Криза українського православ’я, Внутрішнє життя Православ’я в XVI ст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота Історія Православ’я в Україні

«Криза українського православ’я, Внутрішнє життя Православ’я в XVI ст»

 

 

 ЗМІСТ

 

 

    Вступ......................................................................................................................3

 

1. Правовий стан Православної церкви..................................................................5

2. Внутрішній стан Православної церкви...............................................................9

3. Соборна діяльність..............................................................................................13

4. Православ’я в Україні напередодні Берестейської унії…...............................17

 

    Висновки...............................................................................................................23

 

    Список використаних джерел та літератури.....................................................25 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Питання про українське православ’я  від поділу Київської митрополії до Берестейської унії (1458 – 1596) досить складне і багатогранне. Потрібно звернути увагу на те, що цей період в історії православної церкви в Україні, який завершується Берестейською унією, мав свої відмінності і особливості в національно-церковному житті. Навіть російські церковні історики виділяють цей період як „Історію Західно-Руської Церкви”. У цей період церковне життя на терені України розвивалося під іноземною й іновірною польсько-литовською владою. І хоча де-юре толероване православ’я і не утискувалося, але існували істотні причини (право патронату, „подавання столиць духовних і хлібів духовних”), які спричинили глибоку кризу церковного життя, деморалізували і дезорганізували його. Водночас саме в цей період розвинулися характерні особливості українського православ’я: активна участь в церковно-релігійному житті всієї церкви (не лише її ієрархії і духовенства), тобто і світського елементу, зближення церковного життя, духовної освіти і школи, які змушені були зустріти  сильний наступ латинської культури, католицтва і протестантизму.

Другим важливим питанням є внутрішній стан церкви в середині XVI ст., коли в Українській церкві панував застій. XVI ст. – це темна епоха в історії Української церкви. Зокрема, у другій половині XVI ст. відбувається глибокий розклад церковного та релігійного життя. відсутність високої освіти серед духовних осіб, симонія, падіння монастирського життя, невільнича залежність церкви від світської влади, приниження та поневолення Української церкви польською державою після Люблінської унії 1569 р., коли відбувся перехід українських земель з-під влади великого князівства Литовського до Польщі, обмеження прав православних (не так де-юре, як де-факто) – такий жалюгідний стан тодішнього українського православ’я.

Також необхідно  розглянути діяльність церковних соборів періоду XVI ст. Адже серед активних засобів і заходів протидіяння деструктивним елементам виступають форми соборного життя православної церкви, щоб спільними силами вирішувати церковні справи і рятувати релігійний і національний скарб – українську церкву. Церковні собори і церковні братства – це активні форми церковної соборності XVI ст.

Потрібно також  розглянути питання про стан православ’я  в Україні напередодні Берестейської  унії.

З’ясування  всіх вище наведених проблем допоможе зрозуміти багато суперечливих питань життя православної церкви в Україні XVI ст.

Отже, тема даної  курсової роботи є актуальною, оскільки проблеми висвітлені в ній, дають  можливість:

- виділити позицію  православної церкви та громадськості  щодо релігійної самобутності;

- розкрити широкий  спектр взаємовідносин православної  церкви і польської влади;

- проаналізувати  тенденції, шляхи і напрямки  необхідні для розуміння процесів, що відбувалися між православною  церквою, громадськістю і державою;

- поглиблено ознайомитись з правовим станом Української православної церкви в Польській державі.

Джерельною  базою даної курсової роботи послугувала  низка праць і досліджень Власовського І. [10], Плохія С.Н. [21], Грушевського М. [12, 13] та ін.

Мета курсової роботи – з’ясувати стан православної церкви в Україні, починаючи з 1458 року до Берестейської унії 1596 року.

