ПЛАН

ВСТУП

      Перетворення, що відбуваються нині в нашій країні, пов'язані з демократизацією громадського життя, формуванням громадянського суспільства. Вони вимагають глибоких трансформацій у всіх сферах життєдіяльності суспільства, включаючи й систему охорони здоров'я. А становлення цивілізованих ринкових відносин потребує розробки нової ідеології розвитку охорони здоров'я.

      Проблема  охорони здоров'я як невід'ємна частина національної безпеки та вироблення оптимальної стратегії її забезпечення нерозривно поєднана з формами реалізації державою економічної політики (ст. 9 ГК) і вимагає застосування передбачених ст. 10 ГК основних напрямів економічної політики держави. У той же час принципово важливим є усвідомлення того, що в галузі охорони здоров'я загрозу становить не лише саме явище, а насамперед системні чинники, що його обумовлюють та призводять до неефективності впровадження державної політики в галузі охорони здоров'я, невідповідності між визначеними пріоритетами щодо забезпечення здоров'я громадян та ходом реформування економіки країни.

      На  жаль, півтора десятка років, що минули після здобуття державної самостійності, для української охорони здоров'я практично виявилися марними. Процес переходу галузі на економічні механізми функціонування (так званий новий господарський механізм), що розпочався наприкінці 80-х років минулого століття, після розпаду СРСР фактично припинився. Стався своєрідний відкіт управління галуззю до механізмів адміністративного регулювання і відбулася консервація монопольного бюджетного фінансування за "залишковим принципом" та застарілих форм організації медичної допомоги.

      Актуальність  теми. Хоча охорона здоров'я й залишилася поза ринковими відносинами, вона повною мірою відчувала на собі всі проблеми переходу до ринкової економіки. Системна криза, що охопила українське суспільство у 90-ті роки ХХ ст., згубно вплинула на розвиток сфери медичної допомоги. Тільки за перше десятиліття державної незалежності бюджетні витрати на охорону здоров'я зменшилися у 8 разів, що призвело до руйнації лікувальної мережі, перекладання фінансового тягаря утримання медичних закладів на плечі населення. Сьогодні більшість фахівців сходиться на думці, що проблеми галузі визначалися, та й продовжують визначатися, не стільки впливом фінансової кризи, скільки кризою галузевого управління та браком політичної волі у правлячої еліти.

      В умовах трансформації економіки  в системі охорони здоров’я загострилася низка проблем, які потребують нових наукових підходів до розв’язання та прийняття принципових рішень на рівні як держави, так і регіонів. Наслідками цих проблем є погіршення демографічної ситуації, зростання захворюваності населення та збільшення питомої ваги тяжких хвороб, лікування яких вимагає значних витрат. Найважливішими з них, на наше глибоке переконання, є організаційно-економічні проблеми, серед яких слід відзначити наступні: формування оптимального ресурсного потенціалу системи охорони здоров’я суспільно необхідної структури кадрів; визначення та пошук можливих і необхідних обсягів фінансування, інновацій та інвестицій; територіальну організацію медичних закладів управління якістю медичної допомоги; поліпшення профілактики захворювань і формування здорового способу життя.

      Питанням організації управління, фінансування системи охорони здоров'я та її реформування присвячені праці Ж.Е. Бикової, В.В.Баранова, Л.Г.Богуш, І.Ю. Григорьєва, О.М. Голяченко, В.І.Євсеєва, Г.І. Канюка, В.І.Куценко, В.М.Новікова, В.Ф.Попової, Л.Т.Шевчук, Ю.В.Шеленка та ін.

      У той же час економічні проблеми розвитку галузі з позицій ефективності використання ресурсного потенціалу в умовах ринкових відносин не знайшли достатнього  висвітлення в літературі, а також  не вирішені на практиці. Це й зумовило необхідність даного дослідження.

      Мета дослідження. Метою даного дослідження є поглиблення теоретико-методологічних знань щодо механізму організації планування, формування та використання ресурсного потенціалу і оцінки діяльності служб  системи охорони здоров'я в умовах становлення ринку.

