Національні інтереси України: роль пересічного громадянина в розбудові міждержавних відносин

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ЕКОНОМІКО-ПРАВНИЧИЙ КОЛЕДЖ

 

 

 

Індивідуальна домашня робота

з дисципліни «Людина і світ»

на тему: «Національні інтереси України: роль пересічного громадянина в розбудові міждержавних відносин.»

 

 

Виконала:

Студентка гр. К 12-13

(фізичне виховання)

Сікорська Ангеліна Олексіївна

 

Перевірив:

викладач історії

Волобуєв Михайло Станіславович

 

 

 

 

Запоріжжя, 2014

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП__________________________________________________________3

РОЗДІЛ 1.НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ_____________________6

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ВИМІРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ___10

ВИСНОВКИ___________________________________________________18

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ_____________________________20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Особливості сучасного буття України виводять у ранг чільних завдань формування та усвідомлення національних інтересів як базових засад послідовної й цілеспрямованої політики.

 

Для визначення цих інтересів потрібен науковий підхід, що враховує історичні, соціально-політичні та економіко-географічні чинники. Вихідним є розуміння сучасної української нації як відкритої поліетнічної спільноти, що історично склалася на території України, яка усвідомлює себе українським народом, а її члени — громадянами суверенної держави. Таке визначення охоплює і вузьке розуміння української нації як етнічно однорідної спільності людей української національності, що проживають в Україні, і широке — в тому числі українська діаспора. Перше визначення відображає переважно сферу відносин системи «держава — громадянин», а друге — походження, виховання, культуру. Обидва визначення слід брати до уваги для з´ясування конкретних національних інтересів, що сприятиме подоланню національної обмеженості, створенню умов для консолідації українського суспільства навколо ідеї національної держави, у якій дотримуватимуться прав людини незалежно від її етнічного походження. Цей підхід є важливим аспектом діяльності держави щодо обстоювання національних інтересів, він зумовлює і відповідну політику в інтересах національної безпеки.

 

Національні інтереси — інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

 

Національні інтереси не тотожні інтересам націй, оскільки перші інтегрують інтереси всіх людей незалежно від національної належності, а другі — лише інтереси окремої нації. В Україні проживає майже 100 націй, у кожної є специфічні інтереси. Але національні інтереси для всіх є інтегруючим, єднальним чинником їх існування в державі, поліпшення умов соціального й політичного буття. Іншими словами, національний інтерес є домінантою загальносуспільних устремлінь.

 

Щодо цього народ України чітко визначився на основі національного загальнонародного консенсусу: незалежна, суверенна, соборна, демократична держава, характерні риси якої — громадянське суспільство, демократична, соціальна, правова держава, економічний і політичний плюралізм, ідеологія та мораль, що ґрунтуються на національних і загальнолюдських цінностях, дотриманні прав людини. Жодна з політичних сил України не заперечує цих ціннісних орієнтирів. Саме тому вони становлять національну мету, національну концепцію розвитку, платформу для національної згоди. У цьому руслі мають формуватися і національні інтереси України, усвідомлення яких є підставою узгодження їх з інтересами інших країн, не поступаючись стратегічними й життєво важливими цілями. Лише завдяки цьому можна запобігти небезпечній замкнутості на власних проблемах, уникнути відверто егоїстичних підходів у відносинах з іншими державами. Національний егоїзм може надати лише деякі короткочасні переваги, але згодом — зумовити конфлікти і створити у стратегічному вимірі неабияку загрозу власним національним інтересам.

 

Національні інтереси є основою функціонування всіх складових політичної системи. Водночас вони формуються всіма її елементами.

 

Формування, реалізація національних інтересів — складний процес. Інтереси, особливо молодих держав, тісно переплітаються з інтересами безпеки, загальними базовими цінностями (територіальною цілісністю, політичним виживанням, забезпеченням невід´ємних прав людини). Тому для з´ясування корінних національних інтересів слід відмежувати їх від базових цінностей суспільства.

 

У будь-якому суспільстві інтереси людей бувають не тільки різними, а й протилежними. Але суспільство може функціонувати лише за умови узгодження їх на основі національного компромісу й національної злагоди.

