Кримінально-процесуальне доказування

Міністерство  освіти і науки  України

Національний  транспортний університет

Кафедра транспортного права  та логістики 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни

Кримінальний  процес 

на тему: 

«Кримінально-процесуальне доказування» 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала:

студентка групи ТП-ІІІ-1

Баршадська  Ю.К. 

Перевірив:

Гашицький Олександр Васильович  

Оцінка_______________ 
 
 
 
 
 

Київ,2010

ЗМІСТ 

Вступ……………………………………………………………………………..c.3 

Розділ 1. Загальна характеристика доказування в кримінальному процесі...c.5

1.1. Поняття та значення кримінально-процесуального доказування ………c.5

1.2. Предмет та межі доказування в кримінальному процесі………………...c.7

1.3. Суб’єкти кримінально-процесуального доказування…………………...c.12

1.4. Зміст доказування…………………………………………………………c.13

1.5. Встановлення об’єктивної істини – мета доказування…………………c.15

1.6. Елементи доказування в кримінальному процесі……………………….c.16 

Розділ 2. Особливості процесу доказування в кримінальному процесі……c.19

2.1. Поняття доказів в кримінальному процесі………………………………c.19

2.1.1. Класифікація доказів……………………………………………………c.21

2.1.2. Основні положення оцінки доказів…………………………………….c.23

2.1.3. Показання свідка в кримінальному процесі, їх перевірка та оцінка…c.25

2.1.4. Предмет показань потерпілого. Особливості їх оцінки………………c.28

2.1.5. Показання підозрюваного і обвинуваченого в кримінальному процесі. Особливості їх перевірки……………………………………………………...c.29

2.1.6. Висновки експерта, речові докази як джерела доказів……………….c.31

2.2. Загальні особливості доказування для стадіях кримінального процесу………………………………………………………………………….c.34

2.3. Кримінально-процесуальна преюдиція в процесі доказування в кримінальних справах…………………………………………………………c.35 

Розділ 3. Перспективи формування стандартів доказування в сучасному кримінальному процесі України………………………………………….…c.40

Висновки………………………………………………………………………c.44 

Список  літератури……………………………………………………………c.47 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

   В Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність  і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. На забезпечення реалізації цього положення Основного Закону України спрямована діяльність правоохоронних органів та органів судової влади в державі. Охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб є одним із завдань кримінального судочинства виконання якого досягається через реалізацію інших – шляхом швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винуватих та забезпечення правильного застосування Закону.

   Розкриття і розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ – це сфера кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Основний зміст кримінально-процесуальної діяльності складає робота з доказами: їх формування (збирання), перевірка, оцінка, прийняття рішення і його обґрунтування.

   На всіх етапах розвитку юриспруденції доказам та доказуванню приділялася значна роль. Дана проблема досліджувалася минулими і сучасними вітчизняними та зарубіжними процесуалістами. Однак сучасний кримінально-процесуальний кодекс України має чималу кількість прогалин. Зокрема у ньому не міститься самого визначення поняття доказування, через що у науковців існують різні точки зору щодо цього. Немає визначення джерел доказів, що призвело до того, що в кримінально-процесуальній літературі немає згоди з приводу того, що вважати доказом, а що його джерелом і чи є взагалі різниця між цими двома поняттями. Крім того, практика показує, що органи, які проводять досудове розслідування не завжди дотримуються вимог законності при виконанні своїх обов'язків.

   Саме тому, актуальність теми дослідження обумовлюється як важливістю  найбільш  повного  вирішення питання кримінально-процесуального доказування  на  законодавчому,  науковому та практичному рівнях, так і необхідністю переосмислення різних аспектів доказування в  період  реформування  кримінально-процесуального  законодавства  та  прийняття нового  КПК  України,  які  будуть супроводжуватися  переоцінкою  концептуальних  положень  науки кримінального  процесу -  цілей,  принципів,  стадій,  кримінально-процесуальних інститутів,  отже,  самої сутності  та  характеру кримінального судочинства.

   Мета даної роботи полягає  в з'ясуванні сутності процесу  доказування та основних проблем  у цій сфері, розгляді основних  понять, що стосуються даного питання.

   Завданням є аналіз тих чи  інших позицій та виведення  на їх основі найбільш об'єктивного  і якомога ближчого до істини  положення з приводу різних  питань, що стосуються доказів  та доказування в кримінальному  процесі. Наукова розробка проблем теорії доказів була і залишається досить актуальною. Про це свідчить активна цілеспрямована робота по дослідженню як самої теорії в цілому, так і окремих її інститутів.

   Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері кримінально-процесуального доказування як одного з видів пізнавальної діяльності.

   Предметом дослідження є кримінально-процесуальні засоби доказування, норми доказового права та інше законодавство України, система наукових поглядів та розробок з досліджуваних проблем, слідча та судова практика застосування кримінально-процесуального законодавства України в ході доказування у кримінальних справах.

   Проблеми доказування досліджувались багатьма вченими, оскільки доказування має місце на всіх стадіях кримінального судочинства, воно так чи інакше пов’язано з усіма його інститутами. Завдяки зусиллям науковців теорія кримінально-процесуальних доказів збагатилась дослідженнями, які сприяли покращенню практики кримінального судочинства та вдосконаленню діючого законодавства. В той же час слід констатувати, що на сьогоднішній день ряд проблем, які стосуються теорії судових доказів у кримінальному процесі, є недостатньо розробленими, а частина питань так і залишились дискусійними. До числа спірних відносяться питання доказів і доказування, предмета і суб’єктів доказування тощо. Крім того, реалізація Концепції судово-правової реформи в Україні, орієнтація на європейські стандарти в судочинстві, розробка і прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України вимагають переосмислення суті і завдань окремих кримінально-процесуальних інститутів, в тому числі й положень доказового права.

   Саме тому, доцільно розглянути різні точки зору науковців щодо доказів та доказування в кримінальному процесі, а також визначити подальші можливі перспективи розвитку у даній сфері.

   Науково-теоретичним підгрунтям для даної роботи стали: Кримінально-процесуальний кодекс України, закони України, постанови Пленуму Верховного Суду України, підручники, що стосується даного питання, наукові статті. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 1. Загальна характеристика доказування в кримінальному процесі

1.1. Поняття та значення кримінально-процесуального доказування 

   Успішне здійснення завдань кримінального  судочинства вимагає щоб у  кожній розглянутій судом справі було винесено законний й обґрунтований вирок.

   Щоб у цьому вироку було  дано правильну і таку, що відповідає  об’єктивній дійсності відповідь  на питання про те  чи було вчинено злочин і який саме, які його наслідки, ким він вчинений, який ступінь тяжкості злочину, а також на інші питання, що мають значення для правильного вирішення справи.

   Кримінально-процесуальне доказування  слід розглядати в двох аспектах:

1. Доказування як дослідження фактичних обставин справи, тобто діяльність відповідних державних органів і учасників процесу по збиранню (формуванню), перевірці і оцінці документів.
2. Доказування як логічне обґрунтування певного тезису, твердження, (обвинувального чи оправдального) висновку по справі.

   Кримінально-процесуальне доказування  – єдність практичних дій і думок суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, його елементами є збирання (формування) перевірка і оцінка документів та їх джерел.

   Отже, кримінально-процесуальне доказування – це діяльність суб’єктів кримінального процесу по збиранню (оформленню), перевірці і оцінці документів та їх процесуальних джерел, а також по формуванню на цій основі певного тезису (обвинувального чи виправдального) і наведенню аргументів для його обґрунтування.[8,C.155]

   Збирання документів – це діяльність суб’єктів доказування в межах їх повноважень, процесуальних дій направлених на виявлення, витребування, отримання і закріплення у встановленому законом порядку доказів.

   Способи:

• провадження слідчих дій;
• витребування предметів і доказів;
• вимога проведення ревізій;
• пред’явлення доказів учасникам процесу та іншими особами.[10,C.272]

   Закон зобов’язує осіб які ведуть процес проводити всебічну об’єктивну перевірку всіх зібраних по справі доказів.

   Жоден доказ, яким би він переконливим не був не може бути покладений в основу висновків по справі без перевірки. Перевірці підлягає як зміст доказу, так і джерела.

   Перевірка доказів проводиться шляхом аналізу змісту кожного доказу, його співставлення з іншими доказами які є в справі, проведення нових і повторних слідчих дій.

   Оцінка доказів – це розумова діяльність суб’єктів кримінального процесу яка має за мету визначення належності, відносності, достовірності кожного доказу і достовірності їх сукупності для встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

   Обов’язок доказування обставин скоєного злочину покладається на особу яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суд, суддю. Крім вказаних суб’єктів в процесі доказування можуть брати участь: підозрювані, обвинувачені, їх захисник, потерпілий, цивільний позивач і відповідач та їх представники.

Отже, як об'єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються й обґрунтовуються процесуальні рішення. Цим зумовлюється те, що доказування має найбільшу питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, осіб, яких вони залучають до цієї діяльності, а також те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є доказове право, і в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (її ще називають ученням про докази).  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.2. Предмет та межі доказування в кримінальному процесі 

   В кримінально-процесуальній літературі існують різні визначення предмета доказування.

