Основи хореографічного мистецтва у дошкільників

      ЗМІСТ 

       ВСТУП 

      У Національній доктрині розвитку освіти України в XXI столітті визначено  основну мету освіти, спрямованої на естетичне виховання та всебічний розвиток людини як найвищої цінності суспільства, формування її духовних смаків, ідеалів та розвиток художньо-творчих здібностей.

      Хореографія – мистецтво синтетичне, у ній  музика оживає у рухі, здобуває дотикальну форму, а руху начебто стають чутливими. Мальовничість і графічність поз та положень танцюристів, барвистість костюму ріднять її з живописом і скульптурою. Акторська майстерність танцюристів перетворює танець у театральне дійство. Усе це дозволяє використовувати хореографію як засіб естетичного  виховання – широкого профілю. Специфіка хореографії визначається її впливом на людину. На заняттях з хореографії особлива увага приділяється не тільки розвитку ритмічної, але й емоційно-діючого зв'язку музики і танцю.

      Танець  вирішує ті ж завдання естетичного  розвитку й виховання дітей, що і  музика. У музиці закладені зміст  і характер будь-якого танцювального  добутку. Не може бути танцю без музики, без ритму. Навчання мистецтву танцю  відбувається паралельно з музичним вихованням: діти вчаться розуміти, слухати і чути музику, органічно її поєднувати в єдиний цілий рух.

      Але крім розвитку специфічних музичних якостей, танець дає можливість фізичного  розвитку, що стає особливо важливим при  існуючому положенні зі здоров'ям підростаючого покоління.

      Танець  сприяє фізичному розвитку дітей, виробляє в них правильну поставу, впевнену легку ходу, спритність і добірність рухів. Тренування найтонших рухових  навичок, що проводиться в процесі  навчання хореографії, зв'язана з мобілізацією багатьох фізіологічних функцій людського організму: кровообігу, подиху, нервово-м'язової діяльності. Розуміння фізичних можливостей свого тіла сприяє вихованню впевненості в собі, запобігає поява різних психологічних комплексів.

      Об’єкт дослідження – процес хореографічного виховання дітей дошкільного віку.

      Предмет дослідження – застосування гри в хореографічній роботі з дітьми дошкільного віку.

      Мета  дослідження: Теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити вплив гри на світовідчуття дошкільників.

      Завдання  дослідження:

• вивчити та проаналізувати психолого-педгаогічну літературу з теми дослідження;
• визначити зміст та завдання виховання дошкільників у хореографічній діяльності;
• експериментально перевірити ефективність впливу гри на світовідчуття дошкільників у хореографічній діяльності.

       РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ  ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ГРИ У ХОРЕОГРАФІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Гра як метод навчання, види ігор

     Є тільки два види діяльності, які  мають вплив на процеси розвитку дитини: різноманітні форми праці та гра в її самих різноманітних формах. В грі дитина весь час “обертається”, змінює свою позицію. Одні й ті ж предмети постають перед нею з різних боків. Інакше кажучи, гра послуговує децентрації дітей, що сприяє становленню у них логічного мислення [78].

     Гра розвиває психологічну гнучкість, розкутість, комунікабельність, емоційно-вольовий вплив. Дитина має в грі право  на помилку [52]. Вона ж є засобом  розвитку дитячої уяви, розвиває пізнавальні  здібності, емоційний бік особистості, збагачує словниковий запас. Гра – іскра, що запалює вогник допитливості, зацікавленості і вимагає концентрації уваги учнів, напруження їх сил [56,73]. Вона має здатність організувати життя дітей, наповнити його змістом. Поширена спеціальна “ігрова терапія” для лікування психічних захворювань [78]. Потрібно, щоб гра захоплювала малюка, давала йому здорову і цікаву “їжу” для розуму, і в той же час достатньо складну. Ігри – одне з найсильніших виховних засобів в руках суспільства. Саме в грі проявляються і розвиваються різні сторони дитячої особистості, задовільняється багато інтелектуальних та емоційних потреб, складається характер. Б.П.Нікітін [46] ставить перед батьками риторичне питання: “Ви думаєте, що купляєте просто іграшку?”, і сам же ж і відповідає: “Ні, ви проектуєте при цьому особистість”, адже іграшки та багато ігор так чи інакше, але завжди – в доступній, цікавій формі моделюють саме життя.

