати конституційно-правової санкції. Це, насамперед, народ, територіальні громади (населення адміністративно-територіальних одиниць), органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Способи формалізації (законодавчого закріплення) конституційно-правових санкцій також відрізняються чималою низкою особливостей. В багатьох випадках такими є пряма вказівка на відповідальність органів державної влади, посадових осіб, скасування правових актів, що суперечать Конституції і законам, тощо.

Існує цілий ряд особливостей застосування конституційно-правових санкцій. Деякі з санкцій, наприклад дострокове припинення повноважень, застосовуються разом з кримінально-правовими санкціями (при вчиненні народним депутатом злочину і набранні законної сили обвинувальним вироком щодо нього). Нерідко підставою застосування конституційно-правових санкцій є такі визначені законом умови, як "порушення вимог щодо несумісності", "порушення присяги" тощо. При цьому треба мати на увазі, що засобом забезпечення реалізації конституційно-правових приписів можуть бути санкції (точніше кажучи, цілі норми, які передбачають певні санкції) інших галузей права. Це передбачається, наприклад, ст. ст. 34, 47, 50, 52-56, 80, 81, 105, 111 Конституції України, охорона і реалізація яких забезпечується "спорідненими" нормами кримінального та адмі-ністративного права.

Класифікація норм конституційного права - це розподіл їх на групи в залежності від того чи іншого критерію. Вона проводиться з метою більш глибокого і повного проникнення в їх природу і зміст; волю законодавця; дає змогу виявити функціональні зв'язки правових норм та їх субординацію; допомагає вдосконалювати механізм ре-алізації таких норм.

Класифікація конституційних норм має глибоку об'єктивну основу, яка обумовлена самим змістом конституційного права як галузі права, його структурою, юридичною природою конституційних норм, а також функціями та спеціалізацією галузі конституційного права. Саме ці основи й повинні визначати критерії класифікації конституційно-правових норм.

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом, який розкривається перш за все через предмет правового регулювання, уявлення про який дає нам система (зміст) Конституції України. У від-повідності з цим усі норми можна поділити на кілька груп.

Перша група - це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України. Ці норми проголошують Україну як суверенну і незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, єдиним джерелом влади в якій є народ і конституційний лад якої ґрунтується на принципах пріоритету прав і свобод людини (громадянина), відповідальності держави перед людиною і суспільством за свою діяльність, верховенства права, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, територіальної цілісності, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, переваги загальновизнаних принципів міжнародного права над інтересами національного права та ін.

Друга група - це норми, які закріплюють основні кон-ституційні права і свободи людини й громадянина.

Третя група - норми, які закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії.

Четверта група - норми, які закріплюють організацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України та місцевого самоврядування.

П'ята група - норми, які закріплюють територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

Подібне групування норм Конституції проведене у відповідності з її структурою та розташуванням конституційних інститутів.

В залежності від змісту, норми конституційного права поділяються на матеріальні і процесуальні. Ще донедавна вважалось, що застосування процесуальних норм обмежується сферою кримінального, цивільного та адміністративного права. Для цього, між іншим, були об'єктивні підстави, що обумовлювались характером соціалістичного права, де процес, процедура в сфері діяльності державних органів мали другорядне, допоміжне значення. Практика діяльності Верховної Ради України, Президента України та інших органів переконливо спростовують таку думку: процесуальні норми мають надзвичайне, принципове значення. Вони є однією із передумов ефективної роботи державних органів, важливою гарантією законності в їх діяльності.

В теорії і практиці прийнято вважати, що норми матеріального права виражають зміст діяльності державних органів, визначаючи їх правовий статус, а процесуальні норми закріплюють порядок, способи, методи здійснення цієї діяльності шляхом встановлення конкретних організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації норм матеріального права. Матеріальні норми відповідають на питання "що робити?", а процесуальні - "як робити?", взаємозв'язок між ними - це зв'язок змісту і форми.

На процесуальні норми є безпосередні вказівки в багатьох джерелах конституційного права України, причому в одних випадках вони подаються "в чистому вигляді", в інших їх досить важко, а інколи й неможливо відділити від матеріальних норм.

Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх шститутів конституційного права України. В цьому їх функціональне призначення: обслуговувати ін-ститут, забезпечувати реалізацію його норм. Особливо характерно це для таких шститутів, як виборче право, за-конодавча влада, зокрема законодавчий процес, місцеве самоврядування тощо.

Тому не випадково, що існують акти, де процесуальні норми або займають особливе місце, або є домінуючими в структурі і змісті таких актів. Типовими в цьому відношенні є розділ Конституції, де йдеться про законодавчий процес, Закон про вибори Президента України, Закон про вибори народних депутатів України, Закон про всеукраїнський та місцеві референдуми. Найбільш "насичені" процесуальними нормами є акти, які визначають порядок роботи та прийняття рішень органами державної влади - державними органами - регламенти цих органів або закони про їх ре-гламенти, зокрема, Регламент Верховної Ради України.