      Основні завдання  дослідження:

• оцінка наявного ресурсного потенціалу охорони здоров’я та виявлення тенденцій і особливостей його розвитку;
• визначення соціально-економічних передумов, принципів і чинників формування та використання ресурсного потенціалу охорони здоров’я;
• обґрунтування стратегії та шляхів перспективного розвитку системи охорони здоров’я регіону. 

      Об’єктом  дослідження є процес формування організаційно-економічного механізму планування забезпечення системи охорони здоров’я  та його раціонального використання.

      Предметом дослідження є теоретичні, методологічні, методичні та прикладні основи щодо  вдосконалення організаційно-економічного механізму формування і використання ресурсного потенціалу системи охорони здоров´я на етапі перехідної економіки.

      Інформаційною базою дослідження є наукові праці українських і зарубіжних учених у сфері економіки та управління охороною здоров'я, а також нормативні та законодавчі акти України.

      Практичне значення дослідження. Результати дослідження дають систематизувати знання щодо вдосконалення механізму організації планування і оцінки діяльності  служб охорони здоров'я.

      Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатку і списку використаної літератури.

Розділ  І. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я НАСЕЛЕННЯ

1.1. Проблеми розвитку  національної системи  охорони здоров'я  на сучасному етапі

      Охорона здоров'я - складна соціально-економічна система та специфічна галузь народного господарства, покликана забезпечити реалізацію складного соціального принципу - збереження та покращання здоров'я громадян, надання їм кваліфікованої лікувально-профілактичної допомоги.

      Національна система охорони здоров'я зіштовхнулася з двома складними проблемами: з одного боку, катастрофічною нестачею матеріально-фінансових ресурсів, а з другого - з їх нераціональним використанням. Але брак бюджетних коштів - це тільки верхівка айсберга проблем, що нагромадилися в галузі. Серед базових причин кризового стану галузі варто виділити насамперед недосконалу систему управління охороною здоров'я, що зорієнтована на екстенсивний та витратний розвиток, моноканальне фінансування, ізоляцію сфери медичної допомоги від ринкових відносин. Недостатні бюджетні асигнування і відсутність додаткових каналів надходження фінансових ресурсів призвели до злидарської зарплати медичних працівників, погіршення якості медичних послуг та обмеження доступності населення до медичної допомоги.

      Деструктивні  процеси в галузі спричинили обставини, коли її вже не турбує погіршення здоров'я населення, а цікавлять лише проблеми власного виживання. Досі збережені колишні управлінські стереотипи, де базою регулювання виступають адміністративні важелі, а в структурі фінансування медичної допомоги спостерігається значна перевага витрат на високовартісну стаціонарну допомогу та орієнтування на вузьку спеціалізацію лікарських кадрів первинної ланки [21, С. 126-127].

      Водночас  ізоляція бюджетної охорони здоров'я  від механізмів ринкового регулювання зробила її заручницею ринкових відносин, що призвело до ситуації, коли всі фінансові потоки ідуть повз галузь, вимиваючи через тіньові механізми значні бюджетні ресурси. За деякими оцінками, у сфері державної охорони здоров'я склався сталий "тіньовий" сектор, оборот якого значно перевищував бюджетне фінансування галузі.

      Ось чому за рівнем корумпованості охорона  здоров'я стабільно лідирує з-поміж  інших галузей. Відсутність можливостей  використання ринкових механізмів у  сфері надання медичної допомоги за хронічного дефіциту фінансування галузі, як свідчить практика останніх років, сприяє її постійній руйнації, позбавляє значну частину населення доступності до доброякісної медичної допомоги, самовільно формує "тіньові" потоки коштів, що вже призвело до морально-етичної деградації частини медичних працівників.

      Істотним  гальмом у перетворенні сфери  медичної допомоги стала застаріла  організаційна схема управління галуззю, сформована в умовах тоталітарного  режиму. Цю схему було засновано  на засадах адміністративно-командного управління медичною сферою в рамках діяльності державної виконавчої влади. Вона передбачала високу централізацію галузевого управління з жорсткою регламентацією всіх сторін діяльності суб'єктів охорони здоров'я. Відсутність розмежування між державним і галузевим управлінням лише підтримувала тотальне одержавлення сфери надання медичної допомоги, її уніфіковану нормативну модель, монополію держави на охорону здоров'я [23, С.59-61].

