Кримінально-правова характеристика складу злочину вбивство через необережність

ЗМІСТ

Вступ...……………………………………………………………………………….3

1. Соціально-правова обумовленість криміналізації діяння (дії чи бездіяльності) вбивство через необережність…...………...................................6

2. Кримінально-правова  характеристика складу злочину  вбивство через необережність……………………………………………………………………...19

3. Покарання за  злочин вбивство через необережність.…………………..…29

Висновки….………………………………………………………………………..31

Список використаних джерел………………………………………………….33

Вступ

Вбивство спрадавна вважалося злочином проти людини і засуджувалося як мораллю, так і системою норм і правил, що мають силу закону. Заборона на вбивство була одним з перших табу в людській культурі. Багато в чому це пояснювалося необхідністю продовження роду і зміцнення суспільства. Свобода вбивства загрожувала людству винищуванням, тому спочатку вбивство було засуджене і заборонене в локальних співтовариствах – союзах, племенах і т.д. У міру становлення крупніших людських співтовариств, аж до державних об’єднань, табу на вбивство придбало форму закону, обов’язкового для всіх членів співтовариства. Відомо, що перші законно-положення (як написані, систематизовані сукупності норм і правил поведінки, а також заборон) формуються на основі загальноприйнятих норм моралі, що сформувалися і закріпилися в законах. Вбивство трактується як злочин практично у всіх законодавчих системах – стародавніх і сучасних. Посягання на чуже життя може бути виправдане мораллю і законом лише у виняткових випадках. Для різних суспільств, культур, політичних систем, ці випадки різні. Наприклад, мусульманські норми і правила, закріплені в Корані, не передбачають покарання за вбивство невірного: «І вбивайте їх, де зустрінете, адже спокуса – гірше, ніж убиение». Тоді як вбивство правовірного по шаріату повинно каратися смертю. Одна з перших заповідей Біблейського Мойсея, що визнаються як іудеями, так і християнами, свідчить: «Не убий». Старозавітні правила, що мали для стародавніх іудеїв силу закону, дуже конкретно визначають вбивство як антигромадське діяння. Якщо, згідно Біблії, перший вбивця на Землі Каїн був покараний вічним вигнанням, то згодом за заподіяну іншому смерть вважалася смерть: «Хто ударить людину, так, що він помре, та буде зраджений смерті, а якщо хто з наміром уб’є ближнього підступно (і прибіжить до жертовника), то і від жертовника мого бери його на смерть». У сучасних системах вбивство розглядається як один з найтяжчих злочинів і передбачає суворе покарання, аж до страти у ряді країн.

Актуальність теми: концепція правової держави завжди пов’язується, перш за все, з ідеями природних невідчужуваних прав людини, з їх визнанням, повагою та охороною з боку держави. Конституція України закріпила головне природне право кожної людини – право на життя: «Кожна людина має невід’ємне право на життя». Актуальності дослідження набуває у зв’язку з необхідністю осмислення відповідних положень нового КК України – перш за все з метою найбільш точного розуміння (тлумачення) кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за посягання на життя, їх правильного застосування та подальшого вдосконалення.

Метою дослідження є комплексна кримінально-правова характеристика вбивства з необережності, передбаченого статтею Кримінального Кодексу України.

Поставлена мета зумовила необхідність розв’язання таких головних завдань:

- охарактеризувати вбивство, як найтяжчий злочин проти життя;

- проаналізувати вбивство з необережності;

- визначити кваліфікуючі  ознаки вбивства з необережності;

- дослідити покарання  за злочин вбивство через необережність.

Об’єктом дослідження є кримінальне законодавство України.

Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за вчинення вбивства з необережності.

Методи дослідження. Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об’єкта та предмета. Методологічне підґрунтя роботи склали філософські, загальнонаукові методи пізнання, а також спеціальні методи правової науки. Широко використано діалектичний метод, який вимагає врахувати загальний взаємозв’язок і постійний розвиток явищ. Цей метод знаходить відображення в конкретних законах діалектики: єдності та боротьби протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення заперечення, а також в категоріях діалектики – поняттях, які відображають всезагальні зв’язки буття (сутність і явище, зміст і форма, можливість і дійсність, одиничне, особливе і загальне).

