Міжнародна підприємницька діяльність

 

Міністерство освіти і науки  України

Державний вищий  навчальний заклад

«Київський  національний економічний університет  імені Вадима Гетьмана»

 

Кафедра політичної економії обліково-економічних факультетів

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

на тему: «Міжнародна підприємницька діяльність» 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Студента  І курсу,

6 групи,  спеціальності 6503

факультету  міжнародної економіки і менеджменту

Рубана  П. М.

Науковий  керівник

доц. Кулага І. В.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                      Київ – 2011 

Зміст

 

Вступ…………………………………………………………………………3

1. Міжнародна підприємницька діяльність: сутність, передумови, ознаки, наслідки…………………………………………………………………………….5
2. Види і форми міжнародної підприємницької діяльності. Державне регулювання………………………………………………………………………..7
3. Міжнародна підприємницька діяльність в Україні: особливості, проблеми та перспективи…………………………………………………………22

Висновки……………………………………………………………………..31

Список літератури…………………………………………………………...33

 

Вступ

 

Сучасний етап розвитку світової економіки характеризується інтенсивним розширенням міжнародної підприємницької діяльності, тобто діяльності, що здійснюється через науково-технічну, виробничу, торговельну, сервісну та іншу взаємокорисну співпрацю суб'єктів господарювання двох чи більше країн (міжнародних партнерів).

Основним спонукальним мотивом активізації і розширення участі партнерів у міжнародному бізнесі є можливість збільшення масштабів та ефективності підприємництва за рахунок інтернаціоналізації певних сегментів ринку, використання нових додаткових джерел необхідних матеріальних (інвестиційних) ресурсів, диверсифікації виробничо-господарської діяльності.

Важливою  стратегічною тенденцією є інтернаціоналізація  національних економік і різних суб’єктів  господарювання. Проголошення незалежності України породило докорінні зміни  у взаєминах між нею та іншими зарубіжними країнами. Почали формуватися  нова концепція, прогресивніші форми  зовнішньоекономічних відносин.

Тепер виникли  принципово інші можливості економічного розвитку і трансформації зв’язків між Україною та світовим співтовариством. Однією з характерних особливостей світового суспільного розвитку на сучасному етапі є все більша взаємозалежність різних країн і  господарських територіальних утворень. Без залучення будь-якої країни до тісних світогосподарських зв’язків неможливий її ефективний і соціально спрямований економічний розвиток.

Формування  ринкової системи господарювання діалектично  зв’язано зі світовою економікою, процесами  інтернаціоналізації господарської  діяльності, здійснюваної на рівні  інституціональних органів управління та окремих фірм з окремими формами  власності. У першому випадку  зовнішньоекономічна діяльність спрямована на встановлення міжнародного (міждержавного) співробітництва, створення належного  правового поля з метою стимулювання розвитку і підвищення ефективності економічних зв’язків, а у другому  – вона виявляється в укладенні  та виконанні певних угод, договорів, контрактів. Усім підприємствам і  організаціям надано право безпосередньо  здійснювати зовнішньоекономічну  діяльність на основі самофінансування і валютної самоокупності.

Забезпечення  гармонійного входження первинних комерційно-господарських ланок (фірм) у систему міждержавного поділу праці, кооперована взаємодія на зовнішньому ринку, перетворення зовнішньоекономічних відносин на органічний елемент відтворювальних процесів мають сприяти не лише зростанню ефективності міжнародних економічних відносин, а й інтенсифікації ринкової системи господарювання всередині країни.

Все це вимагає  більш гнучких і ефективних підприємницьких  зв’язків між внутрішньою виробничо – економічною системою та її зовнішніми партнерами, що виступають на міжнародному ринку як суб’єкти економічних відносин, рівновага котрих зумовлюється попитом на товари (послуги) та їх пропонування.

Підприємницька  діяльність є основою економіки  будь-якої розвиненої ринкової країни. В процесі розвитку виробництва підприємство може досягти того рівня, на якому воно здатне виробляти більше, ніж того потребує внутрішній ринок. На цьому етапі для даного підприємства доцільним є вихід на зовнішні ринки товарів та послуг, тобто включення в міжнародну підприємницьку діяльність.

