Міжнародна міграція та україна

АНОТАЦІЯ

 

наукової роботи під  шифром «Світова економіка»

Наукова робота: 33 сторінки, 1 таблиця, 6 рисунків, 15 джерел.

Актуальність: необхідність формування виваженої державної політики щодо регулювання трудових міграцій потребує відповідного  інформаційного забезпечення. Вивчення сучасних тенденцій трудової міграції є необхідною умовою пошуку шляхів оптимізації цього процесу в Україні.

Метою роботи є дослідження міграційного  процесу як у світі, так і в Україні,  напрямки  і  характер  міграції  як наслідок суспільно-політичних та економічних процесів в Україні з метою пошуку можливих шляхів покращення державної міграційної політики України.

Сучасна  міграційна  ситуація  в  Україні  характеризується  стабілізацією інтенсивності міграційних  переміщень, що пов’язані зі зміною офіційного місця проживання, переходом до додатного балансу стаціонарних міграцій у 2005 р. при значних масштабах зовнішніх трудових міграцій. Разом з тим, практичних заходів щодо трудової міграції громадян за кордон все ще бракує. Результати даної роботи можуть бути використані для розробки Плану заходів щодо реалізації державної міграційної політики України.

 

ЕМІГРАЦІЯ, ІМІГРАЦІЯ, МІГРАЦІЙНЕ САЛЬДО, МІГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА, «ВІДПЛИВ УМІВ», ТРУДОВІ РЕСУРСИ, ЗАЙНЯТІСТЬ.

 

 

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ. СИМВОЛІВ, ОДИНИЦЬ, СКОРОЧЕНЬ І ТЕРМІНІВ

 

ЮНЕСКО – Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (англ. United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization, UNESCO)

ЄС – Європейський Союз

МВС – Міністерство внутрішніх справ

млн. – мільйон

МОМ – Міжнародна організація  міграції

МОП – Міжнародна організація  праці

НАНУ - Національна академія наук України

НІК – Нові індустріальні  країни

ОАЕ - Об'єднані Арабські Емірати

ООН - Організація Об'єднаних  Наці

ПАР - Південно-Африканська Республіка

р. – рік

СІМЕ - Міжурядовий комітет  з питань міграції

СНД – Співдружність  незалежних держав

СРСР - Союз Радянських Соціалістичних Республік

США – Сполучені Штати  Америки

тис. – тисяча

чол. – чоловік

 

ЗМІСТ

 

АНОТАЦІЯ		2
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ. СИМВОЛІВ, ОДИНИЦЬ, СКОРОЧЕНЬ І ТЕРМІНІВ		3
ВСТУП		5
1	СВІТОВІ МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ	6
1.1	Загальна характеристика населення і трудових ресурсів світу	6
1.2	Сутність і види міжнародної  трудової міграції	7
1.3	Проблеми  зайнятості  у  світовій  економіці	9
1.4	Основні центри притягання робочої сили	11
2	УЧАСТЬ УКРАЇНИ  У МІЖНАРОДНІЙ ТРУДОВІЙ МІГРАЦІЇ	13
2.1	Особливості трудової міграції в Україні	13
2.2	Напрямки міжнародної  міграції з України	17
2.3	Прогноз міграції на період до 2050 р.	19
2.4	Наслідки трудової міграції	21
3	РЕГУЛЮВАННЯ МІГРАЦІЙНИХ  ПРОЦЕСІВ	23
3.1	Державне регулювання  міграції трудових ресурсів	23
3.2	Міжнародно-правові основи  трудової міграції між країнами	25
3.3	Рекомендації щодо державної міграційної політики України	27
ВИСНОВКИ		30
ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ		33

 

ВСТУП

 

Питання трудової міграції громадян України за кордон та в  самій державі є проблемою державного рівня. Тема українських заробітчан активно обговорюється в пресі та на телебаченні, привертаючи увагу всього суспільства.  Мільйони трудових мігрантів з України, більшість з яких працює в Росії, країнах Західної Європи та Північної Америки, змушують державу по-новому усвідомити важливість проблеми  захисту прав та свобод її громадян. Сьогодні більшість наших співвітчизників перебуває за кордоном у статусі нелегальних трудових мігрантів і належить до найбільш дискримінованої та незахищеної категорії іноземців. У зв'язку з цим, зростає кількість звернень до органів державної влади України від громадян, які потрапляють у складні ситуації за кордоном, з проханням надати їм допомогу та захистити. Ця важлива проблема підкреслюється масштабами та тенденціями трудової міграції з України.

