Легітимність державної влади у сучасній Україні

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ПОЛІТОЛОГІЇ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЕГІТИМНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

 

 

 

Курсова робота

студентки 3 курсу, д/в

спеціальності «Політологія»

Пидоненко Д.М.

 

 

 

Науковий керівник

к. істор. н., доц. Мінєнкова Н.Е.

 

 

 

Донецьк - 2012

З М І С Т

 

ВСТУП..........................................................................................................................3

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНУ ЛЕГІТИМНОСТІ..........................................................................................................6

1.1. Дослідження проблеми легітимності у зарубіжній та вітчизняній науці

1.2. Сутність, ознаки та функції легітимності

1.3. Довіра - базовий елемент легітимності

 

РОЗДІЛ 2

ПРОБЛЕМА ЛЕГІТИМНОСТІ  ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ.....................23

2.1. Довіра/недовіра, як соціально-психологічна риса українського соціуму

2.2. Рівень довіри до державної влади в Україні за часів незалежності

 

ВИСНОВКИ................................................................................................................36

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ........................................41

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність обраної теми полягає в тому, що легітимність є важливим феноменом для будь-якої держави. Адже, без легітимно обраної влади в країні не буде стабільності і спокою.

Проблема довіри до останнього часу не належала до актуальних напрямків наукового пошуку, а мала скоріше міждисциплінарний характер. У ряді теоретичних концепцій поняття довіри  використовувалось як синонім інших явищ - лідерства, авторитету, віри тощо. Разом з тим в останній час з'явилась значна кількість робіт, у яких здійснені спроби пояснити його як психічний стан, як умову соціально-психологічних відносин, як цілісне соціально-психологічне явище у життєдіяльності людей тощо.

Звертання науково-дослідницького інтересу до даного феномену, по-перше, певною мірою обумовлено тими змінами, які відбуваються у сучасному світі. Процес радикальних соціальних перетворень змінювався від соціальної нестабільності, руйнування встановлених норм та стереотипів, кризи системи цінностей, втрати почуття особистої цілісності, ідентичності, виникнення кризи довіри до трансформаційного переходу до процесів модернізації та глобалізації.

Феномен довіри «увійшов» у предметне поле багатьох соціогуманітарних наук з середини 1990-х років скоріше як теоретична та гіпотетична проблема, а наприкінці того ж десятиріччя вже сформувалися наукові напрямки дослідження у економіці та політології, соціології та психології.

Серед дослідників легітимності політичної влади та інших проблем політичної науки з нею пов'язаних, слід назвати як визнаних класиків політичної думки: М. Вебера [40], Ж.-Л. Шабо [50], Д. Істона [40], М. Догана [13], П. Бурдье [4] так і сучасних українських дослідників, які в своїх роботах присвятили даній проблемі значну увагу: Є. Бистрицького [3], О. Висоцького [6],  О. Кокорську [18], Є. Головаха [9] тощо.

Треба зазначити різновекторність та багатоаспектність дослідження проблеми легітимності політичної влади як в зарубіжній, так і у вітчизняній політичній думці. Дослідники легітимності влади розглядають різні аспекти даної проблеми, від визначення легітимності до практики застосування легітимаційних технологій в конкретних суспільно - політичних умовах.

Не зважаючи на значний науковий доробок дана проблема  потребує подальшого вивчення.

Мета дослідження - виявити основні характеристики легітимності державної влади в Україні та довести специфіку довіри, як соціально - психологічної риси українського соціуму.

Об'єкт дослідження -  легітимність державної влади.

Предмет дослідження - легітимність державної влади у сучасній Україні.

Для дослідження поставленої мети  автор вирішив низку задач:

-   дослідити проблеми легітимності у зарубіжній та вітчизняній науці;

-   визначити сутність, ознаки та функції легітимності;

-   розглянути довіру, як базовий елемент легітимності;

- довести, що довіра є соціально - психологічною рисою українського соціуму;

-  проаналізувати рівень довіри до державної влади в Україні за часів незалежності.

З'ясування мети і означення задач дослідження зумовили наступні методи наукового пошуку:

- емпіричний метод, за допомогою якого автор отримав первинну інформацію про проблему легітимності;

-   історичний метод - вивчення легітимності у часовій послідовності;

- соціологічний метод - визначення рівня довіри громадян до державної влади.

