Основные пробдемы розвития природных заповедников в Украине

Міністерство  освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Біолого-екологічний  факультет

Кафедра зоології та екології

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

на тему:

«ОСНОВНІ  ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ПРИРОДНИХ ЗАПОВІДНИКІВ В УКРАЇНІ»

 

 

 

 

 

 

Виконавець                                                                          Харченко

Студентка групи БЕ-06-7-1                                                  Анастасія Вікторівна

                                                                       

 

Науковий керівник

К.б.н., доцент                                                                       Пономаренко О.Л.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ

2009 р

 

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ……………………………………………………………………………3

1 Загальна характеристика природних заповідників………………………..5

2 Короткий огляд найактуальніших проблем заповідників…………………9

3 Проблеми природних заповідників на законодавчому рівні……………..13

4 Проблема території природних заповідників України……………………15

5 Проблеми відтворення корінних природних комплексів на заповідних територіях………………………………………………………………………….16

6 Проблеми формування національної екологічної мережі України………18

7 Науково-дослідницька робота………………………………………………20

8 Фінансове забезпечення природних заповідників…………………………22

9 Система управління природними заповідника…………………………….23

10 «Літопис природи»…………………………………………………………26

Висновок………………………………………………………………..............27

Перелік посилань………………………………………………………............29

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 ВСТУП

Природно-заповідна справа – це теорія і практика організації, функціонування і охорони заповідних територій та акваторій, сукупність природних об’єктів та комплексів, наділених режимом заповідності, - це природно-заповідний фонд.

Роль природних заповідників досить різноманітна. Насамперед, природні комплекси, що зберігаються, мають велике наукове значення. Неможливо перебільшити також історичну цінність заповідних об’єктів. Відокремленням досягається велика культурно-естетична і виховна мета. До того ж було б неправильно обмежувати роль заповідників тільки духовними інтересами. Вона вирішує й певні практичні проблеми. Відомі численні приклади, коли на територіях, що охороняються, раритетні рослини і тварини не тільки зберігалися, але й розмножувалися, що надало можливості здійснювати їх розселення і навіть промисел.

Зміни, що відбуваються в природі мають подвійний характер. Одні зумовлені природними факторами, які не залежать від людини. Ці зміни відбувалися ще до появи людини на Землі як в органічній, так і в неорганічній природі, відбуваються вони й зараз. Тепер внаслідок побутового, хімічного забруднення, застосування добрив, гербіцидів тощо, хімічно не зміненими або хімічно не забрудненими залишилися ґрунти,  флора та фауна лише в заповідниках. Екстенсивне природокористування, нехтування екологічним обґрунтуванням у процесі розвитку агропромислового комплексу, зарегулювання стоку річок, осушення боліт, стихійний розвиток колективного садівництва та інші невпорядковані дії призвели до знищення майже 70 відсотків цінних природних комплексів і ландшафтів України. Тому заповідники мають важливе значення як еталон первісної природи. Для раціонального використання природних ресурсів треба всебічно вивчати усі зміни тваринного та рослинного світу, водного режиму, клімату, що відбуваються від антропогенного впливу. Тому одне з найважливіших завдань заповідної справи, а конкретніше природних заповідників, – це створення такої мережі заповідників, яка б повною мірою могла зберегти в природному стані всі найбільш типові для кожної географічної зони (або району) ділянки з їх природною рослинністю та дикими тваринами. Та на шляху виконання цього завдання перед заповідниками в Україні постає безліч проблем, найсуттєвішими з яких є організація природних заповідників на законодавчому рівні, їх фінансування, кадастр земель заповідників, організація охоронної зони, науково-дослідницької та культурно-просвітницької роботи, ведення «Літопису природи».

Саме актуальність цих  проблем в наш час привернула мою увагу. Метою моєї роботи є  дослідження найсуттєвіших проблем  розвитку та функціонування природних заповідників в Україні. Враховуючи, те що Україна продовжує формуватись як незалежна держава, розгляд проблем в роботі я буду проводити комплексно, тобто в цілому для всіх природних заповідників. Адже саме поглиблене вивчення стану заповідників, аналіз динамічних тенденцій в них, обґрунтування природоохоронного режиму, розроблення заходів з регулювання процесів відновлення, формування та збереження природних комплексів на заповідних територіях на державному рівні може вирішити проблеми конкретно кожного природного заповідника.

