Особенности политического дискурса в корейском языке

31

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

1.      ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ФЕНОМЕНУ ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ……………………………………………………………………7

1.1.     Дискурс як лінгвістичне явищя……………………………….................7

1.2.     Політичний дискурс як комунікативне явище………………………...10

1.3.     Характерні ознаки сучасного політичного дискурсу…………………15

2.      ОСНОВНІ ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПЕРЕКЛАДУ ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ……………………………………………….18

2.1.     Відмінності корейськомовного і україномовного сучасного політичного дискурсу…………………………………………………...18

2.2.     Труднощі мовного та екстралінгвістичного характеру при перекладі політичного дискурсу з корейської мови на українську……………...24

2.3.     Особливості ідіостилю мовця і їх адекватна передача під час перекладу політичного дискурсу з корейської на українську мови………………………………………………………………………27

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...31

АНОТАЦІЯ………………………………………………………………………34

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….35

ВСТУП

Наприкінці ХХ століття виключно важлива роль мови як засобу комунікації, що стрімко та невпинно зростає, стала очевидною не лише для лінгвістів, а й для фахівців, які працюють в інших областях. Головною причиною цього став інформаційний бум, зумовлений становленням та розвитком найновітніших технологій та їх зрощенням з бізнесом, що у свою чергу зумовило необхідність доступу до інформації та максимально швидкого обміну нею, а також викликало удосконалення старих та створення нових засобів зв’язку, у тому числі й електронних, а також сприяло розвитку ЗМІ. Інформаційний бум став поштовхом до розвитку мов, які обслуговують цей бум, і насамперед міжнародних,  і в першу чергу до розвитку лексичних систем цих мов. Надання і пошук релевантної інформації в умовах глобального мультикультурного та мультимовного простору загострили проблему ефективності комунікації. Це безпосередньо стосується політиків, що професійно займаються забезпеченням взаєморозуміння, неприпустимістю та врегулюванням конфліктів у глобальному просторі, використовуючи у якості засобу комунікації природні мови.

Наше дослідження присвячене аналізу особливостей перекладу політичного дискурсу, зумовлених впливом екстралінгвістичних факторів, а саме лінгвокультурологічних. Як, відомо кожний окремий народ володіє своєю власною історією, культурними традиціями і соціальним устроєм, відображення яких втілюється в його мові. Саме тому останнім часом в науці відводиться окрема ніша для вивчення процесу перекладу з урахуванням лінгвокультурних особливостей вихідного тексту, намагаючись віднайти найбільш підходящі способи та засоби відтворення тексту оригіналу у тексті перекладу.

Актуальність даної теми обумовлена інтенсифікацією міжнародної інтеграції у сфері політики та соціального життя, і, у зв'язку з цим, необхідністю адекватного, коректного перекладу політичного дискурсу для ефективної міжнародної політичної взаємодії. Політичний дискурс є дуже яскравим прикладом насиченості тексту лінгвокультурологічно маркованими одиницями, які є носіями інформації про народ, державу та власне автора тексту оригінала. Не дивлячись на пожвавлення інтересу до саме цього аспекту політичного дискурсу, питання відтворення цих одиниць у тексті оригіналу українською мовою залишається малодослідженим. Адже досконалий і повноцінний переклад дискурсу з урахуванням лінгвокультурних особливостей потребує від перекладача не лише високого рівня володіння мовою, але й глибокої бази фонових знань, а саме відомостей про країну народу носія мови, якою виконується усний або вже виконаний письмовий політичний дискурс.

Метою нашої роботи є проведення комплексного дослідження лінгвокультурних факторів впливу на процес перекладу україномовного та корейськомовного політичного дискурсу відповідно корейською та українською мовою.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання низки поставлених завдань:

1) визначити поняття «політичний дискурс», вивчити різні підходи до тлумачення цього явища;

2) розкрити суть поняття дискурс як комунікативного явища та його роль у поза лінгвістичному просторі;

3) вивчити лінгвістичні особливості політичної мови;

4)  проаналізувати новоутворення в політичному дискурсі;

5) проаналізувати корейськомовного і україномовного політичного дискурсу, для виявлення схожих та відмінних рис, і дізнатися яким чином це впливає на процес перекладу;

6) здійснити комплексний констративно-перекладознавчий аналіз особливостей передачі лінгвокультурно маркованих лексичних одиниць у тексті оригіналу при перекладі корейськомовного політичного дискурсу на українську мову;

7) визначити таке поняття як ідіостиль сучасного політичного діяча, з’ясувавши яким чином впливає індивідуальний імідж на формування лінгвістичного змісту дискурсу, а також виокремити засоби відтворення особливостей ідіостилю, які віддзеркалюються у дискурсі тексту оригінала.

