Національна економіка

План

Вступ……………………………………………………………………………...3

Розділ 1. Поняття національна економіка

                 1.1.Суть, структура та ознаки національної економіки……………6

                1.2. Основні етапи розвитку національної економіки……………11

Розділ 2. Державний сектор в національній економіці

                2.1. Характеристика державного сектору………………………...15

                2.2. Формування державного сектору в Україні………………...21

                2.3. Розвиток державного сектору  в національній економіці…..26

Розділ 3. Приватний сектор в національній економіці

                3.1. Основні риси приватного сектору……………………………30

                3.2. Розвиток приватного сектору національної економіки…….32

Висновки………………………………………………………………………39

Список використаних джерел та літератури…………………………….42

Вступ

Актуальність  теми даної курсової роботи. Стратегічною метою розвитку України є побудова сильної та сучасної європейської демократичної держави з потужною економікою для забезпечення гідного життя кожного громадянина. У нашій державі нерозв’язані проблеми накопичувалися десятиріччями. Не підкріплена економічним розвитком “соціалізація” бюджету тільки тимчасово вирішувала завдання покращення добробуту громадян, оскільки вона не базувалася на адекватному збільшенні обсягів виробництва і підвищенні рівня продуктивності праці. При цьому довгий час не проводилися реформи, спрямовані на усунення структурних диспропорцій. Внаслідок цього в Україні істотно загальмувалися процеси подолання структурних дисбалансів перехідного періоду, технологічної модернізації, поліпшення основних фондів, формування ефективної економічної бази для соціальних перетворень і, як наслідок, Україна залишилася вразливою до кризи 2008-2009 років, яка негативно вплинула майже на всі галузі економіки, тисячі компаній і мільйони громадян.

Програмою економічних реформ на 2010-2014 роки “Заможне суспільство, конкурентоспроможна  економіка, ефективна держава”, запропонованою Президентом України Януковичем В.Ф., передбачено проведення структурних  змін в економічному та соціальному  житті країни шляхом підвищення ефективності державного управління, модернізації базових галузей економіки, формування сприятливого економічного середовища для розвитку бізнесу та приватної  ініціативи. Виконання цієї Програми повинно забезпечити прискорення  розвитку пріоритетних галузей національної економіки, сприяти позитивним структурним  зрушенням в економіці, диверсифікації та зниженню енергоємності виробництва. Активізація розвитку національної економіки сприятиме підвищенню соціальних стандартів та рівня добробуту  громадян, збільшенню кількості робочих  місць. Національна економіка повинна зайняти достойне місце у конкурентному глобальному ринку. Це єдиний шлях для підвищення рівня добробуту громадян до рівня економічно розвинутих держав світу. Тому, ключовими завданнями Уряду є якнайширше залучення інвестицій для створення сучасного виробництва, впровадження нових знань, технологій і принципів управління, підвищення рівня зайнятості.

Основними секторами національної економіки є приватний та державний. У складі приватного сектора виділяють  сектор домогосподарств і сектор ділових одиниць (підприємства, фірми, галузі). Державний сектор представлений  державними підприємствами, органами державної влади та місцевого  самоврядування.

Разом з тим, окремі питання  управління державним і приватним сектором економіки, особливо в частині оптимального співвідношення між державним і приватним сектором, проведення процесів приватизації та націоналізації, особливостей управління держсектором, залишаються недостатньо розкритими і обґрунтованими і потребують подальшого вивчення.

Об’єкт мого дослідження є основні сектори економіки України та окремі його складники.

Предметом дослідження є особливості та закономірності розвитку основних секторів в Україні.

Мета і завдання дослідження.

Мета конкретизується  в наступних завданнях:

- дослідити суть, структуру  національної економіки;

- проаналізувати  формування і розвиток державного сектору;

- описати основні риси  приватного сектору;

- розкрити найважливіші проблеми функціонування і розвиток     приватного сектора.