 

1. Загальна характеристика природних заповідників

Перш ніж розглянути загальну характеристику природних  заповідників, треба нагадати у чому полягає суть і призначення природно-заповідного  фонду України.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу  цінність і виділені з метою   збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу  та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.[25]

У зв'язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого  встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як  складову частину світової системи природних територій та об'єктів, що  перебувають під особливою охороною.

До природно-заповідного  фонду України належать:

• природні території та  об'єкти -  природні заповідники, біосферні заповідники, національні  природні  парки,  регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;
• штучно  створені об'єкти  -  ботанічні  сади,  дендрологічні парки, зоологічні парки,    парки-пам'ятки  садово-паркового мистецтва.

Території природних  заповідників, заповідні  зони  біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані  національним природним  паркам, є власністю Українського народу. [ст. 61, розділу XII Закону України « Про охорону навколишнього природного  середовища» від 1991 р.]

Згідно закону України  «Про природно-заповідний фонд України», природні  заповідники - це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного  значення,  що  створюються  з метою збереження в природному стані типових або унікальних  для даної ландшафтної зони  природних комплексів  з усією сукупністю  їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки  наукових  засад охорони навколишнього  природного середовища,  ефективного  використання природних   ресурсів    та екологічної безпеки. Ділянки  землі  та  водного  простору  з  усіма    природними ресурсами повністю вилучаються  з  господарського  використання  і надаються заповідникам у порядку,  встановленому Законом «Про ПЗФ» та іншими актами законодавства України.[9]

 Основними  завданнями  природних  заповідників  є   збереження природних комплексів  та  об'єктів  на  їх  території,  проведення наукових  досліджень  і  спостережень  за  станом    навколишнього природного середовища,  розробка  на  їх  основі  природоохоронних рекомендацій, поширення екологічних знань, сприяння  у  підготовці наукових кадрів і  спеціалістів  у  галузі  охорони  навколишнього природного середовища та заповідної справи. На природні  заповідники  покладається  також  координація  і проведення наукових досліджень на територіях заказників,  пам'яток природи, заповідних урочищ у регіоні.

Щодо охорони об’єктів природних заповідників, законодавство  висуває певні вимоги. Так, на території природних заповідників  забороняється будь-яка господарська  та  інша діяльність, що  суперечить цільовому призначенню заповідника, порушує природний розвиток  процесів  та явищ або створює загрозу шкідливого  впливу на  його  природні комплекси та об'єкти, а саме: будівництво споруд,  шляхів,  лінійних  та  інших   об'єктів транспорту  і зв'язку,  не  пов'язаних  з діяльністю   природних заповідників,  розведення  вогнищ,  влаштування місць відпочинку населення, стоянка транспорту, а також проїзд і прохід сторонніх осіб, прогін свійських тварин, пересування механічних транспортних засобів, за винятком шляхів  загального  користування,  лісосплав, проліт літаків та  вертольотів нижче 2000  метрів  над землею, подолання літаками звукового бар'єру  над  територією  заповідника та інші види штучного шумового впливу, що перевищують  установлені нормативи; геологорозвідувальні   роботи, розробка корисних копалин, порушення  ґрунтового  покриву  та гідрологічного і гідрохімічного режимів,  руйнування геологічних відслонень, застосування хімічних засобів, усі  види  лісокористування,  а також заготівля кормових трав,  лікарських та  інших  рослин,  квітів,  насіння,  очерету, випасання  худоби,  вилов і знищення диких тварин, порушення умов їх  оселення,  гніздування,  інші  види  користування  рослинним і тваринним світом, що призводять до порушення природних комплексів; мисливство, рибальство,  інтродукція  нових  видів тварин  і рослин, проведення заходів з метою збільшення чисельності окремих видів  тварин понад допустиму науково обґрунтовану ємкість угідь, збирання колекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів, необхідних  для  виконання  наукових  досліджень.( Частина перша статті 16 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1287-XIV ( 1287-14 ) від 14.12.99 Закону України «Про ПЗФ» від 16.09.92 ). [9]