Основні завдання роботи полягають  у наступному:

- зробити аналіз  взаємовідносин православної церкви  в Україні і польської влади;                                                                                                                                                                        - дослідити права православної церкви в Польській державі;

- визначити  основні межі, за якими формувалося  життя Української православної церкви під владою Польщі;

- описати умови,  в яких існувала Українська  церква;

- окреслити  роль і місце Української православної  церкви в житті українського  суспільства.

Структура курсової роботи: робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Правовий стан Православної Церкви

 

Причини політичного характеру  в житті Польщі і Литви, ліберальний  дух часу, особисті риси характеру  тогочасних королів Польщі, які не піддавалися тискові фанатичних прихильників боротьби зі „схизмою”, сприяв продовженню поміркованої, загалом толерантної державної політики щодо православної церкви в Україні. Польський король Казимир IV Ягайлович, під час правління якого наступив остаточний поділ Київської митрополії на Київську і Московську, до кінця свого довгого правління (1492) не змінював свого терпимого, толерантного ставлення до православної церкви і православних.

Певне загострення  міжконфесійних відносин виникло на українських землях, які були під Литвою за часів князювання сина Казимира IV Олександра, який був Великим князем Литовським, а потім і королем польським (1501-1506). Коли литовці, за якими стояла католицька Польща, почала утискати православних, православні шукали захисту в православній Москві і Молдові. Поголос про те, що православних примушують у Литві до переходу на католицтво, масові переходи прикордонних князів Чернігівщини до Московщини викликав ріст політичних симпатій до Москви серед православного населення Литовської Руси, зрештою, привів до війни Москви з Литвою. Все це примусило правителів Литви здійснювати теж урівноважену, терпиму щодо православної церкви політику. Князь Олександр, прихильний до католицтва, обмежувався приватними засобами для заохочення на перехід православних в католицтво, не видавав будь-яких розпоряджень або законів, які б обмежували православну церкву і православних у правах [10, с.163 – 164]. Навпаки, у ряді своїх привілеїв Олександр стверджував права і вольності, дані його попередниками духовенству, князям, боярам і шляхті без різниці віросповідання. В окремих грамотах князь Олександр підтверджував непохитне право митрополитів і єпископів Київської митрополії, незалежність їх духовних судових прерогатив і прав на церковні маєтки.

Зміцнення правового  стану православної церкви відбулося  під час правління польських  королів - Сигизмунда І (1506-1548) і його сина Сигизмунда ІІ Августа (1548-1572). Як вважають історики, ці часи були найкращими для Української православної церкви під католицькою державною владою Польщі. Безперервні війни Польщі з Москвою, Молдавським господарем, Прусією, відбиття постійних нападів татарських орд - все це вимагало напруження державних сил і диктувало необхідність рахуватися з настроями, бажаннями, вимогами православного населення. Серед актів Сигизмунда І, виданих спеціально для православних, вартий уваги його „стверджуючий привілей”, виданий в 1511р. на сеймі Великого князівства Литовського у Бересті.

Привілей 1551р., виданий Сигизмундом ІІ Августом на Віленському сеймі для Литви-Руси, був останнім, в якому підтверджувалися обмеження православних та інших не католиків у правах займати вищі державні і земські становища та брати участь в Господарській раді згідно Городельського акту 1413р.

Після скасування Городельського акту в 1563р. вища ієрархія православної церкви Польщі не була урівнена у правах з католицькою ієрархією. Православний митрополит і православні єпископи не мали права, як католицькі біскупи, засідати в сеймах, бути постійними членами Господарської ради. Католицька ієрархія не допускала урівнення „схизматицької” ієрархії з католицькою на державному рівні. Привілейоване становище католицького духовенства проявлялося і в тому, що воно сплачувало добровільні датки в державну казну, а православне духовенство оподатковувалося на рівні з іншими станами.