Об’єктом дослідження виступають фактори мовного так екстралінгвістичного характеру, що впливають на досконалий і повноцінний переклад сучасного корейськомовного та українськомовного політичного дискурсу.

Предметом дослідження є лексика політичного дискурсу і прояв її особливостей в практиці перекладу, як засобу міжкультурного спілкування.

Методи дослідження.

Робота виконана комплексною методикою на основі порівняльного аналізу текстів. А також використання лінгвостилістичного аналізу, комплексного контрастивно-перкладознавчого аналізу.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній:

1)     досліджуються основні принципи формування політичного дискурсу, його складові та характерні особливості;

2)     проводиться дослідження щодо відтворення екстралінгвістичних та етноспецифічних компонентів політичного дискурсу;

3)     уточнюється спектр соціальних факторів та їхній вплив на функціонування мови у політичній комунікації сучасного корейського суспільства;

4)     порівнюються основні прийоми та способи віднайдення мовних та екстралінгвістичних особливостей у перекладі текстів політичної тематики;

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що його результати становлять внесок у розвиток теоретичних аспектів перекладознавства, політичної лінгвістики, лінгвокультурології. Результати проведеного дослідження становлять внесок до зазначених вище наукових дисциплін і можуть використовуватися у подальшому вивченні способів передачі лінгвокультурологічно маркованих одиниць не лише під час перекладу матеріалів не лише політичного дискурсу, але й дискурсів інших тематик.

Практичне значення  роботи полягає у можливості використання результатів дослідження у розв’язанні проблем, пов’язаних з корейсько-українським та україно-корейським перекладом, зокрема перекладом текстів різних тематик. Охоплені проблеми дають можливість використовувати дані дослідження в інших гуманітарних науках, зокрема, у політології, психології, соціології. Крім цього, викладений у роботі матеріал, наведені приклади та висновки можуть бути враховані при підготовці лекцій, семінарів, спецкурсів із культури Кореї, лінгвокраїнознавства тощо.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ФЕНОМЕНУ ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ

1.1              Дискурс як лінгвістичне явище

Питання взаємодії мови та влади знайшло вираження у політичному дискурсі, який протягом останнього часу знаходиться у центрі уваги філософів, політологів, соціологів та лінгвістів. Пояснюється це загальною тенденцією до демократизації усіх сфер життя суспільства, розвитком засобів масової інформації, завдяки яким стало можливим оформлення політичного дискурсу.

Поняття дискурсу набуває широкого спектру різноманітних визначень, які розмежовуються його приналежністю до різних сфер як науки, так і суспільного життя. По-перше дискурс фігурує у науці як лінгвістичне явище. А по-друге, він є яскравим комунікативним феноменом, що розкриває його нові особливості. Так, наприклад, К. С. Серажим виокремлює методологічний, прагматико-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти дискурсу [16, с. 4]. Але спочатку спробуємо сформулювати загальне визначення поняття дискурсу.

У науковій літературі, насамперед лінгвістичній, слово дискурс, в основному, вживається як синонім слова текст. Причому під текстом може розумітися не тільки специфічний продукт мовної діяльності, а й будь-яке явище дійсності, що має знакову природу і певним чином структуроване: наприклад, фільми, спектаклі, мітинги, дебати тощо [15]. Щодо відмінності тексту від дискурсу, О. С. Кубрякова зазначає: "хоча текст і являє собою зразок емерджентного утворення (яке виникає під час здійснення певного процесу), він вивчається саме у своїй закінченій формі, тобто як дещо кінцеве. Це й і відрізняє його від дискурсу, вивчення якого як би природно передує процесу його виникнення. У будь-якому випадку, дискурсивний аналіз потребує відновлення цього процесу, навіть якщо досліджується його результат" [11, с. 74].