 Для збереження  і відтворення корінних  природних   комплексів, проведення науково-дослідних  робіт та виконання  інших   завдань  у природному заповіднику   відповідно  до  проекту  організації  його території та охорони природних комплексів допускається: виконання  відновлювальних  робіт  на  землях  з   порушеними корінними природними комплексами, а також здійснення заходів  щодо запобігання  змінам  природних  комплексів  заповідника внаслідок антропогенного  впливу  -   відновлення   гідрологічного   режиму, збереження  та  відновлення рослинних угруповань,  що  історично склалися, видів рослин і тварин, які зникають, тощо; здійснення  протипожежних і санітарних  заходів,   що    не порушують режиму заповідника; спорудження у встановленому  порядку будівель та інших об'єктів, необхідних для  виконання  поставлених перед заповідником завдань; збір колекційних та інших  матеріалів, виконання робіт, передбачених планами довгострокових  стаціонарних наукових  досліджень,  проведення  екологічної   освітньо-виховної роботи. [29]

Проектом  організації  території  природного  заповідника  та охорони його природних комплексів може бути передбачено виділення  земельних  ділянок   для    задоволення господарських    потреб заповідника та його працівників у сінокосах, випасах,  городах  та паливі відповідно до встановлених нормативів. Проекти  організації  території  природних  заповідників   та охорони їх  природних  комплексів  розробляються  спеціалізованими проектними  організаціями  і  затверджуються центральним  органом виконавчої   влади   в  галузі  охорони  навколишнього природного середовища. [20]

На даний час в  Україні існує 17 природних заповідників, загальною площею 158684,8 га ( 5 % від загальної площі). Майже всі ці заповідники створювались на протязі століть, і тільки 5 з них були створені за часи незалежності. Природні заповідники України знаходяться у підпорядкуванні різних Міністерств, що призводить до незначної профілізації напрямку їх роботи. Незважаючи на це, природні заповідники мають свого куратора в особі якогось Вузу або одного з наукових закладів НАНУ. [39]

 Список природних  заповідників України та коротка  характеристика наведені у таблиці.

 

№	Назва природного заповідника	Розташування	Підпорядкування	Рік створення	Загальна площа, га
1.	Кримський	Автономна Республіка Крим	Державне управління справами	1923	44175,5
2.	Канівський	Черкаська область	Київський національний університет ім. Т.Г.Шевченка	1923	2049,3
3.	Український степовий	Донецька область	Національна академія наук України	1961	2768,4
4.	Луганський	Луганська область	Національна академія наук України	1968	2122,0
5.	Поліський	Житомирська область	Державний комітет лісового господарства України	1968	20104,0
6.	Ялтинський  гірсько-лісовий	Автономна Республіка Крим	Державний комітет лісового господарства України	1973	14523,0
7.	Мис Мартьян	Автономна Республіка Крим	Українська академія аграрних наук	1973	240,0
8.	Карадазький	Автономна Республіка Крим	Національна академія наук України	1979	2855,2
9.	Розточчя	Львівська область	Міністерство освіти України	1984	2084,5
10.	Медобори	Тернопільська область	Державний комітет лісового господарства України	1990(розширений у 2000)	10516,7
11.	Дніпровсько-Орільський	Дніпропетровська область	Державний комітет лісового господарства України	1990	3776,7
12.	Єланецький  степ	Миколаївська область	Міністерство охорони  навколишнього природного середовища України	1996	1675,7
13.	Горгани	Івано-Франківська область	Міністерство охорони  навколишнього природного середовища України	1996	5344,2
14.	Казантипський	Автономна Республіка Крим	Міністерство охорони  навколишнього природного середовища України	1998	450,1
15.	Опукський	Автономна Республіка Крим	Міністерство охорони навколишнього природного середовища України	1998	1592,3
16.	Рівненський	Рівненська область	Державний комітет лісового господарства України	1999	47046,8
17.	Черемський	Волинська область	Державний комітет лісового господарства України	2001	2975,7