На сучасному  етапі розвитку світового господарства, на якому воно характеризується процесами  інтеграції та глобалізації, міжнародна підприємницька діяльність набуває  все більшого і більшого розмаху. Тому проблема розвитку та регулювання  міжнародної підприємницької діяльності набула зараз крайньої актуальності.

Особливо  гостро ця проблема стоїть перед постсоціалістичними  країнами з перехідною економікою, в тому числі і перед Україною. Ефективна участь цих країн в  світових економічних процесах безпосередньо пов'язана з нормальним розвитком їхньої зовнішньоекономічної діяльності. Тож головною метою даної курсової роботи є осягнення суті міжнародної підприємницької діяльності. Дана мета має бути досягнена через виконання конкретних завдань, а саме:

1. Визначення поняття міжнародної підприємницької діяльності;

2. Виокремлення  форм та видів міжнародної підприємницької діяльності;

3. Аналіз рівнів регулювання міжнародної підприємницької діяльності;

4. Аналіз  міжнародної підприємницької діяльності  в Україні.

Наслідками  існування міжнародної підприємницької  діяльності є:

По-перше, більш глибоке включення країн  у процес розвитку міжнародного поділу праці. Мова йде про збільшення випуску  конкурентоздатної продукції на експорт і забезпеченні таким  шляхом росту їхніх валютних надходжень.

По-друге, насичення внутрішнього ринку зацікавленої країни високоякісною продукцією, у  першу чергу імортозамінюючими товарами. Для досягнення цієї мети на анклавній території за допомогою іноземного капіталу організовується імпортозамінююче виробництво.

По-третє, більш глибоке включення в  міжнародний поділ праці не тільки по виробничій лінії, але й в області  туризму, культури і санаторно-курортної  сфери, що, утім, також веде до збільшення валютних надходжень.

По-четверте, прискорене впровадження у виробництво  вітчизняних і іноземних науково-технічних  розробок з подальшим використанням  їхніх результатів у всій національній економіці країни.

По-п'яте, є навчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських  і управлінських кадрів.

По-шосте, стимулювання економічного розвитку якоїсь чи території конкретної галузі виробництва.

 

 

1. Міжнародна  підприємницька діяльність: сутність, передумови, ознаки, наслідки

 

У нинішніх ринкових умовах розвитку світової економіки  все більших масштабів набуває  міжнародна підприємницька діяльність, тобто сфера практичної реалізації форм міжнародних економічних відносин.

У прагматичному  значенні міжнародну підприємницьку діяльність можна трактувати як діяльність, що передбачає науково – технічну, виробничу, торговельну, сервісну та іншу співпрацю господарських суб’єктів двох або більше країн. Міжнародна підприємницька діяльність (бізнес) трактується також як співробітництво між країнами світу, окремими підприємствами і суб’єктами господарювання на взаємовигідних умовах. Вона базується на подальшому розвитку і міжнародному поділі праці. Це зумовлено структурою розміщення найрізноманітніших природних багатств, географічним положенням, кліматичними умовами, історичними традиціями виробництва, розмірами трудових ресурсів та іншими факторами.

Сучасний  міжнародна підприємницька діяльність фактично охоплює всі сфери діяльності людей, пов’язані з переміщенням і взаємопроникненням головних чинників виробництва (трудових ресурсів, засобів та предметів праці), товарів і послуг через національні кордони.

Міжнародне  підприємництво передбачає існування  певних передумов:

• поглиблення міжнародного поділу праці та створенням світового ринку, що сприяє інтернаціоналізації національного підприємництва. У ньому починають брати участь всі підприємці, так чи інакше причетні до міжнародної торгівлі. Адже формування експорту та імпорту сприяє забезпеченню національних підприємств необхідними ресурсами, спонукає їх до удосконалення виробництва, підвищення його технічного рівня тощо;
• розвиток міжнародного кредиту гарантує залучення у місцеве виробництво іноземних інвестицій, поширення науково-технічного співробітництва між країнами;
• розвиток транснаціональних компанії (ТНК), що діють на теренах різних країн, що сприяють вивозу капіталу та технологій із індустріально розвинутих країн у менш розвинуті.