Міжнародна міграція робочої сили є складовою світової системи господарювання,  вона  є  результатом  еволюції  робочої  сили,  системи міжнародного  поділу  праці  та  інтеграції. Дедалі  більшого  поширення  і  значення  набуває  переміщення  людських  ресурсів,  зумовлене  соціально-економічними, військовими, етнічними, релігійними та зовнішньоекономічними чинниками.  

Розвиток  міграційного  процесу,  зміна  напрямів  і  характеру  міграції  є наслідком  суспільно-політичних та економічних  процесів в Україні. Вивчення сучасних тенденцій трудової міграції є необхідною умовою пошуку шляхів оптимізації цього процесу в Україні.

Становлення України  як незалежної держави з власними кордонами та вільним обміном  трудовими ресурсами  вимагає  принципово  нового  розуміння  зовнішньої  трудової  міграції,  яка  стає  потужним чинником  інтеграції  країни  до  світового ринку праці. 

1 СВІТОВІ МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ

 

1. Загальна характеристика населення і трудових ресурсів світу

 

При аналізі і плануванні трудових ресурсів використовуються такі поняття, як «населення», «трудові ресурси», «економічно активне населення» (зайняте і незайняте у виробництві),  «непрацездатне населення».

Під трудовими ресурсами  мають на увазі частину населення, що досягла необхідного фізичного розвитку, розумових здібностей  і знань для роботи в народному господарстві.

У поняття «людський капітал»  включається найбільш підготовлена до участі в сучасному виробництві частина трудових ресурсів.

Масштаби трудових ресурсів  характеризують потенційну масу живої праці, або «запас» робочої с, яким володіє суспільство для задоволення своїх потреб.

Економічно активне населення  – це частина працездатного населення, зайнята суспільно-корисною працею,  що дає їй дохід, необхідний для відтворення самої себе (наймані робітники, власники підприємств, члени родин, що допомагають підприємцям).

Частка економічно активного населення залежить від частки працездатних  у всьому населенні, а також від ступеня зайнятості  окремих вікових груп.  Термін «економічно активне населення» використовується  в міжнародній  системі понять, але в багатьох країнах він статистично чітко  не визначений.  Іноді його ототожнюють з поняттями «робоча сила» і  «трудові ресурси», що трохи ускладнює аналіз статистичних даних  цих понять.

Статистика промислово розвинутих країн включає в категорію  економічно активного населення  громадян з 15 років (більш 45% населення), у країнах, що розвиваються, – з 12 – 14 років (у середньому менш 40% населення), а в деяких африканських країнах – навіть  з 6 років. [1]

 

2. Сутність і види міжнародної трудової міграції

 

Міжнародна міграція робочої сили (labour force migration) - це переміщення працездатного населення з однієї країни в іншу в межах міжнародного ринку праці на термін більше року, обумовлене характером розвитку продуктивних сил та виробничих відносин, дією економічних законів. Види міжнародної міграції розглянуті у таблиці 1.1.

 

Таблиця 1.1 - Види міжнародної трудової міграції

 

Критерій	Вид міграції	Визначення
Залежно від просторового горизонту переміщення	зовнішня	переміщення населення  за межами певної країни
	внутрішньоконтинентальна	переміщення населення  між країнами в межах одного континенту
	міжконтинентальна	переміщення населення  між країнами різних континентів
Залежно від терміну переміщення	постійна	це виїзд (в'їзд) населення  в іншу країну на постійне місце  проживання
	тимчасова	це робота за кордоном протягом певного обмеженого часу з  подальшим поверненням на батьківщину  або переїздом в іншу країну
	сезонна	це щорічна міграція на період певного сезону (як правило, для збирання врожаю сільськогосподарських  культур) з подальшим поверненням на батьківщину

