Вибори депутатів

РЕФЕРАТ 

    Курсова робота, 38 сторінок, 20 джерел, 28 посилань.

    Об’єкт  дослідження: суспільні відносини в сфері виборів народних депутатів в Україні.

      Предметом дослідження цієї роботи є конституційно-правові положення, що стосуються виборчої системи України.

    Основна мета даної курсової роботи теоретично обґрунтувати та перевірити на практиці доцільність змін у виборчій системі України.

    Поставлена  мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

• Охарактеризувати поетапний розвиток процесу виборів народних депутатів в Україні;
• Проаналізувати основні аспекти виборів народних депутатів;

    - запропонувати  шляхи розвитку виборчої системи  в Україні.

    Методи  дослідження. Дослідження базується на загально наукових (аналізу, синтезу, порівняння дедукції, індукції, аналогії та ін.) та спеціальних методах (соціологічному, системному, моделювання та ін.).

     Ключові слова ПАРЛАМЕНТ, НАРОДНИЙ ДЕПУТАТА, ПАРЛАМЕНТАРИЗМ, РЕФОРМА, КОНСТИТУЦІЯ, СТАТУС НАРОДНОГО ДЕПУТАТА. 
 
 
 
 
 
 
 
 

Перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів 
 

ВРУ – Верховна Рада України

ВСУ – Верховний  Суд України

ЗУ – Закон  України

КМУ – Кабінет  Міністрів України

п. – пункт

р. – рік

розд. – розділ

США – Сполучені  Штати Америки

т. д. – так  далі

т.п. – тому подібне

та ін. – та інші

ч. – частина 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ЗМІСТ 

ВСТУП……………………………………………………………………………..5

РОЗДІЛ 1РОЗВИТОК ПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ………………….7

      1.1.Партійні  системи основні типи та особливості………………………7

      1.2.Еволюція  виборчої системи в Україні  …………………………..….10

РОЗДІЛ 2ОСНОВНІ ЗАСАДИ ВИБОРІВ НАРОДНОГО ДЕПУТАТА В УКРАЇНІ…………………………………………………………………………14

      2.1. Реалізація принципів виборчого права…………………………14

      2.2. Виборчий процес і його стадії………………………………………18

      2.3.Політико - правовий аналіз сучасної виборчої  системи України…21

РОЗДІЛ 3ПЕРСПЕКТИВИ  РОЗВИТКУ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ В 

УКРАЇНІ…………………………………………………………………………27

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….……….35

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………37 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ВСТУП 

      Актуальність  теми дослідження. На сьогоднішній день Україна перебуває в розпалі не тільки економічної, але й політичної кризи, де друга, є стимулятором першої. Вважаючи стабільне функціонування всіх гілок влади одним з головних критеріїв ефективного управління державою слід зазначити, що ключові проблеми невідповідності даного критерію до українських реалій обертаються навколо функціонування українського парламенту. Опираючись на представницький статус та виборність цього органу, слід зробити висновок, що виборча система - це той фактор, який має створювати певне підґрунтя для визначення подальшого характеру функціонування парламенту (а відповідно і характеру його взаємодії з іншими органами системи управління). Враховуючи сучасне деструктивне положення українського парламенту в системі державних органів України, слід зазначити, що модернізація виборчої системи є одним з найактуальніших проблем реформування українського законодавства, яке б зіграло важливу роль в стабілізації політичного життя країни. В умовах трансформації суспільства виникають різні, часто непередбачувані явища – від конфронтації до глобальних зрушень у характері функціонування партійних систем, у зв’язку з чим значно зростає вплив на суспільство партійної системи як консолідуючої структури. В Україні ж, попри процес утворення окремих партій, відбувалося створення системи багатопартійності, яка є невід’ємним елементом демократичної політичної системи.

      Тема  розвитку партійної системи в  Україні особливо актуальна на сучасному  етапі трансформаційних перетворень  у нашій країні, адже відомо, що становлення  багатопартійної системи, розміщення партій та різні конфігурації їх об’єднань на політичному ландшафті країни, будучи одним із критеріїв розвиненої політичної системи суспільства та її атрибутів, існують лише в демократичних країнах з належним правовим регулюванням та наявністю громадянського суспільства. На жаль, Україна поки що, лише прагне до подібного правового регулювання і громадянського суспільства, тому що тут немає ще багатопартійної системи у справжньому розумінні цієї дефініції. Але розбудова незалежної України як демократичної і правової держави своєрідно втілюється й у становленні та розвитку політичного плюралізму та багатопартійності. Все це надає особливої актуальності зазначеній проблемі та зумовлює необхідність дослідження передумов і особливостей формування та трансформації партійної системи України

      При дослідженні даної проблематики ми використовували праці таких  зарубіжних і вітчизняних дослідників, як М. Дюверже, М. Примуш, В. Литвин, В. Степаненко, М. Рогозін, О. Бойко Дмитренко М.А., Варія М., Заєць Н., Тодина О.Ю та інших.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      РОЗДІЛ 1

      РОЗВИТОК  ПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ  В УКРАЇНІ 
 

      1.1.Партійні системи основні типи та особливості. 