 

 

2 Короткий огляд найактуальніших проблем природних заповідників

Реальний стан природних  заповідників та і заповідної справи в цілому в Україні нині викликає велике занепокоєння, оскільки владна діяльність в цій сфері суттєво  ослабла і є недостатньо ефективною. Це призвело до відсутності стратегічного бачення розвитку заповідної справи, недоліків в системі управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, відвертих зловживань, пов'язаних з землевідведенням й нехтуванням чинного природоохоронного законодавства. 
    Проте, в останні роки відбувся значний спад у розвитку заповідної справи та виявилися деякі вкрай негативні тенденції. Послабився програмовий підхід в управлінні природно-заповідним фондом. Кабінетом Міністрів України мала бути розроблена нова державна програма розвитку природно-заповідної справи в Україні на період до 2020 р. Однак досі вона не прийнята. Також не прийнята передбачена законодавством Загальнодержавна програма збереження біотичного та ландшафтного різноманіття. Внаслідок цього в державі втрачені стратегічні механізми розвитку заповідної справи та бачення її перспектив.[14] 
    Значною проблемою є неузгодженість і недосконалість законодавства – земельного, лісового, природоохоронного та законодавства про місцеве самоврядування – у частині заповідної справи, що потребує внесення відповідних змін до чинного законодавства та розробки нових законодавчих актів. Необхідно врегулювати суперечності між різними законодавчими актами, що стосуються природно-заповідного фонду (Лісовий та Земельний кодекси України, Закон України "Про природно-заповідний фонд України", Закон України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" тощо), законодавчо встановити пріоритетність заповідання природних територій над іншими видами користування. [17] 
     В Україні практично відсутні морські природоохоронні акваторії, немає належної законодавчої та нормативно-правової бази для їх створення. 
У системі Мінприроди не створено належної вертикальної структури управління, яка б забезпечувала управління і контроль за формуванням та утриманням природних заповідників в регіонах країни. Спостерігається надмірна розпорошеність територій заповідників за відомчою приналежністю. 
     Система державної охорони заповідників територій України не відповідає сучасним вимогам і міжнародним стандартам. Низький професійно-кваліфікаційний рівень працівників служби державної охорони, обмеженість їх прав та правова незахищеність, відсутність засобів індивідуального захисту та матеріально-технічної бази не дають можливості повною мірою забезпечувати охорону природних комплексів. 
      Через низький рівень фінансового і матеріально-технічного забезпечення погіршується і без того незадовільний стан функціонування цих установ, які фінансуються на рівні 35% від фактичних потреб. Не забезпечується належне фінансування природоохоронних заходів, наукових досліджень, еколого-освітньої, рекреаційної діяльності, практично не виділяються кошти на капітальні видатки. Відсутність транспорту, засобів зв'язку, обладнання, службових та лабораторних приміщень, рекреаційної інфраструктури, музеїв природи та інформаційних центрів роблять неможливим збереження унікальних природних комплексів. [6] 
    Ускладнює стан справ відсутність єдиної системи оплати праці, соціальних гарантій та пільг, належних умов життя і праці працівниківзаповідників, кадрової політики, підготовки та перепідготовки професійних кадрів заповідної справи і фахівців з охорони біорізноманіття. 
Унаслідок зазначених тенденцій сповільнилися темпи заповідання запланованих територій. Показник заповідності (відношення площі ПЗФ до території держави) на 01.01.2008 р. складає лише 4,95%, тоді як в країнах Європейського Союзу він становить в середньому близько 10%. 
Зниження темпів зростання площі природних заповідників за рахунок створення нових та розширення територій існуючих, яке спостерігається останніми роками, пов'язано також з процесом приватизації земель, що відбувається в Україні. Спостерігається часте небажання постійних користувачів і власників земельних ділянок, органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади усіх рівнів погоджувати створення нового об’єкта, тим більше вилучення земельних ділянок для надання їх в постійне користування створюваним установам. Практично втрачено перевагу для розширення заповідників до науково обґрунтованих рівнів, яку Україна мала до початку приватизації та розпаювання земель. 
    Повільними темпами встановлюються межі в натурі (на місцевості) територій. Так, станом на 01.01.2008 р., межі територій заповідників загальнодержавного значення встановлені в натурі у середньому на 45% від їх загальної площі. Зовсім не встановлені межі на місцевості в Опукському природному заповіднику. Відсутність правовстановчих документів, зокрема проектів організації територій, актів на землю, винесених в натуру меж територій, призводить до незаконного захоплення земель чи загрози їх втрати. Такі факти повсюдно поширені, насамперед в АР Крим, м. Києві, Івано-Франківській, Одеській, Миколаївській, Донецькій областях. 
Проводяться масові зміни меж населених пунктів, до складу яких включаються як перспективні для заповідання природні території, так і існуючі заповідні об'єкти, які згодом переводяться у землі житлової забудови з подальшою приватизацією. [5] 
     Найбільш типовими проблемами у практичному плані є: 
- відсутність механізмів економічного стимулювання для створення нових природних заповідників та відшкодування збитків землекористувачам, а також механізму викупу земельних ділянок для заповідання; 
- відмова відповідних державних органів та організацій надавати погодження на заповідання територій з огляду на корпоративний чи індивідуальний інтерес в приватизації цінних земельних ділянок; 
- відсутність фінансування на місцевому рівні та недостатнє фінансування на державному рівні для виконання заходів щодо створення нових заповідників та утримання вже існуючих; 
- фінансова незабезпеченість інвентаризації природних територій з метою встановлення їх природної цінності та придатності для заповідання; 
- недостатня якість земельної кадастрової документації; 
- недостатня чисельність працівників; 
- недостатня екологічна свідомість і необізнаність громадян, представників органів державної влади та місцевого самоврядування щодо необхідності збереження природного середовища; 
      Гостро постає проблема державного контролю за виконанням природоохоронного законодавства України. Сучасний стан дотримання вимог законодавства в частині функціонування природних заповідників є вкрай незадовільним. Зокрема, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування повсюдно порушують вимоги законодавства в цій сфері. Однак належної оцінки з боку правоохоронних органів ці факти не отримують. 
У 2008 році органами прокуратури порушена незначна кількість (лише 30) кримінальних справ стосовно порушення законодавства у сфері заповідної справи, із них тільки третина направлена до суду. Судові органи також не проявляють належної принциповості при розгляді справ щодо порушень законів у сфері природно-заповідної діяльності. .[40]

