Осуществление хозяйственной деятельности физическим лицом

ЗМІСТ 

Стр.

Вступ.........................................................................................................................3

І. Загальні положення  про господарську діяльність фізичної особи:

      1.1. Визначення поняття «господарська діяльність»…………………….5

      1.2. Підприємництво як вид господарської діяльності………………......7

      1.3. Громадянин як суб’єкт господарювання............................................15

ІІ. Передумови здійснення господарської діяльності фізичної особи

      2.1. Державна реєстрація фізичної особи як суб’єкта

             господарювання………………………………………………………20

      2.2. Ліцензії як передумова здійснення господарської діяльності…….25

ІІІ. Припинення господарської діяльності фізичної особи…………………....28

Висновок………………………………………………………………………….31

Список використаної літератури………………………………………………..32 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

        Економічний та соціальний розвиток  держави, так чи інакше залежить  від здійснення підприємствами, організаціями, установами господарської  діяльності. Авжеж, більш вигідною  для держави, з економічної точки зору, є підприємницька діяльність, що спрямовується на отримання прибутку. Тому держава сама в першу чергу повинна створювати сприятливі умови для заняття підприємницькою діяльністю. Так, в Конституції України проголошено, що кожен має право на заняття підприємницької діяльності не забороненої законом, а також вільно розпоряджатися прибутком, що залишається після сплати обов’язкових податків і зборів.

        Але, правове регулювання господарської  діяльності має деякі вади. Однією з них є відсутність балансу між державним регулюванням господарської діяльності та саморегулюванням суб’єктами господарювання.

Особливо це є актуальним для правового регулювання  господарської діяльності фізичної особи. Оскільки їх діяльність має більш приватний характер, то визначення такого балансу є вкрай важливим.

        Також цю тему досліджували  такі вчені: Самойленко А.В., Коваль Е., Саніахметова Н. О. та інші.

        Таким чином, мета дослідження полягає в удосконаленні та систематизуванні знань у галузі правового регулювання господарської діяльності фізичної особи. Виходячи з цього, за завдання дослідження, я ставлю наступне: детально вивчити правову природу здійснення господарської діяльності фізичною особою, визначити особливості реєстрації фізичної особи – підприємця, а також порядок отримання ліцензій та дозволів, як передумови здійснення господарської діяльності.

        Актуальність теми курсової роботи, полягає у проблематиці правового регулювання господарської діяльності фізичної особи, а саме прийнятті оптимальних, ефективних нормативно-правових актів, які б дозволили фізичній особі повноцінно здійснювати підприємницьку діяльність і не бути вимушеним порушувати закони в цій сфері.

        Структура курсової  роботи. Курсова робота складається з трьох розділів. Перший розділ (І), який має назву «Загальні положення про господарську діяльність фізичної особи», поділений на три підрозділи, а саме: 1.1. Визначення поняття «господарська діяльність»;1.2.Підприємництво як вид господарської діяльності; 1.3. Громадянин як суб’єкт господарювання.

Другий розділ (ІІ) має назву «Передумови здійснення господарської діяльності фізичної особи», поділений на два підрозділи: 2.1. Державна реєстрація фізичної особи як суб’єкта господарювання; 2.2. Ліцензії як передумова здійснення господарської діяльності. Третій розділ має назву (ІІІ) «Припинення господарської діяльності фізичної особи». 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ  ПРО ГОСПОДАРСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ 

     1.1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ГОСПОДАРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ» 

     Починаючи розглядати господарську діяльність фізичної особи потрібно перш за все визначити  поняття, а що таке «господарська  діяльність».

     Поняття «господарська діяльність» закріплене в низці нормативно-правових актів. Тому розглянемо визначення кожного з них:

     - відповідно до ст. 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. господарською визначається будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт [4; ст. 1].

     - за статтею 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. господарською є будь-яка діяльність, в тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару [5; ст. 1].

     - згідно зі ст. 1. 32 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р. господарською є будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи [6; ст. 1.32].

     - відповідно до ст. 3 Господарського кодексу України господарською є діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність [2; ст. 3].