Досягнення поставлених мети і завдань стало можливим лише при залученні наступного джерела - емпіричні дані - дослідження рівня довіри Інститутом соціології НАН України [2] .

Отримані автором результати можуть стати корисними при підготовці наукової статті, тез доповіді на науково-практичній конференції.

Апробація отриманих результатів відбулась в ході виступу автора на науковій конференції "Дні науки філософського факультету - 2012" з темою доповіді: "Криза легітимності державної влади в Україні".

Визначення мети і завдання, обрання методів дослідження, певна джерельна база, все це обумовлює структуру роботи. Загальний обсяг якої складає 40 сторінок, 2 розділи (5 підрозділів) та 52 джерела.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНУ ЛЕГІТИМНОСТІ

 

1.1. Дослідження проблеми легітимності у зарубіжній та вітчизняній науці

В “Енциклопедичному словнику” Брокгауза та Ефрона довіра трактується як психічний стан, завдяки якому ми покладаємося на будь-яку думку, що здається нам авторитетною, і тому відмовляємося від самостійного дослідження питання, яке може бути нами досліджене. Таким чином, довіра відрізняється як від віри, так і від впевненості. Віра перебільшує силу зовнішніх фактичних і формально-логічних доказів. А довіра стосується питань, що перебувають у компетенції людського пізнання; довіряється той, хто не хоче або не може вирішити чи зробити що-небудь самостійно, покладаючись або на загальноприйняту думку, або на авторитетну особу. Впевненість - це свідомість власної сили, вона полягає у довірі до істинності свого знання або правоти своєї справи; довіра, навпаки, бере початок з усвідомленості слабкості, невпевненості у собі, визнання авторитету [51, с.60].

За концепцією німецького соціолога М. Вебера, яка вважається класичною в політології, виділяється три можливих типи легітимності залежно від ії джерел:

- традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок;

- харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. У харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Вона базується на емоційному заряді, на безоглядній довірі вождю;

- легальна (раціональна) легітимність має своїм джерелом встановлені норми, закони, правила. У країнах з демократичними принципами управління це основний тип легітимності. Основою цього типу легітимації виступають правові норми, сталі традиції формування та діяльності органів влади, які є обов'язковими і для суспільства, і для владних інституцій [40, с.187].

Певним різновидом даного типу легітимації влади виступає раціональна легітимність, яка базується на раціонально-бюрократичному типі управління і будується на компетентності, наявності спеціальної освіти, здійсненні управлінської діяльності за встановленими правилами.

Окрім класичної веберівської типології легітимності влади існують і ряд інших, які більш детально розглядають певні особливості та специфіку легітимації політичної влади у різні періоди та у різних суспільствах.

Так, відомий американський політолог Д. Істон виділяє кілька наступних типів легітимації влади:

- ідеологічна легітимність, основою якої є переконаність суспільства та окремих його представників у правильності тих ідеологічних цінностей, які проголошуються владою;

- структурна легітимність, що ґрунтується на визнанні та довірі суспільства до владних структур і правових норм, характерних для відповідного політичного режиму;

- персональна легітимність, заснована на впевненості суспільства у компетентності лідера, та його здатності належним чином використовувати владу[40, с.189].

Теорія Д. Істона має багато спільних рис з концепцією М. Вебера, оскільки за основу взято схожі, а іноді й тотожні класифікаційні ознаки.

Французький політолог Ж.-Л. Шабо подає власне бачення даної проблеми, виділяючи наступні типи легітимності влади:

- демократичну (через свідоме волевиявлення суспільства);

- технократичну (здатність ефективно володарювати);

- онтологічну (заснована на принципах суспільного буття) [50, с.54].

Італійський соціолог та історик Р. Ферреро виділяє два типи легітимності: монархічну та демократичну [44].

Англійський політолог Д. Хелд, спираючись на веберівську концепцію легітимації, запропонував власну модель легітимності політичної влади, виходячи з умов в рамках яких відповідна легітимація відбувається. Його модель включає наступні типи:

- легітимацію під загрозою насильства;

- традиційну легітимність;

- легітимність в наслідок апатії суспільства до політики;

- прагматичну легітимацію (виходячи з вигоди суспільства);

- інструментальну легітимацію (виходячи з інструменту реалізації якоїсь важливої мети);

- нормативну легітимність;

- ідеальну нормативну легітимність.

