Кримінально-правове значення і правові наслідки засудження особи за межами України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………………...3

Розділ 1. Загальна характеристика інституту екстрадиції…………………………………………………………………….5

1. Видача злочинців (екстрадиція) як правова категорія……………5
2. Загальна характеристика механізму правового регулювання екстрадиції…………………………………………………………………………9
3. Особливості функціонування механізму правового регулювання екстрадиції в Україні, напрямки його вдосконалення………………………...13

Розділ 2. Характеристика правових наслідків засудження особи за межами України…………………………..16

2.1. Правові наслідки засудження особи за межами України………….16

2.2. Кримінально-правове значення засудження особи за межами України…………………………………………………………………………...19

2.3. Умови врахування правових наслідків вироку суду іноземної держави в Україні………………………………………………………….23

Висновки…………………………………………………………………..32

Список використаної літератури………………………………………...35

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність теми дослідження. Поряд з економічною та політичною глобалізацією відбувається процес кримінальної глобалізації у формі інтенсивного розвитку транснаціональної організованої злочинності. При цьому транснаціоналізація злочинності хоча і детермінована глобалізаційними процесами в економіці та інших сферах людської діяльності,  проте з’явилась набагато раніше і відбувається набагато швидше. Реакцією світової спільноти, в тому числі й України, стало збільшення кількості міжнародних договорів, що покликані запровадити ефективні заходи протидії різним видам транскордонної злочинності.

Це в свою чергу викликало  певні ускладнення при поширенні кримінально-правової юрисдикції  України на осіб, які вчинили злочини за її межами. Очевидно, що однією з причин цього є недостатність науково обґрунтованих висновків і рекомендацій щодо застосування відповідних положень КК України. Ось чому теоретична розробка питань кримінально-правової юрисдикції України щодо злочинів, вчинених громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за її межами та кримінально-правового значення засудження особи за межами України, уявляється необхідною, своєчасною і корисною, а тому – достатньо актуальною. Додає актуальності дослідженню і той факт, що в КК України 2001 року певною мірою реформовані положення про екстрадицію, кримінально-правову юрисдикцію України щодо злочинів, вчинених як на території України, так і за її межами взагалі.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є формулювання теоретично та практично обґрунтованих висновків щодо кримінально-правового значення засудження особи за межами України, поняття екстрадиції, а також вироблення на цьому підґрунті рекомендацій щодо удосконалення законодавства та практики його застосування.

Об’єктом дослідження є правові наслідки засудження особи за межами України.

Методи дослідження. В роботі використовувалися загальнонаукові методи дослідження, а також методи, властиві для досліджень у правових науках: діалектичний метод пізнання, метод системного аналізу соціальних (зокрема – правових) явищ, догматичноий метод, порівняльно-правовий історичний.

Структура курсової роботи складається з вступу, двох взаємопов’язаних розділів, кожен з яких поділяється на відповідні підрозділи, висновків та списку використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Загальна характеристика інституту  екстрадиції 

1. Видача злочинців (екстрадиція) як правова категорія

Екстрадиція є тим незамінним інструментом, за допомогою якого забезпечується принцип невідворотності кримінальної відповідальності та покарання осіб, які втекли за кордон.

Своїм розвитком  екстрадиція має завдячувати, головним чином, міжнародній діяльності Франції, в ході якої було вироблено фундаментальні принципи сучасного інституту екстрадиції; інститут екстрадиції розвивався, як правило, від угод ad hoc (для даного випадку) до двосторонніх, згодом багатосторонніх угод загального характеру, із заміною на певних територіях (зокрема в межах ЄС) інституту екстрадиції інституту так званого „ордеру на арешт”, з одночасним закріпленням основних положень про екстрадицію у спеціальних зонах; екстрадиційні правовідносини поступово ускладнювались у тому регламентувались усе більш ретельно; поступово розширювався перелік злочинів, які могли бути підставою для видачі („екстрадиційна номенклатура”), що тягло за собою необхідність гармонізації кримінального законодавства держав – учасниць відповідних договорів¹.

Визначаючи саме поняття екстрадиції, то серед безлічі запропонованих вченими дефініцій, найбільш повним, як на мене, подане О. Виноградовою, під чим слід розуміти процес, який ґрунтується на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах міжнародного права, нормах внутрішнього законодавства і пов’язаний з наданням державами правової допомоги, що полягає у передачі підозрюваного, обвинуваченого або засудженого державою, на території якої він перебуває, державі, на території якої він вчинив злочин або громадянином якої він є або державі, що потерпіла від злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду².