Однак, перелічені чинники роблять національне  підприємництво міжнародним потенціально. Вони лише створюють фінансово-ресурсну базу перетворення національного підприємництва на міжнародне.

Власне  міжнародне підприємництво є таким, у якому безпосередньо беруть участь економічні суб'єкти інших країн. Зрозуміло, що така участь передбачає значні зміни економічних і правових механізмів підприємництва. Хоча його основна мета (одержання прибутку) залишається незмінною, проте тепер  воно об'єднує цілі і завдання підприємців  кількох країн.

Варто підкреслити, що на механізм міжнародного підприємництва вирішальний вплив здійснює та країна, на території якої воно відбувається.

Ознаками міжнародного підприємництва є:

• участь у ньому економічних суб'єктів кількох країн;
• спільне ведення цими суб'єктами підприємницької діяльності, спільне формування ресурсів і участь у розподілі та привласненні доходів;
• відображення в економіко-правовому режимі такого підприємництва інтересів усіх його учасників і одержання ними пільг у підприємницькій діяльності.

Спонукальними мотивами міжнародної  підприємницької діяльності є:

• поглиблення поділу праці, що потребує об'єднання зусиль підприємців різних країн;
• розвиток потреб і ускладнення механізму їхнього задоволення;
• бажання окремих країн краще використати їхні економічні, природно-географічні, демографічні переваги;
• наявність певних національних інтересів (прискорити розвиток окремих територій, галузей чи економіки в цілому, одержати доступ до певних ринків та ін.).

Сьогодні  відповідно до закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб'єктами міжнародного бізнесу можуть бути:

• фізичні особи, тобто громадяни України та інших країн, а також особи без громадянства, що мають громадянську дієздатність і правоздатність;
• юридичні особи, що зареєстровані в Україні та мають на її території постійне місцезнаходження;
• об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, що. не є юридичними особами згідно із законами України, але мають постійне місцезнаходження на території України;
• структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва тощо);
• спільні підприємства, що мають постійне місце знаходження в Україні.

 

2. Види і  форми міжнародної підприємницької  діяльності. Державне регулювання

 

Міжнародне підприємництво існує в двох основних формах:

• Спільне підприємництво;
• Вільні економічні зони.

Спільне підприємництво – це діяльність в  якій бере участь спільний капітал, що утворився з пайових внесків  партнерів двох, або більше країн, котрі спільно здійснюють господарську діяльність, керуючи створеним спільним підприємством і розподіляючи між  собою отримані прибутки пропорційно  до вкладених капіталів.

Спільні підприємства розрізняються в залежності від того де, з ким, з якою часткою  участі партнерів і з якою метою  вони створюються. Із врахуванням цього  можна виділити 4 основних ознаки для  характеристики спільних підприємств, а також їхньої класифікації:

1. Місцезнаходження спільного підприємства. При організації спільного підприємства хоча б один з партнерів є представником іноземної держави.

За ознакою  приналежності учасників до різних країн спільні підприємства можна  поділити на 4 типи:

1. промислово розвинуті країни – промислово розвинуті, чи країни відносини «Захід – Захід»;
2. промислово розвиті країни і країни, що розвиваються – відносини «Північ – Південь»);
3. колишні країни соціалістичного табору і промислово розвиті капіталістичні країни – відносини «Схід – Захід»;
4. колишні країни соціалістичного табору і країни, що розвиваються.
2. Структура партнерів. Можуть бути розглянуті 3 основних типи спільних підприємств:
1. за участю лише приватного капіталу (переважно в розвитих капіталістичних країнах);
2. за участю приватних фірм і державних підприємств і організацій. Цей варіант розповсюджений при створенні СП у країнах, що розвиваються, соціалістичних країнах. Створені також підприємства з місцезнаходженням у західних країнах з метою збуту і після продажного обслуговування експортної продукції партнера з колишніх соцкраїн;
3. за участю національних і міжнародних організацій.
3. Частка участі партнерів у капіталі спільного підприємства. Тут теж розглядаються 3 варіанти, що мають свої переваги і недоліки:
1. Участь на паритетних засадах. Ця форма розповсюджена в промислово розвинених країнах, коли СП створюється майже винятково з підприємницьких мотивів при участі рівних за значенням партнерів. Рівна частка участі в капіталі СП розглядається як доказ рівноправного співробітництва і взаємного визнання партнерів і тим самим представляється ідеальним рішенням організації СП. Однак таке співробітництво має і негативну сторону в тому випадку, коли одному з партнерів необхідно взяти на себе відповідальність за рішення якого-небудь питання (відсутність «лідера» у конфліктних ситуаціях).