Аналіз історіографії  проблеми. Інформаційною базою дослідження є наукові праці українських і зарубіжних учених, законодавчі та нормативно-правові акти, статистичні матеріали Державного комітету статистики України, офіційні публікації Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку та інших міжнародних організацій. Широко використані матеріали науково-практичних конференцій, семінарів, довідкова, періодична література та інші публікації. Серед наукових праць, в яких досліджуються питання управління державним сектором економіки, його проблеми та розвиток в сучасних умовах, необхідно назвати дослідження таких вітчизняних вчених, як Жаліло, А. Мельник, О. Пасхавер, М. Чечетов, М. Чумаченко.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є система наукових принципів, розроблених економічною теорією. Дослідження ґрунтується на системному підході до вивчення розвитку приватного та державного сектора. Для вирішення поставлених у роботі завдань використані різноманітні загальнонаукові та спеціальні методи дослідження, а саме: методи наукового абстрагування, аналізу та синтезу, окремі статистичні методи, зокрема зіставлень та групувань, динамічних порівнянь, порівняльний аналіз тощо.

Аналіз джерел. В цілому в Україні склалась досить детально розроблена нормативно-правова база щодо управління суб’єктами господарювання державного та приватного сектору, хоча, на жаль, не всі її принципово важливі положення фактично були реалізовані на практиці. В роботі використовувалися накази, постанови, промови президента, державні програми, такі як: Державна програма активізації розвитку економіки на 2013-2014 роки. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 лютого 2013 р. № 187, Наказ Держкомстату України від18 квітня 2005 р. N 96, Проект  “Розвиток приватного сектору”.

Структура роботи зумовлена змістом проблеми, предметом і завданнями дослідження та відповідає його меті й основним завданням. Складовими частинами роботи є вступ, три розділи (7 підрозділів), висновки, список використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи 44 сторінки.

Розділ I. Поняття національної економіки

1.1.Суть, структура  та ознаки національної економіки

Важливим аспектом економічної  політики держави є забезпечення дієвої моделі управління державним  сектором, котрий має здійснювати  позитивний вплив на конкурентоспроможність національної економіки в цілому. При цьому в рамках загальної моделі управління державним сектором слід визначитися із застосуванням відповідних певних організаційно-правових форм господарювання (тобто, моделей управління залежно від типів суб’єктів господарювання)¹.

Національна економіка - це система економічної діяльності з притаманною їй взаємодією механізмів регулювання, що історично склалась у межах країни (нерідко використовується термін "народне господарство"). Вона є сукупністю стійких економічних  зв'язків, що об'єднують усіх суб'єктів  господарювання в єдину взаємопов'язану  систему².

Національна економіка є  історичним явищем, що виникло в  ході утворення національних держав. В основі формування національної економіки  був суспільний поділ праці та усуспільнення виробництва. Саме суспільний поділ зумовлює систему тісних взаємозв'язків  між складовими елементами економіки. З розвитком суспільного поділу праці, з одного боку, в результаті спеціалізації виробництва з'являлися нові види виробництв та виробників і  відповідних їм галузей, а з іншого боку - відбувалося кооперування виробництва, розширювалась система взаємозв'язків  між спеціалізованими суб'єктами економічної  діяльності. На основі поглиблення  спеціалізації та інтегрування виробництва  посилились інтеграційні процеси між суб'єктами економічної діяльності в межах окремих країн, що і стало причиною утворення національних економік³.

Основні ознаки національної економіки. Національна економіка як взаємопов'язана цілісна система економічної діяльності характеризується певними ознаками.

По-перше, національній економіці  притаманні тісні економічні зв'язки між суб'єктами господарювання країни на основі суспільного поділу праці. Саме економічні зв'язки між суб'єктами економічної діяльності надають  національній економіці цілісності, єдності. Через економічні зв'язки між  суб'єктами економіки здійснюється реалізація їх економічних інтересів, забезпечується територіальна цілісність економіки.

По-друге, національна економіка  характеризується загальним економічним  середовищем, спільним для всіх її суб'єктів. Таке середовище формується єдиним економічним  законодавством держави, загальною  грошовою одиницею, загальною грошово-кредитною та фінансовою системою країни.

По-третє, національна економіка  має загальний економічний центр, що виконує регулюючу і контрольну роль. Цим центром є держава, що здійснює заходи економічної політики. Межі регулюючого впливу такого центру на економіку залежить від типу її економічної системи.