Колосальною проблемою  залишається низький рівень екологічної свідомості й культури пересічних українців. Відвідуючи заповідники, громадяни залишають після себе не тільки купи сміття та витоптані галявини. Найстрашніший результат «культурного» відпочинку на природі — пожежі. Адже у 90 відсотках причиною лісових пожеж є саме людський фактор. І майже завжди наслідки набувають катастрофічних розмірів. Пожежі цього і минулого років вилилися не тільки в тисячі гектарів спалених степів та лісів, а й призвели до людських жертв. Постраждали унікальні насадження і рослини. Змушені були змінити ареал існування безліч тварин і птахів. Так в 2007 р. в українському степовому заповіднику вигоріло майже 1/3 території, а в 2008 – 300 га Хомутовського степу. На відновлення цих збитків підуть роки, якщо не десятиріччя... .[41]

Сьогодні кожен з нас, як людина, як особистість, як невід’ємна частина  всього живого на Землі, має озирнутися і подивитися, що саме він залишає  за собою — голу пустелю чи квітучий сад. Від ставлення та поваги до природи  залежить не тільки наше життя, а й майбутнє нащадків. Саме ми повинні заповісти майбутнє нашим дітям. Майбутнє України, планети, людства і всього живого... 
       Підсумовуючи викладене, можна сказати, що для забезпечення ефективного та перспективного розвитку природних заповідників в Україні необхідно сконцентрувати увагу на таких стратегічних напрямках діяльності: 
- створити законодавчу та інституційну базу для впровадження стратегії сталого розвитку і управлінської моделі "еко-соціальної ринкової економіки" й інтеграції їхніх принципів у секторальну політику, зокрема в заповідну справу; 
- внести зміни і доповнення до чинної законодавчої і нормативно-правової бази, розробити та прийняти нові законодавчі акти в контексті сучасних ринкових відносин та глобалізаційних процесів; 
- відновити і розвинути програмовий підхід в управлінні природно-заповідним фондом та невідкладно прийняти необхідні державні програми; 
- забезпечити належний інституційний розвиток заповідної справи в системі виконавчої влади; 
- збільшити чисельність кадрів шляхом підготовки і залучення  професійних фахівців, які мають сучасне мислення та знання; 
- наростити фінансове і матеріально-технічне забезпечення заповідної справи на національному та місцевому рівнях; 
- вжити дієвих заходів із поглиблення екологічної просвіти та освіти громадян й службовців органів державної влади та місцевого самоврядування.[24]