 

Продовження таблиці 1.1 - Види міжнародної трудової міграції

 

За юридичними засадами	маятникова	це постійна робота в  одній країні при проживанні в  іншій, як правило, прикордонній країні за наявності необхідних міжнародних угод між країнами
	організована	переміщення населення  згідно з національним законодавством (наприклад, за візовим  режимом)
	нелегальна	самовільне переміщення  населення щодо кордонів країни всупереч законодавству
Згідно з професійним складом	міграція робітників (наприклад, нефтяників)
	міграція спеціалістів (наприклад, програмістів)
	міграція представників гуманітарних професій (наприклад, співаків, авторів)
За якісним рівнем	міграція робочої сили низької кваліфікації; міграція робочої сили високої кваліфікації; міграція вчених ("відплив  умів").
За напрямками руху	еміграція	виїзд працездатного  населення країни за її межі
	імміграція	в'їзд працездатного  населення до країни з-за її меж
	рееміграція	повернення емігрантів на батьківщину

 

 

Різниця між потоками імміграції та еміграції називається міграційним сальдо і показує обсяг чистої міграції. Сума цих потоків показує обсяг валової міграції.

Кількість мігрантів  у світі стабільно зростає: 1960 р. - 3,2 млн; 1995 р. - 35 млн; 1997 р. - 40 млн; 2000 р. - 120 млн; 2007 р. - 192 млн; близько 214 млн. - у 2010 р.

У 2008 р. мігранти становили 3% від населення світу. Це означає, що кожна 35 людина у світі є мігрантом. Жінки становлять приблизно 50% валової  світової міграції, неврегульовані мігранти - 15-20%, біженці - 5%. [2]

 

1.3 Проблеми  зайнятості  у  світовій  економіці

 

Високі темпи приросту населення країн, що розвиваються, при  збереженні його «омолодженої»  вікової структури  (близько 34% людей у віці до 15 років)  ведуть до збільшення масштабів трудових ресурсів.  Це приводить до необхідності  створення нових робочих місць з метою ліквідації часткового або повного  безробіття.  За підрахунками експертів Міжнародної організації праці (МОП) для задоволення потреби в зайнятості і ліквідації безробіття до 2025 р. на планеті необхідно створювати щорічно 50 млн. додаткових робочих місць, у тому числі 40 млн. – у країнах, що розвиваються.

Здійснити це  практично неможливо з багатьох причин. Одна з них – НТР, що при усіх своїх позитивних результатах має і негативні,  у тому числі – збільшення безробіття в результаті витиснення живої праці.  За даними МОП, найбільш гостро від безробіття страждають Іспанія, Болівія і Пуерто-Рико, де більш 20% активного населення – безробітні. Розходження між країнами великі – від 3% у Японії до 23% в Іспанії. [3]

Відповідно до визначення МОП, до безробітних відносяться  особи, що не мають роботи, активно  її шукають і готові почати працювати  протягом визначеного періоду. Це визначення включає частково зайнятих, змушене  безробіття і тих, хто попадає в тимчасові обставини. Облік безробітних ведеться шляхом обстежень домашніх господарств, реєстрації безробітних або обліку виплат по безробіттю. До числа зайнятих МОП включає осіб, що працюють не менш 1 години на тиждень і враховуються в звітних документах.

Збільшення безробіття відбулося в результаті збільшення пропозиції робочої с, що визначалося  збільшенням працездатного населення, і, насамперед, поповненням робочої  с жінками.

Становище з зайнятістю різко погіршилося в країнах  Західної Європи, де рівень безробіття перевершив рівень США на 1/6, тому що вони не змогли забезпечити створення робочих місць відповідними темпами. Але тому, що США створювало нові робочі місця  за рахунок низькооплачуваної робочої с в сфері послуг, це сприяло уповільненню продуктивності праці в порівнянні з Західною Європою.