На думку Д. Хелда, демократичним принципам легітимності відповідають лише нормативна та ідеальна нормативна легітимність. Інші типи легітимності використовуються ситуативно, здебільшого у перехідних суспільствах та у періоди значних суспільно-політичних змін [40, с.188].

Проблема легітимності влади та політичних режимів знайшла своє місце у дослідженнях французького політолога та соціолога  М. Догана. Аналізуючи стан легітимності сучасних політичних режимів країн світу, він приходить до висновку, що класична веберівська типологія легітимності не повною мірою відображає сучасні політичні процеси, і не може бути використана для  аналізу сучасного стану проблеми, а здебільшого, може слугувати лише інструментом історичних, а не політичних досліджень. М. Доган вважає, що у веберівській типології легітимності зберігається лише її традиційний бюрократичний тип, який виступає своєрідним сплавом різновидів.

Серед таких різновидів М. Доган виділяє:

- розвинуті плюралістичні демократії, які визначаються більшістю громадян як легітимні;

- авторитарно-бюрократичні режими, де громадянські права дотримуються лише частково. Існує велика різноманітність подібних режимів, відповідно до рівня підтримки їх серед населення;

- диктаторські режими, які не визначаються, зазвичай, більшістю населення держави. Відсутність спротиву та оскарження його законності, на думку М. Догана, не може бути доказом легітимності подібних режимів;

- країни, де громадяни байдужі до питання легітимності політичної влади, а тиранія сприймається як неминуча даність, яку неможливо і  непотрібно змінювати.

Аналізуючи існуючі політичні режими сьогодення, М. Доган доходить висновку, що більшість з них позбавлені легітимності і не можуть бути включені до веберівської типології. Більше того, сама типологія є. певною мірою, анархізмом і не може використовуватися для дослідження політичних режимів та процесів сучасності [12, с.195].

Значну увагу до теми довіри стосовно політичного життя суспільства приділяв французький соціолог та філософ П. Бурдьє. “Політичний капітал, - пише він, - є формою символічного капіталу, кредитом, що ґрунтується на вірі та визнанні,… об'єктивна влада… є результатом суб'єктивних актів визнання і, як кредит довіри і кредитоспроможності, існує лише у вигляді уявлення та завдяки йому…”. Символічна влада є кредитом, який надає їй той, хто їй підкоряється, кредитом тому, кому він підкоряється, “вкладаючи в нього свою довіру”. “Політичний діяч здобуває свою політичну силу в тій довірі, яку група тих, хто довіряє вкладає в нього” [4, с.254].

У сучасній політичній думці існують різноманітні погляди та уявлення про типи легітимності та методи забезпечення легітимності політичної влади. Наприклад, довіра характеризується, як психічний стан, зумовлений упевненістю в позитивності того, з ким або з чим вона пов'язана. 

Англійський соціолог Е. Гідденс визначає довіру як віру в надійність людини або системи, розрізняючи тим самим довіру до людей і довіру до “абстрактних систем”. Довіра між людьми “ґрунтується на взаємній відповідальності та співучасті: впевненість у чесності іншого є основним джерелом почуття чесності й тотожності самого себе. Довіра до абстрактних систем забезпечує надійність повсякденного життя, але за своєю суттю не може замінити взаємності та інтимності, які дають особистісні ставлення довіри”. Він вказує, що разом із розвитком абстрактних систем “довіра до без особистісних принципів… та до анонімних інших (інших людей) стає необхідною для соціального існування” [14, с.65].

Е. Гідденс розмежовує також у сучасних суспільствах “системи з низьким і високим рівнем довіри”. Системи з низьким рівнем довіри - це системи виробництва з максимальним рівнем відсторонення людини, де виробничі завдання визначаються управителями й виконуються машинами. Робітник у таких системах практично не має свободи дій та перебуває під пильною увагою управителів. Системи з високим рівнем довіри надають більше свободи, у т. ч. й частково стосовно змісту праці. Але промислова демократія слабко підтримується роботодавцями, хоча й сприяє істотному поліпшенню психологічної атмосфери на підприємствах. У таких організаціях спостерігається “високий моральний рівень і висока продуктивність праці [14, с.66]. 