 

3 Проблеми природних заповідників на законодавчому рівні

Заповідна справа України в цілому на сьогоднішній день має досить розвинену  законодавчу базу. Перед усім її основу складає Закон України «Про природно-заповідний фонд України» (Закон про ПЗФ) від 16.06.92 р.. В якості його переваг спеціалісти відзначають чітко прописані поняття природного заповідника і можливість резервування цінних для заповідання природні території і об’єкти.  Цей Закон утворює єдине правове поле з рядом других національних законодавчих актів. Так, в прийнятому ще в червні 1991 р. Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» є відповідний розділ  «Природні території і об’єкти, що підлягають особливій охороні». Існують необхідні посилання і у всіх кодексах: Земельному (ст. 72 ), Водному (глава 19 ), Лісовому ( ст. 77), а також Кодексі про надра ( ст. 59 ). Відповідно Закону про ПЗФ рішення про створення природних заповідників, що мають «загальнодержавне значення», приймаються Президентом України. А виділення ділянок землі під заповідники будь-якого значення покладається на органи місцевого самоврядування. Саме такий незначний недолік законодавства призводить до того, що через бюрократичні норми та мінталитет нашого народу в дійсності ця норма не виконується. Це пояснюється тим, що в Законі про ПЗФ невстановлена чітка процедура вилучення та передачі земель під природні заповідники. [32]

На території природних заповідників Законом забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що в цей же час суперечить їх цільовому призначенню, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти. Зокрема забороняється: будівництво споруд, шляхів сполучення, мережних та інших об'єктів транспорту і зв'язку, не пов'язаних з діяльністю природних заповідників, розведення вогнищ, стоянка автотранспорту, прогін домашніх тварин, проліт літаків та вертольотів нижче 2000 м над землею; геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення грунтового покриву та гідрологічного режиму, застосування хімічних засобів, усі види лісокористування, а також заготівля кормових трав, лікарських та інших рослин, квітів, випасання худоби, виловлення і знищення звірів і птахів, порушення умов їх оселення тощо. Але поряд з такими обмеженнями в Законі не встановлено порядок, розміри та умови створення Зони абсолютної заповідності, науково дослідницької роботи, екскурс іонно-туристичної, буферної та інших зон. Поряд з цим в законодавстві спостерігається майже повна неузгодженість між законом та підзаконними актам щодо проведення науково-дослідницької роботи в природних заповідниках. [34]

Іще одною проблемою, що потребує невідкладно  рішення, є відсутність достатнього законодавчого підкріплення одного з найважливіших принципів природоохоронної діяльності: «наукове обгрунтуваний нормований вплив господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище». Існуюча в наш час практика видачі лімітів на природокористування, що проводиться Міністерством екології та природних ресурсів не в змозі повністю вирішити цю проблему по слідуючим причинам: по-перше, надаваємі ліміти не завжди мають достатнє наукове обґрунтування,  по-друге, не контролюється реальна використовуючий отримувачем   обсяг природокористування і, по-третє, не проводиться аналіз впливу встановлених норм і реально взятих об’ємів на природні ресурси.