Створення СП на паритетних засадах  може також бути наслідком правового  регулювання, по якому участь закордонного партнера не повинне перевищувати частку місцевого партнера. У зв’язку  з цим можна відзначити, що місцеві  уряди усе більше і більше прагнуть до націоналізації економіки, тому існує  тенденція до встановлення більшої  частки капіталу місцевого партнера.

Порушується рівний розподіл капіталу між партнерами, якщо для розвитку СП необхідні додаткові капіталовкладення, а один з партнерів (звичайно місцевий) не в змозі збільшити частку своїх  капіталовкладень з метою збереження паритету. Така ситуація може привести і до конфлікту, якщо більша участь іноземного капіталу заборонено в законодавчому порядку;

2. Більша участь іноземного капіталу. Ця форма має місце, коли іноземний партнер прагне забезпечити максимальний контроль за діяльністю СП. Більша участь іноземного капіталу необхідно також у тому випадку, коли місцевий партнер не має у своєму розпорядженні фінансові засоби, щоб збільшити свою частку в підприємстві.

Для таких СП негативним моментом є те, що місцеві влади розглядають  подібне СП не як національне, а як іноземні підприємство; і можуть відмовити  йому в наданні визначених пільг. Іноді для усунення цього недоліку іноземні підприємці намагаються перекласти на плечі місцевого партнера поточне  керування СП, свою власну діяльність обмежуючи контролем. У цьому  випадку в оперативні відносини  з державними органами вступає тільки місцевий партнер;

3. Менша частка участі іноземного партнера. Такого роду участь у СП, на думку деяких бізнесменів, є несприятливою формою, з огляду на прагнення західних фірм до контролю над діяльністю СП. При цьому іноземні інвестори встановлюють строгий взаємозв’язок між долею капіталу і правом контролю, щоправда, без обліку спеціальних застережень в угоді. Так, наприклад, К. Зайберт у книзі «Спільні підприємства як стратегічний інструмент у міжнародному маркетингу», пише, що «право на керування може бути встановлено договором про порядок діяльності спільних підприємств поза залежністю від частки капіталу, чи навіть шляхом висновку угоди в області «ноу-хау», чи ліцензійної угоди». Додаткові угоди такого роду легше укласти в тому випадку, якщо місцевий партнер має потребу в технології і «ноу-хау» іноземного учасника.

Закордонні інвестори були змушені  часом упокорюватися з меншою часткою свого в капіталі СП, особливо в країнах, де починаються значні заходи для націоналізації економіки. У противному випадку вони могли  понести збитки внаслідок дискримінації, офіційних регламентацій, що обмежують  діяльність СП.

СП, у капіталі якого іноземний  партнер має меншу частку участі, за своїм характером є більш близьким до національних підприємств і внаслідок  цього користується різними пільгами, наданими державою, місцевими владою, повніше використовує місцеву робочу силу, сировину, а також можливості збуту продукції на місцевому ринку. В даний час ці обмеження усунуті.

4. Вид  діяльності. У залежності від  цільових настанов партнерів  розглядаються наступні типи  СП:

1. СП науково-дослідного характеру, створювані з метою об’єднання досвіду і результатів наукових, проектних розробок для створення нових продуктів, «ноу-хау», устаткування і т.п.;
2. СП виробничого характеру, при створенні яких закордонний інвестор має на меті зниження витрат у процесі виробництва і збуту продукції. Можуть застосовуватися різні форми корпоративних зв’язків, наприклад, об’єднання окремих комплектуючих вузлів інвестора і місцевого партнера, технології, досвіду організації виробництва, наданих інвестором, і сировини, робочої сили місцевого походження і т.д.;
3. закупівельні СП, створювані з метою закупівель на місцевому ринку більш дешевої сировини, напівфабрикатів, необхідних для виробництва кінцевого продукту на підприємствах закордонного партнера;
4. збутові СП, створювані з метою освоєння нових ринків збуту як у країні місцезнаходження СП, так і в третіх країнах;
5. комплексні СП, при яких сполучаються різні види діяльності.