Після Люблінської  унії 1569р., якою Польща і Велике князівство Литовське були об’єднані в одну державу - Річ Посполиту Польську, всі українські землі були включені в Польську корону як „повернені” (тобто стверджувалося, що всі українські землі „здавна з цілим, повним і безсумнівним правом” належали Польській короні). Українській православній церкві на цих „повернених” українських землях були гарантовані вільне ісповідання віри, вживання української мови („руської” мови) в офіційних документах, а також права і вольності, якими користувалися католики. Цим переслідувалися певні цілі: міцніше зв’язати з Польщею великі й багаті українські землі, не дозволити римо-католицизму чинити будь-які обмеження православному народу України, щоб не викликати міжконфесійного напруження, що позначилося б на державній цілісності і міцності Польщі.

В наступний  період історії Польщі, на який припадає час так званого безкоролів’я (1572-1573), в країні активно діяли єзуїти у боротьбі з протестантами, останні сконсолідувалися з православними і частиною поміркованих католиків, утворивши так звану Варшавську конфедерацію на конвокаційному сеймі 1573р. Варшавська конфедерація відіграла активну роль в захисті релігійних свобод в Речі Посполитій. Її учасники зобов’язалися бути взаємно толерантними, зберігати цю толерантність у наступних поколіннях, бути солідарними у боротьбі за свободу віри при будь-якому уряді, який переслідував би будь-яку конфесію. Католицькі біскупи не підписалися під статтями Варшавської конфедерації. Православні впродовж усього існування Польщі посилалися на Варшавську конфедерацію і королівську присягу 1573р. у боротьбі за свободу Православної церкви в Україні.

Релігійна боротьба розпалися під час королівства Стефана Баторія (1575-1586). Спираючись на католицьку церкву він намагався послабити інші віровизнання, але робив це не державно-законодавчими актами, щоб не викликати опору з боку дисидентів і православних.

Особливо обережною  була церковна політика Баторія у зв’язку з введенням в 1582р. буллою папи Григорія ХІІІ нового Григоріанського календаря. „Новий стиль” зобов’язував всі землі  і області Речі Посполитої. Але поскільки серед православних постало незадоволення і велике обурення з причин нав’язування їм змін церковного календаря з Риму і почалася боротьба проти насильницького запровадження святкування свят за новим стилем, Стефан Баторій відмінив своє розпорядження про необхідність прийняття нового стилю православною церквою. З цього приводу видано ряд грамот (1584, 1585 і 1586 рр.), в яких король стверджував, що новий календар прийнято „для порядку і справ Речі Посполитої”, що не було наміру цим „порушувати грецькі обряди і свята”, що „есть і далі має бути вільно кожному на божества і віри своєї уживати, свята святити і обходити”.   Грамота кінчається наказом зберігати „спокій і згоду між різними у вірі і набожестві” [10, с.172]. І хоча католицькі біскупи часто вимагали від короля скасувати акти Варшавської конфедерації 1573р., але Стефан Баторій не наважувався цього зробити не зважаючи на фанатичні поради, прозьби і погрози, хоч сам був ревним католиком.

Після смерті короля Стефана Баторія в 1586р. в період так званого безкоролів’я (1586-1587) знову розпочалася боротьба за збереження законів про релігійну свободу в Польщі. Утворюється ряд воєводських конфедерацій з метою підтвердження Варшавської конфедерації 1573р.: щоб всі „спокійно хвалили Бога”, щоб були збережені всі гарантії для віри всіх іновірних у польській державі. Це загострювало боротьбу між католицькою ієрархією і прихильниками релігійної свободи. Папа Сикст V закликав католицьку ієрархію в Польщі докласти всіх зусиль, щоб скасувати Варшавську конфедерацію 1573р. як ненависну для католицької церкви. та виключити її з тексту присяги новообраного короля [10, с.175]. Однак релігійну свободу дисиденти* і православні відстояли, хоча їм довелося погодитися на прийняття кандидата на королівський трон від партії католиків - шведського королевича Сигизмунда, який був тісно зв’язаний з орденом єзуїтів, і обрання якого не віщувало нічого доброго для дисидентів і православних.