Американський політолог Ф. Фукуяма довіру (trust) визначає як  “очікування, яке виникає у певному співтоваристві і полягає в тому, що інші його члени будуть демонструвати правильну, чесну поведінку, яка відповідає духу співпраці та ґрунтується на загальноприйнятих нормах цього співтовариства”. Ці очікування можуть бути зумовлені різними факторами: цінностями, що сповідуються, нормами повсякденного життя, кодексами професійної поведінки тощо. Наявність такої довіри сприяє формуванню морального співтовариства, а сама довіра перетворюється на його моральний капітал - генералізовану довіру. Такий моральний капітал, на думку                   Ф. Фукуями, неоднаково поширений у різних країнах: в Японії та Німеччині його рівень високий, у США - дещо нижчий, а в деяких країнах ще нижчий. Його рівень також неоднаковий у різних регіонах і соціальних верствах населення однієї країни. На думку Ф. Фукуями, довіра виникає тоді, коли суспільство об'єднане таким набором моральних цінностей, завдяки яким у ньому виявляються “очікування правильної та чесної поведінки”. У певному сенсі істотним є навіть не сам зміст цінностей, а те, що вони виступають основою об'єднання цієї групи людей. Феномен довіри формується як результат довготривалого розвитку суспільства, його рівень є основою стабільності соціальної системи. У суспільствах із низьким рівнем довіри дуже складно здійснити позитивні зміни на всіх рівнях [47, с.456].

Американський економіст і соціолог А. Селігмен робить висновок, що в сучасну епоху довіра виникає як специфічна форма генералізованого обміну, як складова системи безумовних понять, котра притаманна суспільству, що регулює не тільки сферу неформальних і приватних взаємодій, але і більш формальні, публічні та інституалізовані сфери, такі як державний устрій та економіку. Автор дає таке визначення довіри: “Довіра - це функція діяльності соціальних акторів, що реалізується поза сферою системних рольових очікувань” [14, с.70]. І далі: “Соціальний актор - людина, що проводить соціальну діяльність” [14, с.70].   

Професор Краківського університету П. Штомпка в доповіді “Довіра, недовіра та парадокс демократії” пропонує тривимірну модель довіри: “відображена надійність” - виявляється в міжособистісних стосунках; “основна довірливість” - розглядається як властивість особистості; культурно вироблена довіра - як важливий потенціал суспільства, як одна з умов його розвитку. “Щоб стимулювати виникнення сильної культури довіри, треба задовольнити дві умови:

- демократичні принципи потрібно застосовувати послідовно, незмінно й повсюди;

  - важелі контролю, які ці принципи мають на увазі, потрібно застосовувати помірно і як надзвичайну міру. Організована недовіра має перебувати нібито в тіні, як захист для спонтанної довіри” [46, с.12].

Для підриву довіри, вважає П. Штомпка, й поширення культури недовіри ніщо не є таким загрозливим, як порушення демократичних принципів. В умовах демократії виникає так звана мега-довіра, яка забезпечує решту видів довіри. У разі порушення мега та інших видів довіри люди почуваються ошуканими, що негайно позначається на всіх відносинах, і культура довіри неминуче порушується. Невдача демократії більш руйнівна для культури довіри, ніж режим повної самовлади. В останньому випадку люди знають, чого очікувати, у них немає ілюзій, тоді як у першому випадку їх надії й очікування не виправдовуються, що може призвести до ще більшого розчарування [46, с.13].

Серед вітчизняних дослідників проблем легітимності слід виділити          Є. Бистрицького, котрий наголошував, що будь-яка політична організація суспільства потребує легітимності, тобто у вільному і максимальному визнанні себе на основі вже визнаних співтовариством цінностей і форм колективного гуртожитку. Але легітимація як процес, у свою чергу, вимагає певних умов, головне з яких - умова публічності, обнародування. Легітимація - це розгорнутий в часі політичний дискурс, процес поширення, обговорення, обдумування, нарешті, докази колективної правильності і прийнятності соціально-правових норм, по перевазі стихійно встановлюваних новими політиками. Є. Бистрицький досліджував проблеми легітимності в контексті посткомунізму і наголошував, що в умовах посткомунізму легітимація є проблемою в декількох найважливіших сенсах:

  -  йдеться про історичне повернення до практики легітимації після майже столітнього панування нелегітимної - самолегитимной - влада;