Відповідно до міжнародної практики у питанні про видачу правопорушників держава видає запит про видачу у таких випадках:

- коли злочин вчинено на її території;

- коли злочинець є громадянином  цієї держави;

- коли злочин було націлено  в супереч інтересів цієї держави та спричинив їй шкоду.

Перші зародки екстрадиції як явища з'явилися ще в стародавньому світі. Окремі елементи договірної практики вирішення екстрадиційних питань зустрічаються в епоху Середньовіччя. Формування екстрадиції як правового інституту на території Європи починається із ХVIII ст. і до середини ХІХ ст. вона утверджується як правовий інститут, головним чином завдячуючи міждержавним відносинам Франції.

Для встановлення історичного руху від витоків до утвердження інституту  екстрадиції на території українських  земель орієнтуються, головним чином, на найбільш виражені прояви української державності: добу Київської держави, українську козацьку державу, період відродження української державності в 1917 - 1918 рр. та боротьби за неї в 1919 - 1920 рр., період утвердження України як суверенної держави. Крім того, для повноти дослідження аналізуються пам'ятки права таких державних утворень, як Великого князівства Литовського, Великого князівства Московського, Польщі, Російської імперії та Союзу РСР³.

Корені видачі осіб, які вчинили злочини, сягають ще часів Київської Русі, що підтверджується договором, укладеним князем Олегом із Візантією 911 р. Останній фактично є першою спробою договірного врегулювання відносин, що сьогодні прийнято називати екстрадиційними. Закладені в названому Договорі положення подальшого розвитку на території Київської Русі не набули. Надалі окремі елементи нормативного врегулювання екстрадиційних питань пов'язуються із Гетьманськими статтями, зокрема, Переяславськими статтями 1659 р. Однак із поступовим наступом царату на українські землі можливість розвитку відносин, близьких до екстрадиційних, втрачається. Загалом розвиток екстрадиційних відносин на українських землях, які входили до Російської імперії, був далеким від європейських традицій, що склались у цій сфері, і фактично відповідав тому рівню, який був у Російській імперії до реформи її судової системи середини 60-х рр. ХІХ ст. Зауважується, що за радянської доби інститут екстрадиції уповільнює свій розвиток, договірне регулювання екстрадиції обмежується взаєминами із країнами соціалістичного табору і тільки з розпадом СРСР створюються умови для переходу екстрадиції на якісно новий рівень розвитку та функціонування в правовій системі України як окремого комплексного міжгалузевого правового інституту.

Доцільно виділяти два значення терміна "екстрадиція" - на нормативному та фактичному рівнях, що дає можливість вивести цілісну дефініцію досліджуваного поняття⁴. Враховуючи різні погляди науковців щодо поняття "екстрадиція", пропонується визначення екстрадиції як заснованої на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах права та нормах внутрішньодержавного права форми міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, що надається державою, на території якої знаходиться запитувана (обвинувачена чи засуджена) особа (запитуваною державою), державі, на території якої, громадянином якої або проти прав та свобод громадян якої чи її власних інтересів вона вчинила порушення кримінально-правової заборони (запитуючій державі), і полягає у відданні обвинуваченого з метою сприяння забезпеченню належних умов для здійснення правосуддя по тій категорії справ, які відносяться до компетенції останньої, або засудженого для приведення до виконання такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку національного суду запитуючої держави⁵.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Загальна характеристика механізму правового регулювання екстрадиції

Механізм правового регулювання екстрадиції – це система нормативно визначених засобів впливу на екстрадиційні правовідносини, що здійснюється для забезпечення ефективності співробітництва держав у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції з метою сприяння процесу реалізації охоронних (загальних чи спеціальних) кримінально-правових відносин.

Виділяються такі компоненти механізму правового регулювання екстрадиції, якими виступають: екстрадиційні норми, юридичні факти, екстрадиційні правовідносини, акти застосування екстрадиційних норм та акти реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків щодо екстрадиції особи⁶.

В роботі механізму правового регулювання екстрадиції беруть участь як міжнародні, так і національні засоби правового впливу, а це є свідченням комплексного характеру даної правової конструкції.