Загострення проблеми зайнятості, структурні зрушення в господарстві приводять до перегляду вже сформованих  форм використання робочої с і  трудових відносин. Різко зросла роль нетрадиційних форм зайнятості, у першу чергу, часткової і тимчасової, котрі  дозволяють з найменшими витратами регулювати рівень зайнятості на підприємствах у залежності від попиту. У США, Канаді, Японії частка частково зайнятих збільшилася до 20%, у країнах Західної Європи – до 15%.

Приблизно в половині країн зросли розходження в зарплаті на користь високооплачуваних категорій. Підвищення освітнього рівня загальмувалося в більшості провідних промислово розвинутих країн, що супроводжувалося підвищенням оплати більш освічених. Ряд країн скоротив системи виплат по безробіттю, зменшив або ліквідував мінімальні зарплати. Характер зайнятості послужив однією з причин збільшення розриву в оплаті чоловічої і жіночої праці  (у розвинутих країнах зарплата жінок складає 66 – 90% від зарплати чоловіків).

 

 

 

 

1.4 Основні центри притягання робочої сили

 

1.  Західна Європа (особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки),  Англія,  Бельгія (з Іспанії й Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія).  У середині 90-х років приплив іммігрантів оцінювався в 180 тис. чол. на рік. Тільки в країнах ЄС нараховується 13 млн. іммігрантів. На даний час тут розвивається загальний ринок робочої с, що  припускає вільне переміщення працівників між країнами ЄС і уніфікацію трудового законодавства. 9 грудня 1989 р. прийнята   «Хартія основних соціальних прав робітників ЄС».  Найбільш розвинуті країни Західної Європи  принаджують робочу силу з менш розвинутих західноєвропейських країн, арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, країн Африки до півдня від Сахари, країн Східної Європи  і СНД.

2.  Близький Схід. Цей центр сформувався в 70-ті роки. Нафтовидобувні країни залучають на важку низькооплачувану роботу дешеву робочу силу  з Індії, Бангладешу, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії, Кореї, Філіппін. До початку  90-х рр.. тут працювало більш 4,5 млн. іноземців, а місцевих робітників – 2 млн.  В ОАЕ частка іммігрантів у загальній чисельності робітників – 97%, у Кувейті – 86,5%, Саудівській Аравії – 40%.

3.  США і Канада.  Трудові ресурси цих країн історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. Іноземці складають близько 5% робочої с країни. Низькокваліфікована робоча сила – із прилеглих  латиноамериканських країн (особливо Мексики), країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники – практично з усіх країн. Іммігранти - 740 тис. чол. у рік, емігранти  - 160 тис. чол. Приплив іммігрантів у США і Канаду до середини 90-х років оцінювався в 900 тис. чол. на рік.

4.  Австралія. 200 тис. іноземних робітників. З 1982 р. Австралія стала проводити міграційну політику, що стимулює розвиток бізнесу в країні. У країну стали в першу чергу прийматися іммігранти, що роб інвестиції в її економіку.

5.  Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Це, насамперед,  азіатські НІК – Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань,  а також Японія, Малайзія, Пакистан і Бруней. Найбільший експортер робочої с – Китай, крім того – В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бірма, Філіппіни, Індонезія,  Бангладеш, Шрі-Ланка та ін.  Загальне число іноземних робітників – 2,5 – 4 млн. чол.  У Японії працюють в основному корейці, останнім часом з'явся іранці.

6.  Латинська Америка. В основному, Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія. Загальне число іммігрантів – від 3 до 10 млн. чол., в основному латиноамериканці, але цими країнами субсидуються програми по залученню східноєвропейців, у тому числі із країн СНД (нафтовиків, інженерів-хіміків, фермерів). Міграція відрізняється сезонністю і великим відсотком нелегальної міграції, яка ніяк не регіструється.