      Тільки  ресурсний голод та його руйнівні наслідки в галузі змусили її керівництво говорити про необхідність реформування системи. Однак усі реформаторські потуги зводилися переважно лише до "оптимізації" медичної мережі, яка полягала в скороченні ліжкового фонду і штату медичних працівників лікувально-профілактичних закладів. Проекти численних "концепцій" і "стратегій", що були розроблені в міністерських кабінетах, далі паперових носіїв поширення не мали. Навіть серія законопроектів про обов'язкове медичне страхування так і не здолала стін парламенту.

      Водночас  розпочаті зміни в суспільстві  свідчать, що у світогляді людей  відбувається поступова трансформація  сприйняття медицини від юридично-моральної  до соціально-економічної категорії. Нині відбувається поступове усвідомлення населенням економічної обумовленості свого здоров'я. Те, що медична допомога має вартість, вимірювану в грошовому еквіваленті, вже розуміє кожна людина. Але поки що основні позабюджетні кошти "працюють" переважно не на галузь. Тому прийшов час розробити та втілити в життя сучасні "правила гри" на медичному просторі, які вже давно відомі в цивілізованих країнах, і тоді охорона здоров'я одержить законний статус реального економічного суб'єкта в загальній інфраструктурі державної економіки.

      Економічний аспект охорони здоров'я треба  розглядати як елемент суспільного виробництва, де галузь займає певний сектор виробництва нематеріальних благ (чи послуг). При цьому система охорони здоров'я - найскладніша в організації, витратна за змістом та пріоритетна в соціальних цінностях і установках людини - стане найбільш значущою галуззю непродуктивного сектора економіки.

      У нових економічних умовах треба  змінити статус медичних закладів - суб'єктів, які самостійно господарюють. З упровадженням медичного страхування  з'явиться реальна база формування різноманітного конкурентного середовища в охороні здоров'я. Надалі обов'язково з'явиться необхідність розв'язання питання про роздержавлення частини лікувальних закладів, утримувати які непосильно для місцевих бюджетів, про формування багатоукладності економіки охорони здоров'я [20, С. 21-23].

      З урахуванням вітчизняного досвіду  і світових тенденцій розвитку галузі потрібно зберегти і послідовно реалізувати  принцип доступності медичної допомоги. Під державною опікою має бути чітко визначений законодавством соціально залежний прошарок населення. Для іншої частини населення варто розробити і затвердити на державному рівні обсяг гарантованої безкоштовної медичної допомоги, який за умови зростання національної економіки розширюватиметься.

      Входження галузі в ринкові відносини перетворить і вертикаль управління, взаємини між органами галузевого управління та мережею медичних установ, систему організації медичної допомоги в кожному лікувальному закладі.

      Отже, для успішного розвитку медичних установ потрібні глибокі зміни в галузі в цілому, адекватні сучасним реаліям трансформації українського суспільства. Базою для цього процесу мають стати корінні зміни соціально-економічної політики держави стосовно охорони здоров'я як пріоритетного напрямку в гуманітарній сфері. Ці зміни мають відбутися на всіх рівнях ієрархічної структури галузевого управління: від міністерства охорони здоров'я до структурного підрозділу медичної установи. Загалом соціально-економічний механізм функціонування галузі треба будувати на основі вдосконалення показників оцінки діяльності служб охорони здоров'я за кінцевим результатом (ефективність використання ресурсів, соціальна задоволеність населення тощо), зміни системи матеріального заохочення медичного персоналу, розширення прав і відповідальності керівників різного рівня, збільшення каналів фінансування, широке впровадження сучасних ресурсозберігальних технологій, створення принципово нових технологій інформаційного забезпечення управління лікувально-профілактичним закладом.