     Специфіка господарської діяльності визначається:

     - сферою її здійснення (сфера суспільного виробництва);

     - змістом (виробництво суспільних благ, що мають мінову та споживчу вартість, для задоволення потреб інших учасників господарських відносин та реалізація цих благ у товарній формі на інший еквівалент);

     - суб'єктами, які її здійснюють (ними є суб'єкти господарювання);

     - інтересами, які виникають та мають бути реалізовані під час її здійснення (приватні інтереси в одержанні прибутку та/або досягненні інших соціально-економічних результатів, які є об'єктами як приватних, так і публічних інтересів) [24; стр. 20].

     Приватний економічний інтерес суб'єкта господарювання виявляється у його прагненні здобути економічну вигоду (дохід) як безпосередньо, так й опосередковано (шляхом самоінвестування), та забезпечити власний довгостроковий конкурентний розвиток (за винятком випадків, коли за умовами господарювання вільна конкуренція неможлива, або коли задоволення попиту на певному ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції) за допомогою не тільки внутрішньофірмової цінової політики, а й отримання конкурентних переваг у здобутті цієї вигоди (шляхом підвищення якості товарів, використання у виробничому процесі новітніх технологій, зниження трансакційних витрат, формування ефективних партнерських відносин тощо). Відповідно об'єктами приватних інтересів господарюючого суб'єкта є як економічні блага у формі товарів (оплачена вартість яких становить частину собівартості товарів, що будуть виготовлені ним самим) або їх еквівалент (як правило, грошовий), так і встановлення організаційно-господарських зв'язків з іншими суб'єктами господарювання, необхідних йому для успішного здійснення господарської діяльності в межах певного ринкового сегмента [26; стр. 151].

     Об'єктами публічних інтересів  є чисельні соціально-економічні ефекти, які мають бути досягнуті унаслідок задоволення найважливіших загальносуспільних потреб. Такі ефекти виявляються у запобіганні витоку економічних ресурсів з країни, залученні інвестицій до найбільш пріоритетних сфер суспільного виробництва, формуванні дохідної частини бюджетів (попередженні створенню дефіциту бюджету), уникненні загрози дефіциту товарів, забезпеченні продовольчої безпеки, безпеки здоров'я людини та довкілля (екологічна безпека) тощо [26; стр. 160].

     Залежно від мети господарської діяльності виокремлюють два її різновиди: підприємницьку і некомерційну господарську діяльність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва — підприємцями. Господарська діяльність, що здійснюватиметься без мети одержання прибутку, є некомерційним господарюванням. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     1.2. ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК ВИД ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 

     Історія підприємництва розпочинається зі середніх віків, з появою товарно-грошових відносин, торговельних посередників, купців, торговців, коробейників, що становили прообраз сучасного підприємця. У середньовіччі  комерсант виступав як одноособова дійової особа та заслоняв своєю особистістю те підприємство, яке він організовував та вів. Комерсантом визнавався купець, промисловець, який за свій рахунок засновував та своєю енергією вів усе підприємство. Останнє розглядалося лише як відповідний апарат, за допомогою якого діяв комерсант, який повністю зливався з його приватним майном.

     Переломним  для початкового етапу становлення  підприємництва став початок XІX ст. Якщо у XІІІ ст. розвиток підприємництва ініціювали державні замовлення, у XІX ст. з'явилися перші ознаки свободи.

     Олександр І видав указ про вільних хліборобів, що дозволяв поміщикам відпускати селян  на волю із землею за викуп. У Петербурзі було відкрито перший комерційний банк із відділеннями у шістьох містах. Почали створюватися об'єднання підприємців, які брали участь у підготовці законів із господарської політики, пропагували технічні новації, давали рекомендації і т. ін.

     Серйозним стимулом розвитку підприємництва стала  реформа 1861 р. Вже у 90-ті роки XІX ст. у  Росії створюються індустріальна база підприємництва.

     Після закінчення Першої світової війни та завершення Жовтневої революції  було взято курс на ліквідацію ринкових відносин, націоналізовано усі великі підприємства, експропрійовані засоби виробництва та майно усіх приватних підприємців. Основними домінантами планової економіки стали: усунення ринку та конкуренції, централізований розподіл продуктів суспільної праці, ліквідація приватної та встановлення державної власності на засоби виробництва. Отже, вільне підприємництво було «усунуто» радянською владою.