По-четверте, ознакою національної економіки є загальна система  економічного суверенітету. Вона включає  кордони, митну систему, заходи захисту  національних виробників від іноземних  конкурентів.

По-п'яте, національна економіка  характеризується наявністю національного  ринку, який об'єднав місцеві ринки  в єдиний економічний простір, на якому функціонує єдина грошова  система.

По-шосте, національній економіці  властива територіальна визначеність, її межами є державний кордон країни⁴.

Суб'єкти національної економіки. Поняття економіки буде неповним без визначення її суб'єктів. Суб'єктами національної економіки є домогосподарства, господарські одиниці (фірми чи підприємства) і держава. Кожен із цих суб'єктів прагне до найповнішого задоволення своїх інтересів у процесі функціонування національної економіки. І кожна група суб'єктів має свої інтереси.

Інтерес домогосподарств  полягає у зростанні їх сукупного  доходу як головного засобу досягнення задоволення поточних та перспективних  потреб. Інтересами господарюючих одиниць  є максимізація прибутку на основі мінімізації витрат та збільшення капіталу. Для інтересів держави характерними є оптимізація валового доходу державного сектора економіки, максимізація рівня  добробуту членів суспільства і  суспільної корисності. Інтереси суб'єктів  національної економіки взаємодіють  і утворюють суперечливу систему. При цьому суперечності можуть досягти  такої гостроти, що породжує їх антагонізм. Одним з дієвих засобів розв'язання цих суперечностей є економічна політика держави.

Національна економіка є  насамперед сукупністю підприємств (фірм) та інших організацій чи закладів, що здійснюють виробництво і обмін  благ. Це первинна складова національної економіки. Сукупність таких організаційних одиниць, що виконують у процесі  економічної діяльності однакові за змістом соціально-економічні функції  незалежно від територіального  їх розташування, є галуззю економіки. З поглибленням поділу праці кількість  галузей збільшується, що ускладнює  галузеву структуру економіки. Група  однорідних галузей утворює сферу  економіки. Залежно від характеру  створюваних благ розрізняють сферу матеріального виробництва і соціальну сферу⁵.

Якщо у сфері матеріального  виробництва створюються матеріальні  блага, то у соціальній сфері - блага  у вигляді послуг. Соціальна сфера  охоплює такі галузі, як транспорт, туризм, охорона здоров'я, освіта, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, культура і мистецтво. В умовах переходу від індустріального до постіндустріального  суспільства роль цієї сфери економіки  істотно зростає, у ній зосереджується все більша частка економічно активного  населення. Співвідношення сфер та галузей  національної економіки становить  її структуру за характером створюваних  благ⁶.

Якісні показники є похідними від показників обсягу і характеризують рівень ефективності використання наявних ресурсів (трудових, фінансових, матеріальних). Узагальнюючим показником ефективності є відношення результату до затрат:

-  ефективність використання трудових ресурсів обчислюється за допомогою показника продуктивності праці;

показником ефективності використання капіталу є фондовіддача;

-  ефективність використання матеріальних ресурсів розраховується на основі матеріалоємності.

Крім економічної ефективності якісною характеристикою розвитку економічної системи є соціальна ефективність, яка визначається рівнем розвитку людського капіталу та умовами його відтворення. Формування умов для відтворення людського капіталу, для стимулювання до отримання та примноження набутих знань, навичок, підвищення кваліфікації, реалізації творчих здібностей забезпечується зростанням загального рівня заробітної плати, інвестицій в освіту, науку, охорону здоров'я.

Досвід економічно розвинутих країн, які вийшли на постіндустріальну траєкторію свого розвитку, підтверджує, що основою конкурентоспроможності на цьому етапі є інновації, а єдиним їх продуцентом та реалізатором людина, творчі та репродуктивні здібності якої і визначають якість економічного розвитку⁷.

Структурними елементами національної економіки є і сектори - сукупність соціально-економічних  одиниць, об'єднаних суттєвими соціально-економічними ознаками. Це особливі частини економіки, що відрізняються відносинами господарювання, формами зв'язку з іншими суб'єктами та функціями. Найзагальнішим критерієм  структуризації національної економіки  за секторами є форма власності  на речові фактори виробництва. За цим  критерієм виділяють приватний  та державний сектори. До приватного сектора належать домогосподарства та приватні підприємства. Державний  сектор економіки включає ті суб'єкти господарювання, що функціонують на основі державної власності. Його частка суттєво коливається в різних країнах. З державним сектором пов'язаний і неринковий сектор економіки, що надає громадянам країни безплатні матеріальні блага та послуги за різними каналами, які регулюються державою⁸.