 

Держава як головний елемент політичної системи покликана якнайточніше виражати національні інтереси, тобто інтереси всіх членів суспільства, вирішувати соціальні суперечності та забезпечувати права людини. Але, оскільки національні інтереси реалізуються державою через державні інтереси, то останні можуть фігурувати як інтереси влади, не збігаючись із національними інтересами. Інтереси уряду, відомств можуть відрізнятися, а то й суперечити національним інтересам. Уникнути цих протиріч можна завдяки врахуванню впливу базових цінностей суспільства на формування національних інтересів, а також їх зворотного впливу. У молодих державах такий взаємовплив виявляється, наприклад, із появою певних зовнішніх і внутрішніх загроз безпеці суспільства. Країни, що перебувають на етапі становлення своєї державності, рідко мають усталену соціальну й національно-етнічну структуру. Тому відповідно змінюються національні цінності, ієрархія їх значущості, стратегія та політика. Традиційні цінності — демократія, економічний і соціальний добробут тощо за небезпечних умов для держави поступаються місцем цінностям самозбереження, національної єдності, виживання тощо.

 

Для України національними інтересами є раціональні державотворення і трансформація суспільних відносин. У такій ситуації на передньому плані державні інтереси, які не завжди збігаються з інтересами загальнонаціональними та з інтересами особи. Найважливіше завдання держави в системі національних інтересів — це подолання кризи, розвиток і підтримка соціально-культурного й духовного відродження як засади національної державності українського народу щодо забезпечення ефективного функціонування суспільства, внутрішньої стабільності, соціальної злагоди, сприятливих міжнародних умов і колективної безпеки. Ці завдання, випливаючи з політичної та економічної доцільності, є і національними інтересами України. Актуальним є і забезпечення інтересів кожного члена суспільства, прав людини. За нинішніх умов влада ризикує втратити довіру народу, якщо не віднайде оптимальних способів, форм і методів поєднання державних і особистих інтересів, узгодження їх з національними інтересами нашої країни.

 

РОЗДІЛ 1.НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ

 

 

Національна безпека і національні інтереси — дві взаємопов'язані

суспільно-державні проблеми. Вони мають важливе значення для будь-якої

людської спільноти з огляду на необхідність ліквідації й попередження

загроз, здатних позбавити людей матеріальних і духовних цінностей, та

пошуку оптимальних способів прогресивного розвитку. Тому одним із

важливих завдань нашої політичної науки є з'ясування особливостей

безпеки України в постконфронтаційний, перехідний період

соціально-політичного розвитку на континенті, сутності національних

інтересів України в нових геополітичних умовах, трансформації головних

засад її соціально-економічного розвитку.

 

Контекст змінних силових співвідношень має свою стержневу основу, якою

виступає поняття "національний інтерес" або, як уже відзначалось, у

сучасній світовій політиці в більшості випадків найбільш гострим є не

питання про фізичне виживання, а питання про співучасть і взаємодію.

Сучасний світ багатий новими елементами, які сприяють перерозподілу

могутності, що концентрувалася раніше в руках великих воєнних держав. Ці

нові елементи в перерозподілі влади (наприклад, приватні

транснаціональні суб'єкти) ведуть до ускладнення національних інтересів,

більше того, транснаціональні інвестиції створюють нові інтереси, в

зв'язку з чим суперництво в міжнародній політиці ускладнюється.

Транснаціональні суб'єкти можуть виступати не тільки в ролі обмежувачів

при здійсненні національних інтересів, але й впливати на те, яким чином

такі інтереси визначаються в політиці держав.

 

В останні роки тільки в Україні вийшло мабуть за дві-три сотні

найменувань наукових праць із проблем національної безпеки, в яких

автори всебічно розглядають з тих чи інших теоретичних і практичних

позицій невідкладні питання становлення, розвитку та шляхи реалізації

національної безпеки.

 

Проблеми належного стану національної безпеки України піднято на рівень

державних інтересів, вони є невід'ємною складовою існування нашої

незалежної суверенної держави.

 

1. Поняття національних  інтересів.

 

Українські національні інтереси

 

Національний інтерес, інтереси (англ. national interest, нім.

Staatsraeson, фр. raison d'etat) - система цілей і завдань зовнішньої

політики держави. Згідно з ученням школи політичного реалізму,

національні інтереси є причиною міжнародних відносин як таких.

 

В найширшому плані інтереси включають широке коло інтелектуальних,

історичних, моральних цінностей. Без врахування культурно-історичних

традицій і національних цінностей розуміння міжнародної політики буде

неповне. Г.Моргентау справедливо вважає національну ідентичність

невід'ємним елементом національного інтересу.