Ю. А. Сорокин визначає політичний дискурс через його співвідношення з ідеологічним дискурсом: "Політичний дискурс є різновид - видовий - ідеологічного дискурсу. Відмінність полягає в тому, що політичний дискурс експліцитно прагматичний, а ідеологічний - імпліцитно прагматичний. Перший вид дискурсу - субдискурс, другий вид дискурсу - метадискурс" [4, с. 57].

Отже, в лінгвістичній літературі термін "політичний дискурс" використовується в двох значеннях: вузькому і широкому. В широкому значенні він включає такі форми спілкування, в яких до сфери політики відноситься хоча б одна з складових: суб'єкт, адресат або зміст повідомлення. У вузькому значенні політичний дискурс - це різновид дискурсу, метою якого є завоювання, збереження і здійснення політичної влади. Ми, приймаючи широке розуміння дискурсу, включаємо також в нього процес і результат породження і сприйняття текстів плюс екстралінгвістичні чинники, що впливають на їх породження і сприйняття. Крім того, термін "дискурс" в сучасній лінгвістиці використовується для позначення різних видів мови і мовних творів, осмислення яких повинне будуватися з урахуванням всієї сукупності мовних і немовних чинників [12].

Загальноприйнятого визначення політичного дискурсу на сьогоднішній день не існує, проте, ми можемо його розглядати як вербальну комунікацію в певному соціально-психологічному контексті, в якій відправник і одержувач наділяються певними соціальними ролями згідно їх участі в політичному житті, яке і є предметом комунікації. Політичний дискурс як вид інституційного спілкування має в своєму розпорядженні систему конститутивних ознак і наділяється низкою функцій.

Призначення політичного дискурсу - не просто "описати, а переконати, збудивши в адресаті намір, дати ґрунт для переконання і спонукати до дії" [12, с. 48]. Тому ефективність політичного дискурсу слід визначати щодо цієї мети.

Цією-то обставиною і користується автор дискурсу, нав'язуючи свою думку адресату. Адже намагаючись зрозуміти дискурс, інтерпретатор хоча б на мить переселяється в чужий уявний світ. Досвідчений автор, особливо політик, передує такому мовному навіюванню підготовчою обробкою чужої свідомості, з тим щоб нове відношення до предмету гармонізувало зі сталими уявленнями – усвідомленими або неусвідомленими. Розпливчата семантика мови сприяє гнучкому упровадженню в чужу свідомість: новий погляд модифікується (це своєрідна мімікрія) під впливом системи усталених думок інтерпретатора, а заразом і міняє цю систему. [1].

Вже сама мова, як показав Э. Косеріу [3, c. 24], «політично навантажена», оскільки є знаком солідарності з іншими членами суспільства, що вживають ту ж мову. Іноді навіть говорять, що мова – як проміжна ланка між думкою і дією – завжди була «найважливішим чинником для встановлення політичного придушення, економічної і соціальної дискримінації» [8, c. 53]. Політична мова відрізняється від звичайної тим, що в ній:

– «політична лексика» термінологічна, а звичайні, не чисто «політичні» мовні знаки вживаються не завжди так само, як в звичайній мові;

– специфічна структура дискурсу – результат іноді дуже своєрідних мовних прийомів;

– є специфічною і реалізація дискурсу – звукове або письмове його оформлення [4, c. 11-28].

Політичний дискурс може розглядатися з мінімум трьох точок зору:

– чисто філологічної – як будь-який інший текст; проте, «бічним зором» дослідник дивиться на фон – політичні і ідеологічні концепції, пануючі в світі інтерпретатора;

– соціопсихолінгвістичної – при вимірюванні ефективності для досягнення прихованих або явних, – але поза сумнівом політичних –цілей того, хто говорить;

– індивідуально-герменевтичної – при виявленні особових значень автора та /або інтерпретатора дискурсу при певних обставинах.

Отже, навівши тлумачення поняття "дискурс" різними вченими, і його основні характеристики, ми пропонуємо зупинитися на визначенні запропонованому Н. Д. Арутюновою у "Лінгвістичному енциклопедичному словнику": "Дискурс – це зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними – прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами; текст, що розглядається у аспекті події … Дискурс – це промова, "занурена у життя" [13, с. 136-137]. Це визначення найбільш широко розкриває необхідний ракурс теми дослідження. Адже нас цікавить дискурс саме у ситуативному аспекті, та з огляду на вплив соціокультурологічних факторів на дискурс.