1.2. Основні етапи розвитку національної економіки

Для вивчення національної економіки необхідно виокремити основні етапи її розвитку. Вони можуть виявлятися як в історичному  контексті, так і за іншими критеріями, а саме: співвідношення економічних  і неекономічних методів управління економікою; напрями трансформації  та реформування національної економіки; формування технологічних укладів  тощо.

В історичному аспекті  можна виокремити такі основні підходи  до етапізації розвитку національних економік: формаційний, цивілізаційний та технократичний⁹.

Формаційний підхід розробили  К. Маркс і його послідовники. Суть його полягає в тому, що продуктивні  сили суспільства у сукупності з  виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з  політичною надбудовою суспільства - соціально-економічну формацію. Основоположним економічним  ядром кожного способу виробництва, а відповідно, і формації, є панівна  форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва. Формаційний  підхід передбачає, що розвиток людського  суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва  іншим - первіснообщинний -> рабовласницький -> феодальний -> капіталістичний -> комуністичний. Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у  суспільному розвитку належить процесу  виробництва, відносинам власності, а  його головною рушійною силою є суперечність між продуктивними силами і виробничими  відносинами та загострення класової боротьби в суспільстві.

Цивілізаційний підхід виокремлює закономірні етапи розвитку економічних систем по-іншому. Він зорієнтований не на особливості способу виробництва, а насамперед на цілісність людської цивілізації, домінуюче значення загальнолюдських цінностей, інтегрованість кожного суспільства у світову спільноту. Цивілізація - категорія історична, її рівень і сутність визначаються соціально-економічними умовами, в яких відбувається життєдіяльність того чи іншого народу. Американський економіст У. Ростоу висунув теорію "стадій зростання", в якій виокремив п'ять стадій економічного розвитку: традиційне суспільство; перехідне суспільство; стадія зрушення; стадія зрілості; стадія високого рівня масового споживання. Інший американський вчений ЛТ. Морган виокремлював три етапи в розвитку людської історії: епоха дикості (мисливське господарство); епоха варварства (скотарство); епоха цивілізації.

Технократичний підхід виокремлює три етапи розвитку національної економіки: доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний. Домінуючими  галузями доіндустріального розвитку є добувні, в індустріальній стадії переважають обробні галузі, а  характерними ознаками постіндустріального  суспільства є відносне падіння  виробництва товарів і зростання  обсягів надання послуг, підвищення рівня кваліфікації працівників, випередження розвитку наукомістких виробництв, які  використовують інформаційні та нанотехнології. Головним фактором виробництва у  постіндустріальному суспільстві  стає не наявність ресурсів, а ефективність їх використання.

Нині є й інші критерії виокремлення етапів розвитку національної економіки. Одним із них є співвідношення економічних і адміністративних методів управління. Такий підхід має велике значення для дослідження  меж та механізмів державного і ринкового  регулювання¹⁰.

Починаючи з минулого століття, національна економіка України  розвивалася під впливом зовнішніх  чинників спочатку Росії, а потім  Радянського Союзу, характеризувалася  етапами розвитку капіталістичних  форм господарювання, соціалізму (де можна  виокремити етапи воєнного комунізму, непу, командно-адміністративний). З 1991 р., після набуття незалежності, розпочався перехідний період до побудови соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей етап учені визначають як етап становлення ринкової економіки. В цей період формуються інститути приватної власності, здійснюється перехід від планової до конкурентної економіки, зростає роль великих приватних корпорацій, започатковується перехід до інноваційної економіки, робиться акцент на підвищенні добробуту населення і відповідності стандартів життя європейським, реформуються соціальна система і соціальний захист населення, розвиваються відносини між державою і бізнесом, створюються демократичні інститути громадянського суспільства. Період характеризується зростанням значення економічних методів управління, створенням нових інституцій ринкової економіки, розширенням ролі регіонів в управлінні соціально-економічними процесами. Разом з тим загострюються проблеми соціального характеру, зростає тінізація економіки, домінують такі регресивні процеси, як деіндустріалізація, структурна незбалансованість, зниження якості товарів¹¹.