Окремі  види СП відбивають розходження інтересів  партнерів, а також формуються в  рамках дуже складних і різноманітних  законодавчих і нормативних регламентацій  у країнах місцезнаходження СП.

СП можуть приймати різні організаційні форми, що залежить від різних факторів, у  тому числі і від мети партнерів. Для багатьох західних корпорацій міжнародна господарська кооперація стала однієї з провідних стратегій розвитку і вирішення проблем виходу на нові ринки, подолання протекціоністських бар’єрів, прискорення науково-технічного прогресу, зменшення ступеня ризику капіталомістких проектів виробництва  нових продуктів, полегшення доступу  до джерел сировини і матеріалів. У  практиці світогосподарських зв’язків використовують чотири головні організаційні форми спільних підприємств: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства та холдинги.

Незалежно від мотивів, спільне підприємство представляє собою засіб досягнення ділових і економічних цілей, що виходять за рамки можливостей  кожного учасника окремо. Це є головною відмінною рисою й основною перевагою  такої форми співробітництва.

При організації  спільного підприємства партнери надають  внесок у вигляді матеріальних і  нематеріальних цінностей у власність  такого підприємства в обмін на право  участі в ньому. Звичайно цей внесок обкладається податком. Кожен партнер  воліє зробити свій внесок у виді чи технології інших матеріальних і  нематеріальних цінностей, що мають  більш низький рівень їх податкового  обкладення.

СП є  формою співробітництва, що повинна  дотримувати довірою і чесним поводженням партнерів між собою. Поряд з юридичними виробничо-економічними і технічними аспектами не можна  також недооцінювати цей соціальний аспект. Навіть найкращий договір не зможе замінити цей фактор.

Від інших  форм міжнародного співробітництва (міжнародних  об'єднань та організацій, кооперацій) СП відрізняється наявністю спільного  майна. Крім того, особливостями спільних підприємств є:

• спільне управління виробництвом;
• розділення партнерами виробничого та комерційного ризику;
• узгоджуваний розподіл прибутку підприємства.

За такої  взаємодії всі учасники зацікавлені  у зростанні ефективності виробництва  і реалізації продукції, у розширенні масштабів виробництва та у послідовній  модернізації виробничого апарату, у поєднанні зусиль та ресурсів не тільки у сфері безпосереднього  виробництва, але й на стадії досліджень, проектно-конструкторської та маркетингової  діяльності, а також у збутових операціях.

Ця форма  співробітництва характеризується особливою складністю, котра пов’язана  з тим, що при створенні СП його учасники вкладають власний капітал, а тому виникає необхідність певних гарантій, які б забезпечили охорону  вкладеного капіталу та його повернення при порушенні угод або закінчення терміну його дії. Крім того СП має, як правило, єдиний виробничий апарат, єдиний колектив та власну систему  управління.

Така  форма міжнародного підприємництва гарантує міцні та тривалі зв'язки в міжнародному співробітництві  і приносить вагомі результати. Такі підприємства створюють з метою  привласнення більших прибутків  на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг. Додатковими  мотивами їх створення є:

• розширення діючих виробничих потужностей і зниження на цій основі витрат виробництва, а отже посилення конкурентоспроможності продукції;
• досягнення тієї самої мети на основі поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва, прискореного оновлення асортименту товарів і послуг;
• економія капіталовкладень усього комплексу ресурсів (природних, матеріальних, трудових, інформаційних) при створенні нових потужностей;
• покращення організаційно-економічних відносин за рахунок обміну управлінським досвідом і удосконалення маркетингових досліджень;
• послаблення ризиків (виробничих, збутових, інвестиційних тощо) в період погіршення економічної кон'юнктури;
• проникнення на нові ринки збуту, доступ до нових джерел сировини, енергії та ін.

Організаційно-правовою формою СП є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства, засновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність.