У процесі здійснення дослідження використовувалися формально-логічні методи та прийоми обробки інформації (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, екстраполяція, абстрагування та ін.). Особливе місце в методології досліджень посів системно-функціональний метод: об’єкти дослідження розглядаються як системи, що складаються з ряду елементів і виконують певні функції стосовно інших систем. Системний підхід орієнтував дослідження на розкриття цілісності об’єктів, виявлення різноманітних типів зв’язків і зведення їх в єдину теоретичну концепцію, а також на встановлення взаємодії об’єкта як цілісної системи із зовнішнім середовищем. Під час структурного аналізу виділялися окремі елементи цих систем, надавалася їх функціональна характеристика.

У ході дослідження використовувалися спеціально-наукові юридичні методи: метод нормативно-догматичного аналізу (техніко-юридичний) було використано при тлумаченні юридичних текстів – внутрішньодержавних нормативних актів, які стосуються державного управління.

При здійсненні дослідження використовувалися й інші методи, зокрема статистичний, лінгвістичний та ін. Використання достовірних методів наукового  пізнання дозволило дійти науково обґрунтованих висновків.

Структурно робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

1. Соціально-правова обумовленість криміналізації діяння (дії чи бездіяльності) вбивство через необережність

Основними завданнями, що постають перед юридичною наукою і державою, є забезпечення дотримання прав і свобод громадян. У статті 27 Конституції України зазначено: «Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини»1. Вбивство є найтяжчим злочином, адже саме життя людини становить найвищу соціальну цінність. Життя є найважливішим благом, яке, у разі смерті людини, не може бути відновлено2.

Дослідженню проблем кримінально-правової протидії злочинам проти життя та здоров’я особи в юридичній літературі приділено достатньо уваги. Їх вивчали такі вчені: Бажанов М., Баулін Ю., Борисов В., Бородін С., Глушков Б., Грищук В.,Читлов Д., Шульга А3. Конституція України (ст. 3) проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Злочини, які посягають на життя і здоров’я особи, визнаються одними з найнебезпечніших. Відповідальність за них передбачена розділом II Особливої частини КК, який називається «Злочини проти життя та здоров’я особи»4. Цим розділом охоплюється три види злочинних посягань: а) злочини проти життя особи; б) злочини проти здоров’я особи; в) злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров’я особи5.

В сучасній теорії кримінального права немає єдиного розуміння поняття вбивства. Одні автори вважають, що вбивство – протиправне умисне чи з необережності позбавлення життя іншої людини. На думку інших авторів, вбивство – передбачене кримінальним законом, винне, суспільно небезпечне діяння, що посягає на життя іншої людини і спричиняє її смерть. Навроцький В.О. визнає вбивство як протиправне винне насильницьке позбавлення життя людини. Згідно чинного КК України (ч. 1 ст. 115), вбивство – умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Вбивство відноситься до групи злочинів, які посягають на життя людини. Закон охороняє від злочинних посягань не життя саме по собі як поняття біологічне, повністю підпорядковане закономірностям природи, а життя людини, як необхідну передумову виникнення, існування і розвитку різноманітних суспільних відносин. Обґрунтовується висновок про те, що поняття вбивства, яке дається у ч. 1 ст. 115 КК, в цілому відображає всі суттєві ознаки вбивства. Таке поняття вбивства могло б бути нормативною основою його типової юридичної конструкції. Однак законодавець не дотримався окремих правил законодавчої техніки, що призвело до неоднозначного розуміння змісту цього поняття. Зокрема, воно не називає того, що випадки необережного позбавлення життя іншої людини необхідно (логічно) назвати заподіянням або спричиненням смерті через необережність. У зв’язку з цим запропоновано виключити із назв ст. 116, 117, 118 КК слово «умисне», оскільки закон чітко визначає, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК). Умисне позбавлення життя – вбивство, існує віддавна і постійно супроводжує людство. У зводі законів царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) знаходимо: «Якщо жінка дозволила вбити свого чоловіка із-за іншого чоловіка, то цю жінку повинні посадити на палю». Збереглися літописи, що засвідчили подібні факти і в історії Київської Русі. Особливо відзначився на початку ХІХ століття князь Святополк, який після смерті 15 липня 1015 р. князя Володимира вирішує вбити своїх братів з метою одноособового захоплення влади6. Об’єктивна сторона будь-якого умисного вбивства полягає в умисному протиправному заподіянні смерті іншій людині. Вбивство може вчинятись шляхом не лише активної, але і пасивної поведінки. Психічний вплив на потерпілого, який може бути досить різноманітним, мас свою специфіку під час вчинення вбивства, тобто він дістає прояв у безпосередньому психічному впливі на потерпілого: психічна діяльність спрямовується на іншу особу для позбавлення її життя (наприклад, погроза, яка викликала переляк, що призвів до паралічу серця; підмовляння до спричинення собі смерті малолітнього чи особи, яка страждає психічним захворюванням чи недоумством). У таких випадках на життя потерпілого не спрямовується ніяка механічна, зокрема м’язова сила вбивці.