В науковій літературі суспільний інтерес подається як усвідомлення успільний інтерес подається як усвідомлення

потреби суб'єкта або соціальної спільноти, що випливає з умов їх

існування та діяльності. В той же час інтерес - це відношення потреб до

умов їх реалізації. Відповідно, національний інтерес є усвідомлення та

відображення в діяльності його лідерів корінних потреб держави.

 

Головне завдання зовнішньої політики будь-якої держави - це забезпечення

її внутрішнього розвитку. Сила держави й сьогодні є важливішим засобом

забезпечення національних інтересів і досягнення зовнішньополітичних

цілей. Але, реалізуючи свої власні інтереси, держави обов'язково

втягуються в моральні конфлікти, оскільки здійснення інтересів і цілей

засобами сили постійно входить у протиріччя з певними моральними

нормами, з універсальними ідеалами.

 

Застосування сили в міжнародній політиці, в суперництві держав на

міжнародній арені сьогодні є небезпечним. Це загрожує знищенням людства.

Тому вихід слід шукати не тільки в розумному співвідношенні силових і

балансуючих інтересів, але й у моральності політики. Ми не будемо

вступати в дискусію, чи існують універсальні моральні закони, чи повинна

їх дотримуватися держава тощо. Проблема тут ширша, тому що є різниця між

мораллю індивіда й мораллю держави. Німецький історик XIX ст. Генріх фон

Трейчке писав, що про державу не можна судити на основі тих норм, які

стосуються індивідів, про неї треба судити у відповідності з тими

принципами, які визначені її власною природою і її кінцевими цілями.

 

Держава у поглядах класичних мислителів (Платон, Аристотель, Спіноза,

Гегель) сама є проявом моральної ідеї. Кожна держава як конкретна

історична індивідуальність керується у своїй поведінці своїми особливими

етичними принципами; вона не підкоряється прямо ніяким зовнішнім

відносно неї моральним принципам і не наслідує сліпо ніякі абстрактні

міркування про людські права в реалізації свого державного інтересу,

особливо в галузі міжнародних відносин. В силу такого трактування

держави цими філософами не визнавався конфлікт між політикою, з одного

боку, і мораллю й справедливістю з іншого. Гегель взагалі вважав

абсурдним саме припущення, що політика може бути в конфлікті з правами

та обов'язками. Як сумістити альтруїзм і егоїзм у міжнародній політиці?

Що цінніше: етика переконання чи етика відповідальності? В діяльності

політика або приватного суб'єкта міжнародної політики завжди присутнє

бажання брати до уваги інтереси інших держав або інших суб'єктів

міжнародної політики. І тут повинно брати верх етика відповідальності.

Для держави, вважав Т. Рузвельт, аморально бачити лише свої власні

інтереси, але нерозумно, в той же час, сподіватись, що турбота лише про

власні інтереси є єдиним збуджуючим мотивом поведінки будь-якої іншої

держави.

 

В принципі можна погодитися з веберівською постановкою питання про те,

що етика переконання і етика відповідальності - не суть абсолютні

протилежності, що вони взаємодоповнювані та пов'язані з концепцією

інтересу.

Міжнародна політика повинна базуватись на двох принципах: захищаючи

сприяючи реалізації власних інтересів, будь-який суб'єкт міжнародних

відносин повинен з повагою ставитись і до інтересів інших держав. Це

означає, що розум держави, виражений в його національному інтересі,

полягає в усвідомленні як власної сутності й природи, так і природи

оточення. Цю аксіому й намагається усвідомити сьогодні Україна,

розробляючи концепцію зовнішньої політики та національної безпеки.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ВИМІРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

 

Національна безпека - державна політика, скерована на створення

внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення

життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує

захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його

громадянина.

 

Саме тому політика держави покликана відвести загрози правам і свободам

людини, базовим інтересам і цінностям суверенної національної держави в

навколишньому світі.

 

Концептуальну основу національної стратегії у питаннях безпеки було

закладено ще 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України,

окремі розділи якої присвячено зовнішній і внутрішній безпеці, а також

міжнародним відносинам. У схваленій на початку 1997 р. Верховною Радою

Концепції національної безпеки України вперше визначено напрями розгляду

проблеми національної безпеки, загрози та заходи з відведення цих

загроз. У сконцентрованому вигляді представлено офіційні погляди та ідеї

щодо національної безпеки та оборони України. У створенні Концепції

брали участь політики, які представляють усі гілки влади та політичні

партії. Практично це означає, що згаданий документ фіксує консенсус

політичних сил у найважливішій сфері суспільного та державного життя.