- про штучну імплантацію (за допомогою цілеспрямованої пропаганди, спланованої ідеологічної активності) тієї системи цінностей, яка повинна складатися природно-історичний (у культурі, традиціях, мові, звичаях і тому подібне) і яка створює легітимаційну основу і легітимаційний потенціал нової політичної системи;

- посткомунізм як стан "посткомуністичного суспільства" може реально спертися лише на попередні традиції і навички псевдолегітимного політичного владарювання. Йдеться про наявний в суспільстві легітимаційний потенціал - ідеологічні побудови, рівень самосвідомості особи, загальні цінності - конгломерат найрізноманітніших принципів легітимації посткомуністичної влади і нового політичного режиму [3, с. 320-321].

Український дослідник О. Висоцький досліджуючи легітимаційну політику дійшов висновку, що легітимація - це двосторонній процес взаємодії соціальних суб'єктів, що претендують на владу і вплив для реалізації своїх соціальних проектів, та тих, хто їх визнає і підтримує. Суб'єкти легітимації щодо своєї ролі в її здійсненні поділяються на суб'єктів обґрунтування і виправдання системи соціальних значень та суб'єктів визнання (правильності) і підтримки такої системи. Суб'єкти обґрунтування і виправдання фактично є суб'єктами легітимаційної політики. При цьому суб'єкти визнання (правильності) і підтримки є тими, на кого спрямована легітимаційна політика, тобто її об'єктами. Таким чином, легітимаційна політика є інструментом впливу соціальних суб'єктів на її об'єкти для утвердження, підтвердження або реалізації певної соціальної практики [6, с.33].

Український дослідник, заступник директора Інституту соціології НАН України, Є. Головаха зазначав, що в Україні «...між формальною легітимністю влади та її реальною легітимністю нерідко лежить глибока прірва, на одному краю якої опиняються законно обрана влада, а на другому - народ, що її обрав» [9, с.35]. Тотальна недовіра до інститутів влади, до політичної еліти може призвести до розчарування у демократичних принципах як регуляторах життя суспільства, до поширення культури недовіри [9, с.48].

Отже, характеризуючи демократичні принципи легітимації політичної влади на сучасному етапі, слід зазначити, що вони, в певних моментах, мало чим відрізняються від інших, оскільки ґрунтуються на схожих з проголошенням божественної влади монарха формах та методах декларування права народу на владарювання. Відмінними та важливими рисами демократичної легітимності є закріпленість її принципів у нормативно-правових документах, незмінність та сталість традицій, регульована нестабільність та однаковість правил для всіх суб'єктів політичного процесу [14, с.73].

У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. До того ж, для різних держав один і той же тип легітимності буде відрізнитися певними характеристиками, ступенем ефективності та мати певну індивідуалізацію.

Тобто можна говорити, що на практиці не існує універсально ефективного та єдиного вірного типу легітимації політичної влади, оскільки вона залежить від певних чинників, факторів, особливостей політичної системи та соціального устрою та характеризується привалюючим впливом певних джерел легітимності, індивідуальних для кожного суспільства та держави.

До проблеми легітимності зверталися у різні часи. Ії вивчали з різноманітних точок зору і пов'язували з політичним режимом, і з психологічними ознаками людини тощо.

З огляду на деякі  концепції така складова легітимності, як довіра визначається психічним станом людини. Тобто можна говорити, що легітимність є соціально-психологічною проблемою для більшості суспільств. Адже,  в основі легітимності лежить почуття віри у діяльність обраної політичної влади.

1.2. Сутність, ознаки та функції легітимності 

Важливою складовою сучасної системи знань про політику є проблеми владарювання, формування та діяльності владних  інституцій. Їх дослідження є надзвичайно актуальним, оскільки ефективність та дієздатність владних компонентів визначають життєздатність політичної системи загалом [48].

Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Саме тому вивчення проблеми легітимації політичної влади має нагальне теоретичне та практичне значення [48].

Визначення легітимності не є однозначним. Його формулювання ускладнюється тим, що існує значна кількість підходів до трактування легітимності, як політичного феномену [48].