1.2             Політичний дискурс як комунікативне явище

Природа терміну “дискурс” настільки багатогранна, що незважаючи на досить довгу історію його дослідження й численні праці в сфері дискурсивного аналізу, говорити про однозначне розуміння дискурсу вважається передчасним. Лінгвісти визначають дискурс, як своєрідний текст чи його парадигму, побудований на міркуваннях, що складається з послідовного ряду логічних мовних ланок, усних або письмових, діалогічних або монологічних, різножанрової категорії, у якому є корелятивні  зв’язки лінгвістичного або екстралінгвістичного змісту, і як наслідок, логічність і змістовність структурної будови, здатної реалізувати прагматику аргументації, полеміки та наукової доказовості.[3, с.84]

Найпростішим прикладом дискурсу, ініційований екстралінгвістичними проблемами сапуму, звичайно ж є політичний дискурс. Він формується на основі національної мови, яка використовується політиками, партіями або владними структурами для досягнення найрізноманітніших цілей:

- встановлення суспільного консенсусу;

- прийняття і обґрунтування певних політичних та соціально-ідеологічних стратегій в умовах множинних суспільних інтересів плюралінгвістичного суспільства;

- підтримання або руйнування “статусу кво”;

- “промивання умів”, нав’язування масовій свідомості тієї або іншої ідеологічної думки. [2, с.22]

Дискурс – це складний соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного середовища, який, по-перше, детермінується (прямо чи опосередковано) його соціокультурними, політичними, прагматично-ситуативними, психологічними та іншими (конституючими чи фоновими) чинниками, по-друге, має "видиму" – лінгвістичну (зв’язний текст чи його семантично значущий та синтаксично завершений фрагмент) та "невидиму" – екстралінгвістичну (знання про світ, думки, настанови, мету адресанта, необхідні для розуміння цього тексту) структуру і, по-третє, характеризується спільністю світу, який упродовж розгортання дискурсу "будується" його репродуцентом (автором) та інтерпретується реципієнтом (слухачем, читачем тощо) [18, с. 25].

Комунікативний дискурс як засіб соціальної взаємодії є новою формою політичної, наукової, організаційної й технічної сили суспільства, за допомогою якої індивід чи сукупність індивідів здійснюють обмін інформацією. Виконуючи зв’язну функцію, комунікативний дискурс виступає найважливішим механізмом становлення індивіда як суспільної особистості і провідником настанов соціуму, що регулюють дії учасників дискурсивного діалогу.

Під політологічним (політичним) дискурсом розуміється зв’язаний текст, зумовлений ситуацією політичного спілкування у сукупності з прагматичними, соціологічними, психологічними та іншими факторами. Політичний дискурс актуалізується у таких жанрах, як промова політика,інавгураційне звернення президента, політичний документ (указ президента, зміст закону, комюніке), звіти уряду у парламенті, затвердження або обговорення бюджету. [2, с.25]

Успіх у  комунікації залежить від уміння ефективно володіти трьома чинниками: логікою, психологією, мовою. Останній є дуже важливим, оскільки вся інформація доноситься до слухача вербальними засобами.

У політичному дискурсі велике значення для впливу на масову свідомість надається невербальним засобам. Вважається, що їх інформативність перевищує відповідну вагу вербаліки і, навіть, “поглинає” її, актуалізуючи не тільки стан людини, алей й поведінку у зв’язку з обраною соціальною роллю. Будь-яка візуальна комунікація  відбувається в інших фізіологічних умовах, ніж мовленнєва, що створює  інші форми її функціонування. Відтак, 16% вербальної інформації, переданої по телебаченню, запам’ятовується половиною аудиторії, в той час, як серед візуальних тем цей відсоток сягає 34%. При цьому 69% вербальної інформації просто зникає, бо сприймається лише третиною аудиторії. Хвилювання взагалі не бажане в поведінці політичного діяча. Якщо ж повідомлення, актуалізовані різними каналами комунікації, не корелюватимуть одним з одним, то сприйняття може бути неадекватним. [2, с.28]

У політичному мовленні визначною є потреба інформаційної повноти повідомлення: найбільш швидке, точне та ясне здійснення передачі важливих факторів. На лексичному рівні це можна досягти вибором політичних термінів, які забезпечують чіткість і однозначність висловлювання.