 

Надзвичайну роль для гарантування національної безпеки країни та її

інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття

Конституції України. В ній багато уваги приділяється національній

безпеці та її складникам - безпеці державній, зокрема економічній,

інформаційній, екологічній. Згідно з Конституцією засновано новий

державний орган - Раду національної безпеки та оборони України,

попередником якої була створена ще 1992 р. Рада національної безпеки при

Президентові України. За роки існування ця Рада чимало зробила для

розвитку та уточнення концепції національної безпеки України,

нагромадила досвід у координації діяльності всіх силових структур,

співпраці з Міністерством закордонних справ у формуванні зовнішньої

політики. Важливим напрямом діяльності Ради стали моніторинг внутрішніх

загроз національній безпеці та вирішення відповідних проблем внутрішньої

політики, зокрема на основі взаємодії з Верховною Радою.

 

За умов зростаючої взаємозалежності світу в ракетно-ядерну епоху

попереднє одномірне розуміння безпеки як виключно військово-стратегічної

проблеми стає надбанням минулого. Зокрема, після ядерної аварії на

Чорнобильській АЕС для неупереджених політиків і дослідників стала

очевидною неподільність безпеки, яка повинна базуватися на

взаємовигідній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних,

економічних, екологічних, технологічних, гуманітарних та інших чинників.

Національна безпека має тепер багатокомпонентний характер, у якому суто

військові чи навіть зовнішньополітичні її аспекти вже не є домінуючими

для держави чи нації, яка існує в системі складних взаємовідносин

глобального й регіонального рівнів. Мінімізація загроз передбачає

існування й функціонування військово-політичних, економічних,

екологічних, соціокультурних та інших механізмів, що становлять систему

національної безпеки та забезпечують захист населення як від небажаних

зовнішніх і внутрішніх впливів, так і від протизаконних, антигуманних

дій державних, урядових чи партійних структур.

 

Такий підхід істотно розширює традиційне тлумачення поняття "національна

безпека" не лише за рахунок введення додаткових вимірів в економічній,

екологічній, національно-культурній та інших сферах буття, а й за

рахунок визначення безумовного примату прав і свобод людини над правами

держави.

 

Подальша однозначна опора як промислово розвинених країн, так і країн,

що розвиваються, на військову силу не лише не підвищує, а й істотно

знижує рівень, межу їхньої національної безпеки. Подібний підхід

підриває економічну могутність, конкурентоспроможність усього

господарства держави, а також науку й культуру. І що особливо

небезпечно, подібна одномірність підриває, власне, життєздатність

людини, суспільства й планети в цілому.

 

Проблеми національної безпеки України багатоаспектні за своєю природою.

Вони відображають не лише загальні особливості й специфічні риси, що

випливають із труднощів розвитку молодої багатонаціональної держави, яка

перебуває на стадії становлення власної державності, а також сукупність

геополітичних, економічних, екологічних, соціокультурних особливостей

країни та її найближчого оточення. Безпека кожної країни має

конкретно-історичний характер, вона залежить від геополітичного

становища, наявності надійних партнерів і консолідуючої політики влади.

Багатовікова підлеглість України іншим державам пояснюється не в останню

чергу й неконсолідованістю керівної еліти. Представники владних ешелонів

попередньої доби існування Української держави суперничали й

конфліктували між собою в питаннях зовнішньополітичних орієнтацій та

пріоритетів. А тому зараз важливо, щоб розбіжності в підходах різних

політичних партій і рухів не гальмували досягнення консенсусу з проблем

національної безпеки, державотворення.