Така недосконалість українсько законодавства  веде до численних порушень та виникнення проблем щодо дотримання головного завдання – збереження первісної природи,  гальмування процесу створення нових заповідників та формування єдиної екологічної мережі України, а в майбутньому може призвести до екологічної кризи. [27]

 

4 Проблема території природних заповідників України

Збереження природи – одна з  найбільш насущних проблем суспільства, розв’язання якої диктується необхідністю зміцнювати фізичне і моральне здоров’я населення. Однією з форм охорони  природи є створення особливо охоронних територій. Важливою екологічною проблемою при організації заповідних територій є визначення оптимальних розмірів заповідників та їх природних охоронних територій для того, щоб вони могли успішно виконувати свої функції і виправдовувати покладені на них надії.

Переважна більшість природних  заповідників України недостатня за площею. Це зумовлено значною мірою  тим, що родючість і переважна  рівнинність земель протягом довгого  історичного часу сприяли господарському освоєнню степових і лісостепових просторів. Тому незаймані ділянки , які ще збереглися, становлять значну наукову цінність і їх треба заповідати, а там де є можливість, включати до заповідників частково порушені господарюванням площі. У зв’язку з тим, що заповідники України невеликими острівцями вкраплені в території інтенсивної господарської діяльності, суміжні землі надзвичайно негативно впливають на весь природний комплекс заповідників, змінюють стан геобіоценозів. Це вимагає посиленої охорони заповідників, додержання встановленого охоронного режиму. [19]

Проблема браку території в  Україні пов’язана перш за все  з тим, що кількість розораних земель в нашій державі складає 34 млн. га ( 78 %),а в деяких областях досягає 98 %, тоді як  лісом покрито тільки 13 % території країни. Саме внаслідок цих причин Україна не має можливості створювати великі за площею заповідники зі строгим режимом охорони. [27]

Через ці ж причини спостерігається  тенденція до створення кластер  них об’єктів : 7 заповідників із 17 складаються з більше чим двох ділянок. Це на перший погляд є найкращим виходом із ситуації, але призводять до виникнення нових не менш важливих проблем : управління, фінансування, т.д. [36]

В останні роки для  розширення вже існуючих об’єктів використовують території колишніх воєнних полігонів. Таким чином був створений заповідник «Опукський» та внаслідок припинення навчань і закриття полігонів, повернені до нормального функціонування заповідник «Медобори» і Чорноморський природний заповідник. [2]

У заповідниках гостро постала загальна проблема землевпорядкування. Зокрема, у більшості з них немає головних землевпорядних документів щодо винесення меж в натуру, проектів організації території та актів на право постійного користування земельною ділянкою. І це незважаючи на те, що указами Президента України структурам природно-заповідного фонду України доручено забезпечити протягом 2005-2006 рр. встановлення у натурі меж територій та об’єктів природно-заповідного фонду України, оформлення їх відповідними знаками та інформаційними матеріалами, нанесення таких меж на відповідні планово-картографічні матеріали, а також виготовлення та видачу документів, що засвідчують право на надані їм земельні ділянки. [38] 
5 Проблеми відтворення корінних природних комплексів на заповідних територіях

На різних всесвітніх та європейських форумах, в державних актах багатьох країн, в т.ч. і України, відзначена виключно важлива для планети роль природних територій, охорона яких здійснюється за особливим режимом. Для України актуальність питання підсилюється тим, що “Програмою перспективного розвитку заповідних територій” (1994) передбачене збільшення площі територій, охорона яких здійснюється в заповідному режимі.

Науково-методичні принципи створення заповідників опрацював на початку ХХ ст. проф. Г. Кожевніков (1928). Він вважав, що мета заповідання – збереження природних об’єктів від втручання людини для дослідження фундаментальних закономірностей функціонування живої природи. [31]

В умовах України реалізація концепції невтручання у хід природних процесів на території, оголошеній заповідною, в багатьох випадках виявилась проблематичною. Зруйнованість первісної структури екосистем, порушеність механізмів їх саморегуляції, значна антропічна трансформація природних геокомплексів зумовлюють необхідність переходу від пасивної форми природоохоронної роботи до активної стратегії збереження і відтворення біологічного різноманіття, до інтенсифікації природних сукцесій, особливо там, де можлива незворотна деградація об’єктів, взятих під охорону.