В дискурсі політиків-професіоналів виділяється особлива сфера – це мовленнєві жанри, суб’єктами яких можуть бути лише особи, що займають головні місця в політичній ієрархії – керівники держави, міжнародних об’єднань, політики установ та партій. [5, с.57]

Як багатожанровий різновид публічного мовлення, політичний дискурс характеризується цілою наукою специфічних засобів. І суть тут не лише у вживанні специфічної  детермінованої політичною  діяльністю лексики, а й у своєрідному виборі й організації певних структур вираження відповідно до прагматичних настанов, цілей та умов спілкування, що склалися в процесі професійної діяльності політиків. Політики усвідомлюють необхідність оволодіння таким стилем мовлення і нормами літературної мови, які здатні дати найвищий коефіцієнт корисної дії. Будь-який політик стикається з необхідністю правильного розташування, компонування мовних одиниць, тобто всього того, що становить суть та специфіку побудови промови. [3, с.86] 

Мовне маніпулювання політичною свідомістю у політичному дискурсі здійснюється за допомогою словесної імплікації за рахунок ідеологічності, оцінювання, модальності, рухомості, семантики та прагматики слова, варіативності денотативних та конотативних  значень одних і тих же мовних знаків під впливом соціальних, культурних та інших факторів.

У контексті недемократичного політичного дискурсу кожна людина (група, колектив, співавторство) може фігурувати як об’єкт ідеологічного впливу (маніпулювання, репресії), так і суб’єкт політичної дії. [1]

Важливо підкреслити, що будь-яке лінгвістичне і комунікативне явище – це мінлива і жива субстанція, що являє собою широкий простір для проведення досліджень і детального вивчення його особливостей, аспектів та впливу на життя суспільства. Політичний дискурс як явище багатогранне, у сучасному світі, а саме у сучасній науці займає свою нішу на стику різних дисциплін, до яких входять і лінгвістика, і перекладознавство, і політологія і соціолінгвістика, а також і культурологія.

З огляду на те, що вербальний склад політичного дискурсу постійно змінюється, адже змінюється суспільство та історичний час, в якому він з’являється, у сучасній лінгвістиці політичний дискурс досліджується як джерело неологізмів.

Політичний дискурс як комунікативне явище включає і наступні важливі характеристики: у політичному дискурсі поєднуються риси різних стилів мовлення: офіційно-ділового (спільні риси – клішованість, формульність резолюцій звітів та інших політичних документів), суспільно-політичного (спільні риси – лексичні одиниці), наукового (спільні риси – значний власний термінологічний фонд, мова політології як науки), стилю художньої літератури (спільні риси – синкретичність, гетерогенність, відкритість політичного словника, емоційне навантаження політичної лексики) [16, с. 9].

Головна мета політичного дискурсу – переконати аудиторію – зумовлює постійну антропосрямованість політичного дискурсу. Це вимагає урахування когнітивних, психологічних і соціальних параметрів аудиторії, рівня освіти, професійної та регіональної належності, віку і статі. На мовному рівні це відбивається на виборі лексичних одиниць, наприклад, спеціалізованої лексики, жаргонізмів, використанні звертань і привітань на мові або відповідному діалекті аудиторії [32, с. 241].

Отже, політичний дискурс поєднує у собі і лінгвістичні, і комунікативні ознаки, і реалізується у суспільстві як промова, яка належить одній політичній особі, з її характерними мовними особливостями, відображає мовні, соціальні та культурологічні особливості народу, в якому здійснюється, і орієнтований на певну цільову аудиторію, зі своїми психологічними та етнічними особливостями. Політичний дискурс становить складнощі для перекладача, адже його адекватний переклад із високим рівнем передачі прагматики промови передбачає передачу мовою перекладу і особливостей ідіостилю мовця, і соцікульторологічних особливостей, а також засобів політичної двозначності.

1.3             Характерні ознаки політичного дискурсу

У сучасному просторі ЗМІ політичний дискурс набуває певних спільних характеристик, які розкривають саме поняття дискурсу і дають чіткий аналіз цього мовного явища, що полегшує роботу перекладача при подальшій роботі з промовою. Тут, ми вважаємо доцільним зазначити, що у своїй статті "Політичний дискурс як предмет політологічної філології" В. З. Дем’янков [14, с. 35] виокремлює наступні ознаки сучасного політичного дискурсу:

1. Оціночність та агресивність політичного дискурсу.