 

На сучасному етапі проблеми національної безпеки

України потребують формування повнокровної, відповідної до нагальних

внутрішніх і зовнішніх потреб національної державності. Адже ефективна

система національної безпеки передбачає наявність міцних державних

інститутів, здатних гарантувати дотримання прав і свобод людини, захист

населення від можливих загроз. Розбудова нового суспільства перебуває на

початковій стадії. Незалежність України поки що вельми хистка, вона

детермінована відсутністю адекватних державних можливостей та можливостей та

формуванням механізму гарантування національної безпеки. Суверенітет

України інколи порушується втручанням у внутрішні справи з боку

найближчих сусідів. Соборність нашої держави ставиться під сумнів

окремими політичними силами з-за кордону, що заявляють про територіальні

претензії до України. До того ж і розбудова демократичної,

соціально-правової держави з розвиненим громадянським суспільством -

справа довготривала й копітка. За цих умов надзвичайно важливим постає

завдання вироблення головних засад концепції національної безпеки

України. Конкретно-історичний підхід зумовлює формування чітких

стратегічних і тактичних орієнтирів, що відрізнялися від орієнтирів

недавнього минулого. Наша держава враховує ті колосальні зміни, що

сталися в Європі й світі на початку 90-х pp. До них ми відносимо:

подолання наслідків "холодної війни", соціально-політичне самовизначення

країн і народів Центральної та Східної Європи, об'єднання Німеччини й

розвал ОВД, Радянського Союзу тощо. Завдяки цим величезним геополітичним

зрушенням стало можливим подолання біполярного поділу Європи і світу.

Поява на карті світу незалежної України є красномовним свідченням

корінних змін на континенті. Дуже швидко відбувся процес визнання

державної незалежності України. Так, понад 70 держав офіційно визнали

нашу державу протягом місяця після її проголошення, зокрема Росія,

Польща й Німеччина. А вже протягом першого року понад 130 країн світу

визнало державну самостійність України.

 

Розбудова якісно нових, рівноправних двосторонніх міждержавних відносин,

а також розширення зв'язків України з більшістю європейських і

міжнародних організацій світу має дружний і передбачуваний характер. Вже

з перших кроків на шляху утвердження незалежної держави Україна

проголосила, що не визнає війну як засіб вирішення міжнародних

суперечок, не вважає жоден народ своїм ворогом і не має територіальних

претензій до інших держав. Українська дипломатія нарощує зусилля в

напрямі політичного та економічного практицизму і стратегічного

партнерства. Навколо ліквідації ядерного арсеналу України точилися

гострі дискусії і суперечки як у самій Україні, так і за її межами, мали

місце й спекуляції. Проте без'ядерного статусу наша держава досягла на

власних запропонованих умовах, а саме: приєдналася до Договору про

нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава, отримавши гарантії

безпеки й територіальної цілісності з боку США, Росії та інших членів

ядерного клубу.

 

У постконфронтаційний період полюсом стабільності Європи залишається

НАТО. Це реально завершена, перевірена часом система, здатна впливати на

ситуацію безпеки на континенті. Полюс сил, що формується навколо Росії,

поки що не набув життєздатної форми. Для України, як і для Росії,

важливо не посилювати розбіжностей і можливого протистояння цих центрів

впливу. В інтересах безпеки всіх країн, у тому числі й України, -

нарощування співпраці з західноєвропейськими структурами, не

протиставлення, а виваженість у стосунках із Росією та в межах СНД.

Важливо, щоб перехідні процеси в Україні, Росії та в інших

пострадянських країнах, як і в цілому у Східній Європі, привели до

утворення стабільності й динамічної демократії, формування засад

цивілізованого розвитку держави в інтересах громадянського суспільства.

 

Поширення сфери впливу НАТО на схід є вельми болючою проблемою для

Росії. Вона сприймає це як перенесення "берлінського муру" на колишній

радянсько-польський кордон. Українська держава, яка не заперечує проти

розширення НАТО, має знаходити об'єктивні напрями співпраці з усім колом

європейських країн, із регіональними їх об'єднаннями. Важливо з'ясувати,

що справі зростання довіри, а потім і співпраці може прислужитися

програма "Партнерство заради миру", яку НАТО разом із

східноєвропейськими країнами, в тому числі і з Україною, здійснює з 1994

р. Розвиваючи дедалі активніше відносини з НАТО, Україна в 1995 р. у

рамках "Партнерства заради миру" підписала індивідуальну програму

співробітництва з цим альянсом.

 

Іншими кроками до стабільності та безпеки на континенті є скорочення

озброєнь усіх видів. Зі свого боку Україна підтвердила власну

відповідальність за виконання Договору про звичайні збройні сили в

Європі, підписавши 5 червня 1992 р. спеціальну угоду учасниць Договору

про ОБСЄ. Цей Договір зменшує загрозу несподіваного нападу на Україну та

завчасно підготовлених ззовні великомасштабних воєнних дій. Згідно