Повне відторгнення земель заповідників із господарського користування і з-під впливу господарських (лісогосподарських) заходів призводить до виникнення істотних проблем. Наприклад, в ПЗ “Медобори” дотримання абсолютного заповідного режиму, припинення догляду за молодняками штучного походження може призвести до подальшої зміни дуба і бука грабом та іншими породами. Це суперечить основному завданню природного заповідника – збереження і формування корінних деревостанів дібров. У зв’язку з цим, Т.Л. Андрієнко та ін. (2001) пропонують для кожної ділянки формувати созологічний пріоритет, встановлювати відповідний для нього режим, визначати умови припинення пріоритету. [14]

Отже проблеми розвитку природно-заповідної справи, функціонування природних заповідників та їх роль у збереженні біорізноманіття, стабілізації природних процесів стратегічно і тактично актуальні. В цьому контексті першочергового вирішення потребують питання опрацювання концепції розвитку заповідних територій і кожного заповідника, визначення созологічних пріоритетів, диференціації природоохоронного режиму, здійснення активних лісогосподарських заходів, спрямованих на попередження змін і деградації лісових екосистем, відтворення корінних деревостанів, сприяння їх функціонуванню в режимі саморегулювання

В умовах Західного Поділля корінні лісові екосистеми трансформувалися у похідні. Дуб, як головна лісотвірна порода, значною мірою втратив ценотичні позиції і випадає із складу насаджень. Для його збереження і відтворення типових, близьких до природних лісових комплексів необхідне активне лісогосподарське втручання, а це в свою чергу суперечить основному завданню природних заповідників: збереження природних комплексів та об’єктів на їх території, проведення наукових досліджень і спостережень за станом навколишнього природного середовища. [16]

 

6 Проблеми формування національної екологічної мережі України

Україна є єдиною державою на пострадянському просторі, яка  має законодавчі інструменти  для створення національної екологічної  мережі: Закон України "Про екологічну мережу України" (від 24 червня 2004 р.) та Закон України "Про загальнодержавну програму формування національної екомережі України на 2000-2015 роки" (від 21 вересня 2000 р.). Проте, з огляду на незадовільне фінансування установ природно-заповідного фонду та заходів "Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі на 2000-2015 роки" створення екомережі України відбувається з уповільненням темпів. [34]

Однією з головних проблем формування національної екологічної мережі є роздержавлення і приватизація земель, яка відбувається без адекватного системного законодавчого забезпечення процесу і не дає реального механізму впливати на формування екомережі у подальшому. Внаслідок роздержавлення сільськогосподарських угідь значно погіршилося управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду.  [15]

Мають місце факти  вилучення земель природно-заповідного  фонду або їх нецільове використання через відсутність у більшості  випадків проектів землеустрою щодо організації територій та встановлених на місцевості меж природних заповідників, а також через незадовільний стан вирішення питання стосовно переведення земель до категорії земель природоохоронного призначення, щодо яких прийнято рішення про створення (оголошення) заповідних територій. Перш за все, це стосується Ялтинського гірсько-лісового та Рівненського природних заповідників. [5]

З'явились негативні  тенденції перегляду раніше прийнятих  рішень щодо створення заповідників. Так, органи місцевої влади без належного наукового обґрунтування приймаються рішення щодо скасування статусу природно-заповідних територій, зокрема у Львівській області.

Проблеми створення  екомережі на загальнодержавному, обласному  і місцевому рівнях можна класифікувати наступним чином:

1. Методолого-методичні.  Полягають в аморфності і відсутності  консенсусу щодо розуміння призначення  і структури екологічної мережі. Некоректне розуміння сутності  і завдань створення та розбудови  екомережі негативно позначається  на ефективності діяльності управлінських структур та координуючих цей процес органів. Без чіткого розуміння і формулювання завдань не може бути розроблена ефективна програма створення екомережі на обласному і локальному рівні.

2. Законодавчі. Полягають  у невідповідності Закону України "Про природно-заповідний фонд" існуючим реаліям сучасного довкілля в частині трактування "природності" тих чи інших територій. Цей та інші закони базуються на засадах поділу територій та об'єктів на природні та неприродні (змінені) і концептуально спрямований на збереження природи, а не на оптимізацію природокористування.