Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Кримінально процесуальне доказування

ЗМІСТ

Вступ.....................................................................................................................4

1 ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ...............................................................................................6

1.1. Проблема визначення поняття доказування в кримінальному процесі....6

1.2. Зміст кримінально-процесуального доказування.....................................9

1.3. Кримінально-процесуальне значення доказування...................................12

2 ЕЛЕМЕНТИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА...................................................................................14

2.1. Збір доказів...................................................................................................14

2.2. Перевірка доказів........................................................................................18

2.3. Оцінка доказів...........................................................................................20

3 ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДОКАЗУВАННЯ НА ОКРЕМИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ..........................................................23

3.1 Особливості доказування на досудовому слідстві....................................23

3.2. Проблемні аспекти доказування у суді....................................................26

ВИСНОВКИ...................................................................................................32

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.........................................................33

ВСТУП

В теорії і практиці кримінального процесу тема доказування є однією із найважливіших. Це пояснюється тим, що під час кримінального судочинства розглядаються справи, які вирішують долю людини. І від того, на скільки точно, повно буде досліджено всі матеріали справи, від того, чи буде додержано вимог закону, залежатиме правильність рішення суду. Це має дуже важливе значення, оскільки основним завданням кримінального судочинства є дотримання всіх вимог закону для того, щоб кожен, хто скоїв злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинуватий не був покараним.

На всіх стадіях розвитку юриспруденції доказам та доказуванню приділялася значна роль. Дана проблема досліджувалася минулими і сучасними вітчизняними та зарубіжними процесуалістами. Однак сучасний кримінально-процесуальний кодекс України має чималу кількість прогалин. Зокрема у ньому не міститься самого визначення поняття доказування, через що у науковців існують різні точки зору щодо цього. Немає визначення джерел доказів, що призвело до того, що в кримінально-процесуальній літературі немає взагалі згоди з приводу того, що вважати доказом, а що його джерелом і чи є взагалі різниця між цими двома поняттями. Крім того практика показує, що органи, які проводять досудове розслідування не завжди дотримуються вимог законності при виконанні своїх обов'язків. Все це зумовлює актуальність даної теми.

Основна мета даної роботи полягає в з'ясуванні сутності процесу доказування та основних проблем у цій сфері, розгляд основних понять даного питання з різних точок зору, а завданням є аналіз тих чи інших позицій та виведення на їх основі найбільш об'єктивного і якомога ближчого до істини положення з приводу різних питань, що стосуються доказів та доказування в кримінальному процесі.

Об'єктом даного дослідження є процес доказування на різних стадіях кримінального судочинства. Предметом роботи є сукупність елементів, що складають зміст процесу доказування, визначення значення кримінально-процесуального доказування, характеристика особливостей процесу доказування на різних стадіях кримінального процесу, сукупність фактів та обставин об'єктивної дійсності, з'ясування яких є метою і завданням кримінального судочинства, а також характеристика джерел доказів, закріплених в кримінально-процесуальному кодексі України.

1 ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ

1.1. Проблема визначення поняття доказування в кримінальному процесі

На сьогодні не існує нормативно закріпленого поняття доказування, тому різні науковці трактують його по-різному. Зокрема, на думку Л.М. Лобойко кримінально-процесуальне доказування – це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично значущих обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні на досудовому слідстві достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процесу.[1. C.115]

Л.Д. Удалова вважає, що доказування в кримінальному процесі – це здійснювана у встановленому законом порядку діяльність органів слідства, прокуратури, суду, особи, що проводить дізнання за участю інших суб'єктів процесу із збирання, перевірки та оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування. [2. C.105-106]

Є.Г. Коваленко визначає процес доказування як формування, перевірка та оцінка доказів та їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного і справедливого рішення.[3. C.114]

Як бачимо, зазначені вище науковці включають в процес доказування збирання, перевірку та оцінку доказів, що проводиться органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

На думку М. Костіна поняття доказування можна визначити таким чином. Це — діяльність у порушеній кримінальній справі судді, прокурора, слідчого, дізнавача, інших уповноважених кримінально-процесуальним законом суб'єктів, основу якої складають логічно-аналітичні операції з перевірки й оцінки сформованих доказів з метою встановлення підстав для кримінальної відповідальності і застосування покарання, захисту невинних осіб від необґрунтованого засудження, шляхом використання доказів для обґрунтування і мотивування відповідних процесуальних рішень. Вказаний науковець вважає, що збирання і практичні дії по перевірці доказів передують доказуванню, а їх результат слугує основою доказування. [4. C.36]

Отже М. Костін виключає з поняття доказування збирання доказів і їх перевірки.