Державні акти, які були підготовлені під час  цього третього безкоролів’я (присяга  нового короля, Pacta conventa („пункти згоди”), генеральна конфірмація прав 1588р.) підтвердили релігійну свободу в Польщі. Крім того, новообраний король Сигизмунд ІІІ був зобов’язаний „проводити законодавчим шляхом судові процеси і екзекуції” проти порушників Варшавської конфедерації 1573р., тобто проти осіб, які порушували б державний і громадський спокій шляхом не признання і непошани релігійної свободи громадян Речі Посполитої. Однак опрацювання і прийняття закону про судову відповідальність за порушення засад Варшавської конфедерації відкладалося на кожному черговому щорічному сеймі. Такого закону не бажала католицька церква і її вища ієрархія, і, очевидно, такою ж була позиція Сигизмунда ІІІ.

Правовий стан православної церкви в перші роки правління Сигизмунда ІІІ можна  вважати задовільним. У своїх  грамотах Сигизмунд ІІІ гарантував православній церкві всі її права і привілеї. Так, наприклад, у грамотах, виданих після скарги митрополита Оницифора в 1589р. і на ім’я митрополита Рогози в 1592р., заборонялося   світським   чиновникам    втручатися до справ  управління

____________

* дисидентами називалися послідовники різних протестантських течій.

церковними  маєтками, захоплювати їх і присвоювати  добро православної церкви. заборонялося світським особам і представникам  католицької церкви втручатися до „духовних  справ грецької віри” (духовних судів, єпископських і приватних маєтків, шлюбних справ), які належали до компетенції православного митрополита і єпископів.      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Внутрішній стан Православної  церкви

 

У ХІІ - ХІІІ ст. обрання єпископів  у православній церкві було прерогативою митрополита, який діяв за дозволом великого князя. Згодом до собору єпископів потрапили світські люди, представники місцевих православних громад. Будуючи церкви і монастирі, надаючи їм землі й багаті маєтки, захищаючи інтереси православної церкви, князі й багаті землевласники вважали своїм незаперечним правом наглядали за церковним життям, контролювали діяльність обраного ними духовенства і брали найактивнішу участь в церковних справах.

Визначальними принципами внутрішньої організації й устрою православної церкви в період до першої половини ХVІ ст. були: 1) виборчий принцип при формуванні ієрархічно-церковної структури; 2) широка участь світських людей в справах церкви. за цих умов церква являла собою живий національний організм, виступала як захисниця духовності народу, була провідницею в його суспільно політичному розвитку. Саме в поєднанні з  суспільними світськими станами за умови їх активної  участі в церковному житті,  черпала силу православна церква в Україні. Але ці традиційні принципи організації й устрою православної церкви були деградовані.

Великі литовські  князі, а згодом польські королі присвоїли  собі „право подавання”, тобто роздавання церковних посад. Кандидати на єпископів (владик, князів церкви) і архімандритів (володарів монастирів) за гроші отримували від князів і королів „подання” на ці посади. Хто більше платив або більше чимсь прислужив королю, той і одержував більшу церковну посаду і високий духовний титул. Посади єпископів і архімандритів займали люди, які не тільки не мали духовного покликання, а навіть нехтували традиційним церковним висвяченням. Прибираючи до своїх рук церковні й монастирські маєтки, гроші, вони неймовірно збагачувалися.