Деякі концепції легітимності характеризують  взаємини між владою та суспільством у контексті права. У понятті легітимності відображаються відношення довіри громадян до влади, що є одним із показників ефективності влади. Це стан влади, коли вона визначається суспільством законною і справедливою. Легітимізація влади дає можливість державі здійснювати власні владні повноваження відносно своїх громадян, а громадянам - формувати позицію щодо діяльності владних інституцій держави [48].

За М. Вебером, легітимність  це не тільки законність даної влади з формально-юридичної точки зору, а скоріше - явище соціальної психології, що полягає в ухваленні суспільством даної політичної влади або, як мінімум, пасивній покорі їй [48].

Легітимністю політичної влади можна назвати рівень довіри та правомірність її дій з точки зору суспільства.

Під легітимністю політичної влади слід розуміти відповідність її формування та діяльності правовим нормам, на яких ґрунтується існування відповідної держави [48].

Легітимність, або довіра (від лат. legitimus - згоден з законами, законний, правомірний) - це політико-правове поняття, що означає позитивне ставлення мешканців країни, великих груп, громадської думки до діючих в конкретній державі інститутів влади, визнання їх правомірності [30, с.128].

Легітимність політичної влади - це   визнання   народом і політичними силами  правомірності, законності політичної влади, її інструментів, механізмів діяльності, а також способів її обрання. Легітимність не є правовим процесом, тому з політичної точки зору вона не володіє юридичними функціями. Вона фіксує факт визнання народом, а отже, наділяється правом наказувати норми поведінки людей. Легітимна влада - взаємодовірча. Народ довіряє владі здійснення певних функцій, а влада зобов'язується їх виконувати, використовуючи різноманітні механізми та способи. Найефективніший спосіб легітимності політичної влади - це залучення громадян до управління суспільством і державою, контроль за діяльністю чиновників. При цьому рівень легітимності підвищується [40, с.193].

Основними ознаками легітимності політичної влади є:

- зростання долі тих, хто підкоряється владі, діє відповідно до політичних норм, але не з боязні бути покараним, а через переконання, що сформувалися у них, що це розумно, правильно, або тому, що вони звикли так діяти;

-  скорочення репресивного апарату, що забезпечує примус громадян до виконання законів, до виконання рішень влади;

- домінування у масовій свідомості уявлень про природність, необхідність і доцільність політичного порядку, що склався.

Довіра, більшою мірою, виконує суспільні функції. Перш за все, її слід розглядати як один з чинників, що підтримує стійкість і інтегрованість суспільства. Розгляд довіри в цій проекції вказує на її роль в конструюванні горизонтальних і вертикальних суспільних стосунків. У першому випадку, довіра бере участь у формуванні групових ідентичностей (усвідомлення загальної причетності до якого-небудь колективу, співтовариства), нових стосунків співпраці і солідарності, всіляких форм громадських асоціацій (суспільні і ініціативні рухи, політичні партії, клуби інтересів, етнічні асоціації, релігійні деномінації, групи взаємодопомоги і ін.). Хоча громадські асоціації можуть бути побудовані з врахуванням різних організаційних принципів, членство в них визначається загальними виставами, добровільністю у тому, що бере певних зобов'язань і взаємною довірою. Тим самим, довіра сприяє відтворенню особливого феномену -- соціального капіталу [14, с.72].

Відзначимо ще одну найважливішу функцію довіри на сучасному  етапі - функцію впорядковування і врівноваження соціальних і культурних відмінностей. Саме прагненням до збереженні культурної самобутності та індивідуальності можна пояснити спостерігаючи практично повсюди зростання групової солідарності і стосунків взаємодовіри на основі таких домінуючих критеріїв, як етнічність, релігія, стать, стиль життя, спільність естетичних поглядів, що розділяються і оцінок дійсності [14, с.72].

Не менш важливою функцією  довіри є функція конструювання вертикальних суспільних стосунків. Зокрема, вона безпосередньо вплітається у механізм легітимації владного авторитету, забезпечуючи соціальну базу підтримки інститутів влади і проведеного владою політичного і економічного курсу. Як відомо, основною процедурою легітимації влади в умовах демократії є вибори. Сама ситуація виборів виступає як обмін соціальної підтримки громадян на майбутні вирішення влади. Авансуючи довіру конкретним політикам і відмовляючи в підтримці іншим, виборець йде на певний ризик. Але цей ризик, у розумінні виборця, є засіб мінімізації побоювань, невпевненості відносно майбутнього [14, с.73].