      Сучасна перебудова господарського механізму галузевого управління, на наш погляд, має включати такі елементи:

      - надання більшої самостійності  медичним установам при одночасному  зростанні їх відповідальності  за результати своєї роботи;

      - розширення прав медичних менеджерів  з підвищенням ролі персоналу щодо використання наявних трудових, матеріальних і фінансових ресурсів;

      - посилення ролі економічних методів  керівництва, встановлення прямої  залежності оплати праці медичного  персоналу від результатів і  якості роботи;

      - зміну організаційних методів у фінансуванні медичних установ;

      - інтенсифікацію використання ліжкового  фонду, кадрів, матеріально-технічних  і фінансових ресурсів;

      - зміну системи планування й  оцінки діяльності лікувальних  закладів;

      - координацію, об'єднання в одну  систему діяльності управлінського, медичного і фінансово-економічного персоналу;

      - створення нових медичних організаційних  структур;

      - формування механізмів управлінського  обліку та господарського розрахунку  в системі організації медичної  допомоги;

      - впровадження в практичну діяльність лікувально-профілактичних закладів сучасних інформаційних технологій [8, С. 90-91].

      У законодавстві передбачено, що охороною суспільного здоров'я мають опікуватися  органи державної влади, а обов'язки щодо організації й удосконалення власне медичної допомоги громадянам покладено на суб'єкти галузевого управління, включаючи рівень діяльності медичних менеджерів. Але на практиці за стан здоров'я населення передусім відповідальні установи охорони здоров'я. Виправити таке положення можна (і потрібно) через законодавче розмежування повноважень органів місцевого самоврядування і галузевого управління, запровадження договірних відносин між ними (у вигляді замовлення на медичну допомогу населенню), надання прав самостійного господарчого суб'єкта для медичних установ.

      Рух галузі в бік ринкових відносин анітрохи не применшує роль держави як регулятора суспільного виробництва. Однак  доки не буде знайдено адекватного  місця для системи охорони  здоров'я в рамках ринкової економіки, доти галузь буде розмінною монетою в руках різних політичних сил, середовищем соціальної напруженості, одним із перехресть суспільних негараздів.

1.2. Програма розвитку галузі охорони здоров'я як соціальної домінанти національної безпеки

      Нова  єдина концепція та програма розвитку галузі охорони здоров'я як соціальної домінанти національної безпеки повинна базуватись на засадах забезпечення конституційно визначених соціальних гарантій та реалізації стратегічних пріоритетів соціально-економічного розвитку у нерозривній єдності з євроінтеграційними та глобалізаційними орієнтирами України. 

      У Україні ключові принципи державної  політики у області медицини знайшли  своє віддзеркалення в Концепції  розвитку охорони здоров'я населення  України, прийнятої в 2000 р., а також  в Національній програмі «Здоров'я нації» (2002 р.).

     Концепція розвитку охорони здоров'я населення  України (далі - Концепція) спрямована на реалізацію положень Конституції ( 254к/96-вр ) та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров'я, створення умов для формування здорового способу життя.

      Кінцевою  метою реалізації Концепції є  досягнення таких цілей:

• збереження та зміцнення здоров'я населення, продовження періоду активного довголіття і тривалості життя людей;
• створення правових, економічних та управлінських механізмів реалізації конституційних прав громадян України на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;
• забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі;
• формування керованого ринку платних медичних послуг, сприяння діяльності закладів охорони здоров'я всіх форм власності, створення умов для задоволення потреб населення в медичних послугах;
• ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів;
• солідарна участь держави, роботодавців, територіальних громад та окремих юридичних і фізичних осіб у фінансуванні послуг з надання громадянам медичної допомоги [21, С. 112-114].

     Реформування  економічних засад системи охорони  здоров'я спрямовуватиметься на створення  прозорих фінансово-економічних механізмів цільового накопичення та адресного  використання коштів, необхідних для реалізації в повному обсязі конституційних прав громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

     З метою досягнення належного рівня  здоров'я населення держава зберігатиме  контроль за механізмами забезпечення обсягу та якості медичної допомоги, які поступово збільшуватимуться за рахунок бюджетного фінансування та залучення додаткових джерел фінансування.