     Одні  дослідники розглядають гру як прояв  уяви чи фантазії, інші зв’язують її з розвитком мислення. Можна, звичайно, розкласти будь-яку діяльність, в тому числі і гру, на суму окремих здібностей: сприйняття+ пам’ять+мислення+уява; можливо, можна навіть визначити питому вагу кожного з цих процесів на різних етапах розвитку тієї чи іншої форми гри. Але тоді зовсім втрачається  якісна своєрідність гри як особливої діяльності дитини [78].

     В іграх діти відтворюють життя  дорослих. Гра – життя дитини в життті дорослого. К.Д.Ушинський (цит. за [78]) з цього приводу каже:”…дитина буде переробляти і перебудовувати куплені вами іграшки  по тих елементах, які будуть вливатися в неї з навколишнього життя, - от про цей-то матеріал і повинні більше всього турбуватися батьки та вихователі”. Звичайно, кожна епоха, інтереси різних класів суспільства відображаються в іграх дітей по-своєму, наче реалізуючи в них своє соціальне замовлення на певні якості особистості, які необхідно виховати в поколінні, що підростає. Наш час висунув нову, ще небувалу вимогу – розвиток творчого потенціалу кожного майбутнього члена суспільства. Саме використання ігрових прийомів дозволяє перемогти розрив між соціальним замовленням – формуванням творчої індивідуальності – та нездатністю традиційного навчання це замовлення виконати. Відомий психолог Ж.Піаже відносить гру до творчості (цит. за [20]). З ним погоджується Г.Спенсер (цит. за [79]). Він наголошує на однаковій природі гри та мистецтва, творчості. Неспівпадання змісту ігрової дії та операцій, що її складають, призводить до того, що дитина грає в уявній ситуації, породжуючи та стимулюючи тим самим процес уяви, яка характеризується в цей період особливою образністю [27].

     Гра являється ведучим типом діяльності дитини [22]. Отже, при складанні програм  навчання слід це враховувати. ”Щоб дитина вчилася по програмі, складеній дорослими, необхідно, щоб вона її прийняла” [78].

     Дослідниками  виявлено, що в тих випадках, коли діяльність захоплює людину і її значимість достатньо живо переживається, вольове  зусилля, направлене на те, щоб запам’ятати, слабне або зникає, але свідомо  поставлена мета залишається, увага стає післясвідома, або вторинно несвідома. Ми так захоплюємося рішенням поставленого перед нами завдання, що перестаємо реагувати на оточуюче. Почавши робити щось необхідне, ставлячи перед собою певну мету, ми так включаємося в діяльність, що продовжуємо її вже без зусиль, якщо зберігається цікавість та не виникає втома [59]. Включення ігор в навчально-виховний процес школі виправдано і з психологічної точки зору [4].

     За  характером ігрової методики В.В.Андронов [1] виділяє такі типи ігор: предметні, сюжетні, рольові, ділові, імітаційні та ігри-драматизації. Систематика Н.АВєтлугиної [14] дещо інша: існують творчі ігри, в процесі яких добре розвиваються творчі здібності дітей, які позволяють їм відображати  оточуючу їх дійсність. Головна особливість творчої гри – наявність уявної ситуації, в якій дитина має можливість включатися в різні події, виконувати будь-які дії, спілкуватися з своїми ровесниками. В творчій грі дитина творить оточуючу її дійсність. Гра повинна бути вільною та самостійною діяльністю, яка виникає по ініціативі дитини. Примус до гри перетворює її в регламентовану діяльність. Вихователь повинен надихати дітей на творчість в грі.Ці ігри сприяють психологічній розкріпаченості та свободі прояву особистісного “Я”[19].