     Певне пожвавлення в підприємницьку діяльність внесла нова економічна політика (неп), однак із кінця 20-х років ХХ ст. підприємництво знову «звертається», і тільки у 1990-ті роки починається  його реанімація. Відбувається перехідний процес, пов'язаний із ринковою переорієнтацією, із створенням власної економічної системи, який змінює не лише характер і спрямованість системи виробництва, а й увесь уклад суспільного життя. Особливістю зазначеного періоду є зміна змісту самої господарської діяльності, розширення кола суб'єктів господарської діяльності та кола об'єктів цивільного права, що залучалися до господарського обороту. У цей час було прийнято низку законодавчих актів, присвячених врегулюванню підприємницької діяльності, правового статусу її суб'єктів, організаційно-правових форм її здійснення тощо, серед яких насамперед слід зазначити закони «Про підприємства» від 27 березня 1991 р., «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р.

     Саме  поняття «підприємництво» уперше увів у науковий обіг французький економіст  Річард Кантільйон на початку XVIII ст. Учений вбачав у ньому особливу економічну функцію, виконання якої завжди супроводжує  ризик. [21; стр. 215]

     У сучасних економічних джерелах підприємництво розглядається як самостійне організаційно-господарське новаторство, що здійснюється на основі використання різних можливостей для випуску нових товарів або удосконалення традиційних, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту тощо з метою отримання прибутків та самореалізації власної мети. Під час визначення сутності підприємництва більшість учених-економістів концентрують увагу на підприємництві як процесі, що має інноваційний характер, відбувається постійно і цілеспрямовано. Класична економічна теорія розглядає отримання максимального прибутку як основну мету, задля якої здійснюється підприємницька діяльність. Отримання кожним підприємцем максимального прибутку призводить до збільшення національного доходу, що перерозподіляється між членами суспільства. Новітні економічні концепції поряд із отриманням прибутку до основної мети підприємницької діяльності відносять довгостроковий конкурентний розвиток, заснований на ефективних господарських зв'язках, ділових відносинах, постійній інноватизації виробництва.

     У вітчизняному законодавстві поняття  «підприємництво» уперше отримало закріплення в Законі України «Про підприємництво» (утратив чинність з 01. 01. 2004 р., крім ст. 4, на підставі Кодексу № 436-IV від 16. 01. 2003 р.).

     Нормативне визначення поняття «підприємництво» містяться у ст. 42 ГК України, де воно визначається як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється підприємцями з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. У цьому визначенні сконцентровані головні кваліфікаційні ознаки підприємницької діяльності, які мають важливе теоретичне і практичне значення для її відмежування від інших видів діяльності суб'єктів права[2; ст. 42].

     Отже, ознаками підприємницької діяльності є:

     – самостійність, яка виявляється у двох напрямах. По-перше, підприємницька діяльність може здійснюватися тільки безпосередньо (самостійно) самим суб'єктом. Відповідно реалізовувати права та обов'язки у сфері комерційного господарювання можуть лише особи, які здатні їх мати. Господарська правосуб'єктність (як спроможність мати та реалізувати такі права і обов'язки) не може реалізуватися за допомогою дій інших осіб. У сфері господарювання не спрацьовує концепція «заповнення» відсутньої дієздатності однієї особи за рахунок іншої (дієздатного представника). Навіть якщо мова йде про торговельне посередництво, підприємець, під час вступу в договірні відносини з посередником, самостійно реалізує свою господарську правосуб'єктність, а дії посередника на користь особи, яку він представляє, є реалізацією його власної господарської правосуб'єктності. Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю. По-друге, кожен підприємець самостійно (безпосередньо) вирішує всі питання, пов'язані зі здійсненням такої діяльності, на свій розсуд, у своїх інтересах, керуючись власною економічною вигодою. У такому контексті ознака «самостійність» підкреслює той факт, що втручання в підприємницьку діяльність органів влади й управління можливе лише у встановлених законом межах.

     – Ризикованість. У правовій науці існує велике різноманіття думок стосовно змісту категорії «ризик». Під ризиком розуміють: можливість настання певної події, яка викликає майновий збиток; саму подію, настання якої обумовлює майновий збиток; правомірну небезпечну дію; невизначеність ходу, результату та наслідків окремих операцій; діяльність, що пов'язана з подоланням невизначеності у ситуації неминучого вибору, у процесі якої є можливість кількісно та якісно оцінити вірогідність досягнення запланованого результату; зобов'язання нести майновий збиток унаслідок неможливості тим чи іншим учасником виконати зобов'язання.