Також з об’єктивної сторони всі злочини проти життя є злочини з матеріальними складами, оскільки вважаються закінченими з моменту настання суспільне небезпечного наслідку – смерті людини, а при доведенні до самогубства (ст. 120) – наслідку у виді самогубства або замаху на нього. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього складу злочину є наявність причинного зв’язку між діянням і наслідком. Потерпілими при вбивстві визнаються лише фізичні особи7.

Оскільки об’єктом вбивства є життя людини, необхідно, щоб людина, на життя якої посягають, вже народилася і ще не померла. Встановлення початкової межі людського життя є завданням складним і водночас необхідним. Автор розглядає поняття «народження» у декількох значеннях: 1) процес народження (початок фізіологічних пологів); 2) результат народження – поява дитини (констатація, наслідок). Народження – це певний природній процес, а тому кримінальний закон охороняє життя людини вже в самому процесі народження, тобто з початку фізіологічних пологів8. Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про охорону дитинства»9, згідно з якою «кожна дитина має право на життя з моменту визначення життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я», кримінально караним доцільно визнавати посягання на плід, який вже відокремився від матері внаслідок пологового процесу і є життєздатним.

Суб’єктивна сторона злочинів проти життя може характеризуватися: умисною виною (статті 115-118); необережною виною (ст. 119); умисною чи необережною виною (ст. 120). Мотив і мета, а також емоційний стан винного у ряді випадків є обов’язковими ознаками складу вбивства: вони роблять його кваліфікованим (пункти 6, 7, 8, 9, 11 ч. 2 ст. 115) або навпаки привілейованим (ст. 116).

На сьогодні широкого розповсюдження набули особливо небезпечні злочини, а саме: серійні вбивства, терористичні акти, вбивства на замовлення. Особливість суспільної небезпеки умисних вбивств, вчинених на замовлення, полягає в тому, що вони завдають шкоди, яка не має відповідного еквіваленту, – людина позбавляється найціннішого – життя, найбільш небезпечним способом, найбільш небезпечними засобами10.

Самогубство, тобто заподіяння смерті самому собі, як і готування до самогубства та замах на самогубство, не є кримінальне караними діяннями. Проте наявність прохання або згоди потерпілого на позбавлення його життя не звільняє того, хто це вчинив, від кримінальної відповідальності за умисне вбивство. В Україні медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.

Необхідними умовами кваліфікації протиправного заподіяння смерті іншій особі у формі бездіяльності за ст. 115 є обов’язок винного турбуватися про потерпілого та наявність у нього можливості не допустити настання його смерті (наприклад, батьки з метою позбавити немовля життя тривалий час не годують його, медичний працівник з тією ж метою не виконує свої професійні обов’язки щодо хворого). Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел слід вирішувати виходячи з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у випадку заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті проявляється в необережності. Кожен злочин містить визначені ознаки, характерні для даного складу.