Оскільки терміни політичний і моральний мають оціночний компонент, в лінгвістичному дослідженні завжди фігурують міркування

позалінгвістичні.

Так, коли намагаються охарактеризувати особливості "тоталітарського" дискурсу, неминуче вводять в опис етичні терміни:

                  "Ораторство": домінує декламаторській стиль звернення,

                  Пропагандистський тріумфалізм,

                  Ідеологізація всього, про що говориться, розширене вживання понять, які іноді суперечать логіці;

2.    Перебільшена абстракція і науковість:

                  Підвищена критичність та "гарячність";

                  Насиченість лозунгами, пристрасть до заклинання;

                  Агітаторській запал;

                  Превалювання "Зверхнього Я";

                  Формалізм партійності;

                  Претензія на абсолютну істину.

Ці властивості проявляють полемічність, взагалі властиву політичному дискурсу і яка відрізняє його від інших видів мовлення. Ця полемічність позначається, наприклад, на виборі слів [5, c. 91] і є перенесенням військових дій з поля бою на театральні підмостки. Така сублімація агресивності закладена (на думку деяких соціальних психологів) в людській природі.

Отже, полемічність політичної мови – своєрідна агресія, що театралізується. Направлена полемічність на навіювання негативного відношення до політичних супротивників, на нав'язування інших цінностей і оцінок.

Виявити оцінки, явно або приховано подані в політичному дискурсі, можна, аналізуючи, наприклад, наступні групи висловів:

– констатації і розпорядження діяти;

– приховані вислови, що подаються у вигляді питань;

– відповіді на вибрані питання (встановивши, на які саме питання даний дискурс відповідає, а які залишає без відповіді);

– трактування і описи проблем;

– опис рішення проблем, що стоять перед суспільством: в позитивних термінах, «конструктивно» («ми повинні зробити те-то і те-то»);

– або негативно («нам не підходить те-то і те-то», «так жити не можна»);

– формулювання ідей, що представляються автору новаторськими;

– вислови, що подають загальні істини: як результат роздумів, як безперечна даність «від бога» або як предмет для виявлення причин цієї даності;

– запити і вимоги до представників влади;

– заклики сприяти тому або іншому рішенню і пропозиція допомоги і т.п.

Для будь-якого політичного дискурсу також характерні насиченість неологізмами, інтернаціоналізмами, клішованими фразами. Як зазначає К. С. Серажим основними елементами прагматичної структури дискурсу є прагматичний фокус, що маючи характер універсалів відображає найбільш загальні та істотні ознаки дискурсу [16, с. 15]. Також, важливою ознакою є і його соціальна спрямованість, тобто вплив, за допомогою мовних засобів здійснюється на певну групу соціуму. Окрім цього, політичний дискурс значною мірою формується залежно від особистого ідіостилю промовця, його іміджу, визначаючи насиченість тими чи іншими мовними засобами, та використання тих чи інших мовних, риторичних і психологічних прийомів.

Отже, політичний дискурс – це складне і багатогранне лінгвістичне явище, яке, особливо раніше, тісно пов’язували із поняттям зв’язного тексту, і яке наприкінці двадцятого століття отримало свої відмінні риси, характеристики і особливості. Дискурс як комунікативне явище є об’єктом досліджень не лише лінгвістики або філології, а також і ряду інших дисциплін, адже він виступає на стику мовного, риторичного, психологічно, соціального простору, та культурної традиції. Політичний дискурс як один із різновидів дискурсного жанру, динамічне і дуже актуальне поняття, що протягом останніх двадцяти років активно вивчається вченими із різних наукових сфер.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ЛІНГВОКУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ ПЕРЕКЛАДУ ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ

2.1             Відмінності корейськомовного і україномовного сучасного політичного дискурсу

Зростаюче значення питань когнітивної лінгвістики та дискурсознавства, яке забезпечує якісне висвітлення різних аспектів усної та текстової комунікації, а також спрямованість сучасних лінгвістичних досліджень на вивчення різних типів дискурсу з комунікативно-прагматичної точки зору обумовлюють актуальність різностороннього висвітлення питань політичного дискурсу, одним із яких є узгодження єдиного термінологічного апарату.