     Підприємницьке  середовище є зоною підвищених підприємницьких ризиків, зумовлених чинниками ринкової невизначеності, серед яких домінують: зменшення рівня стабільності вхідного потоку матеріальних та сировинних ресурсів, що використовуються підприємцями у виробничій діяльності; підвищення різноманітності продуктів, які претендують на те саме місце на ринку; зміна потреб і бажань споживачів результатів того чи іншого різновиду господарської діяльності; зміна демографічної ситуації; економічні цикли, потрясіння та невизначеності, що впливають на ринок; технологічні потрясіння, які призводять до зміни ідеології розроблення нового продукту тощо.

     Ризик постійно супроводжує діяльність підприємця та має прояв у різних формах: 1) ризик випадкової загибелі майна; 2) комерційний ризик (можливість невиконання умов поставки); 3) економічний ризик (можливість зниження платоспроможності населення); 4) ціновий ризик (можливість підвищення рівня цін закупівлі товарів); 5) процентний ризик (можливість непередбаченої зміни процентної ставки на фінансовому ринку); 6) податковий ризик (уведення нових податкових платежів); 7) інфляційний ризик (можливість знецінення реальної вартості капіталу підприємства); 8) інвестиційний ризик (можливість виникнення непередбачених фінансових утрат у процесі інвестиційної діяльності); 9) ризик неплатоспроможності тощо.

     – Цільова спрямованість на одержання прибутку та досягнення інших соціально-економічних результатів. Підприємницька діяльність завжди здійснюється з метою одержання прибутку. Відповідно, якщо метою тієї чи іншої діяльності не є одержання прибутку, вона не може бути віднесена до підприємницької. Проте якщо фактично прибуток не отримується, незважаючи на цільове спрямування самої діяльності на це, то сам по собі такий факт не є підставою для вилучення її з числа підприємницької. Разом з тим мета одержання прибутку є основною, але не єдиною метою. Підприємницька діяльність також націлена на досягнення соціально-економічних результатів, що мають вираження у забезпеченні платоспроможного попиту споживачів у необхідних їм товарах, роботах, послугах, підтримання продовольчої, ресурсної безпеки країни, їх конкурентоспроможності тощо.

     – Систематичність. Як правило, при визначенні цієї ознаки звертаються до Декрету Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел» від 17. 03. 93 р., з аналізу положень якого випливає висновок, що якщо продаж товару здійснюється більше чотирьох разів протягом календарного року, то така діяльність вважається систематичною. Так, згідно з Декретом платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства (надалі — громадяни) як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні, якщо вони не зареєстровані як суб'єкти підприємництва і здійснюють несистематичний, не більше чотирьох разів протягом календарного року, продаж вироблених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів. Об'єктом оподаткування є сумарна вартість товарів за ринковими цінами, що зазначається громадянином у декларації, поданій до державної податкової інспекції по району (місту) за місцем проживання, а громадянином, який не має постійного місця проживання в Україні, - за місцем продажу товарів. Не декларується та не оподатковується продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва, худоби, кролів, нутрій, птиці (як у живому вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва, а також продаж автотранспортних засобів, які перебувають у приватній власності громадян, якщо вони реалізуються один раз протягом року. Ставка податку на промисел встановлюється в розмірі 10 відсотків указаної в декларації вартості товарів, що підлягають продажу протягом трьох календарних днів, але не менше розміру однієї мінімальної заробітної плати. У разі збільшення терміну продажу товарів до семи календарних днів ставка податку подвоюється. На громадян, які здійснюють продаж товарів без придбання одноразових патентів або з порушенням терміну їх дії чи здійснюють продаж товарів, не зазначених у деклараціях, начальниками державних податкових інспекцій та їх заступниками накладаються адміністративні штрафи в розмірі від одного до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а за ті ж дії, вчинені повторно протягом року після накладення адміністративного стягнення, - від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Протоколи про адміністративні правопорушення складаються посадовими особами державних податкових інспекцій і органів внутрішніх справ.

     – Легальність підприємницької діяльності розглядається у двох аспектах. По-перше, особа має пройти усю процедуру легалізації для того, щоб займатися відповідним різновидом підприємницької діяльності (державна реєстрація, ліцензування). По-друге, підприємці зобов'язані дотримуватися режимних вимог, встановлених для здійснення тих чи інших видів підприємницької діяльності, норм антимонопольного законодавства тощо [24; стр. 180]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.3. ГРОМАДЯНИН  ЯК СУБЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ 

     Для того, щоб з’ясувати яке місце  займає громадянин як суб’єкт господарювання, потрібно визначити, а хто є суб’єктом  господарювання

     Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську правосуб'єктність (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством [2; ст. 55].