Склад злочину – це сукупність установлених кримінальним законом та іншими нормативними актами юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин.

Термін «склад злочину» (corpus delicti) увів Ф. Фарінацій ще в 1581 р. на позначення сукупності речових доказів злочину, що мають суто процесуальне значення. Поступово ця назва поширилась не тільки на кримінальні сліди, але й на об’єктивний прояв злочинної поведінки, а відтак – і на внутрішню, суб’єктивну сторону злочину. Отож термін «склад злочину» в науці кримінального права починає вживатися для позначення поняття про складові частини власне злочину, тобто основних елементів суспільно небезпечного діяння. Таке ж потрактування складу злочину простежується в роботах російських правознавців ХІХ ст. Цілком очевидно, що у своєму первісному значенні термін «склад злочину» означає лише істотні (необхідні) ознаки, без яких неможливий жоден злочин11.

Склад злочину – це реальна система ознак, а не плід людської фантазії чи вигадок. Якщо ж це об’єктивна реальність, то її можна пізнати й використати у практичній діяльності.

Встановлення об’єкта злочину має велике теоретичне і практичне значення. Однак проблема об’єкта злочину ще до кінця не вирішена. Наявна рівнобіжність тлумачення поняття об’єкта злочину в кримінально-правовій науці як в нашій країні, так і за її межами.

Слід відзначити, що проблема об’єкта злочину в нашій країні має власну історію та розвиток. Так, видатний юрист М. Таганцев вважав, об’єктом злочину є: «юридична норма в її реальному бутті». А. Марголін визнав як об’єкт злочину «інтереси громадян, суспільства, держави». Професор А. Піонтковський зробив висновок, що об’єкт злочину – суспільні відносини. У юридичній літературі, є інші погляди, один з них: об’єкт – це «благо, цінності»12.

Об`єкт як елемент складу злочину – це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричинити шкоду.

У більшості юридичних джерел радянського періоду, присвячених проблемі об`єкта злочину, «вертикальна» класифікація об`єктів включає три рівні: загальний об`єкт, родовий (іноді його називають груповим або спеціальним) та безпосередній (у деяких джерелах видовий).

Загальним об`єктом вважалася вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом (суспільний лад, політична та економічна системи, правопорядок тощо). Але практична вся сукупність суспільних відносин не може бути об`єктом як елементом складу злочину. По суті цей об`єкт кримінально-правової охорони не слід ототожнювати з поняттям об`єкта злочину. Тому достатньо включати до класифікації об`єктів злочину два види – родовий та безпосередній Під родовим об`єктом злочину слід розуміти соціальні цінності, на які посягає певна група злочинів. Родовий об`єкт відображає характер суспільної небезпечності певної групи злочинів, внаслідок чого використовується як критерій об`єднання окремих складів злочинів у групи і подальшого розміщення таких груп у Особливій частині КК. Родовий об`єкт злочинів найчастіше зазначається в назві глави Особливої частини КК, т.л., глава ІV «Злочини проти порядку управління». Родовим об`єктом виступають саме ці соціальні цінності, тобто такий стан суспільних відносин, який забезпечує впорядковані відповідно до чинного законодавства відносини в сфері державного управління. Іноді родовий об`єкт злочину вказано в самій нормі кримінального закону. Якщо родовий об`єкт злочину дозволяє встановити групову належність конкретного діяння, індивідуальні його ознаки визначаються безпосереднім об`єктом посягання13.

Якщо родовий об`єкт злочину дозволяє встановити групову належність конкретного діяння, індивідуальні його ознаки визначаються безпосереднім об`єктом посягання.