      Політична партія - це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає їхні інтереси. Політичні партії іноді виражають не лише класові, а й інші інтереси, приміром, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії - здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі - економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

        Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями.

      Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.

      Однопартійні  системи виключають можливість існування  якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів[6].

      "Уявна"  багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада  зосереджена в руках однієї  партії при формальному дозволі  діяльності інших партій. Так,  не дивлячись на те, що в  Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном".

      Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність  двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

      Система "двох з половиною партій". Від  попередньої вона відрізняється  тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").

      Багатопартійні  системи з обсягом чотирьох і  більше партій.

      Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

• помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;
• поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;
• атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.
• Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:
• Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для Франції на двоблоковість, коли на президентські вибори партії йдуть двома блоками - лівим і правим.
• Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.
• Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи:
• системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії, соціал-демократична у Швеції);
• система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;
• система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність [18, с. 121].

      У демократичних країнах домінують  дво- і багатопартійні системи. Увагу  політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

      З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого - для неї притаманні суттєві мінуси:

• призволить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;
• надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;
• сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

      У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими серйозні претензії на владу з боку третьої партії. Наприклад, починаючи з 1856 р., всі президенти США були республіканці або демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який вибирався як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти прийняттю таких виборчих правил, які б "працювали" тільки на ці партії [15].

      Серед факторів, які визначають тип партійної  системи (історичні традиції, особливості  соціальної структури, ступінь фрагментарності  політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська форма правління) найбільше значення має виборча система. 

      1.2.Еволюція  виборчої системи в Україні  . 

      Особливістю України можна вважати часту  зміну виборчого законодавства. Проведення практично кожних чергових виборів народних депутатів України та Президента України регулювалося іншим законодавчим актом. З одного боку, це ускладнювало практику застосування закону під час виборчого процесу. З іншого - такі постійні зміни були викликані швидким суспільно-політичним розвитком українського суспільства, бурхливим проявом якого стали драматичні події Помаранчевої революції кінця 2004 року. За останні роки додатковим фактором, що вплинув на еволюцію не лише законодавчого регулювання виборчих механізмів і процедур, а й власне виборчої системи, стали настійні намагання змінити конституційні засади стосунків між законодавчою та виконавчою владою у державі, змістити центр тяжіння у змішаній (президентсько-парламентській) формі державного правління в Україні, зафіксованій Конституцією 1996 року, у бік парламенту (ці процеси отримали не зовсім адекватну назву «політичної реформи»).

      Проте для розуміння шляху еволюції виборчої системи та пов'язаних із цим  механізмів реалізації основних принципів виборчого права необхідно оглянути весь шлях розвитку інституту демократичних виборів у сучасній Україні, нехай короткий за історичним виміром, однак надзвичайно ємний за своїм змістом і суспільними наслідками.

      Новітній  виборчий досвід українського суспільства на загальнонаціональному рівні включає в себе вибори народних депутатів СРСР 1989 року, вибори Верховної Ради України 1990, 1994, 1998 та 2002, 2006, 2007 років, президентські вибори 1991, 1994, 1999 та 2004 років. Відповідне виборче законодавство ілюструє поступовий, хоч і нерівномірний шлях українського народу до демократії, еволюцію ступеня законодавчої реалізації основних принципів виборчого права, що супроводжувалося переходом від однієї виборчої системи до іншої.

      Хоча  вибори 1989 року проводилися ще не Україною, а іншою державою - СРСР, відповідний виборчий закон 1988 року заслуговує на розгляд, оскільки яскраво характеризує стартові позиції, з яких почалися процеси демократизації в Україні. Підкреслимо, що це були перші після встановлення тоталітарного радянського режиму альтернативні вибори; водночас деякі їх особливості не дають можливості кваліфікувати їх як справжні.