Процесуальні норми відіграють особливу роль в конституційному праві. Без них неможливе втілення в життя конституційних шститутів і норм. Ними визначається порядок діяльності державних органів, прийняття рішень з питань їхньої компетенції, реалізація таких рішень тощо.

Вони мають особливе, виняткове значення для юрисдикційної діяльності - діяльності Конституційного Суду. Діяльність Суду має чітко визначений процедурно-процесуальний характер, дотримання якого є неодмінною умовою його ефективного функціонування. Іншими словами, можна вести мову про конституційно-судовий процес, який стоїть в одному ряду з кримінальним чи цивільним процесом.

Конституційне процесуальне право не може обмежуватись лише нормами, які регулюють провадження в Конституційному Суді. Сюди треба віднести й інші процедурно-процесуальні норми, зокрема ті, які регламентують виборчий процес, процедуру реалізації своїх повноважень органами державної влади, народними депутатами України тощо.

Основними рисами конституційно-правових процесуальних норм є:

1. Регулювання відносин, що складаються при до

триманні певного порядку (процедури) реалізації упов

новаженими суб'єктами своїх функцій (громадянами -

політичних прав) і виникають у сфері установчої, право-

творчої, правозастосовної, контрольної та іншої діяль

ності і мають організаційно-процедурний характер.

2. Процесуальним нормам властива категоричність їх

приписів, а суб'єкти, яким вони адресовані, наділені, як

правило, державно-владними повноваженнями.

3. Процесуальні норми "обслуговують" матеріально-

конституційні норми й покликані до життя потребами

реалізації матеріальних норм.

4. Процесуальні норми являють собою певну систе

му, їх умовно можна поділити на дві групи: регулятивні

та юрисдикційні.

5. Конституційне право особливим чином поєднує в

собі елементи матеріального і процесуального права, є,

так би мовити, матеріально-процесуальним. Для виді

лення з конституційного права окремої галузі - консти

туційно-процесуальної - нині достатніх підстав не

існує. До того ж у багатьох випадках поділити норми

конституційного права на матеріальні і процесуальні і

зосередити останні в одному процесуальному акті прак

тично неможливо, тобто є проблеми кодифікації таких

норм тощо. Очевидно, оптимальним варіантом у сучас

них умовах може бути виділений конституційний процес

в межах конституційного права України.

6. Критерієм класифікації норм конституційного

права є насамперед його функції.

З огляду на це розрізняють насамперед регулятивні та охоронні норми. Це - головний розподіл норм конституційного права, який відповідає поділові спеціально-юридичних функцій на регулятивні та охоронні. На цій основі виникають конкретні регулятивні та охоронні правовідносини. Регулятивні (правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні суб'єктивних прав та обов'язків учасників правовідносин.

У свою чергу, регулятивні норми можуть бути зобов'язуючими, забороняючими та уповноважуючими.

Зобов'язуючі - це такі юридичні норми, які встановлюють обов'язок особи вчинити певні позитивні дії. Так, п. І ст. 92 Конституції України зобов'язує здій-снювати законодавче регулювання конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України, гарантії цих прав і свобод. Це - реалізація динамічної функції конституційного права, яка знаходить свій вияв в активних діях суб'єктів конституційно-правових відносин.

Дри здійсненні статичної регулятивної функції на особу покладаються пасивні обов'язки - утримуватись від певних дій.

Так, відповідно до ст. ст. 22, 24 Конституції України, передбачено: утримуватись від дій, які спрямовані на будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так само, як і всяку проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі або зневаги.

Прикладом реалізації пасивної функції можуть бути так звані абсолютні права, тобто права, носіям яких про-тистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб (наприклад, право власності).

Уповноважуючі конституційно-правові норми встановлюють суб'єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших позитивних дій. Таких норм багато в Конституції України, багатьох законах, які уповноважують, наприклад Президента України, здійснювати цілу низку дій на реалізацію його державно-правового статусу.

Серед конституційних норм немало спеціалізованих норм: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших. За мірою визначеності конституційні норми бувають:

1) абсолютно визначені імперативні, які передбачають лише такий і тільки такий варіант поведінки (обрання Президента України народом України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом та-ємного голосування строком на п'ять років; формування Президентом України Кабінету Міністрів шляхом при-значення Прем'єр-міністра за згодою Верховної Ради України і членів Кабінету Міністрів за поданням Прем'єр-міністра);

2) відносно визначені, які передбачають певну свободу вибору. Такі норми бувають ситуаційними, факультативними, диспозитивними. Ситуаційні норми дають можливість вирішувати питання залежно від конкретних ситуацій, які складаються в процесі здійснення влади народу України, наприклад, такою є норма ст. 112 Конституції України щодо виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України в разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до чинної Конституції України (ст. 108, 109, ПО, 111).

Факультативні - норми, які поряд з основним ва-ріантом передбачають факультативний варіант.