Наступним етапом в розвитку економіки України став етап стабілізації ринкових механізмів, який охоплював  період з 1994 по 1999 р. Формування української  моделі економіки в цей період відбувалося під впливом таких  основних чинників, які суттєво вплинули на її характер: геополітичних (економіка  країни формувалася як проміжний  тип між західною і східною  економіками); історичних (містила низку  специфічних характеристик, пов'язаних з історичним розвитком у складі колишнього Радянського Союзу, передусім  значну частку державного сектору, адміністративний стиль управління економікою); правових (в Україні не було сформовано ефективний правовий механізм розв'язання проблем  і конфліктних ситуацій, узгодження та врегулювання взаємовідносин між  суб'єктами господарювання); монополізму  в економіці (потужні монопольні структури в пріоритетних галузях  стримували розвиток конкурентного  середовища); нерівномірності економічного розвитку регіонів та диспропорцій у галузевій структурі економіки; поєднання економічної, політичної та олігархічної влади; вияв менталітету громадян (недовіра до влади, розчарованість у реформах, пасивність, протиборство державного і приватного секторів, відсутність розвинутих демократичних традицій), які зумовили сутнісні характеристики вибору моделі ринкової економіки.

З 2000 р. окреслюється етап розвитку ринкових засад національної економіки. В цей період починається формування інтеграційної моделі економічних  перетворень. Важливим наслідком регулятивних заходів з боку уряду стало  економічне зростання та підвищення міжнародного авторитету України. Разом  з тим сучасна вітчизняна економіка  потребує глобальних інституційних  реформ, структурної перебудови національного  господарства, активізації інвестиційної  діяльності в напрямі оновлення  технологій та формування конкурентоспроможних виробництв. Сьогодні розвиток національної економіки характеризують як формування конкурентоспроможної економічної  системи, в основу якої закладається інвестиційно-інноваційна модель розвитку¹².

Розділ II. Державний сектор в національній економіці

2.1.Характеристика  державного сектору

У сучасній ринковій економіці  держава стає безпосереднім виробником і великим власником. У розвинених країнах їй належить 10-40 і більше відсотків основного капіталу. Вона зосереджує у своїх руках стратегічні  галузі економіки, прибуткові або й  збиткові, але суспільно важливі  виробництва, значну частку ринкової інфраструктури тощо.

Державна власність забезпечує матеріальну базу функціонування держави як політичного інституту (майно парламенту, органів державного управління, збройних сил, міліції, митний збір, пошта і т. ін.), а також економічну основу підприємницької діяльності держави (підприємства, Центральний банк, залізниця та ін.).

Державний сектор економіки - це комплекс господарських об'єктів, які повністю або частково належать центральним або місцевим органам  державної впади і використовуються державою для виконання економічних, соціально-культурних та політичних функцій.

Державний сектор займає важливу  нішу і в змішаній економіці. Державні підприємства доповнюють або заміщують приватний бізнес, а також їх використовують як дієвий інструмент здійснення урядової політики і регулювання національної економіки. Збільшуючи або зменшуючи частку державного сектору, уряд має змогу впливати на ефективність всієї національної економіки¹³.

Державний сектор дуже динамічний. Він може швидко змінюватися внаслідок  таких заходів, як націоналізація, роздержавлення, приватизація чи реприватизація. Європа XX ст. знає кілька "хвиль" націоналізації і приватизації. Зокрема друга  приватизаційна хвиля припала на 70-90-ті роки. Вона мала продовження в  країнах колишнього "соцтабору" після розвалу СРСР. Правда, причини  приватизаційних процесів були різні: у Західній Європі вони були пов’язані з переходом до постіндустріального суспільства, а в посткомуністичних країнах - переходом від КАС до ринкової економіки.