     Джерелами фінансування охорони здоров'я мають  бути кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування, кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти, одержані за надання платних медичних послуг, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

     Кошти державного та місцевих бюджетів, кошти  загальнообов'язкового державного соціального  медичного страхування будуть фінансовим підгрунтям забезпечення населення  загальнодоступною медичною допомогою в межах визначеного організаційного рівня надання медичної допомоги та гарантованого обсягу його медикаментозного і технологічного забезпечення (далі - базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги).

     Кошти добровільного медичного страхування, накопичувальних фондів територіальних громад спрямовуватимуться на задоволення індивідуальних потреб населення у медичних послугах понад базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги.

     Кошти державного та місцевих бюджетів мають бути основним джерелом фінансування державних цільових програм охорони здоров'я населення [24, С. 56-58].

     Заклади охорони здоров'я всіх форм власності  в обов'язковому порядку повинні  дотримуватися державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров'я та забезпечувати їх належне фінансування.

     Створення умов для здорового способу життя, активізація профілактичної діяльності у системі охорони здоров'я  передбачає вдосконалення нормативно-правової бази, формування державної політики, направленої на збереження та зміцнення здоров'я населення.

     Запроваджуватиметься  система соціально-економічного стимулювання здорового способу життя, обмеження  тютюнопаління та реклами алкоголю, тютюну й інших шкідливих для  здоров'я речовин.

     Гігієнічне  виховання населення буде трансформовано у державну систему безперервного навчання і здійснюватиметься на всіх етапах соціалізації особистості.

     Широке  впровадження профілактичних технологій потребує серйозних змін у роботі амбулаторно-поліклінічних закладів. Ключовою фігурою має стати сімейний лікар - лікар загальної практики.

Розділ  ІІ. ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я ЯК СКЛАДНА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА

2.1. Міністерство охорони здоров'я України. Його функції

      Після проголошення незалежності України  перед міністерством охорони  здоров’я постало завдання організації охорони здоров’я незалежної держави в умовах економічної кризи. Постала потреба у реформуванні галузі згідно нових економічних умов та розробка відповідного медико-санітарного законодавства.

      Міністерство  охорони здоров'я України (МОЗ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МОЗ є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення.

      Головою Міністерства охорони здоров’я України  є міністр, якого призначає Верховна Рада України.

      До  структури Міністерства охорони  здоров’я України входять наступні підрозділи: Патронатна служба; Вчена  медична рада; Головне управління організації медичної допомоги населенню; Головне санітарно-епідеміологічне  управління; Управління профілактики соціально-небезпечних хвороб, СНІДу та формування здорового способу життя; Управління радіаційного захисту населення та медичних проблем аварії на ЧАЕС; Головне управління медичних кадрів та державної служби; Державний департамент з контролю за якістю, безпекою та виробництвом лікарських засобів і виробів медичного призначення [Додатки].

      Основними завданнями МОЗ України є: забезпечення реалізації державної політики у  сферах охорони здоров'я, санітарного  та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров'я безоплатної медичної допомоги населенню; організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов'язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки [2, С. 91-92].

      У своїй діяльності Міністерство охорони  здоров’я керується такими нормативними актами: Конституцією України, Законом  України "Основи законодавства України про охорону здоров'я"; Законом України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" і Концепцією розвитку охорони здоров'я населення України.

2.2. Права МОЗ України

      МОЗ має право: представляти Кабінет  Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладення міжнародних договорів України; одержувати в установленому законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також від підприємств, установ та організацій інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на Міністерство завдань; залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, органів влади Автономної Республіки Крим, установ та організацій (за погодженням з їхніми керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції.

      МОЗ під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав.

      МОЗ в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. МОЗ в разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти. Нормативно-правові акти МОЗ підлягають реєстрації в установленому законодавством порядку. У випадках, передбачених законодавством, рішення МОЗ, прийняті в межах його повноважень, є обов'язкові для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності і громадянами.

      Міністерство  очолює Міністр, який призначається  на посаду і звільняється з посади в установленому порядку Верховною  Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. Міністр має заступників, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України. Пропозиції щодо кандидатур заступників Міністра вносить на розгляд Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністр України за поданням Міністра. Міністр розподіляє за погодженням з Віце-прем'єр-міністром України обов'язки між своїми заступниками.