      Безпрецедентною особливістю союзного виборчого  закону 1988 року було запровадження  інституту «народних депутатів від громадських організацій», які становили третину (750 осіб) від загальної кількості народних депутатів СРСР і обиралися не шляхом голосування на виборчих дільницях, а «на з'їздах, конференціях або пленумах загальносоюзних органів» цих організацій. Отже, замість зрозумілого процесу номінації кандидатів керівні органи деяких організацій отримували право призначення депутатів без звернення до виборців. Зрозуміло, що цей інститут порушував цілу низку загальновизнаних принципів виборчого права.

      По-перше, цей анахронічний аналог «куріального» представництва призводив до того, що навіть формально виборці - члени керівних органів громадських організацій - мали не два голоси, як основна маса виборців (у т.зв. територіальному і національно-територіальному виборчих округах), а три чи навіть більше; тому про рівність виборів не могло бути й мови.

      По-друге, спосіб обрання цих депутатів  суперечив принципу загальності. Обрання  депутатів «від громадських організацій» не всіма членами цих організацій, а лише їх керівними органами, порушувало загальність їх виборів навіть у межах цих «курій» і фактично було непрямим (ступеневим).

      Іншою унікальною особливістю виборчого  закону 1988 року стало те, що висунення  кандидатів суб'єктами виборчого права  не мало своїм наслідком їх автоматичної реєстрації виборчими комісіями. Фільтром між номінацією та реєстрацією став інститут «окружних передвиборних зборів» з абсолютно довільним складом («не менше половини учасників зборів повинні становити виборці даного округу»),

      Поняття виборчої системи мало сенс лише стосовно виборів «народних депутатів від округів» (а не від громадських організацій). Ця система мала дві складові: перша - стосовно критерію обрання депутатів; друга -стосовно участі виборців у голосуванні. Щодо першої складової, вибори проводилися за мажоритарною системою в одномандатних округах у двох турах: у першому - для обрання була необхідна абсолютна більшість, у другому, в якому брали участь тільки два кандидати, - відносна. За наявності тільки двох кандидатів у першому турі і відсутності серед них переможця другий тур не проводився, і призначалися повторні вибори з новим висуванням кандидатів. Подібна виборча система традиційно застосовується на виборах президента Французької Республіки; вона досі використовується на виборах Президента України.

      Друга складова цієї виборчої системи передбачала  поріг участі виборців у голосуванні: вибори вважалися такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше  половини виборців округу.

      Перелічені  особливості значною мірою ґрунтувалися на розумінні ідеї представництва, характерному для радянської ідеології: імперативний характер мандата (депутат - представник округу, а не всього народу), інститут наказів виборців, які зобов'язували депутата домагатися певних конкретних результатів; можливість відкликання депутата[15].

      Виборчий  закон СРСР 1988 року відобразив глибокі  внутрішні суспільно-політичні суперечності епохи «гласності і перебудови»; водночас він заклав першооснови  альтернативних (хоча й дуже обмежених) виборів і став вихідним пунктом еволюції виборчого законодавства України, а його застосування - джерелом перших навичок практичної участі громадян в альтернативних виборах.

      Закон УРСР 1989 року про вибори народних депутатів  УРСР відображає певний поступ у розумінні  суті демократії порівняно із союзним законом 1988 року: в законі 1989 року відсутні інститути «депутатів від громадських організацій» та «окружних передвиборних зборів», а також передбачено прямі вибори складу Верховної Ради. Тим самим у першому, власне, українському виборчому законі були усунуті найбільш кричущі порушення принципів загальних, рівних, прямих та вільних виборів. Водночас питання модифікації виборчої системи навіть не дискутувалося; вона була тією ж, що й у союзному законі 1988 року.