Згідно з ч. 2 ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання є:

     1) господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

     2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

     До  ключових характеристик (ознак) суб'єкта господарювання належать:

     - самостійна участь у господарському обороті, тобто від «свого імені»;

     - спрямованість діяльності як на задоволення загальноспеціальних потреб, так і «власних» господарських потреб та (або) господарських потреб інших суб'єктів господарювання (наприклад, біржі), а також загальносуспільних потреб;

     - наявність виокремленої майнової основи господарювання;

     - самостійна відповідальність за власні дії у сфері господарського обороту.

     Стаття 42 Конституції України закріпила правило, згідно з яким «кожен має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом». Слово «кожен», застосоване у конституційній нормі, дозволяє дійти висновку про об’єктивне право всіх фізичних осіб на підприємництво. Стаття 26 Конституції України та ст. 129 ГК розповсюдили на іноземців і осіб без громадянства, що легально здійснюють господарську діяльність в Україні, такі самі права й обов’язки, які встановлені для громадян України, за винятком випадків, передбачених законом.

     Фізична особа стає суб’єктом господарювання після реєстрації у встановленому  порядку та отримання статусу  підприємця.

     Особливістю правосуб’єктності фізичних осіб – підприємців є обсяг майнової відповідальності таких осіб, оскільки вони відповідають не тільки тим майном, яке використовується ними для здійснення підприємництва, але і всім іншим майном, що належить їм на праві приватної власності (включаючи частку в спільній сумісній власності подружжя), окрім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення (ч.1 ст. 52, ст.. 366 ГК України).

     Слід  враховувати, що майно приватного підприємця, придбане ним у період зайняття ним  підприємницькою діяльністю і перебування  у шлюбі, за загальним правилом є  сумісною власністю подружжя. Але  у цій сфері виникає чимало колізій, тому важливо найближчим часом законодавчо визначити підстави відмежування майна, що використовується особою для підприємницької діяльності, від його особистого майна [17; стр. 134].

     Як  випливає із змісту ст. 50 Цивільного Кодексу України, право на здійснення підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

     А повна цивільна дієздатність настає у наступних випадках:

     - при досягненні особою повноліття;

     - до повноліття – з моменту вступу у шлюб випадках, коли це дозволено законодавством.

     Крім  того, згідно зі ст. 35 Цивільного Кодексу  України повна дієздатність за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), опікуна або органу опіки та піклування може бути надана громадянинові, який:

     - досяг 16 років і працює за трудовим договором;

     - записаний матір’ю або батьком дитини;

     - досяг 16 років і бажає займатися підприємництвом.

     В останньому випадку громадянин набуває  повної цивільної дієздатності з  моменту державної реєстрації як підприємець.

     Правоздатність і дієздатність фізичної особи може бути обмежена судом лише у випадках і в порядку, передбачених законом. При обмежені дієздатності громадянин втрачає право на здійснення підприємницької діяльності.

     Конституція України, законами України «Про державну службу», «Про засади запобігання та протидії корупції», «Про господарські товариства» та іншими законами встановлюється обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності.

     На  підставі аналізу чинного законодавства  можна систематизувати категорії осіб, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю, це:

• Президент України, члени Кабінету Міністрів України, посадові особи центральних державних і місцевих органів державної влади, інші державні службовці;
• народні депутати України і депутати місцевих рад;
• посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, нотаріату;
• військовослужбовці, а також громадяни, які проходять альтернативну службу;
• особи, яким вироком суду заборонено здійснення підприємництва в продовж певного строку.

     Також варто зазначити, що володіння корпоративними правами згідно зі ст. 167 ГК України не є підприємництвом, тому вищезазначені категорії осіб не позбавлені права виступати засновниками господарських товариств, купувати і продавати акції, крім випадків, коли вказані операції з купівлі-продажу акцій спрямовані на отримання прибутку [17; стр. 136].

     Фізична особа – підприємець може здійснювати підприємницьку діяльність:

     - безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;

     - із залученням або без залучення найманої праці;

     - самостійно або спільно з іншими особами.

     Здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

     Фізична особа - підприємець зобов'язана:

     - у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

     - повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

     - додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;