7.  Африка. У Північній Африці – нафтовидобувна Лівія, на півдні – ПАР.  Використовують іммігрантів з інших африканських країн, але зацікавлені у фахівцях  із СНД (на постійне місце проживання). Міжкраїнна міграція – 2 млн. чол. У ПАР загальна кількість іноземної робочої с складає 1 млн. чол. [2]

 

2 УЧАСТЬ УКРАЇНИ У МІЖНАРОДНІЙ ТРУДОВІЙ МІГРАЦІЇ

 

2.1 Особливості трудової міграції в Україні

 

Структурна перебудова економіки, масове банкрутство підприємств, значне  падіння  обсягів  національного  виробництва  в  перше  десятиліття  незалежності;  нераціональна структура галузевої та регіональної зайнятості; істотне якісне та кількісне перевищення пропозиції робочої сили  над  попитом;  постійне  збільшенням  чисельності  та  терміну  тривалості  зареєстрованого  безробіття, його  виражене жіноче  та молодіжне  обличчя;  великі  обсяги  прихованого  безробіття,  яке може  вважатись резервом поповнення  офіційного;  зубожіння  значної  частини населення України;  постійна  депопуляція  та старіння населення, спричиняє скорочення чисельності трудового потенціалу України призвели до того, що громадяни,  які  не  змогли  реалізувати  власний  трудовий  потенціал  на  теренах  нашої  країни,  все  частіше пропонують  свою  робочу  силу  на  ринках  праці  інших  країн,  стаючи  учасниками  зовнішніх  трудових міграцій.

Головними  чинниками  масової  еміграції  українського  населення  можна  вважати  наступні: велика різниця в умовах  життя і рівнях  заробітної  плати в Україні і країнах Заходу;  відсутність перспектив професійного  зростання для багатьох  здібних людей;  економічна нестабільність  в країні й невизначеність шляхів виходу з неї; відсутність екологічної та соціальної безпеки громадян [4].

Згідно інформації офіційних джерел, загальна кількість емігрантів з України –  6,5 млн. осіб. У відсотках від населення: 14,4%. Найпопулярніші країни призначення: Російська Федерація, Німеччина, США, Ізраїль, Чехія, Угорщина, Польща (рисунок 2.1) [5]

 

 

 

Рисунок 2.1 – Основні  країни  призначення українських  трудових мігрантів згідно тендерного розподілу (2005-2008 рр.)

 

Найбільша кількість  мігрантів походить із західних областей України та Черкас, а найменша – з центральних (рисунок 2.2).

 

 

 

Рисунок 2.2 – Географічний розподіл  українських трудових мігрантів за регіонами походження

 

Сукупна кількість іммігрантів:

- 198 325 (кількість іммігрантів, що перебувають на обліку в органах внутрішніх справ, 2010 р.)

- 5,3 млн. (мешканців України,  які за даними перепису 2001 р.  народилися не на її території). 92% з них прибули з пострадянського  простору, причому майже 85% з них  – до розпаду СРСР, тобто біли  на той час внутрішніми мігрантами. Найпопулярніші  країни походження: Російська Федерація, Молдова, Узбекистан, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан. [6]

Звичайно, постає питання про ймовірність  таких масштабів міграції  з  України, проте, рівень цього показника  стає очевидним у порівнянні  з  іншими країнами, особливо СНД. Наприклад, у Грузії частка трудових мігрантів сягає 36% населення самої країни, в Молдові – 27%. У  північних  країнах Латинської Америки  завдяки  територіальній  близькості  до США  та Канади теж великі масштаби еміграції׃ у Сальвадорі – до 30% населення, на Гаїті – 24, в Еквадорі – 16%. [7]

 

 

 

Рисунок 2.3 – Зовнішня міграція в Україні (2000 – 2009 рр.)

Враховуючи такі міжнародні масштаби, трудову міграцію українців можна назвати помірною [8]. За даними Держкомстату Україні (рисунок 2.1) простежуються загальні тенденції зовнішньої міграції в Україні.

Опитування працівників-мігрантів  дає можливість встановити ієрархію мотивів, які зумовлюють поїздки  за кордон:

–       заробіток задля поліпшення житлових умов;

–       придбання машини або інших дорогих товарів тривалого вжитку;

–       заробіток задля задоволення поточних життєвих потреб;

–       накопичення коштів для оплати навчання дітей у вищих навчальних закладах;

–       накопичення стартового капіталу для створення власного бізнесу або розвиток своєї справи;

–       мотиви нематеріального характеру (побачити світ, здобути певні трудові навички, поліпшити знання мови тощо).