У світі  щорічно реєструються понад 5000 СП. У  країнах Східної Європи створення  їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні – у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумовлено існуванням адміністративно-командної системи. Розширення мережі СП було зумовлено, насамперед, лібералізацією нормативно-правових актів, що регулюють їх діяльність. Для поліпшення роботи СП необхідно проводити раціональну економічну політику, прийняти ефективні й стабільні закони, істотно підвищити рентабельність виробництва і капіталовкладень, активізувати внутрішні інвестиції та ін.

Важливою  формою спільного підприємництва є  також офшорні компанії.

Офшорний  бізнес (англ. off-shore – за берегом) – бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпадає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Офшорний  бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Основними причинами  його виникнення й інтенсивного поширення  є:

• значна ліберальність податкового законодавства в офшорних регіонах;
• можливість реєстрації нерезидентських компаній;
• високий ступінь розвитку міжнародних телекомунікацій, транспортної мережі, банківських послуг;
• мінімальні обмеження на певні види ділової активності;
• економічна (стабільність курсу національної валюти, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та ін.) та політична стабільність.

Найадекватнішою формою підприємств для здійснення офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання прибутку дає змогу зменшити величину індивідуального подохідного податку (оскільки податок на прибутки корпорацій нижчий) і розширити способи його законного зниження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпорацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ними кошти можна вкладати в акції інших компаній або  в банки різних країн світу. З  метою зменшення оподаткування  компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають  статусу дочірніх підприємств холдингової  офшорної корпорації, розташованої в  офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величину дивідендів, виплачуваних холдинговій  компанії. Інвестиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу  уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки  на прибуток від надання транспортних та професіональних послуг (консультаційних, володіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко  практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних  банків. Це дає змогу здійснювати  депозитні операції в країнах, де вони не оподатковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах отримують страхові, трастові компанії.

Головна вимога до компанії, що зареєстрована  в офшорній зоні і претендує на одержання податкових і інших  пільг – не бути резидентом країни, де знаходиться офшорний центр і  не одержувати на його території прибуток. Сьогодні налічується біля 300 офшорних центрів.

Країни, де функціонують офшорні зони –  Ліхтенштейн, Панама, Гонконг, Ліберія, Ірландія, Швейцарія, Мальта, Ізраїль  та ін.

Існує класифікація офшорних зон: по-перше, це так званий «безподатковий рай» – Багами, Бермуди, Кайманові острови; по-друге, «рай для  доходів із зарубіжних джерел» –  Панама, Кіпр, Мальта, острів Мен, Джерсі; по-третє, «рай без подвійного оподаткування» – Нідерланди, Австрія, Люксембург, Швейцарія.

Офшорний  бізнес концентрується як правило, в  банківській, страховій справі, морському  судноплавстві, операціях з нерухомістю  та інші. Капітал, задіяний в сфері  офшорного бізнесу досягає 500 млрд. дол.

Діяльність  офшорних зон оцінюється неоднозначно. З одного боку визнається їх важлива  роль в міжнародному рухові капіталу. А з іншого – офшорна зона є  часто місцем відмивання «брудних грошей»  і різного роду банківських афер.

Незалежно від місця реєстрації, офшорні  компанії мають чітко визначену  законом структуру і представлені акціонерним товариством закритого  типу з обмеженою відповідальністю. Статутний фонд коливається у  межах від 5 до 50 тис. дол. США, законними  власниками є володільці акцій (як правило, іменних), директорів призначають акціонери, а самі директори складають контракти  і управляють банківськими розрахунками компанії.

На українському ринку найбільш популярною фірмою-резидентом, що здійснює реєстрацію офшорних компаній, є АЕЕ American Business Consultants. Крім того, фірма пропонує вже готові офшорні компанії, співробітництво зі світовою банківською системою – послуги з реєстрації рахунку, представницькі послуги у банках та підключення до системи банк клієнт.

В зарубіжній та вітчизняній економічній літературі можна зустріти безліч визначень  міжнародних монополій: 1) багатонаціональні  корпорації, 2) транснаціональні компанії, 3) інтернаціональні корпорації. 4) глобальні  компанії та ін.