   На думку М.М. Міхєєнка, В.Т. Нора, В.П. Шибіко предмет доказування в кримінальному процесі – це така сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, установлення яких необхідно для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в цілому або судової справи у стадії виконання вироку, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі.

   На думку А.П. Рижакова предмет доказування – це повний перелік обставин, які в обов'язковому порядку підлягають встановленню і підтвердженню (їх наявність або відсутність) з використанням доказів по кожній кримінальній справі.

   Є.Г. Коваленко визначає предмет доказування як коло фактів, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі для її правильного вирішення.

   Л.Д. Удалова також визначає предмет доказування як коло обставин, що підлягають доказуванню і встановленню в конкретній кримінальній справі з метою її правильного вирішення.

   Отже, в можна зробити висновок, що предмет – це сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, встановлення яких є необхідним для правильного вирішення справи.

   Предмет доказування характеризує  якісну сторону процесу доказування  при провадженні дізнання, досудового  слідства, розгляду кримінальної справи в суді підлягає доказуванню.

   Стаття 64 КПК України дає перелік обставин, які підлягають доказуванню при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді. До них КПК відносить:

1. подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
2. винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
3. обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;
4. характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

   Міхєєнко, крім того, відносить до предмета доказування причини та умови, які сприяли вчиненню злочину (ст.23 КПК).

   Певні особливості предмет доказування має при провадженні в справах про злочини неповнолітніх (ст.433 КПК України), в справах про діяння неосудних або обмежено осудних осіб (ст. 417 КПК України), а також при вирішенні судом питань про застосування заходів медичного характеру (ст. 420 КПК України).

   Зокрема, при провадженні в справах про злочини неповнолітніх, крім обставин, зазначених у статті 64 КПК України, необхідно також з'ясувати вік неповнолітнього, стан здоров'я та загального розвитку неповнолітнього, характеристику особи неповнолітнього, умови життя та виховання неповнолітнього, обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність. (ст.433 КПК України).[14,C.105]

   Окреслений в статті 23 і 64 КПК України предмет доказування є загальним і обов'язковим для всіх кримінальних справ. Розглянемо кожний із елементів, що складають предмет доказування окремо. Серед обставин, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, повинні бути встановлені насамперед ті, що стосуються події злочину. В ч.1 ст.64 КПК України конкретизуються обставини, які саме мають бути тут досліджені. Це час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину. Слід зазначити, що час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину підлягають встановленню і підтвердженню по кожній кримінальній справі незалежно від того, чи мають ці обставини значення для кваліфікації суспільно небезпечного діяння чи ні.

   Час – це не лише в який день і о котрій годині вчинено злочин, але й те, скільки років в цей день і годину було тому, хто його вчинив, а отже, який матеріальний закон тоді діяв. Від встановлення цих обставин може залежати вирішення питання про те, чи досяг обвинувачений до моменту вчинення злочину віку, з настанням якого можливо притягнути його до кримінальної відповідальності, а також (при зміні законодавства, наприклад, при введенні в дію нового кримінального кодексу) для вирішення питання про те, який кримінальний закон по даній справі повинен застосовуватися.

   Спосіб вчинення злочину – це система будь-яких дій (бездіянь), що стали причиною настання злочинного результату. Виявлені компетентними органами ознаки, що характеризують спосіб, дозволяють відмежувати один злочин від іншого. Саме спосіб вчинення злочину відрізняє крадіжку від грабежу і розбою.

   Зміст поняття „інші обставини вчинення злочину ” для різних злочинів може бути різним. Тим не менш до таких фактів прийнято відносити[18,C.51]:

• суспільну небезпечність діяння;
• протиправність;
• засоби і предмети вчинення злочину;
• дані про потерпілого від злочину, а іноді і про характер його дій;
• застосовані обвинуваченим засоби приховання злочину і подібні обставини.

   Вимога закону про те, що підлягають доказуванню винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину, передбачає необхідність установлення суб'єкта і суб'єктивної сторони злочину (умисел чи необережність, їх форми, мотив, мета). Коли вже доказаний факт вчинення діяння конкретною особою, необхідно з'ясувати, чи діяла вона при цьому умисно чи необережно, яка форма умислу чи необережності.

   Важливе кримінально-процесуальне значення мають мотиви і мета злочину. Тому їх наявність, конкретний зміст і направленість повинні бути неодмінно доказані.