Це був період небувалого розладу і занепаду православної церкви в Україні. Деградація вищої церковної ієрархії спонукалася не лише узурпацією світськими людьми, передусім шляхтою, вищих церковних становищ, купівлею і продажем єпископств і архімандриств, а й аморальним життям більшості владик-єпископів і архімандритів, грубим порушенням ними церковних канонів та архієрейських традицій, цілковитим нехтуванням пастирськими обов’язками. Визрівала загрозлива церковна криза. „Таке хаотичне становище західноруської церкви мусило неминуче скінчитися великим і небезпечним струсом” [6, с.6]. Православна церква „втратила свій святий авторитет в очах сучасників, і вони купками переходили до чужої віри і секти” [6, с.6]. Деградація церковного життя позначилася на національному культурному житті в Україні, оскільки в цей час православна церква була єдиним виразником української культури. Впливові і освічені люди в Україні, які тверезо оцінювали стан православної церкви, наслідки її деградації в умовах наступу латинсько-польської культури, почали схилятися до думки про унію, розуміючи її як формальне підпорядкування Української церкви Римському первосвященику. Вони сподівалися, що в такий спосіб зможуть дисциплінувати церковну ієрархію та відновити канонічний устрій.

XVI століття було періодом найбільшого розладу і упадку православної церкви, який за своїми канонічно-моральними наслідками став набагато більшим лихом, ніж татарська навала. Без урахування факторів, що визначали внутрішній стан православної церкви впродовж всього XVI ст., особливо у його другій половині, не можна об’єктивно оцінити – не перебільшуючи і не применшуючи – ролі польського короля, шляхти та єзуїтів, які започаткували Берестейську унію. Бо саме „в руках польсько-литовських володарів була одна небезпечна зброя; вона зовсім не була призначена на те, щоб робити лихо православ’ю, але надуживання нею потому заподіяло страшне лихо західно руській церкві і довело її до крайнього розладу: то було їх право „подаванья столиць духовнихь и всьхь хлебовь духовнихь”, себто право дарувати архієрейських кафедр, монастирів, церков”[6, с.20].

Розлад церковного життя надзвичайно тяжко відбився на національному і культурному  житті кількох поколінь українського народу. Адже православна церква в  той час була єдиним національним виразником і хранителем української  народності, її національним стягом і водночас головною опорою національної культури.

Протягом другої половини XVI ст. Постають невеликі, але досить важливі для того часу осередки української культури, книжності і освіти.. Одним з таких центрів нової культурної роботи був Острог на Волині. В 1570-х роках ученим духовенством тут було створено вищу школу, так званий „триязичний ліцей”, де викладали слов’янською, грецькою, латинською. І хоча своїх викладацьких кадрів не вистачало, а з західних країн неправославних учених побоювалися, „щоб не нанести католицького духу”, іноді лише залучаючи до викладання греків з вищою сучасною західно-європейською культурою, все ж таки Острозька школа була школою вищого типу. Для ворогів православ’я, які доводили, що на православнім ґрунті неможлива освіта, Острозька школа була переконливим свідченням протилежного, бо саме від неї починається вища освіта в Україні.    

В Острозі громадилися  учені люди, які заснували свого  роду вчене товариство. Це видатні  тогочасні вчені й богослови  як Герасим Смотрицький, його син Максим, в чернецтві Мелетій (майбутній єпископ), Василь – автор богословського трактату про єдину істинно православну віру, Філарет-Бронський, Кирик Острозький та інші. Першим здобутком цього товариства вчених було видання друкованої Біблії. На той час це був неабиякий науковий подвиг: повної Біблії ніде не було, тільки в окремих частинах.

Українська  громадськість надзвичайно високо оцінила діяльність Острозького  наукового товариства за його заслуги  в обороні православної віри. Але  ця діяльність не була тривкою. Сини князя Константина були католиками, і острозькі маєтки, вся ота матеріальна база, на якій могла розвиватися діяльність Острозької школи і Острозького видавничого центру, перейшла на католицтво.