При проводенні аналізу як змісту, так і форми (джерел) екстрадиційних норм виділяється нормативний рівень механізму правового регулювання екстрадиції. Детальному аналізу піддається низка матеріальних правових норм кримінально-правового характеру, серед них: норми про невидачу власних громадян, невидачу за порушення кримінально-правової заборони, що розглядається як політичний злочин, невидачу у зв'язку з закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності чи давності виконання обвинувального вироку за порушення кримінально-правової заборони (злочин), щодо якого надійшов запит про екстрадицію, невидачу, якщо до особи, екстрадиція якої запитується, у запитуючій державі може бути застосовано передбачену її кримінальним законом смертну кару.

Сьогодні екстрадиція функціонує як комплексний міжгалузевий правовий інститут, певну частку норм якого складають норми кримінально-правового характеру.

Юридичні факти розглядаються як самостійний компонент механізму правового регулювання екстрадиції. Характерною для механізму правового регулювання екстрадиції є участь у його функціонуванні комплексів фактів (фактичних складів), які в межах даної системи проявляють себе переважно як підстави виникнення екстрадиційних правовідносин. "Початковим" елементом таких фактичних складів виступає факт існування у запитуючій державі охоронних кримінально-правових відносин. При цьому факт порушення особою кримінально-правової заборони певної держави відіграє роль нормативної умови.

Екстрадиційні правовідносини є одним із компонентів механізму правового регулювання екстрадиції. Звертається увага на доцільність розгляду поняття екстрадиційних правовідносин у широкому та вузькому розуміннях⁷. У широкому розумінні екстрадиційні правовідносини - це комплекс правовідносин, різних за своєю природою та характером, що виникають на підставі екстрадиційних норм між конкретними суб'єктами - носіями взаємних прав та обов'язків щодо надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. Екстрадиційні правовідносини у вузькому розуміння - це такі врегульовані екстрадиційними нормами відносини, вступаючи в які одна держава – запитувана сторона – уможливлює (шляхом віддання обвинуваченої або засудженої особи) реалізацію іншою державою – запитуючою стороною – комплексу заходів по кримінальному переслідуванню особи, обвинуваченої у вчиненні екстрадиційного злочину, або спрямованих на приведення обвинувального вироку, що набрав законної сили, до виконання.

Передбачена екстрадиційною нормою можливість надання правової допомоги у формі екстрадиції, виходячи із конкретних життєвих обставин, які стали підставою для звернення запитуючою державою за такою допомогою, конкретизується у відповідному правозастосовчому акті шляхом встановлення наявності чи відсутності у суб'єктів екстрадиційних правовідносин прав та обов'язків щодо здійснення екстрадиції особи та визначення (за наявності) їх обсягів на підставі та відповідно до застосовуваних екстрадиційних норм. У межах механізму правового регулювання екстрадиції такими актами, зокрема, є: 1) рішення про видачу особи; 2) рішення про відмову у видачі особи. З їх участю "в роботі" даної системи пов'язується також можливість індивідуального піднормативного регулювання екстрадиційних правовідносин, що, наприклад, має місце при визнанні компетентними органами запитуваної держави порушення кримінально-правової заборони, у зв’язку з яким запитується екстрадиція, політичним правопорушенням (злочином).

Передбачені екстрадиційною нормою та конкретизовані на рівні  актів застосування цих норм права  та обов’язки учасників екстрадиційних правовідносин “матеріалізуються” за допомогою певних актів їх поведінки (діяльності). Акти реалізації прав та обов’язків “залучаються до роботи” механізму правового регулювання екстрадиції у тому випадку, коли він функціонує за участю такого акта застосування екстрадиційних норм, як рішення про видачу особи⁸.

Як акт реалізації прав та обов’язків щодо видачі особи (екстрадиції) розглядається фактична поведінка (діяльність) суб’єктів екстрадиційних правовідносин у вузькому розумінні, яка полягає у наданні правової допомоги у формі екстрадиції шляхом віддання компетентними органами запитуваної держави компетентним органам запитуючої держави обвинуваченої чи засудженої особи з переміщенням її на територію останньої, чим уможливлюється подальша реалізація охоронних кримінально-правових відносин, одним із суб’єктів яких виступає запитуюча держава⁹.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Особливості функціонування механізму правового регулювання екстрадиції в Україні, напрямки його вдосконалення

Екстрадиція передбачає виконання  переліку вимог:

- злочин, за скоєння якого було надано запрос про видачу, повинен визнаватися злочином за законами держави, в котрій перебуває злочинець (принцип тотожності);

- якщо за законами держави, яка вимагає видачі, за злочин передбачена смертна кара, а в державі, де знаходиться злочинець, смертна кара відмінена, то умовою видачі загалом виступає гарантія, що найвища міра покарання до злочинця застосована не буду.