Ми не погоджуємося з такою точкою зору і більш схильні до думки трьох попередніх авторів. Ми вважаємо, що під доказуванням слід розуміти діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду по збиранню, перевірці та оцінці зібраних доказів та їх джерел та формування на їх основі відповідного висновку. Не можна починати процес доказування із оцінки доказів і відривати цей етап від самого збирання матеріалів, що стосуються справи.

Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який дістав назву „тагар доказування”. Досить велика група науковців під обов'язком доказування вбачає обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду повно, всебічно і об'єктивно встановити шляхом збору, перевірки і оцінки доказів усі обставини, необхідні для правильного вирішення справи, в тому числі встановлення яких забезпечує законні інтереси обвинуваченого, потерпілого, інших учасників процесу. Однак є й інший погляд на обов'язок доказування, який полягає в обов'язку доведення винності особи у скоєнні злочину. У той же час існує у теорії кримінального процесу і думка, що обов'язок доказування може переходити на обвинуваченого, підсудного та захисника. [5. C.90]

Ми вважаємо, що обов'язок доказування має покладатися саме на сторону обвинувачення і ні в якому разі не на обвинуваченого чи підсудного. Протилежна точка зору суперечить принципам кримінального процесу і кримінальному законодавству взагалі.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно:

не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування обставин конкретного діяння);

не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуальними строками;

здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

Однак кримінально-процесуальне доказування має багато спільного з науковим пізнанням, передусім з історичним, бо досліджуються події минулого. [1. C.116]

Отже, на сьогодні немає законодавчо закріпленого поняття кримінально-процесуального доказування. Через це в кримінально-процесуальній літературі існують певні суперечності щодо цього. Вважаємо за необхідне включити в кримінально-процесуальний кодекс України норму, яка б закріпила дане поняття.

Згідно Кримінально процесуального кодексу України ( Із змінами, внесеними згідно із Законом N 5076-VI від 05.07.2012 ) :

Стаття 84. Докази

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Стаття 85. Належність доказів

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Стаття 86. Допустимість доказу

Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.
Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

1.2. Зміст кримінально-процесуального доказування

Розглядаючи зміст кримінально-процесуального доказування більшість авторів виділяють два його види: доказування як дослідження фактичних обставин справи і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі.

Кримінально-процесуальне доказування як дослідження – це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозривно переплітаються. Їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та практичних цілях.

Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його найважливішими елементами є формулювання певної тези та наведення аргументів для його обґрунтування.[3. C.115-116]

Кримінально-процесуальне доказування відрізняється від логічного доказування: воно не зводиться тільки до логічних операцій, а складається, в основному, із практичної діяльності щодо встановлення обставин вчиненого злочину. Особливістю встановлення істини у кримінальній справі є те, що злочин для суб'єкта доказування – подія минулого, і тому доказування являє собою відновлення обставин його вчинення за інформацією, що залишилась у свідомості людей та на матеріальних об'єктах.[2. C.107]

Отже доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Але разом з тим це є і практична діяльність, що суворо регламентується процесуальним законом.

Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які в своїй сукупності називаються доказовим правом. До цих норм належать:

норми глави 5 КПК «Докази», що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів (ст. 65 КПК); предмет доказування(ст. 64 КПК); способи збирання доказів; процесуальні джерела доказів;
норми-принципи кримінального процесу – вільна оцінка доказів(ст. 67 КПК); всебічність, повнота і об'єктивність дослідження обставин справи (ст. 22 КПК); презумпція невинуватості;
норми, якими врегульовані права та обов'язки учасників кримінального процесу в частині доказування, наприклад, право обвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази(ст. 43, 49 КПК); обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих та оперативно-розшукових дій(ст. 114 КПК);
норми, які регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів;
норми, що встановлюють підстави та порядок прийняття та обґрунтування процесуальних рішень (наприклад, ст. 131 КПК: „коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого ”).

Отже, можна виділити два види кримінально-процесуального доказування. По-перше, доказування можна розглядати як власне дослідження обставин справи. По-друге, доказування, як логічний процес. В цьому розумінні кримінально-процесуальне доказування наближається до доказування в логіці. Однак в цілому ототожнювати їх не можна. Адже кримінально-процесуальне доказування – це, крім логічних операцій, ще й збирання фактичних даних.

Стаття 91. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні

У кримінальному провадженні підлягають доказуванню:

1. подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;
вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;
обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;
обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

1.3 Кримінально-процесуальне значення доказування

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення.