Сильним і довготривалим  осередком захисту православ’я стали братські школи, які постали у Львові. Тут теж були визначні вчителі і вчені з людей місцевих і приїжджих, здебільшого греків, як архієпископ Арсеній, його брат Лаврентій Кирило Транквіліон-Ставровецький, Іван Борецький, пізніше Київський митрополит. Освіта у братських школах мала виразний релігійний характер, бо в її основі було покладено вивчення Святого Письма, християнської науки. Львівські братчики були переконані в тому, що тільки добре поставлена сучасна освіта і наука спроможні витримати конкуренцію католицьких єзуїтських шкіл, а сучасна українська мова викладання сприятиме піднесенню української культури, врятує церкву від остаточної дезорганізації і цілковитої деморалізації, якою їй загрожував королівський патронат.

Бо саме „право подавання” присвоєне католицькими королями, магнатами, власниками маєтків, на терені яких знаходилися єпископства, архімандритства, церкви і монастирі, а точніше, зловживання цим правом, було головною причиною того стану православної церкви, коли де-юре він був, ніби, нормальний і правовий, а де-факто – утискованим і здеградованим. Королі і великі князі однією рукою підписували акти про „вольності, добра і привілеї” православної церкви, а другою – правом патронату і подавання – їх порушували і дощенту руйнували церковність, девальвували її моральну і національну цінність.

Також великий  вплив на внутрішній стан православної церкви в XVI ст. мали соціальні відносини, які склалися на українських землях під польською владою, особливо після Люблінської унії (1569), коли ці терени були включені до Речі Посполитої. Тут швидко закріпилися особливості польського соціального устрою з пануванням у ньому шляхетського стану, магнатства, від яких залежала дрібна шляхта. Духовенство православної церкви під впливом цих суспільних відносин теж почало претендувати на свого роду „шляхту суспільного стану”, яка намагалася досягти привілейованого становища в державі і зрівнятися з світськими шляхетськими колами. Не випадково, що на прохання волинських православних послів коронаційний сейм 1566 року прийняв конституцію, щоб на вищі церковні посади в православній церкві не допускати простих людей. Ці посади сама православна шляхта, представники якої засідали в сеймі, зарезервувала тільки для себе. Нові станові шляхетські ідеї, як підкреслює І.Власовський, так впливали на українську шляхту, що „тьмарили часто в ній свідомість своєї національно-релігійної особливості” [10, с.181]. Саме тому в правових актах та пам’ятках письменства XVI ст. все менш зустрічається попереднє протиставлення „руси і ляхи”, а вживається становий термін „шляхта і рицарство Закону Римського і Грецького”.

Позбавивши  просту людяність права обрання  священиків в парафіях, що були на території  маєтків шляхтичів-патронів, українська православна шляхта в такий спосіб мовчазно погоджувалася з тим, що право вибору єпископів перейшло до короля. Так, суспільні відносини, соціальні умови, які сприяли класовому розшаруванню суспільства, були причиною денаціоналізації української шляхти, що, зрештою, відкривало їй шлях легкого залишення своєї, православної церкви і перехід в польській католицькій державі до католицької церкви і католицької шляхти.

Система патронату, що ґрунтувалася на „подаванні столиць  духовних і хлібів духовних”, насамперед деморалізувала вищу ієрархію – митрополитів і єпископів, які в гонитві за тими „хлібами духовними” зраджували і свою церкву, і свій народ. „Головні вожді церкви, її архіпастирі, – як пише митрополит Макарій,– утративши свою значимість як пастирі в очах своєї пастви, тільки по імені і зовнішньому одягу були духовними сановниками. А в дійсності вони були світськими панами, жили і поводилися як пани, турбувалися лише про власні маєтки та інтереси, із-за яких вели постійну боротьбу як між собою, так і з своїми мирянами, здобували монастирі, переходили з однієї кафедри на іншу, багатшу, і готові були жертвувати всім, навіть вірою”[17, с.235]. Очевидно, цим і можна пояснити, як могла впродовж цілого століття система патронату вкорінитися і витіснити соборність та соборноправність в православній церкві України.   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Соборне життя

 

Попри всі суспільно-політичні  негаразди справа виживання православної церкви знаходила своїх послідовників, які протидіяли силам, що підкопували  і руйнували рідну церкву. Серед  активних засобів і заходів протидіяння деструктивним елементам виступають форми соборного життя православної церкви, щоб спільними силами вирішувати церковні справи і рятувати релігійний і національний скарб – українську церкву. Церковні собори і церковні братства – це активні форми церковної соборності XVI ст.