Інститут видачі осіб, які скоїли злочин, має і певні винятки. Згідно з ч.1 ст.10 ККУ громадяни України та особи без громадянства, що постійно в ній проживають, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Відповідно до норм конституційного права України не підлягають видачі також іноземці та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок.

Стаття 10 ККУ передбачає два види видачі осіб, що вчинили злочини: видача для відбування покарання та видача для притягнення для кримінальної відповідальності і віддання до суду¹⁰.

В Україні особлива увага приділяється проблемам екстрадиції власних громадян, невидачі осіб за порушення кримінально-правової заборони, що є політичним злочином. Аналізуються проблеми застосування таких наріжних начал інституту екстрадиції, як принцип подвійної злочинності та принцип спеціалізації. Крім того, розглядаються особливості застосування в Україні принципу "non bis in idem" та правила "мінімального строку покарання" при екстрадиції осіб.

Звертається увага, що в міжнародних  договорах України, норми яких регламентують  екстрадиційні питання, для віднесення порушень кримінально-правової заборони до екстрадиційних використовується так зване правило "мінімального строку покарання", яке в умовах чинності КК України 2001 р. необхідно привести у відповідність до його норм, зокрема, тих, що визначають мінімальну межу такого виду покарання, як позбавлення волі на певний строк¹¹.

Необхідно активізувати в Україні роль суду при розгляді екстрадиційних питань в частині забезпечення прав особи, яка підлягає видачі, оскаржувати дії (бездіяльність) органів, до компетенції яких віднесено прийняття рішень щодо екстрадиції особи, що в свою чергу потребує внесення відповідних змін до законодавчих актів України.

При аналізі норми, закріплені в ст. 10 КК України "Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину" можна дійти таких висновків: 1) на рівні ч. 1 ст. 10 КК України має місце неповнота конкретизації норми ч. 2 ст. 25 Конституції України, що проявляється у відсутності кримінально-правової заборони видачі власних громадян для приведення такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку запитуючої держави до виконання; 2) на рівні ч. 2 ст. 10 КК України має місце недотримання українським законодавцем правил законодавчої техніки, оскільки зміст даної статті не відповідає її назві, яка не містить згадки про передачу засуджених осіб. Поряд з цим має місце неповнота врахування закріплених КК України 2001 р. принципів чинності норм кримінального закону у просторі; 3) на рівні ч. 3 ст. 10 КК України має місце некоректне використання законодавцем терміна "передача", яким у межах даної частини статті позначається видача для приведення такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку суду запитуючої держави до виконання¹².

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Характеристика правових наслідків засудження особи за межами України

2.1. Правові наслідки  засудження особи за межами  України

Відповідно до частини першої ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання¹³.

У ч. 1 ст. 9 КК визначено сукупність умов, за яких правові наслідки вироку суду іноземної держави можуть бути враховані в Україні: 1) особою раніше вчинено злочин за межами України; 2) за цей злочин вона засуджена судом іноземної держави; 3) ця особа вчинила новий злочин на території України.

Особа не вважається раніше судимою, якщо: суд (у т.ч. суд іншої держави) визнав її винною без призначення покарання; особа відповідно до законодавства іноземної держави була звільнена від покарання, у т.ч. через амністію або помилування, чи відбула покарання за діяння, злочинність і караність якого усунуті законом; судимість була погашена чи знята.

Судом іноземної держави є орган, що здійснює судову владу в іншій, крім Україна, суверенній державі згідно з її законодавством. . Вирок суду — це рішення суду першої інстанції про винність чи невинність відданої до суду особи. Вирок також встановлює міру покарання винному та визначає інші правові наслідки визнання особи винною.

Зазначене у ст. 9 не означає можливість врахування правових наслідків вироків, винесених Верховним Судом чи військовими трибуналами колишнього Союзу РСР і судами союзних  республік, що входили до його складу, оскільки ці суди не є судами іноземної держави.