Кримінально-правове значення полягає в тому, що тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин і якою є його кваліфікація; доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії як кримінальна відповідальність.

Кримінально-процесуальне значення доказування:

правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;
всі питання, які виникають під час провадження у кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході доказування обставин;
участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу;
докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі. [1. C.123]

Таким чином, поняття доказування в кримінально-процесуальному законодавстві не визначено. Тому серед процесуалістів існують різні точки зору щодо того, що слід розуміти під цим поняттям. Однак, кримінально - процесуальний кодекс встановив обставини, які підлягають доказуванню в кримінальному процесі. З цього й виходять, аналізуючи поняття доказування. При цьому значна увага приділена елементам доказування, щодо яких також не існує єдиної точки зору. Окремі науковці виділяють різну кількість зазначених елементів. Слід зазначити, що жоден з них не заперечує наявність трьох основних елементів, а саме: збирання, перевірка й оцінка доказів. Вважаємо, що слід на законодавчому рівні закріпити поняття доказування, щоб не виникало суперечок з цього приводу. Пропонуємо дати таке визначення поняття доказування: доказування – це діяльність особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді, що реалізується в ході здійснення ними своїх професійних обов'язків та спрямована на збирання, перевірку та оцінку доказів та їх процесуальних джерел, а також формування на їх основі відповідного висновку.

Щодо значення кримінально-процесуального доказування, то його не можливо перебільшити. Адже, говорячи про процес доказування у кримінальній справі, ми говоримо, насамперед, про те, що вирішується доля людини. І від того, наскільки правильно буде зібрано і оцінено весь доказовий матеріал, залежить правильність, законність вирішення справи та призначення відповідної міри покарання.

2 ЕЛЕМЕНТИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

2.1 Збір доказів

Враховуючи те, що елементи збирання доказів законом не визначені, то різні автори вкладають у це поняття різний зміст.

За думкою О. В. Волинської, збирання доказів являє собою єдність виявлення та фіксації фактичних даних. Ю. К. Орлов виділяє у цьому процесі декілька етапів: пошук, отримання, процесуальне оформлення доказів (фіксацію). С. А. Шейфер говорить, що структура збирання доказів охоплює виконання уповноваженою особою пошукових, пізнавальних, засвідчувальних та правозабезпечувальних операцій. В. М. Тертишник вважає, що збирання доказів полягає у пошуці та виявленні джерел та носіїв доказової інформації, отриманні та закріпленні фактичних даних, які містяться у виявлених джерелах та носіях. За думкою Р. С. Бєлкіна, збирання доказів – це поняття комплексне, яке включає дії по виявленню, фіксації, вилученню та зберіганню доказів. Л. І. Слєпнєва включає у збирання доказів: пошук та виявлення доказів; фіксацію доказової інформації (документування, засвідчення, виготовлення різних копій та ін.); вилучення та зберігання; вивчення доказів (попереднє дослідження у ході слідчих дій за місцем їх провадження, а також у лабораторних умовах; експертне дослідження речових доказів); використання доказів для отримання нової криміналістично-значимої інформації.

Як видно із перелічених точок зору, все залежить від того, хто розглядає збирання доказів – процесуалісти чи криміналісти. Перші звужують змістовну частину збирання, зводячи її до формалізованих операцій; другі – розширюють, включаючи до нього дії, які, як правило, передують формалізованим операціям або супроводжують їх. Але процесуалісти, і криміналісти однієї думки стосовно того, що збирання доказів починається з виконання пошукових операцій, тому, можливо, найбільш вдалою назвою цього етапу буде пошук та виявлення доказів, що підкреслює пошуковий характер дій. Тим більше, що виконанню пошукових операцій передує складна розумова діяльність – моделювання події злочину з метою визначення місць можливого надходження доказів.

Отже, збирання доказів – це комплекс дій спрямованих на пошук та виявлення фактичних даних, які згодом можуть мати доказове значення. Відомо, що будь-яка діяльність, повинна мати власне підґрунтя – знання певних визначених закономірностей. У цьому ж випадку ними виступають закономірності процесу виникнення того, що необхідно відшукати, тобто збирання доказів стає діяльністю свідомою та цілеспрямованою.