Основними сферами зайнятості працівників-мігрантів є будівництво, сільське господарство, домашнє господарство, сфера торгівлі та сервісу (рисунок 2.4) [7]

 

 

Рисунок 2.4 – Основні  сфери працевлаштування українських  трудових мігрантів

 

 

 

2.2 Напрямки міграції

 

Головними  країнами-реципієнтами  української  робочої  сили  є  Російська Федерація (2  млн.  чол.), Польща (1  млн.  чол.),  Італія (0,5  млн.  чол.),  Греція (0,35  млн.  чол.),  Португалія (0,2  млн.  чол.),  на  Чехію, Іспанію, Німеччину та США припадає близько 130 тис. чол. та ін.

Спостерігаються істотні  відмінності в напрямках трудових міграцій чоловіків і жінок: чоловіки переважно їдуть до Росії, Польщі, Іспанії, Португалії, жінки — до Італії. Чоловіки в основному зайняті на будівництві, у торгівлі, промисловості, транспорті, сільському господарстві, тоді як жінки найчастіше — в якості хатніх працівниць (Італія, Португалія та Іспанія), на будівництві (Угорщина, Португалія, Чеська Республіка, Росія), у торгівлі (Росія та Угорщина). Основним видом діяльності українок у Польщі є сільське господарство. [8]

Слід  зазначити, що  трудова  міграція  поступово  займає  все  вагоміше  місце  у  системі  пріоритетів українських громадян та стає для багатьох  із них основним видом заняття, а не доповненням до постійної роботи.  За  всієї  різноманітності  дій  і  вчинків  вітчизняних  громадян  у  сфері  трудових  міграцій  за  межі України  виділяються найпоширеніші моделі  їхнього  здійснення:  від нетривалих  разових  декілька  разів на рік поїздок до довгострокових. Крім того, сільське населення надає перевагу тривалим трудовим поїздкам, тоді як міське, – так званим “човниковим”. Виділяють два великі потоки трудових мігрантів: до Росії (біля 2 млн. чол., в основному зі Східної України) та Польщі (близько 1 млн. чол, як правило,  із західних регіонів).

Трудова  міграція  населення  південних  регіонів  України  є більш різноманітно  спрямованою.  Серед українських мігрантів «східного спрямування» переважають чоловіки, які за кордоном зайняті в основному на  будівництві,  а серед мігрантів «західного  спрямування»  яскравого дисбалансу  за  статевою  ознакою немає: звідти виїжджають і жінки до Східної Європи, Італії, Іспанії, Португалії – як на важку фізичну роботу на  місцевих  заводах,  так  і  приватну  роботу  по  господарству:  прибиральницею,  доглядальницею, працівницями на земельних ділянках тощо.

Для  центральних  областей  України  характерна  внутрішня  міграція,  як  правило,  до  Києва  і передмістя. Як прогнозують  українські  експерти,  в майбутньому Київ  і Київська  область  буде  все  більше «притягувати»  трудових мігрантів. Адже,  згідно оцінок Держкомстату,  середня заробітна плата в столиці України вже перевищує 400  дол.,  в той час,  як  середня заробітна плата трудового мігранта  в Російській федерації складає лише   близько 370  дол.  Важливим  є той факт, що  близько 70%  українських  мігрантів працюють в країнах не найбільш економічно розвинутих і не за найвищу заробітну плату. Цікавим є те, що українці емігрують до Польщі працювати в середньому за 430 дол. за місяць, а поляки  їдуть працювати до Німеччини і при цьому отримують більше тисячі доларів.

Найбільший  дохід  мігранти  отримують  у  країнах  Європейського  Союзу. Особливо  слід  виділити Ірландію (3125  дол.  на  місяць), Швейцарію (2300),  країни  Бенілюксу (1600-1675),  Німеччину (1300)  та Італію (934). Значно меншим є дохід українців, котрі працюють у країнах Східної Європи: Чехія – 527 дол. на місяць, Румунія і Словаччина – 430, Росія – 371.  [9]

За даними опитування, 13,8% молоді (віком від 18 до 34 років) мали намір назавжди виїхати з власної країни. Ще більше (29,9%) орієнтувалися на тимчасове перебування за кордоном. Основні країни реалізації міграційних інтересів молоді у 2010 р.: Росія (19,0%), Великобританія (12,2%), Німеччина (11,7%), США (11,2%), Італія (10,2%). У 2003 році ситуація була такою: Німеччина (14,1%), США (12,3%), Росія (5,8%).