       Далі слідують рухливі ігри (для розвитку руху) та дидактичні, за допомогою яких розвиваються відчуття, засвоюється дітьми рахунок, мова. Складові дидактичної гри: певна педагогічна мета, правила, ігрова дія та навчальна задача. Дидактична гра як форма ігрового навчання має сенс лише тоді, коли дидактична навчальна задача прихована від дитини ігровою цікавою дією. Дитина не бачить явні цілі гри, поставлені педагогом, дякуючи присутності ігрових елементів: очікування і несподіванки, загадки, руху. А.П.Усова [60] також подає схожий з Н.А.Вєтлугіною поділ, але замість творчих вона виділяє рольові для розвитку уяви про оточуюче, зміст розгорнутої форми рольової гри – відношення між людьми. Кожен вид гри покликаний виконувати певні виховно-освітні завдання. Р.І.Жуковська [25] виділяє та характеризує п’ять типів ігор: перша форма дитячих ігор характеризується тим, що дитина, відтворюючи будь-яке явище, виступає одночасно і в ролі предмета, який її зацікавив, і в ролі людини, що діє з цим предметом. Друга – рольова: перевтілення дитини в дорослого чи ровесника. Третя характеризується тим, що в ній світ явищ відтворюється в матеріальних образах – ліпленні, будуванні. Далі слідує гра-праця. Останньою є сюжетно-будувальна. Дехто з дослідників виділяє ще психотехнічні ігри та соціально-психологічний рольовий тренінг [28].

     Приймаючи певні ігрові ролі, розігруючи відповідні відношення по ходу гри, дитина творить  самого себе як суб’єкта конкретної діяльності. Для гри характерні емоційність, активність та творчість граючих. Слово, лаконічна фраза мають велике значення і можуть бути використані в якості ігрового елемента, коли вони сказані емоційно і в потрібний момент гри [4].

     Спочатку  учень в першому класі навчається заради відповідальності (він першокласник!), але якщо заняття нецікаві та одноманітні, інтерес до них втрачається [80].

     Не  лише для дошкільнят  та дошкільниківгра – ефективний метод  навчання. І старшокласники, і, навіть, студенти, краще сприймають і засвоюють матеріал, якщо він поданий у формі гри [61]. Ігрові цілі значимі для учасників гри головним чином на початку роботи, виступаючи фактором “запуску” діяльності [11]. Р.Прюдом (цит. за [11]) вважає, що традиційні форми навчання викликають роздратування або навіть протидію студентів, так як викладач виступає в ролі батька та є одночасно об’єктом захоплення та неприязні. Гра як специфічна форма навчання усуває цей фактор. При формуванні гри потрібно знайти адекватне співвідношення умовної та реальної дійсності, визначити об’єм та характер діяльності по самоорганізації ділових ігор. Необхідність виробити спільну точку зору в команді зумовлює вступлення студентів в спілкування, змушує думати. Під час ділової гри викладач перетворюється в колегу, що зменшує соціальну дистанцію зі студентами, знімає бар’єри спілкуванню, розкріпачує інтелектуальні можливості. Включення в діяльність по відтворенню в уявній, ігровій формі реалій та протирічь виробництва, відносин зайнятих в ньому спеціалістів в умовах свободи від багатьох обмежень, накладених на дії людей в реальному виробництві, створює необхідні передумови для творчого розвитку особистості майбутнього спеціаліста.

     В ділових іграх “закладені” ігрові та педагогічні цілі. Суть педагогічних цілей – в розвитку творчої  особистості; і ті, і інші цілі повинні  складати гармонічну єдність. Ми повинні  створити мотиваційну основу гри, в якій пізнавальні мотиви займають домінуючу роль. Гра перетворює студента з споживача інформації в вимогача, оскільки він повинен розуміти ввесь зміст гри, збирати недостаючу інформацію. Програючи ситуацію, учасники гри набувають досвіду дії в подібних випадках і тоді ситуації реального життя стають “упізнаваними” і це допомогає знайти правильне, єдино можливе рішення [1]. Ділова гра мобілізує резерви розумової діяльності, так як, з одного боку, посилює пізнавально-оцінювальне сприйняття інформації, а з іншої – заповнює проломи в наявній інформації за рахунок комплексного “бачення” мікропроблем, які виникають в процесі гри.

     В ділових іграх побудження до активності виходить або ж від ситуації, або  ж від ровесника, але не від  викладача, який в добре створеній грі не вмішується в її хід, він виконує роль арбітра. Гра – самостійна творча діяльність і не можна сковувати ініціативу учнів і виконувати за них роботу по підготовці гри [47]. Якщо говорити про формування в вузі не просто кваліфікованого інженера-виконавця, а про розвиток творчої особистості спеціаліста, то необхідно надати студенту можливості для самореалізації, самоорганізації, самовиховання, саорозвитку, саморуху. Ці можливості і надає гра. Ділова гра забезпечує втягнення всієї особистості студента, перед усім його мислення, в процеси пізнання [12].