Державний сектор України  втратив своє панівне становище  у промисловому виробництві. Якщо 1992 р. у ньому виробляли 81,3% загального обсягу виробництва, то на 1 квітня 2000 р. державний сектор економіки становив 15,3 % підприємств, на яких виробляли 27,9 % промислової продукції: 84,9 % були підприємствами загальнодержавної форми власності, на яких було вироблена абсолютна більшість промислової продукції державного сектору - 96,9%. Однак у деяких базових галузях він ще зберігає серйозні позиції: у хімічній та нафтохімічній промисловості - 30,9%, електроенергетиці - 46,5%, паливній промисловості - 53,7%.

На початок 2000 р. держава  була співвласником 2588 ВАТ (без урахування підприємств комунальної власності), у 514 мала пакет акцій більший  від 50%, а в 1162 - понад 25%, тобто блокувальний пакет.

Однак у 90-ті роки значно втратила контроль в управлінні своїм сектором, не використала своїх корпоративних прав й не отримала належних їй доходів з цієї власності. За деякими оцінками, 1998 р. замість належних їй доходів 1 млрд. грн. до бюджету надійшло аж 58 млн. грн., а 2500 підприємств взагалі були збитковими¹⁴.

Державний сектор покликаний виконувати низку функцій, головна  з яких – забезпечення діяльності підприємств та галузей, які є  малорентабельними, однак розвиток яких визначає загальні умови суспільного  відтворення. Передусім це енергетика, транспорт, зв'язок, житлово-комунальне господарство¹⁵.

Державний сектор в Україні характеризується такими рисами як:

– недосконалістю структури  та організаційно-правових форм господарювання (зокрема, переобтяженість державними комерційними підприємствами та недостатній рівень в держсекторі корпоративних інтегрованих структур, що є важливою передумовою дієвого управління);

– розпорошеністю і неузгодженістю функцій управління між окремими органами;

– низькими показниками ефективності функціонування суб’єктів господарювання та доходності активів;

– недостатньо високою якістю управління як щодо уповноважених органів управління, так і менеджменту суб’єктів господарювання;

– відсутністю належної прозорості при прийнятті стратегічних рішень, наявністю проявів корупції та рейдерства.

В кінцевому підсумку найбільш принциповим проявом сучасного стану держсектору є загрози в сфері національної та економічної безпеки держави, занепад інвестиційної та інноваційної діяльності, незацікавленість приватного капіталу у співпраці з державою у стратегічних для економіки країни сферах, що особливо актуально в умовах відсутності належних інвестиційних ресурсів у держави. Саме тому зміна діючої моделі управління держсектором зумовлена необхідністю перегляду пріоритетів в цій сфері, посилення державного контролю й регулювання в державному секторі, що повинно здійснюватися в комплексі із заходами щодо підвищення рівня стратегічного управління, активізації інвестиційно-інноваційної діяльності та вдосконалення корпоративного управління¹⁶.

Державний сектор у перехідній економіці мас забезпечити реалізацію економічної політики держави щодо ринкового реформування країни. Це його основна функція¹⁷.

Важливим елементом національної системи підприємництва є держсектор економіки і державне підприємництво. Отже, одним з аспектів державної  підприємницької політики є управління державним сектором для забезпечення ефективності та конкурентно-здатності  національної економіки.

Об'єктами державної власності  є:

1) матеріальна база функціонування  держави як політичного інституту  (майно органів державної влади  та управління, збройних сил та  міліції, монетний двір, пошта  тощо);

2) економічна основа для  підприємницької діяльності держави  (промислові і сільськогосподарські  підприємства, дороги, залізниці, Н  Б тощо).

Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є  суб'єкти, що діють на основі лише державної  власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує  п'ятдесят відсотків чи становить  величину, що забезпечує державі право  вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Отже, залежно від способу  утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють  унітарні та корпоративні державні підприємства.

Унітарним вважається підприємство, створене одним засновником, який виділяє  необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо  або через керівника, якого призначає, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах  трудового найму, вирішує питання  реорганізації та ліквідації підприємства.

Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом  державної влади у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини  державної власності, як правило, без  поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Орган державної  влади, до сфери управління якого  входить підприємство, є представником  власника і виконує його функції  у межах, визначених ГКУ та іншими законодавчими актами. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова "державне підприємство". Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника й органу влади, до сфери управління якого воно входить. Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, якого призначає орган, до сфери управління котрого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.