      Зміни у виборчій системі, передбачені законом 1993 року, мали просто катастрофічні наслідки для формування парламенту України. По-перше, незмінною залишилася друга складова виборчої системи 1990 року: був збережений 50-відсотковий поріг участі виборців для визнання виборів «такими, що відбулися». По-друге, перша складова (власне виборча система) - двотурова мажоритарна система абсолютної більшості - була доведена до абсурду в її найбільш послідовному, а тому найменш практичному варіанті: обраним в одномандатному виборчому окрузі вважався кандидат, який отримував абсолютну більшість голосів, у тому числі і в другому турі. Крім того, кандидат, не обраний в окрузі, втрачав право балотуватися на повторних виборах. Унаслідок застосування такої виборчої системи Верховна Рада України другого скликання розпочала роботу, маючи лише трохи більше від двох третин свого конституційного складу, і до кінця скликання жодного дня не працювала в повному складі. За даними А. Ткачука [5], у сімдесят одному окрузі з тих, де не було обрано депутата, кандидат-переможець набирав понад 47% голосів (а де-не-де і 49,7%, однак менше від 50%!); декілька десятків округів показали нижчий результат. Технологічна можливість такого підсумку була спричинена допущенням голосування не лише за одного з кандидатів, а й «проти всіх». Отже, воля невеликої кількості виборців (часом менше, ніж 10%), які проголосували в другому турі проти обох кандидатів, виявилася вирішальною. Проведення повторних виборів за участю менш популярних кандидатів спричинило наростання апатії виборців, що призводило до низької явки виборців. У результаті декілька округів так і не отримали свого представництва протягом усього скликання Верховної Ради України. Певний переляк від такого досвіду досі залишає слід у Конституції України: Верховна Рада України вважається повноважною, якщо обрано не менше двох третин від її конституційного складу (частина друга статті 82), хоча застосовувана сьогодні виборча система виключає таку можливість.

      Прийняття Конституції України 1996 року стало  важливим етапом у розвитку і становленні українського виборчого законодавства. Розділ III Конституції, спеціально присвячений регулюванню питань виборів та \ референдумів, закріплює основні принципи виборчого права як невід'ємну вимогу до всіх виборів, які І проводяться в Україні.

      Водночас  не слід ігнорувати і роль першого  критерію вибору системи - критерію доцільності. Застосування пропорційної системи  повинно було забезпечити структурування політичного спектра України; застосування єдиного округу і єдиного списку мало на меті стимулювати розвиток загальнонаціональних (а не регіональних) партій, а також сприяти уніфікації українського суспільства (послабленню міжрегіональних відмінностей, все ще глибоких внаслідок складної історичної долі різних українських земель), що відповідало унітарному характерові Української держави.

        Мажоритарна складова виборчої  системи базувалася на так  званій вестмінстерській моделі (система відносної j більшості), яку ще називають «перший отримує  мандат» (first past the post). Такий підхід  спрощував виборчий 1 процес, даючи змогу провести результативні вибори в один тур; без сумніву, він був прийнятий не без урахування досвіду 1994 року. Водночас суто механічне поєднання двох виборчих механізмів виявило певні суперечності. За пропорційною ; складовою обиралися кандидати від політичних партій та їх блоків; за мажоритарною складовою переважну кількість місць отримали формально «незалежні» кандидати, які по суті були представниками так званої партії влади - неформальної спільноти прихильників консервації правлячого режиму, який уже проявляв суттєві риси : авторитаризму. Тому однієї з основних цілей - політичного структурування самого парламенту - змішана виборча система не досягла: результати виборів у мажоритарних округах кардинально деформували підсумки голосування щодо політичних партій і блоків. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2

      ОСНОВНІ ЗАСАДИ ВИБОРІВ НАРОДНОГО  ДЕПУТАТА В УКРАЇНІ 
 

      2.1. Реалізація принципів виборорчого права. 

      Основні принципи виборів — це засади, на основі яких здійснюються вибори і відповідно до змісту яких вибори можна вважати реальним волевиявленням народу, формою прямого народовладдя.

      У ст. 71 Конституції України визначається, що вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

      Виборцям  гарантується вільне волевиявлення. Принципи вільних виборів є загально визнаними у світі і відповідають міжнародним стандартам чи ознакам демократичних режимів. Проголошення цих принципів на конституційному рівні робить їх обов'язковими для всіх видів виборів, виключаючи можливість порушення будь-якого з цих принципів або усіх принципів одночасно.

      Поряд із цими загальними принципами в кожному  із базових виборчих законів України  встановлюються додаткові принципи виборчого процесу. Виборчий процес здійснюється, зокрема, на засадах: вільного і рівноправного висування кандидатів, гласності і відкритості, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

      Принципи  загального, рівного і прямого  виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами демократичних виборів в Україні.

          Принцип загальності виборчого права означає, що активне виборче право громадян, тобто право обирати, відповідно до ст. 70 Конституції України мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18-ти років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними. Здійснення виборчого права зупиняється для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі. Виборче право є універсальним для всіх видів виборів в Україні.

         На відміну від нього пасивне виборче право громадян, тобто право бути обраним, залежить від виду виборів. Так, відповідно до ст. 76 Конституції України та ст. З Закону "Про вибори народних депутатів України”, народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

          Депутатом сільської, селищної, міської рад може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18-ти років, постійно проживає або працює на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.