     Творча  активність особистості в діловій  грі зумовлюється тим, що гра дозволяє відчути значимість свого “Я”, (Дорфман  Л.Я. та Ковальова Г.В. [24] відмічають, що у креативних людей висока сила “Я”); відбувається поступове зняття демобілізуючої напруги, скутості, нерішучості та наростання мобілізуючої напруженості на основі посилення цікавості до грального процесу. Саме цікавість виявляється найсильнішим стимулом дій граючих, завдає творчу направленість особистості, викликає позитивні емоції, які, супроводжуючи процес пошуку, прискорюють його, пробуджуючи евристичність мслення. Ігрові цілі значимі для учасників гри головним чином на початку роботи, виступаючи фактором “запуску” діяльності [12].

     В діловій грі людини не тільки отримує  задоволення від пошуку рішення, але й знаходить його швидше.

     В заключення цього маніфесту на користь  використання гри при навчанні слід додати, що не варто забувати, що обов’язкова  мета кожного заняття – навчання, а не розвага [51]. 

1. Завдання  і зміст виховання  дошкільниківу хореографічній діяльності.

     Хореографія, як мистецтво колективне, споює дітей, розвиває почуття вимогливості, принциповості, відповідальності - адже в танці  виявляється характер і духовні якості особистості.

     Дитина  в колективі весь у русі, зміні  і розвитку у фізичному і моральному відношеннях. І від того, яка атмосфера  в колективі, буде залежати і його розвиток як особистості. У зв'язку з цим зовсім не байдуже, яким є  керівник колективу, наскільки ясно й емоційно сприймає він мети виховання і задачі сьогоднішнього дня, наскільки його інтереси, бажання, помисли стають діючими і здатними розвивати, змінювати до кращого поводження дитини, наскільки педагогічна культура відповідає вимогам часу.

     Дитинство - пора формування моральності, з якої виростають потім навички духовного  життя цілого покоління. Тільки багатство  внутрішнього життя, наповненість почуттям, творча фантазія, уява, спрямованість  до ідеалів одухотворяє танець, робить самі прості рухи змістовними. Як часте багатство костюмів, помітність програми виступів заслоняють справжню роботу з навчання і виховання хлопців. Часто про успішну роботу керівника судять по чисто зовнішніх ознаках його діяльності, не з огляду на і не зауважуючи часом тих моральних витрат і ціну успіху, що досягається часом перевантаженням хлопців, випинанням тих самих дітей на шкоду іншим, стимулюванням колективу не завжди виправданими засобами.

     Хореографія - мистецтво синтетичне, у ній  музика оживає в русі, здобуває дотикальну форму, а рухи стають як би чутними. Мальовничість і графічність поз і положення танцюристів ріднить її з живописом і скульптурою. Це дозволяє використовувати хореографію як засіб естетичного  виховання широкого профілю.

     Музика  і танець розвивають емоційну сферу дитини. Якщо наукові предмети повідомляють йому знання про світ, то музично-танцювальне мистецтво викликає емоційний відгук, зв'язаний з перетвореними в танці явищами об'єктивного світу. Скажемо, музичний образ «Весни» може викликати цілу гаму переживань, зв'язаних представленням про цей час року: запахами зелені, трави, яскравістю неба і сонця.

     Ці  емоції можуть бути викликані музикою, такий як «Пролісок» П.И. Чайковського, «Весняні води» С.Рахманінова й  ін.

     Танець, поставлений на цю музику, вносить нові асоціації - боріння, тремтливості, ніжності, крихкості перших паростків, що тягнуться до сонця. Переходячи за допомогою мистецтва з області конкретних знань про весну в сферу людських переживань, учень нічого не втрачає з вірогідності своїх знань про світ, що лише здобувають нову форму у виді почуттєвої інформації, побудованої на відчутті. Почуття захвата, ніжності, дбайливості і доброти, пережитої учнями в їхній танцювальній практиці, залишать слід у душі дитини і стануть моральною якістю особистості.