Кримінально-процесуальний кодекс України, закріплюючи принцип змагальності кримінального процесу і рівноправність сторін перед судом, передбачив норму, яка регулює збирання доказів стороною захисту. З аналізу п. 8 і 13 ст. 48 діючого Кримінально-процесуального кодексу і п. п. 6, 8, 13, 14 ст. 354 Проекту Кримінально-процесуального кодексу, прийнятого Верховною Радою України у першому читанні, випливає, що захисник вправі збирати докази шляхом:

отримання документів, предметів і інших даних;
витребування довідок, характеристик, інших документів від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань і організацій, які зобов’язані надати такі документи, чи їх копії;
опитування осіб, за їх згодою;
отримання письмових висновків фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань.

Проте, як стверджує А. Давлєтов, право на самостійний збір доказів учасник кримінально-процесуальної діяльності має в тому випадку, якщо:

Кримінально-процесуальний кодекс дозволяє йому проводити ті чи інші процесуальні дії, направлені на відшукання і закріплення інформації, відомостей про факти;
Кримінально-процесуальний кодекс визнає результати таких дій доказами по справі. Якщо ж суб’єкт не має таких правомочностей, а вимушений звертатися до більш повноважної особи з проханням перетворити наявну в нього інформацію в повноцінні докази, то такий суб’єкт не збирає і закріплює докази, а лише сприяє у їх збиранні [29, с. 50].

Кримінально-процесуальний кодекс України, до змін, внесених 21.06.2001 року, дозволяв захиснику надавати докази. Проте проведення слідчих дій та інших дій по збиранню доказів визнавав виключними повноваженнями органів слідства і суду. Роль захисника, при цьому, зводилась до заявлення клопотань про проведення тих чи інших слідчих дій або про долучення до справи документів чи предметів. Слідчий, виходячи з інтересів слідства, відмовляв чи задовольняв клопотання. Фактичні дані, отримані по справі, ставали доказами лише після процесуальних дій слідчого, тобто захисник клопотав, а слідчий вирішував, бути доказу чи ні. Таким чином, органи кримінального процесу збирали докази, а інші учасники, зокрема захисник, їм сприяли.

В діючому Кримінально-процесуальному кодексі, як зазначено вище, передбачено право захисника на збір доказів шляхом отримання предметів, документів та інших даних, опитування осіб з їх згоди, витребування довідок, характеристик та ін.

Проте, щодо твердження, що сторони обвинувачення і захисту знаходяться в рівних умовах по збиранню та закріпленню доказів, необхідно відмітити наступне.

Ст. 65 КПК (як і ст. 160 Проекту) передбачає, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, що встановлюються показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами [3]. Формулювання даної статті чітке і однозначне. І, як видно, серед названих процесуальних джерел доказів немає жодного з тих, що має право збирати адвокат-захисник: ні опитування осіб, ні зібраних ним предметів, документів.

Ст. 66 КПК передбачає, що збирання доказів проводиться шляхом проведення допитів, очних ставок, тобто слідчих дій, виключне право на проведення яких мають тільки спеціально уповноважені органи держави.
Таким чином, з аналізу названих положень Кримінально-процесуального кодексу випливає, що адвокат не вправі збирати і закріплювати докази, наприклад, показання особи. Він може отримати від особи пояснення на адресу слідчого чи прокурора, з цими поясненнями звернутися до слідчого з клопотанням допитати дану особу в якості свідка і додати до клопотання отримані пояснення. Проте, слідчий може відмовити у задоволенні даного клопотання або особа, під тиском слідчого, може дати в показаннях зовсім інше, ніж те, що було викладено в поясненнях адвокату [29, с. 51].

Стаття 93. Збирання доказів

Збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому цим Кодексом.

Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.
Сторона захисту, потерпілий здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.
Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому статтею 220 цього Кодексу. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.
Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.

2.2. Перевірка доказів

Всі зібрані по справі докази повинні бути об’єктивно перевірені. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі.

Професор Р. С. Бєлкін вказує на те, що термін «дослідження» є більш широким за змістом та значенням ніж термін «перевірка» доказів і включає в себе не тільки перевірку, а й пізнання тих фактичних даних, що складають зміст доказів, встановлення їх збігу з іншими доказами в справі, а тому вважає логічним його використання в доказуванні. Дослідження доказів є обов’язковим етапом процесу пізнання об’єктивної дійсності. Оцінюванню доказів та їх використанню в доказуванні завжди передує пізнання доказової інформації, тому що тільки таким чином може формуватися судження про цінність цієї інформації для справи та шляхи її використання з метою встановлення істини. Тому дослідження доказів для кожного акту доказування є необхідним процесом.

Кримінально процесуальне доказування 📙 Курсовая → 🆔 113393