Першим обласним собором  XVI ст., діяння якого повністю збереглися до наших днів, був Віленський собор, скликаний митрополитом Йосифом ІІ Солтаном (1507 – 1521). Засідання цього собору відбувалося 25 грудня 1508р. – 18  січня 1509 р. В  історичній  літературі  він   іменувався   як   „Віленський собор 1509 року”. Віленський був прямою реакцією щирого християнина і ієрарха церкви, яким  був митрополит Йосиф ІІ, на  тогочасний стан православної церкви [10, с.192 – 193]. На ньому опрацьовано відповідні постанови і правила, які мали на меті припинити зловживання і оновити церковне життя. Цей собор мав вирішальне значення для православної церкви в Україні і Білорусі на ціле століття аж до берестейських соборів у 1590 – 95-х роках..

Постанови собору, які називалися „правилами”, вимагали найвищого унормування церковного життя і торкалися короля, боярства, митрополита, єпископів і ченців [5, с.113]. Собор осудив будь-яке втручання цивільних осіб у чисто церковні справи.

Перше правило торкалося церковного поставлення в сан митрополитів, єпископів і ченців та взагалі всього духовенства: заборонялася симонія, засуджувався патронат і практика „подавання духовних хлібів”. Собор забороняв святити кандидатів на священство з чужих єпархій без дозволу власного єпископа. Це був захист єпархіального права. Заборонялося також висвячувати недостойних священства, коли б навіть князь чи король прислав недостойного. Митрополит чи єпископ мали виявити негідного кандидата в священство і не допустити його до свячень.

В інших „правилах” Собор  рішуче виступив проти непорядків і  зловживань в церковному житті у  зв’язку з патрональним правом „подавання”  парафіяльних церков князям і панам-патронам. Священика, який призначений на „духовний  хліб”, тобто служіння в церкві, князем чи патроном, не можна було до його смерті усувати з цієї посади без його згоди і без відома єпископа. Церковні маєтки князь чи боярин також не могли безправно і без судового рішення забирати, бо єпископ міг накласти на них церковне відлучення. Якщо ж і цього церковного відлучення князь чи боярин не сприйме, то повинен бути відлученим від церкви собором єпископів.

Собор забороняв ченцям переходити з монастиря в монастир без  дозволу відповідної грамоти  настоятеля. Мирянам заборонялося тримати в себе збірник церковних правил, так звану „Кормчу Книгу” – кодекс канонічного права, поскільки вони (бояри, шляхта), часто зневажали церковні закони, архіпастирів і самовільно собі встановлювали правила, посилаючись на „Кормчу Книгу”.

Собор зобов’язав всіх єпископів і їх майбутніх наступників суворо дотримуватись прийнятих собором „правил”, інакше вони мали б бути позбавлені свого сану. Порушники соборних „правил” з світських станів (бояри, шляхта) підлягали теж відповідним стягненням.

У зв’язку з тогочасної ситуацією в польсько-литовській державі Віленським собором було прийняте заключне правило, в якому роз’яснювалося, що якщо б володар чи бояри або якась інша світська влада вимагали б від єпископа, щоб він порушив одну з цих соборних постанов, то ніхто хай не зважиться дати на це своєї згоди, але кожний повинен повідомити митрополита та спільно звернутися до володаря країни, щоб він на цьому не настоював [10, с.181]. Отже, Віленський собор своїми постановами засвідчив про високу свідомість його учасників щодо тогочасних потреб православної церкви. Однак цим, властиво, обмежується його історичне значення. Бо ж на саме церковне життя він не вплинув так, як належало б.