     Мистецтво хореографії, близьке до «рослинних»  і «твариною» формам рухів природи, асоціативно може показати всю її багатопланову красу і духовність. Наприклад, «Лебедине озеро» П.И.Чайковського, драматургія конфлікту людини і  природи може стати основою, що виховує, для школярів.

     Переживання учнів, зв'язані з позитивними  емоціями, повинні сполучатися з  негативною, викликуваною негативною стороною. Осміяння й осудження може служити змістом танцювального  образа, щоб по ознаці від « противного»  позитивні почуття розбудити моральну реакцію на те чи інший чи добуток явище життя.

     Музично-ритмічна діяльність дітей - яскравий, емоційний  шлях передачі музично-естетичних  переживань.

     Музичне виховання в роботі з дітьми дошкільного  і шкільного віку вже давно виділилося в самостійний предмет. Це виховання культурних чи хоча б музично грамотних слухачів, з числа яких попутно можна відібрати найбільш обдарованих для професіоналізації.

     При такій установці змістом роботи є придбання навичок і знань, що знадобляться дітям надалі при слуханні музики, музикуванні. Проведення такої роботи вимагає, звичайно, спочатку всіляких прийомів, здатних зацікавити дітей, прилучити їх до музики. Одночасно викладається хоровий спів, дбайливо розвивається слух, даються зведення про музику, композиторів, виконавців.

     Весь  процес хореографічної роботи сприяє фізичному розвитку дітей, розвитку їхніх танцювальних здібностей, допомагає  естетичному у вихованню. Я прагну до того, щоб учні в процесі занять не тільки здобували знання по танці, але й одержували музично-хореографічне виховання. У процес створення танцю входить і прослуховування музики для наміченої постановки.

     У процесі постановочної роботи, репетицій, діти привчаються   до   співтворчості,   у   них   розвиваються художня  уява, асоціативна пам'ять, творча ініціатива, уява, уміння передати музику і зміст образа рухом.

     Важливе значення в справі естетичного  виховання  має музика і музично-ритмічна діяльність. Музику чують діти на уроці й у  постановочній практиці. Вона повинна  бути доступної і художній, будь те народні мелодії і чи ритми добутки композиторів-класиків і сучасних авторів.

     Учні  під час навчання повинні одержати представлення про те, як танцювальний рух виражає внутрішній світ людини, що краса танцю - це досконалість рухів і ліній людського тіла, виразність, легкість, сила, грація. Для того, щоб діти могли легко і невимушено реагувати на музику рухом, треба виховувати в них необхідні якості руху, дати їм ряд танцювальних навичок.

     Танець  має велике виховне значення і  впливає на естетичне  розвиток дітей, на ріст їхньої загальної культури.

     Ціль  хореографічних занять - навчити дітей  і підлітків красиво і правильно  рухатися. Необхідно розширювати  обрії музичного розвитку наших  учнів, виховувати їхній смак на музиці мелодійної, зрозумілої, багатий думками і почуттями. Танець повинний з'явитися засобом, що сприяє закріпленню музичних вражень.

     Незважаючи  на багатовікове минуле, мистецтво  танцю не утратило своєї актуальності й у наш час. Створено безліч методик  викладання в різних областях хореографії, заснованих на досвіді минулого, але адаптованих до  сьогодення.

     В основі хореографічного виховання  лежить системна, довголітня важка  праця. Потрібна велика витривалість, дисциплінованість, самоконтроль, завзятість у подоланні труднощів, прагнення до самовдосконалення, любов до  танцювального мистецтва.

     Лише  сполучення цих якостей може забезпечити  повний розвиток природних і артистичних  здібностей кожного, і   педагоги-хореографи з перших днів занять повинні виховувати і розвивати ці риси в учнів.

     Метою занять є прилучення учнів до мистецтва  хореографії, розвиток їхнього художнього смаку, потреб і інтересів, що мають  суспільно значимий характер.