Імміграційні потоки в Україну стосуються переважно трьох міграційних регіонів:

1) Донбас, до якого  іммігрували, головним чином,  біженці із зон бойових дій  - Азербайджану, Вірменії, Грузії, Нагорного  Карабаху, Чечні;

2) Південь України,  куди переселились мігранти з Казахстану, Киргизстану, Придністров'я, Таджикистану;

3) Крим став мігрантоприймаючим  регіоном для депортованих кримських  татар, болгар, греків, німців.[10]

 

2.3 Прогноз міграції на період до 2050 р.

 

На сучасному етапі  розвитку України нагальною проблемою є демографічна ситуація, а саме негативна динаміка народжуваності, смертності, сальдо міграції. Участь країни у міжнародній трудовій міграції відіграє провідну роль у даній проблемі.

Інститутом демографії та соціальних досліджень НАНУ за участю Державного комітету статистики України був розроблений Комплексний демографічний прогноз України на період до 2050 р. Загальна динаміка чисельності населення показана на рисунку 2.5. [11]

 

Рисунок 2.5 – Скорочення чисельності населення України 

2010-2050 рр.

До складу прогнозу увійшов і прогноз міграцій (рисунок 2.6). Так, середній варіант прогнозу передбачав додатне сальдо міграційного обміну з країнами СРСР відповідно до тенденцій останніх років, другу хвилю повернення до України раніше депортованих народів, розвиток імміграційного впливу з країн, що розвиваються (до 45-53 тис. осіб на рік). Згідно прогнозу, сальдо зовнішньої міграції поступово зростатиме, досягнувши максимуму наприкінці 2020-х років (+90 тис. осіб), а потім дещо зменшиться до 73-77 тис. Його величина у другій половині прогнозного періоду забезпечуватиметься за рахунок афро-азіатських країн. У разі ж реалізації низького варіанту, до 2015 р. слід очікувати сплеску вибуття за межі колишнього СРСР, а після – значних міграційних втрат в обмін населення з Росією. Сальдо міграцій буде від’ємним упродовж більшої частини прогнозного періоду, додатковий міграційний баланс спостерігатиметься лише у 2020-2035 роках, коли припиниться сплеск еміграції на Захід і сформується потік прибуття зі Сходу.[10]

 

 

Рисунок 2.6 – Сальдо зовнішніх міграцій населення

 

 

 

 

 

 

 

2.4 Наслідки трудової міграції

 

Позитивні:

- надходження до України додаткової іноземної валюти у формі грошових переказів трудових емігрантів та інвестування коштів в економіку через створення спільних підприємств з іноземними засновниками;

- сприяння інтеграції України до світового ринку праці;

- надання працеспроможному населенню можливості реалізувати свої здібності за кордоном, підвищити рівень кваліфікації, поліпшити матеріальне становище;

- спонукання продуктивнішої діяльності українських працівників через створення конкуренції з закордонними фахівцями;

- послаблення потоку безробіття на національний ринок праці, зниження соціальної напруженості в суспільстві. [13]

Негативні:

- дає прихований вклад у зменшення населення України;

- збільшення тиску на національний ринок праці внаслідок створення іноземними громадянами конкуренції місцевій робочій силі;

- втрата Україною найконкурентоспроможнішої частини власної робочої сили (особливо науковців і фахівців), що призводить до уповільнення темпів науково-технічного прогресу;

- втрата кваліфікації, оскільки особи з високим рівнем професійної підготовки здебільшого виконують за кордоном малокваліфіковану роботу;

- вкладання державою коштів у підготовку фахівців для потреб власної економіки (затрати на навчання на всіх освітніх рівнях), які, в результаті, створюють додану вартість за межами країни;