Під безпосереднім об`єктом слід розуміти соціальні цінності, на які посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність. Від об`єкта як елементу складу злочину безпосередній об`єкт відрізняється тим, що його компонентами є лише суб`єкти і блага, які їм належать. Предмет злочину не входить у безпосередній об`єкт і утворює окремий клас ознак. Із родовими безпосередній об`єкт найчастіше співвідноситься як частка та ціле. Але іноді вони співпадають за обсягом. Так, і родовим, і безпосереднім об`єктом вбивства є життя людини. Безпосередній об`єкт злочину є конструктивною (обов`язковою) ознакою будь-якого складу злочину. Його точне встановлення при кваліфікації діяння обов`язкове. Недотримання цих вимог може призвести до судових помилок. Із урахуванням безпосереднього об`єкту можна розмежовувати і суміжні склади злочинів.

«По горизонталі» безпосередні об`єкти можуть поділятися на основні та додаткові.

У кримінально-правовій літературі існує велика кількість думок щодо визначення власне предмета злочину. Кудрявцев В. вважає, що предмет злочинів є «матеріальне виявлення відповідних суспільних відносин».

Є. Фролов під предметом злочину розуміє «такі предмети або речі, котрі є матеріальною підставою, умовою або свідченням існування певних суспільних відносин та шляхом вилучення, знищення, спотворення чи зміни, яких заподіюється шкода об’єкту злочину». В. Тацій у предметі злочину «вбачає будь-які речі матеріально світу, з певними властивостями, з якими кримінальний закон пов’язує наявність в діях особи ознаки конкретного складу злочину». Російський правник Ю. Ляпушгов стверджує, що предметом будь-якої форми розкрадання можуть бути лише товарно-матеріальні цінності в будь-якому стані та формі, що мають економічну власність,а також гроші, як загальний еквівалент вартості14. Предметом злочину є речі матеріального світу, діючи на які, особа посягає на блага, що належать суб`єктам суспільних відносин. Своєрідність механізму заподіяння шкоди цінностям, що охороняються законом, полягає в таких випадках у тому, що злочинний вплив на певні предмети матеріального світу призводить до розриву впорядкованих і врегульованих правом зв`язків між людьми з приводу цих предметів. Предмет злочину має важливе значення в структурі складу злочину. При кваліфікації злочину виявляються найсуттєвіші риси конкретного суспільно небезпечного діяння шляхом співставлення його з інформаційною моделлю, закріпленої в законі. Включення предмета в комплекс ознак складу злочину забезпечує повноту його моделювання і, в кінцевому підсумку, успішне вирішення завдань кваліфікації. Предмет злочину є ознакою складу злочину, що містить специфічну інформацію, необхідну для правової оцінки злочину. У ряді випадків він є обов`язковою (конструктивною) ознакою об`єкта злочину певного виду. Предмет злочину слід відрізняти від знарядь злочинних дій. Якщо предмет злочину – це те, на що впливає злочинець, то знаряддя – це предмети, за допомогою яких вчиняється злочинне діяння. Як і безпосередній об`єкт, предмет може бути критерієм розмежування схожих злочинних діянь. Предмет посягання може бути також одним із критеріїв розмежування кримінально караної контрабанди і контрабанди як адміністративного проступку. Ті, чи інші ознаки предметів посягання можуть бути пом`якшуючими або обтяжуючими обставинами злочину або перетворювати його в особливо кваліфікований вид. Правильне встановлення предмета злочину, як і його безпосереднього об`єкта, сприяє, в кінцевому підсумку, суворому дотриманню законності при розгляді судами кримінальних справ. Предмет злочину як самостійна ознака складу злочину завжди існує поряд з об’єктом. Саме об’єкт і предмет у сукупності утворюють самостійний елемент складу злочину. Однак, якщо об’єкт злочину є обов’язковою ознакою складу злочину, то предмет – факультативною.

Предмет має потрійне значення:

1)предмет охоронюваних  суспільних відносин;

2)предмет злочину;

3)предмет злочинного впливу15.

Об’єктивна сторона є одним з елементів складу злочину. Об’єктивна сторона складу злочину – це зовнішня сторона злочину, яка характеризується злочинним діянням (дією чи бездіяльністю) у результаті якого настають певні суспільно небезпечні наслідки або створення загрози їх настання.

Об’єктивна сторона складу злочину включає такі ознаки: діяння (дія чи бездіяльність), наслідок, причинній зв`язок, спосіб, знаряддя і засоби, місце, час, обстановку вчинення злочину, або поєднання у різних комбінаціях останніх трьох ознак – ситуацію вчинення злочину. Зв`язки між окремими групами ознак можна поділити на дві групи: 1) ознаки, що є компонентами самої злочинної діяльності і безпосередньо характеризують її зовнішній прояв (до них належить дія або бездіяльність, спосіб, знаряддя і засоби, наслідок і причинний зв`язок); 2) ознаки, що характеризують сукупність умов, за яких вчиняється діяння (місце, час, обстановка вчинення злочину або їх своєрідне поєднання – ситуація). Більшість із цих ознак належать до факультативних, оскільки їх включають не всі склади конкретних злочинів. Універсальною обов`язковою ознакою об’єктивної сторони є лише діяння.

Наслідком (злочинним результатом) діяння вважають передбачену кримінально-правовою нормою матеріальну або іншу шкоду, заподіяну злочинним діянням суб`єкта посягання. Велике значення ця ознака має у матеріальних складах злочинів, до яких належать склади злочинів, об’єктивна сторона яких включає наслідки як обов`язкову ознаку. Такі злочини вважаються закінченими з моменту настання наслідку (вбивство, розкрадання майна). Формальний склад злочину не передбачає наслідків, як обов`язкову ознаку, злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, а наслідок на кваліфікацію не впливає (образа, одержання хабара). В деяких складах наслідок є альтернативною ознакою (посягання на життя судді тощо може буди у формі замаху на вбивство або у формі умисного вбивства).

Формою зазначення у статтях КК наслідків як обов`язкової ознаки складу злочину різноманітна. У ряді випадків вони безпосередньо вказані в законі (ст. 165, 226), а іноді випливають зі змісту закону. В останньому випадку висновок про обов`язковість насідків для того чи іншого складу злочину робиться в результаті тлумачення закону. Зустрічаються диспозиції статей, які описують і діяння, і наслідок одним терміном (ст. 89 знищення або пошкодження майна, тобто приведення майна у непридатність діяння, факт знищення або пошкодження – наслідок). За змістом наслідки злочинних діянь бувають: 1) наслідки у вигляді фізичної шкоди (смерть, ушкодження здоров`я); 2) у вигляді майнової шкоди; 3) порушення нормальної роботи транспорту або зв`язку; 4) у вигляді іншої шкоди – дезорганізації нормальної діяльності установ (ч. 2 ст. 193). Наслідки, як ознака об’єктивної сторони складу злочину, можуть бути або підраховані, або певним чином визначені. Напр., майнова шкода визначається вартісними критеріями, шкода здоров`ю може встановлюватись за допомогою судово-медичних критеріїв визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, порушення нормальної роботи транспорту – у зриві графіку руху поїздів тощо. Наслідки входять в предмет доказування по кримінальній справі, що стає можливим за умови конкретності цієї ознаки. Якщо наслідки злочину при розслідуванні не були встановлені або були визначені помилково, це є підставою для направлення судом кримінальної справи на додаткове розслідування або винесення виправдального вироку16.