Згідно з ч. 2 ст. 9 правові наслідки вироку іноземної держави враховуються при: а) кваліфікації нового злочину (наприклад, при кваліфікації за ч. 2 ст. 185 крадіжки як повторної, або при кваліфікації за ч. 2 ст. 133 зараження венеричною хворобою як такого, що вчинене особою, раніше судимою за цей злочин); б) призначенні покарання (скажімо, при призначенні покарання за сукупністю вироків (ст. 71) або як обставина, що обтяжує покарання (ч. 1 ст. 67)); в) звільненні від кримінальної відповідальності (особа, засуджена судом іноземної держави, так само, як і особа, засуджена судом України, може бути звільнена від кримінальної відповідальності за амністією чи помилуванням або за іншими підставами, передбаченими КК); г) звільненні від покарання (наприклад, при звільненні від покарання за хворобою, вагітних жінок тощо¹⁴).

Правовими наслідками вироку іноземної  держави, які можуть бути враховані  відповідно до ст. 9, є зокрема рецидив злочинів, невідбуте покарання та ін. Про поняття рецидиву злочинів і невідбутого покарання. До інших правових наслідків вироку іноземної держави можна віднести повторність і сукупність злочинів, вид і розмір призначеного покарання, зарахування у строк покарання всього періоду, впродовж якого засуджена особа фактично була позбавлена волі, порушення особою обов’язків, пов’язаних з умовно-достроковим звільненням, тощо.

Проте вказані правові наслідки можуть і не враховуватися. Як випливає із Закону України “Про ратифікацію  Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року”, Україна не бере на себе зобов’язання враховувати вироки, винесені судами Азербайджану, Молдови, Вірменії, Росії, Білорусії, Таджикистану, Грузії, Туркменістану, Казахстану, Узбекистану, Киргизії при вирішенні питань про визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, встановлення факту вчинення злочину повторно, порушення зобов’язань, пов’язаних з умовно-достроковим звільненням тощо¹⁵.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Кримінально-правове  значення засудження особи за  межами України

Підставами законодавчого закріплення принципу громадянства визнаються наявність правового зв’язку між громадянами України та особами без громадянства, що постійно проживають в Україні, і Україною, який не припиняється у зв’язку з їх виїздом за межі України, а також вимоги міжнародного права.

Далі, зазначається, що кримінально-правова  юрисдикція України згідно принципу громадянства поширюється за межами України на всіх громадян України та осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні.

Оскільки національне  законодавство містить абсолютну  заборону видачі іноземній державі  громадян України та осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, незалежно від того, набули вони цей статус до або після вчинення злочину, пропонується внести зміни до ст. 7 КК України. В ній слід закріпити правило про те, що зазначені особи підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК України за злочини, вчинені за межами України, незалежно від того, вчинили вони це діяння до чи після набуття громадянства України чи статусу особи без громадянства, що постійно проживає в Україні¹⁶.

Доведено, що в разі, коли особа  має громадянство декількох держав, у тому числі й України, для цілей поширення кримінально-правової юрисдикції України вона визнається громадянином України.

Зазначається, що міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, унеможливлюють притягнення до кримінальної відповідальності особи на підставі КК України за злочин, вчинений за її межами, лише в єдиному випадку – якщо відносно громадянина України або особи без громадянства, що постійно не проживає в Україні, було винесено і здійснено остаточне рішення компетентним органом іноземної держави. Причому це обмеження стосується не всіх злочинів, вчинених за межами України, а лише тих, що винесені відповідними органами держав-учасниць цих міжнародних договорів. Оскільки ч. 2 ст. 7 КК України обмежує неможливість повторного притягнення до кримінальної відповідальності в Україні за злочин, вчинений за її межами, лише випадками, коли за нього винний вже зазнав покарання за її межами, пропонується привести положення закону у відповідність з положеннями міжнародних договорів¹⁷.

Стверджується, що повторне притягнення особи до кримінальної відповідальності за КК України за злочини, вчинені за її межами, не суперечить національному та міжнародному праву.

Разом з тим, вказується на доцільність цього  лише у випадках, якщо такі злочини  посягають на інтереси України, юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, права і свободи громадян України та осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, і якщо остаточне рішення, що було прийняте відносно цих осіб компетентним органом іноземної держави, явно не відповідає тяжкості вчиненого діяння.