   У випадках, коли за обставинами справи виникають сумніви в психічному стані обвинуваченого, в його здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними, підлягає доказуванню його осудність.

   При доказуванні обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, необхідно встановити всі обставини, які пом'якшують, обтяжують чи виключають кримінальну відповідальність.

   Стаття 66 КК України визначає обставини, які пом'якшують покарання. До них, зокрема відносяться: з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину; добровільне відшкодування завданого збитку чи заподіяної шкоди; вчинення злочину неповнолітнім; вчинення злочину жінкою в стані вагітності; вчинення злочину внаслідок збігу тяжких обставин; вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову та іншу залежність тощо.

   Стаття 67 КК України визначає обставини, які обтяжують покарання. До них відносять: вчинення злочину особою повторно та рецидив злочину; вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату та інші.

Всі обставини, закріплені в статтях 66-67 КК України  характеризують особливості злочину: його суб'єкт, суб'єктивну сторону, об'єкт  чи об'єктивну сторону. Всі ці обставини мають важливе значення для справи. Тому вони обов'язково підлягають доказуванню.

   Не менш суттєвими для справи є обставини, які характеризують особу обвинуваченого. До таких обставин слід віднести поведінку обвинуваченого в побуті, в колективі, його відношення до праці та характеристики його як працівника, наявність у нього нагород, почесних звань тощо.

   Характер і розмір шкоди, завданої злочином і розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння можуть також впливати на кваліфікацію злочину або на розмір покарання. В таких випадках вони підлягають встановленню разом з іншими кваліфікуючими обставинами або обставинами, які впливають на ступінь і характер відповідальності винного. Іноді ці обставини набувають самостійного значення, оскільки їх встановлення може слугувати основою для відшкодування шкоди, заподіяної злочином. У вказаному випадку вони складують окремий елемент предмета доказування.

   Стаття 23 КПК України зазначає, що при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.  Це є досить суттєвим елементом предмету доказування, оскільки такі причини та умови можуть вплинути на ступінь та характер відповідальності, а їх не встановлення може потягнути відміну вироку. Крім того, виявлення причин та умов вчинення злочину може  бути корисним для проведення профілактики злочинності та застосування заходів боротьби зі злочинністю.

   Поняття предмета доказування тісно пов'язане з поняттям меж доказування. [20,C.38-39]

   Під межами доказування у кримінальному процесі розуміють такий обсяг доказового матеріалу, який забезпечує надійне і достовірне встановлення всіх обставин, що входять до предмета доказування.

   Більш точним і повним, на нашу думку, є визначення меж доказування в кримінальному процесі, яке вказує, що під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу (доказів ті їх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин справи і прийняття процесуальних заходів для запобігання злочинам.

   Щодо співвідношення предмету  і меж доказування, то слід зазначити, що більшість процесуалістів співвідносять їх як мету і засіб її досягнення. Крім того, якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з'ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Межі доказування визначають ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього.

   Межі доказування є різними у кожній кримінальній справі. Однак вони обов'язково мають забезпечувати законність і обґрунтованість прийнятих у справі процесуальних рішень.[11,C.26]

   Наслідком неправильного визначення меж доказування може бути необґрунтоване звуження або розширення процесу доказування. При чому для кримінального процесу негативним є як перший, так і другий наслідок.

За необґрунтованого звуження деякі обставини, які належать до предмета доказування, залишаються  недостатньо дослідженими через  прогалини в доказовому матеріалі. Або ж їх неможливо буде визнати  встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків.

   Наслідком необґрунтованого розширення є невиправдане нагромадження доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи, а також залучення додаткових процесуальних сил і засобів.

   Розкриваючи питання про межі доказування в кримінальному процесі, не можна не звернути увагу на статтю 299 КПК України, яка визначає порядок дослідження та обсяг доказів, які підлягають дослідженню. Ч.3 ст.299 КПК України зазначає, що суд вправі, якщо цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. Однак, на нашу думку, це суперечить принципу всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, закріпленого в статті 22 КПК України. Крім того, КПК України містить ст.323, яка вказує, що суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Як бачимо, наведені статті суперечать одна одній, а тому це є прогалиною в законодавстві, яку необхідно усунути.

   Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також неправильне або неточне визначення меж доказування ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширшими на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки.[19,C.45]

   Межі доказування на досудовому слідстві та в судовому розгляді кримінальної справи можуть не збігатися внаслідок:

1. необхідності перевірки в стадії судового розгляду нових версій;
2. неоднаковості визначення предмета доказування;
3. різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності та достатності доказів.