Суб`єктом злочину вважається фізична особа (людина), яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння і спроможна понести за це кримінальну відповідальність. В КК термін «суб`єкт злочину» не вживається. Його замінили висловом: «особа, яка вчинила злочин», «особа, винна у вчинені злочину», «особа, яка засуджується», «особа, яка засуджена» тощо. Кримінальна відповідальність пов`язана зі спроможністю людини усвідомлювати свої дії, керувати ними та розуміти небезпечність вчинених нею дій. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності за таких умов: 1) досягнення до моменту вчинення злочину встановленого кримінальним законом віку; 2) осудності. В КК передбачаються додаткові умови: громадянство, посадове становище, виконання професійних або спеціальних функцій тощо. Таким чином, розрізняють загальний і спеціальний суб`єкт злочину. Кримінальний закон передбачає відповідальність за вчинений злочин лише фізичної особи, за злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичних осіб, відповідає фізична особа, яка вчинила такі діяння (керівник, керівник підрозділу, іншій уповноважений) безпосередньо. Слід розрізняти «суб`єкт злочину» та «особу злочинця». Суб`єкт злочину – це вік, осудність, додаткові ознаки17. Особа злочинця – поняття ширше, коло соціально значимих властивостей (ознак) особи (соціально-демографічні, морально-психологічні, психофізичні). Із поняттям особа злочинця пов`язано багато норм, зокрема щодо визнання особи особливо небезпечним рецидивістом (ст. 26), загальних начал призначення покарання (ст. 39), призначення більш м`якого покарання (ст. 44), застосування умовного засудження (ст. 45) тощо. Виходячи з особливостей злочинця, які найбільш суттєво впливають на індивідуалізацію відповідальності та з якими кримінальній закон пов`язує певні юридичні наслідки, вони класифікуються: 1) особливо небезпечні рецидивісти (ст. 26); 2) рецидивісти-злочинці, які повторно вчиняють злочин після засудження за раніше вчинені злочини; 3) особи, які вперше вчинили тяжкі злочини, що визначені ст. 7-1; 4) особи, які вперше вчинили злочин, що не становить великої суспільної небезпеки; 5) особи, які вчинили необережні злочини; 6) неповнолітні злочинці18.

Суб’єктивна сторона складу злочину – це процес мислення, бажання і волі людини, в якому відображуються її об’єктивна поведінка та інші зовнішні обставини, пов`язані з вчиненням злочину. Суб’єктивна сторона складу злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Тобто, в об’єктивних ознаках злочину знаходять свій вияв мотив, мета, і, в кінцевому підсумку, волевиявлення особи. Схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї або іншої потреби людини у неї виникає і фактор певної поведінки – мотив; характер і зміст мотиву породжує мету; мета веде до формування волі людини; воля знаходить свій вияв у конкретному діянні19. Суб’єктивна сторона складу злочину – це внутрішня сутність діяння; це ті внутрішні процеси, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого законом суспільно небезпечного діяння. Тоді для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зв`язку зовнішнього прояву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, мислення, наміри, мета та воля – це внутрішній, духовний світ людини, її сутність. Усі вони своїй єдності та взаємозв`язку створюють психіку людини, її пізнання. Це дає змогу людині сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага і поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства і держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповідним чином не лише при вчиненні, як правило, правомірних дій, але і при вчиненні суспільно небезпечних діянь. У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному, інтелектуальна і вольова, які використовуються при визначенні форм вини – умислу і необережності. Водночас кримінальний закон в окремих випадках вказує на особливий емоційний стан людини як ознаку суб’єктивної сторони складу злочину.

Встановлення всіх ознак суб’єктивної сторони – це завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності. Тому з’ясування суб’єктивної сторони має важливе значення. Вона виступає обов’язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від злочинності20.

Отже, в теорії кримінального права немає єдиного розуміння поняття вбивства. Та за Кримінальним кодексом України, вбивство – це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Вбивству притаманні ознаки, які включають суб’єктивну та об’єктивну сторони, суб’єкт та об’єкт складу злочину, а також предмет.

2. Кримінально-правова  характеристика складу злочину  вбивство через необережність

Розглядаючи питання об’єктів злочинів проти життя і здоров’я необхідно зазначити, що в юридичній літературі, яка стосується цієї тематики, не дається поняття загального об’єкта злочинів проти життя і здоров’я. Щодо родового об’єкта, то думки авторів розділилися так само, як і в теорії Загальної частини кримінального права. Одні автори вважають родовим об’єктом людські блага – життя і здоров’я або особу в цілому21. Інші вчені-криміналісти визначають цей родовий об’єкт крізь призму суспільних відносин. Поділяючи погляди представників останньої концепції, розглянемо її детальніше. Так А.І. Рарог вважає, що родовим об’єктом злочинів проти людини є суспільні відносини, які забезпечують нормальне функціонування особи22, Р.Д. Шарапов – суспільні відносини, що забезпечують найцінніші блага людини: життя і здоров’я, в основі яких лежать право на життя і право на здоров’я2390]; Л.Д. Гаухман – суспільні відносини, що забезпечують фізичні блага людини: життя і здоров’я; В.О. Навроцький – суспільні відносини, в які вступає особа з приводу забезпечення своїх природних благ – життя та здоров’я; Є.П. Побігайло – суспільні відносини, які забезпечують безпеку життя і здоров’я людини24.