Насамкінець, визначено коло злочинів, на які поширюється кримінально-правова  юрисдикція України згідно принципу громадянства. Зазначається, що відповідно до КК України кримінально-правова  юрисдикція України поширюється на всі злочини, вчинені за межами України громадянами України і особами без громадянства, що постійно проживають в Україні¹⁸. Наявність жодних додаткових умов (категорія злочину, визнання його злочином за кримінальним законом держави вчинення злочину, клопотання компетентних державних органів держави вчинення злочину про порушення кримінального переслідування, вказівка міжнародного договору тощо) для цього не потрібно.

У зв’язку з цим аналізуються запропоновані в літературі обмеження  кола цих злочинів. Доводиться, що жодне з цих обмежень, у тому числі й принцип “подвійної кримінальності”, на сьогоднішній день у КК України не закріплене, і вводити їх до тексту закону недоцільно.

Екстратериторіальна кримінально-правова  юрисдикція України згідно принципу міжнародних договорів поширюється на іноземців та осіб без громадянства, що не проживають постійно в Україні, незалежно від того, знаходяться вони на момент вирішення цього питання в Україні чи за її межами.

У статті 8 КК України не закріплено положення про  неможливість повторного притягнення особи до кримінальної відповідальності, як це передбачено частиною 2 статті 7 КК України¹⁹.  Незважаючи на це, у випадках, передбачених міжнародними договорами України, іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, не можуть бути повторно притягнуті до кримінальної відповідальності. Разом з тим пропонується законодавчо врегулювати це питання так само, як щодо принципу громадянства.

Громадяни України, а також особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за їі межами, піддягають кримінальній відповідальності за Кримінальним Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо особи, зазначені у частині  першій цієї статті, за вчинені злочини  зазнали кримінального покарання  за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.

У ч, 1 ст. 7 і в ст. 8 визначено такий принцип дії кримінального закону у просторі, як принцип громадянства. Відповідно до цього принципу:

1) громадяни України та особи  без громадянства, які постійно  проживають в Україні, у разі  вчинення ними злочину за її  межами, підлягають відповідальності за КК України як прfвило, тобто якщо інше не передбачено відповідними міжнародними договорами України;

2) іноземці та особи без громадянства, які не проживають постійно  в Україні і вчинили злочини  за й межами, піддягають відповідальності  за КК України як виняток,  тобто лише у випадках, коли  це прямо передбачено міжнародними  договорами України або коли  вчинений ними злочин, передбачений КК України, е особливо тяжким злочином проти прав і свобод громадян України або інтересів України²⁰.

Принцип громадянства має значення для застосування КК України у  випадках вчинення злочинів за межами України, коли на момент виявлення злочину чи встановлення винного останній знаходився на території України або був виданий їй.

 

 

 

 

 

 

2.3. Умови врахування  правових наслідків вироку суду  іноземної держави в Україні

У частині 1 ст. 9 КК вказано на можливість врахування вироку суду іноземної держави до осіб, які були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України. Це відповідає вимогам ст. 56 “Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків” (ратифікована Законом України від 26 вересня 2002 р.), відповідно до якої “кожна Договірна Держава приймає таке законодавство, яке вона вважає за доцільне, для того, щоб надати можливість своїм судам при винесенні вироку брати до уваги будь-яке попереднє європейське судове рішення у кримінальній справі, винесене за інший злочин... з тим, щоб додати до цього вироку усі чи деякі наслідки, які її законодавство надає вирокам, винесеним на її території. Вона визначає умови, за яких такий вирок береться до уваги”.

 Положення ч. 1 ст. 9 КК так само може бути застосоване до громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. При цьому врахування вироку суду іноземної держави є правом суду України або іншого відповідного органу, а не обов’язком. Тому вказані в ч. 2 ст. 9 КК правові наслідки можуть і не враховуватися²¹.

Згідно з ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при: кваліфікації нового злочину; призначенні покарання; звільненні від кримінальної відповідальності; звільненні від покарання.

Рецидив — це вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість  за умисний злочин. Рецидив злочинів має місце там, де особа, яка має не зняту або не погашену судимість за раніше вчинений умисний злочин, вчиняє новий умисний злочин. Ознаки рецидиву такі: