Мусульманское право. 2

вступ

Схід і Захід  — це дві категорії, що охоплюють  все людство. Такий поділ виник, еволюціонував у результаті тривалого  історичного періоду і віддзеркалює сьогодні всі культурні, правові, філософські, історичні і релігійні здобутки людства. У єдності ці дві категорії створюють гармонійну і, у той же час, досить суперечливу картину світу. Найбільші військові конфлікти виникають саме між Сходом і Заходом на ґрунті релігії. ХХ століття стало яскравим прикладом жахливої руйнівної сили великих військових конфліктів, наслідки яких ніколи не виправдають досягнутої мети.

Історичне коріння мусульманського  права як системи норм, котрі виражали в релігійній формі волю феодально-релігійної знаті, санкціонованих та підтримуваних теократичною мусульманською державою, склалося в Арабському халіфаті в ІІ-Х ст.ст., і базується на ісламі.

У відповідністю з догмами  ісламу, діюче право прийшло вид Аллаха, який відкрив його людині через свого Пророка Мухаммеда. Мусульманська правова система бере свій початок в Корані і вважається плодом божественних встановлень, а не продуктом людського розуму і соціально-політичних умов. Право Аллаха дано людству раз і назавжди, тому суспільство повинно керуватися цим правом, а не створювати своє під впливом тих чи інших умов і обставин. Правда, мусульманська правова доктрина визнає, що божественне одкровення потребує роз’яснення і тлумачення, на що пішли віки важкої роботи мусульманських юристів. Але ці зусилля були направлені не на створення права, а лише на те, щоб пристосувати право, дане Аллахом, до практичного використання.

Досить цікавим є питання  “джихада” — священної війни  мусульман, що, фактично, благословляє ведення військових конфліктів проти людей, що сповідують іслам.

Релігія і право — це єдине поняття у мусульман. саме тому, вивчаючи релігійні догмати ми розкриваємо суть правова мусульман.

У цій роботі я намагалася дати як загальну характеристику мусульманського права, так і більш глибоко розглянути питання джерел мусульманського права і питання такого правового інституту як “джихад”.

Якщо говорити про джерела  мусульманського права, то вони відтворюють всю картину виникнення, еволюції та становлення мусульманського права, враховуючи географічні, історичні, культурні, філософські, релігійні та політичні особливості Сходу.

Мусульманське право  — це єдине у своєму роді явище, що дійсно дає змогу зрозуміти  і осягнути культуру і звичаї, мотиви та засоби діяльності країн Сходу.

Ми живемо у світі, в  якому іслам разом з іншими суспільними і релігійними системами багато в чому визначає поведінку великої кількості людей і у світі єдиному, взаємозалежному, але багато в чому суперечливому, де біль і страждання одних народів впливають на долі інших: адже будувати щасливе життя в ізоляції неможливо.

Саме тому наш світ може бути лише світом, діалогу — цивілізацій, культур, ідеологій, релігій... на зміну намаганням критикувати, а іноді і відкидати все те, що не співпадає з власними поглядами та уявленнями, приходить все більш явна необхідність у взаєморозумінні, є надія, що Земля стане ареною не військових конфліктів, а обміну інформацією, ідеями, досвідом. Але почати необхідно з того, щоб розуміти і знати...

І.  Мусульманське право: загальна характеристика

1.1. Мусульманське  право і іслам

Мусульманське право — це своєрідна особлива правова система релігійно-традиційного типу¹. Воно є лише однією із сторін релігії ісламу².

Іслам (покірність) — друга за чисельністю після християнства світова монотеїстична релігія. Її оповідують від 800 тис. до 1 млрд. мусульман.  Наймолодша зі світових релігій вона існує з 580 р.н.е. (зелений прапор є символом молодості та вічності цієї релігії). Поширений іслам здебільшого в країнах Ближнього та Середнього Сходу, Північної Африки та Південно-Східної Азії. Із 120 країн Світу, в яких є мусульманські громадяни, у 35 країнах мусульмани становлять більшість населення: понад 80% населення в усіх країнах Північної Африки та Західної Азії (Сенегал, Сомалі, Нігерія, Пакистан, Індонезія та ін. (У 10 афро-азіатських країнах послідовників ісламу налічується від 50 до 80%. Значна кількість мусульман живе в окремих країнах Європи (Югославія, Боснія, Албанія, Македонія) та Америки. У 28 афро-азіатських державах іслам визнано державною (або офіційною) релігією, зокрема в Єгипті, Кувейті, Ірані. Пакистані. у деяких країнах слово “ісламський” є частиною їхньої офіційної назви (Мавританія, Туніс тощо).

Сучасний  іслам досить суттєво впливає на всі аспекти життя усіх країн. Під гаслами ісламу в багатьох країнах здійснюється: політичний рух повернення до мусульманських правових норм у державному житті (ісламізація; вибір особливого напрямку економічного розвитку, що визначався б виключно соціальними та моральними нормами ісламу (ісламська економіка); рух за перебудову міжнародних господарських відносин  за принципами ісламу (ісламський новий економічний порядок) та ін. Протягом останніх років ісламський чинник стає дедалі помітнішим і у міжнародній політиці³. Основною ідеєю регулювання міжнародних відносин в ісламі є поділ всіх країн і народів по релігійній ознаці на дві групи: “світ ісламу” і “світ війни”. Зовнішня політика мусульманської держави, згідно з таким підходом, будується залежно від того, по відношенню до мусульманської чи не мусульманської держави вона здійснюється.

Важливе місце у мусульманському міжнародному праві належить інституту ДЖИХАДА  — війна з відступниками від  ісламу або “невірними”, не зважаючи на те, громадянами якої держави є останні. Не випадково і сьогодні окремі мусульманські державі в правовому закріпленні основ зовнішньої політики в першу чергу орієнтуються на “мусульманську солідарність” і навіть претендують на захист інтересів мусульман, які проживають в інших державах⁴.

Будучи  складовою частиною ісламу, мусульманське  право сприймалося і як система  норм, і як досконала політико-правова  доктрина. Мусульманське право можна розглядати як  специфічну правову систему, що існує в рамках ісламської релігії, має державний характер і більш, ніж усі інші світові релігії, пов’язане з правом⁵.

Мусульманське право не є самостійною галуззю  науки. Як вище було зазначено, мусульманське право — це одна із сторін, граней ісламу. Дана релігія містить, по-перше, теологію, яка встановлює догми та уточнює, у що мусульманин повинен вірити. По друге, шаріат наставляє віруючих у їх діяльності: що можна робити, а що — ні. Шаріат⁶ в перекладі означає “шлях слідування” і складає те, що ми називаємо мусульманським правом. Дане право вказує мусульманину, як він повинен у відповідності з релігією поводити себе, не виділяючи його обов’язків по відношенню до себе подібних (громадянські зобов’язання, милостиня) і по відношенню до бога (молитва, піст і так інше). Але не дивлячись на це, у мусульманському праві чітко розмежовані права бога і права індивіда⁷.

Хоча  шаріат базується на ідеї зобов’язань  людини, у ньому відведене місце  і для поняття права. Це досягається, з одного боку, визнанням певних меж зобов’язань (бог покладає на кожну людину те, що вона здатна “нести”), а з іншого — уточненням об’єму прав, які визначаються за індивідами. Неповага до цих правил тягне за собою санкції, які накладаються мусульманським суддею⁸.

Мусульманське право — це сукупність підтримуваних  державою релігійних, моральних, правових норм, що склалися на основі ісламу в тлумаченні вченими-богословами і правознавцями.

1.2. Мусульманське право як релігійно общинна  група

       правових систем релігійно-традиційного типу

Релігійно-традиційний  тип правової системи — це сукупність національних правових систем держав, що мають спільні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі релігійної норми, норми-звичаї і норми-традиції як основних джерел права, що являють собою тісне переплетення юридичних, моральних, міфічних розпоряджень, які склалися природним шляхом і визнані державою.

Серед типів  правової системи цей тип є  найрізноманітнішим і складається  із трьох великих груп правових систем, поєднаних внутрішньою схожістю:

1. Релігійно-общинної  — поєднує групи систем мусульманського, індуського, іудейського і християнського права. Характеризується фундаментальним значенням релігійних вчень у поєднанні з тривалим збереженням общинного строю.
2. Далекосхідної (традиційної) містіть групи систем китайського і японського права. Характеризується провідною роллю релігійно-моральних доктрин у соціальному житті народу.
3. Звичаєво-общинної — поєднує групи систем здебільшого африканського права. Характеризується сильним впливом звичаїв при збережені общинних основ життя народу.

Кожне із зазначених груп правових систем ґрунтується на власних релігійно-філософських системах — іслам, індуїзм, конфуціанство, християнство. Юридичні джерела права співвідносяться з релігійними як форма і зміст. Релігійно-моральна норма має пріоритет над правовою нормою. Проте правові системи релігійно традиційного типу не є “нерухомими”, не застили у своєму первозданному вигляді, породженому особливостями розвитку і географічним положенням. При збереженні спадкоємності з минулого правовою культурою  вони під впливом романо-германських і континентальних правових систем внесли чимало нововведень у національне право, змінили свою структуру, врегулювали суспільні відносини на рівні законодавства, визнали норму права як важливий еталон поведінки.

Мусульманське право віднесене до релігійно-общинної групи релігійно традиційного типу правової системи з таких причин:

1. Як своєрідний юридичний феномен воно має відверто релігійний зміст. Мусульманське право виникло в єдності із шаріатом, який становить найважливіший компонент ісламської релігії. Його можна вважати окремою складовою частиною релігії ісламу.

зв’язок мусульманського права з релігією ісламу є неоднозначним. З одного блоку, існують правові і релігійні норми, які з своїм змістом збігаються і реалізуються як релігійними установами, так і державними органами. З іншого боку, держава, як своїм авторитетом, так і примусовою силою, підтримує не всі релігійні норми. Воно формує більшість норм мусульманського права без безпосереднього зв’язку з релігійними вченнями, сприяє застосуванню юридичних норм не тільки мусульманськими судами, а й світськими судовими (світські суди) і правоохоронними (поліція) органами.

2. Мусульманського права має релігійно-общинний принцип застосування. Воно діє насамперед у взаємостосунках мусульман, призначається для мусульманської общини, спрямоване на її консолідацію і розширення. Наприклад, шлюбно-сімейні норми мусульманського права поширюються виключно на мусульман і не використовуються іншими релігійними конфесіями. Відповідальність за недодержання посту під час рамадану стосується лише мусульман. Правда, наявність наведених фактів не виключає прагнення поширити норми мусульманського права і на немусульман (підкорення нормам мусульманського права не мусульманки, яка вийшла заміж за мусульманина та інше⁹).

1.3. Виникнення  і розвиток мусульманського права

Мусульманське право виникло (vii-x століття) у процесі розпаду родоплемінного ладу і становлення феодального суспільства в Арабському халіфаті: воно відображало взаємодію двох засад — релігійно-етичної та власне правової, пов’язано з ім’ям Магомета (Мухаммеда) (571-632)¹⁰.

Мухаммед походив  з багатодітної родини. Ще молодим  у комерційних справах він  часто відвідував сусідні з Аравією  країни. Набувши нових знань і різноманітних вражень, він починає цікавитися релігійними проблемами.

На той час  більша частина арабських племен вела кочовий спосіб життя і тому вони були між собою розрізнені. Кожне плем’я, рід поклонялися  своїм божествам, які нібито були покровителями саме цього племені або роду. Але поступовий перехід до осілого способу життя, виникнення постійних поселень, а потім і міст обумовлювали необхідність сукупного життя значних мас людей. За цих умов язичеське багатобожжя не сприяло єдності арабських племен¹¹.

У віці 40 років  Мухаммед (близько 610 р.) почав проповідувати  віровчення про єдиного бога Аллаха, про необхідність покірно служити йому, про те, що Аллах вибрав його своїм пророком, посланником до людей і тому він повинен проповідувати могутність бога¹².

Магомет активно  виступив проти племінних божків і проголосив себе останнім пророком єдиного бога Аллаха, в ім’я якого  і почав об’єднувати розрізнені арабські племена.

Прихильники старої релігії та пов’язаних з нею порядків і звичаїв спробували чинити збройний опір діяльності Магомета, але він спромігся прилучити до своєї релігії кілька кочових племен і за їх підтримкою створити із своїх послідовників об’єднану жорсткою дисципліною 10-тисячну армію, з нею Магомет розгромив своїх противників, був проголошений посланником Аллаха, а звідси — абсолютним правителем Аравійського півострова. Відтак виник Халіфат — перша держава, заснована на ісламі. Магомет займав у Халіфаті абсолютно панівне становище: намісник Аллаха, засновник і єдиний тлумач нової релігії, законодавець, виконавець своїх же законів і верховний суддя.

За переказами, Магомет не ставив за мету створення  права у прямому значенні цього  слова. За необхідне вважав навчити  людей, як треба поводитися у життєвих ситуаціях, як сприймати ті чи інші явища, події. тому мусульманське право не надає великого значення юридичним тонкощам (за винятком детального регулювання окремих видів відносин, наприклад наслідування), вирішення яких покладалося на розсуд правовірних. Основним напрямком його стало визначення загальних орієнтирів поведінки.

Іслам, на відміну  від християнства або іудейства, ніколи не зазначав переслідувань з боку держави. Більше того, іслам став основою створення арабської держави, чим і пояснюється швидкість, з якою набував авторитету і пануючого становища в суспільстві. Іслам і до наших днів загалом зберіг ті форму і зміст, які йому надав Магомет¹³.

Після смерті Магомета до початку VIII ст. його справу продовжували чотири “праведних” халіфи — Абу-Бакр; Омар; Осман; Алі та інші сподвижники пророка. Володіння релігійною і світською вадою (законодавчою, виконавчою і судовою) відкривало ім. Широкий простір для тлумачення від імені Аллаха і Магомета релігійних джерел Корана і суни, в яких містилися окремі норми кримінального і цивільного права. Ці норми не були приведені у певну систему, ні виділені в окрему групу, а тому “праведні” халіфі віддавали перевагу на основі консенсусу формулюванню нових правил поведінки.

У VIII – Х століттях  юристи, відчуваючи брак конкретних розпоряджень Корану і суни, необхідність у заповненні прогалин і пристосуванні  релігійних джерел до потреб суспільного розвитку, узяли на себе завдання вдосконалити мусульманське право. Першим кроком стала поява “рай” (араб. — думка) — відносно вільного власного розсуду юристів, застосовуваного для тлумачення норм корану і суни. Другим кроком став “іджтіхад” (з арабського — виносити самостійне рішення — формулювання компетентним факіхом¹⁴  нових правил поведінки на основі Корана і суни у разі їх “мовчанки”. Особи, які набули право самостійно вирішувати питання, обійдені в корані і суни, стали називатися Муджтахідами¹⁵. Бурхливий розвиток іджтіхаду призвів до того, що мусульманські вчені-юристи сформулювали більшість конкретних норм і загальних принципів мусульманського права (доктринальна розробка права).

Праці муджтахідів  набули сили обов’язкових джерел для  тих — хто застосовував норми мусульманського права. У питаннях, не врегульованих Кораном і суною, від судді вимагалося приймати рішення на основі формулювань факіхів (юристів), а не за власним розумінням.

На початку VIII — у середині Х століть мусульманське  право досягло розквіту завдяки діяльності юристів. Цей етап був названий періодом імамів і кодифікації — “золотою добою”. З ХІ століття мусульманське право розвивалося в рамках таких правових шкіл-толків — сунітської та шиїтської  (школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували звичаєве право, яке діяло на їх територіях, і пристосовували його до потреб віри. В юридичному відношенні відмінність між школами була незначною¹⁶. Поява шкіл-толків фактично закріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського права. Кожна із шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за допомогою яких вводилися нові норми, у разі “мовчанки” Корана і суни¹⁷.

До ХIII ст. Висновки основних шкіл мусульманського права, що склалися до того часу, були канонізовані. Закінчилось пряме тлумачення Корану і суни. Настав період традиції —  “таклід”.

Рішення муджтахідів, прийняті раніше у конкретних питаннях, стали правовими нормами. Термін “фікх”, що спочатку вживався для позначення мусульмансько-правової доктрини, став застосовуватись також щодо самого мусульманського права в об’єктивному розумінні. По суті, мусульманське право перетворилось на національне право. Воно було поділене на окремі гілки відповідно до доктрин — толків, які діяли в межах окремих територій. Держава призначала суддів і покладала на них обов’язок вирішувати справи на основі вчення певної школи.  Наприклад, султан Салім І (початок ХVI ст.) видав указ про застосування суддями і муфтіями¹⁸ османської імперії висновків халіфітського тлумачення.  Мусульманське право являло собою збірник численних багатоманітних норм, які виникали у різних історичних, часто формально не визначених ситуаціях, що надавало широкого простору для суддівського розсуду (дотепер у суддів зберігається можливість вибору).

Подальший розвиток мусульманського права відбувався шляхом послідовного усунення суперечностей , що існували в рамках того чи іншого толку. Створювалися загальні положення і принципи, єдині для всіх мусульманських правових шкіл. Тоді як спочатку мусульманські юристи конкретизували загальні положення Корану і суми в індивідуальних рішеннях, то згодом різні тлумачення казуальних рішень поставили їх перед необхідністю вироблення загальних юридичних принципів мусульманської правової системи. Ці норми — принципи (своєрідна “загальна частина” мусульманського права , вихідна засада у разі застосування будь-якої конкретної правової норми і додали мусульманському праву логічної цілісності, стрункості і значно підвищили його регулятивні можливості. Вони стали єдиними і незаперечними для всіх тлумачень, додали стабільності мусульманському праву.

З другої половини ХІХ століття і дотепер поступово  знижується роль юридичної доктрини. Зростає значення закону як джерела права. Приймаються кодекси. Відбувається активне запозичення елементів романо-германського і англо-американського права; провідною ж залишається концепція шаріату¹⁹.

ІІ. джерела мусульманського права

2.1. Загальна  характеристика

особливу цінність мусульманського права ісламські дослідники вбачають, насамперед, в особливостях його походження. З їх точки зору, мусульманське право це результат божественного одкровення, а всі інші правові системи світу є наслідком людської діяльності. Мусульманське право подароване людям Аллахом через пророка Мухаммеда. Як наголошується в одному з досліджень: “мусульманське право — божественно се право за своїми джерелами і основними нормами. Воно потерпає свою силу не в державній владі, а у волі Аллаха”.

Вихідна точка  мусульманського права визначається волею Аллаха. При цьому для  усвідомлення волі Аллаха мають значення і заповіді, і вчинки, і навіть мовчання Магомета, з яких слід виводити загальні правила, що і становлять норми мусульманського права²⁰.

Мусульманське право виникло і розвивалось  в процесі становлення та розвитку мусульманської державності. Як право усякого класового суспільства, воно відображало інтереси пануючого класу, у даному випадку — феодалізуючійся арабській родовій аристократії.

Шаріат (Коран і суна) відобразили багатоукладність ранньо-мусульманської общини. Не дивлячись на те, що сам Мухаммед належав до демократичного спрямованих кіл курійшитів (впливового арабського племені), мусульманське право в ранній період його розвитку відображувало і інтереси рабовласників, які являлися впливовим прошарком ранньо-мусульманського арабського суспільства.

Проте в подальшому, з розвитком та становленням феодальних відносин, норми шаріату, які закріплювали інтереси рабовласників, майже втратили свою силу, так як був відсутній грунт для розвитку рабовласницьких відносин. В період Абассидів (ІХ-ХІІІ ст.ст.) мусульманське право стало вже повністю феодальним по своєї суті та змісту.

Це право  повністю діяло в усіх ісламських державах до кінця ХІХ ст. мусульманське право або, як його називають пропагандисти, “божественне право” охороняло власність феодалів на землю, феодальну залежність селянства і стояло за жорсткі придушення народних мас при протистоянні їх абсолютній диктатурі халіфів і султанів.

На думку  засновників мусульманського права, протидія найвищим класам вважається анти божественною і повинна каратися найжорстокішим способом. Мусульманське право було безпосередньо пов’язане з нормами релігійної моралі і з релігійними правами. Тільки в VIII ст. мусульманські юристи намагалися відокремити юридичні норми від релігійних норм. Представники різних юридичних шкіл ісламу створили ряд збірників правових норм ісламу²¹.

2.2. Систематизація  джерел мусульманського права

серед правознавців немає єдиної думки по питанню про систематизацію джерел мусульманського права. Доцільно було б виділити погляди таких вчених:

1. За Рене Давідом мусульманське право має чотири джерела права²². Це, насамперед, Коран — священна книга ісламу; потім Суна, або традиції пов’язані з посланцем бога; по-третє, іджма, або єдина угода мусульманського суспільства; нарешті, по-четверте, кіяс, або судження за аналогією²³.
2. За Садагдаром джерела мусульманського права умовно можна поділити на наступні групи:
1. ті джерела, які прихильниками різноманітних сект та юридичних шкіл ісламу вважаються беззаперечними. Даними джерелами є сукупність юридичних норм, які закріплені в Корані та сунні, і які отримали назву шаріат.
2. ті юридичні норми, на які немає безпосередніх положень в Корані і сунні, але які, на думку представників тієї чи іншої богословсько-юридичних шкіл, за умови їх узгодженості та відповідності корану та сунні. До даної групи належать: кіяс (умовід за аналогією), фетва (рішення найвищих мусульманських релігійних керівників, наділених відповідною владою, по окремим юридичним та релігійним питанням); іджма (узгоджена думка мусульманських авторитетів по яким несуть питанням; іджтіхад — творча розробка і тлумаченням правових  і релігійних норм засновниками богословсько-юридичних шкіл та їх найближчими помічниками (мудхтанідами)²⁴.
3. звичаї і традиції ісламізованих народів, які не суперечать основам мусульманського права.
3. Шарль Р. виділяє у складі мусульманського права дві групи взаємопов’язаних норм, а саме:
1. юридичні приписи Корана і Гунни (зібрання притч, що мають правове значення — хаджів — про вчинки, висловлювання і навіть мовчання пророка Мухаммеда).
2. норми, сформульовані мусульманською правовою доктриною на основі “раціональних” джерел, в першу чергу одностайної думки (іджма) найбільш авторитетних правознавців — муджтахідів і факихів — та умовиводи за аналогією з кіясу).

У якості базисних Шарль розглядає норми першої групи, особливо ті  які зафіксовані  в Корані. Для характеристики Корану як джерела мусульманського права важливо мати на увазі, що серед його норм, що регулюють відносини між людьми, явно домінують загальні положення, що мають форму релігійно-моральних орієнтирів та такі, що падають простір для тлумачення право знавцям. А що стосується не чисельних конкретних правил поведінки, то більшість їх виникло по індивідуальним випадках при вирішені пророком конкретних конфліктів оцінці ним окремих фактів або у відповідь на  задані йому питання. Переважаюча частина нормативних принципів гунни також має казуальне походження²⁵.

Хронологія  допомагає пролити світло на історію  походження ісламських юридичних концепцій. Коран, суна і тефсир (тлумачення Корану) утворюють фундамент і перші  слої; далі іджма, кіяс (умовивід за аналогією), урф (звичай) та амал,  але вся “будівля” з самого початку її спорудження була приречена на незавершеність.

Західна ідея про  демократичну волю, яка є вихідною основою закону, з’явилася в мусульманському  праві не так давно. У стародавні часи надприродне включало в себе право і передувало над ним, причому священнослужитель виконував одночасно обов’язки законодавця і судді. Перші тексти ісламських положень виникли з божественних настанов, які приніс архангел Гавриїл на початку VII ст.. Пророку Мухаммеду. Це сталося в Хіджазі, у каменистому краї, що був майже зруйнований війнами; в краю, де анархія володарювала над розрізненою та багатоманітною основою із звичаїв та притч, які вже були піддані впливу персидських, іудейських і християнських вчень той, хто проголосив себе посланником божим, бажав створити політичну кар’єру лише в місцевому масштабі, у його “програмі” містилася обіцянка покращити долю слабких і жінок, захищати кожного від пороку, в цілому — замінити грубий безлад, який господарював у племенах, створенням невеликої общини, з’єднаної вічними проявами добра. Тоді ще не ставилось питання про завоювання. Але ніхто не стає пророком у своїй Батьківщині: у 622 р. Мухаммед був вимушений покинути Батьківщину та відправитись у вигнання в Ястриб, майбутню Медину — “місто пророка”. Як відомо, саме з цієї дати (дати вигнання) — хід жари — веде своє літочислення мусульманська ера²⁶.

2.3. Теорії  джерел мусульманського права 

Багатоманітність  тенденцій та суджень у тлумаченні божественного закону (шаріат) та виходячи з цього розбіжності лежать в основі теорії джерел права — фікха. Проте засновники теологічних та юридичних шкіл не являються творцями фікха; він, як сукупність правил та приписів, існував і до них, їх зусилля (іджтіхад) були спрямовані в основному на те, щоб зрозуміти і пояснити всю сукупність вище зазначених правил у межах принципів ісламу, які витікали з Корану та з традицій пророка. З урахуванням середовища кожен регіон мусульманського світу вніс в це узагальнення норм елементи звичаїв та культури, якими відрізняються ідеї кожного з тих, хто стане вчителем в області фікха.