Так само як і щодо поняття родового об’єкта, в науці кримінального права немає одностайності при визначенні безпосереднього об’єкта вбивства. Аналізуючи погляди вчених щодо даної проблеми, можна умовно виділити два підходи. Більшість авторів безпосереднім об’єктом вбивства вважають життя або право на життя людини, а інші автори – суспільні відносини, в які вступає особа з приводу недоторканності природного права на життя або з приводу забезпечення життя людини. М.Г. Іванов, визнаючи життя людини як спосіб її біосоціального існування безпосереднім об’єктом вбивства, стверджує, що родовий і безпосередній об’єкти при цьому збігаються25.

Окремі автори пропонують комбіноване розуміння безпосереднього об’єкта вбивства. Так С.В. Бородін визначає безпосереднім об’єктом вбивства життя людини і суспільні відносини, в якості суб’єкта яких вона виступає, а М.К. Аніянц стверджує, що разом з особою людини безпосереднім об’єктом вбивства є суспільні відносини суспільства в цілому. М.Й. Коржанський оцінює таке визначення як невдале, бо, на його думку, особа і є сукупністю суспільних відносин і ще одна вказівка на суспільні відносини, хоч в цілому нічого не додає до цього поняття26.

Розглянуті вище два підходи щодо визначення безпосереднього об’єкта вбивства, на наш погляд, є непродуктивними. Перший з них з огляду на те, що особа розглядається поза суспільними відносинами. Ще Б.С. Нікіфоров свого часу писав, що «не можна відокремлювати інтереси особи від неї самої і потім виводити особу за рамки суспільних відносин». Має рацію також І.Я. Козаченко, який підкреслює, що біологічна суть людини поза суспільними відносинами не має для кримінального права самостійного значення. Представники іншого підходу, визначаючи безпосередній об’єкт вбивства, ототожнюють людину, її життя з суспільними відносинами, що характерне для марксистської концепції27.

Враховуючи викладене, визначимо загальний, родовий і безпосередній об’єкти вбивства через необережність.

Загальним об’єктом злочинів проти життя людини, як і всіх інших злочинів, є вся сукупність суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом. У концентрованому вигляді коло цих відносин окреслене в ч. 1 ст. 1 КК України.

Родовим об’єктом вбивства через необережність є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, предметом яких є забезпечення життя та здоров’я людини.

Безпосереднім об’єктом вбивства через необережність, на наш погляд, є охоронювані кримінальним законом конкретні суспільні відносини, предметом яких є життя людини.

Чинний Кримінальний кодекс України передбачає ряд складів злочинів, в яких одним із наслідків суспільно небезпечного діяння суб’єкта, заподіяння смерті потерпілому (потерпілим) через необережність. У наведених та інших випадках охоронювані кримінальним законом конкретні суспільні відносини, предметом яких є життя людини, виступають додатковим безпосереднім об’єктом названих злочинів. Основним же безпосереднім об’єктом тут є інші суспільні відносини. Таким об’єктом, наприклад, злочину, передбаченого ч. 3 ст. 276, – охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, предметом яких є безпека руху та експлуатації транспорту28. Згадані та інші такі ж норми кримінального кодексу України можна розглядати як спеціальні щодо норм, які містяться в ст. 119 КК України. При конкуренції загальної та спеціальної норм, згідно з виробленими теорією кримінального права принципами кваліфікації, застосовується спеціальна норма.