     Дана  мета передбачає рішення наступних  задач:

• розвиток суглобово-зв'язкового апарата і мускулатури;
• розвиток сили, спритності і координації рухів;
• правильна постановка корпуса, рук, ніг, голови, вироблення постави;
• оволодіння технікою танцю;
• оволодіння акторською майстерністю;
• розвиток творчого мислення, уміння використовувати отримані знання, навички й уміння в сценічній практиці;
• виховання особистості учнів, розвиток художній естетичного  смаку, любові до багатого національного фольклору.

     Музично-ритмічні рухи сприяють усебічному розвитку дитини. Інсценівки. святкові настрої, національні  танці, ігри формують моральні якості школярів. Вони допомагають виховувати в дітей любов до Родіну, почуття прекрасної, взаємної поваги.

     Руху  під музику зміцнюють дитячий  організм. Задоволення, отримані в процесі  руху (гри, танцю), звичайно супроводжуються  значними фізіологічними змінами в організмі, поліпшується подих і кровообіг. Веселі ігри і танці збуджують нервову систему і викликають посилену діяльність у вищих відділах головного мозку, зв'язаних з асоціативними, інтелектуальними і вольовими процесами.

     Заняття ритмікою допомагають дітям полюбити музику, загострюють сприйняття, розвивають музичний слух і почуття ритму, збагачують дітей новими музичними знаннями, розширюють їхній музичний кругозір, розвивають творча уява і мислення.

     Формуючи  творчу уяву, дитина виявляє ініціативу і вигадку. Вони учаться передавати характерні риси персонажів, створювати цікаві композиції танців, побудувати гри, інсценувати пісні. Для цього вони використовують різноманітні виразні засоби - мова, рухи, міміку, спів. К.Станиславський вважав, що артисту треба учитися грати в дитини. «От коли ви дійдете в мистецтві до  правди і віри дітей в іграх, тоді ви зможете стати великими артистами»

       У процесі музично-ритмічного  виховання необхідно здійснювати  наступні задачі:

     а) учити дітей погоджувати дітей з характером музики, самими яскравими засобами музичної виразності, ритмічно, виразно рухатися, грати музичні ігри, водити хороводи, танцювати як на заняттях, так і поза ними;

     б) розвивати почуття ритму, що полягає  в тім, що діти почувають у музиці ритмічну виразність, відгукуються на неї і передають її в рухах;

     в) розвивати художньо-творчі здібності, що можуть виявлятися в тім, що вони самі шукають способи відображення ігрового образа, придумують, комбінують танцювальні рухи, пропонують зміни  в танцях.

     Значне  місце в музично-ритмічному вихованні  належить танцям. Як і інші рухи вони сприяють музичному розвитку дитини, привчають точно і добірно  рухатися.

     «Танці - вид мистецтва, у якому основний засіб створення художнього образа - руху і положення тіла танцівника».

     Танці складаються з простих народних і класичних танцювальних рухів. Їх можна розділити на кілька видів:

     а) танці з зафіксованими рухами;

     б) характерні танці;

     в) вільні танці.

     У танці з зафіксованими рухами за визначеною музикою визначена послідовність рухів. Його побудова залежить від структури музичного добутку. Наприклад, «Танець-запрошення» складається з 3-х частин: біг, крутіння, притопування - відповідно музиці, що має трьохчастну форму.

     Важливу роль у естетичному  вихованні  грають народні танці, хороводи, у яких відбиті почуття і звичаї різних народів. Розучування їх сприяє формуванню в дітей почуття патріотизму, гордості за свою історію і традиції народу.

     Характерні  танці складаються з таких  рухів, що рельєфно малюють даний  персонаж і властиві тільки йому. Наприклад, танець «сніжинок», «ведмежати».

     Найбільш  складним видом є вільний танець (чи творчий). У цьому танці діти, прослухавши музику, повинні самостійно виконати ті знайомі танцювальні  рухи, що відповідають звучній музиці. Під українську народну музику «Ой, лопнув обруч» можна виконати і легкий четвертний біг, і «ковирялочку». Під плавну спокійну музику російської народної пісні «Чи вийду я на річеньку» можна рухатися «перемінним» кроком по чи колу ж кружлятися парами навколо себе, і т.п. Треба попереджати дітей, що не можна повторювати руху товаришів, кожний повинний самостійно придумати і виконати свій танець. Дитині, що танцювала краще усіх, педагог, з метою заохочення, пропонує показати свій танець усім присутнім.