Виконання цивільно-правоввих обов’язків

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту

Національний Університет "Одеська  юридична академія"

Факультет заочного та вечірнього навчання

Спеціалізація цивільно-правова

Кафедра конституційного права

Регістраційний номер_______

Дата________________________

Курсова робота

«Виконання цивільно-правоввих  обов’язків»

Студента 3 курса 4 групи

заочної форми навчання

Мартиненко Андрія Сергійовича

Одеса

2013 
Зміст

Вступ………………………………………………………….….3

Розділ 1. Здійснення суб'єктивних цивільних  прав і виконання цивільних обов'язків…………………………..……..5

1. Здійснення суб'єктивних цивільних прав………..…5
2. Виконання цивільних обов’язків……………………..10

Розділ 2. Предмет  виконання цивільно-правових обов’язків……………………………………………………………17

Розділ 3. Принципи виконання  цивільно правових обов’язків…………………………………………………………...19

3.1.Принципи належного й реального виконання цивільно-правових обов’язків……………………………………………..19

3.2. Другорядні принципи виконання цивільно-правових обов’язків…………………………………………………………..23

Висновок………………………………………………………26

Список використаної літератури…………………………..29 
Вступ

Юридичні обов'язки у системі механізму цивільно-правового  регулювання займають вирішальне значення. Власне за допомогою їх виконання створюється атмосфера поваги до вимог закону, прав та інтересів громадян, організацій. В умовах докорінної перебудови економіки виконання цивільно-правових обов'язків — це та договірна дисципліна, яка необхідна не лише для економіки, а й для суспільства в цілому. У виконанні цивільно-правових обов'язків завжди проявляється результат правової активності, правосвідомості носія обов'язку.

Виконання обов'язку являє собою правомірну поведінку  і тому йому властиві риси, які характеризують останню. Виконання активного цивільно-правового обов'язку — це вчинення дії, яка за структурними елементами відповідає змісту обов'язку, носієм якого є зобов'язана особа. При виконанні пасивних обов'язків особа не вчиняє дій, які забороняє закон, і тим самим виконує вимогу закону. Держава, нормуючи поведінку громадян і діяльність колективів, забезпечує їм можливість свободи вибору власної поведінки, звичайно, у межах, визначених певними суспільними зв'язками. Вибір поведінки на основі необхідності і у межах правового та іншого соціального нормування є вільним.

При виконанні  активного обов'язку свобода вибору виконання полягає не в тому, виконувати чи не виконувати обов'язок, а у виборі поведінки, яка б

привела до належного  його виконання, тобто коли параметри  вчиненої дії відповідають параметру обов'язку зобов'язаної особи. Аналогічно вирішується питання щодо свободи вибору поведінки при виконанні пасивного обов'язку. Якщо у зобов'язаної особи відсутня свобода вибору, то невиконання обов'язку не може визнаватися неправомірною поведінкою.¹

Важливим для  характеристики цивільно-правового  обов'язку є питання: чий інтерес задовольняється при виконанні цивільно-правового обов'язку. Інтерес у праві не може бути здійснений, якщо у ньому не виражено інтересу держави. Якщо держава не заінтересована у тій чи іншій поведінці громадян чи діяльності організацій, вона не створює норм для їх регулювання. У цивільно-правовому обов'язку виражено інтерес держави.

Але такого роду обов'язки — це обов'язки перед контрагентом. Тому у літературі і підкреслюється власне ця сторона. Так, А.К.Юрченко визначає обов'язок як забезпечену законом міру необхідної поведінки для задоволення визнаного законом інтересу уповноваженого 3 інтересом уповноваженого обов'язок зв'язує Ю.К.Толстой Деякі автори взагалі не включають інтерес у визначення обов'язку.²

 Звичайно, що  при виконанні цивільно-правового обов'язку реалізується інтерес уповноваженого. Разом з цим будь-який суб'єкт права, не маючи інтересу, не буде вступати у правовідносини. Постачальник, поставляючи за договором продукцію, забезпечує здійснення суб'єктивного права контрагента на отримання продукції, реалізує його інтерес. Однак виконанням такого обов'язку він реалізує і свій госпрозрахунковий інтерес. Тому юридичний обов'язок можна визначити як забезпечену законом изначити як забезпечену законом міру необхідної поведінки, в якій виражено інтерес держави, уповноваженого суб'єкта і зобов'язаної особи. Вчиняючи певні дії, зобов'язана особа має на меті припинити свій обов'язок. Дією, яка самостійно викликає правові наслідки, є і прийняття виконаного другою стороною. Отже, дії, що вчиняють такі суб'єкти у процесі виконання цивільно-правових обов'язків, — це односторонні угоди. Таким чином, виконання обов'язку у зобов'язальних правовідносинах за юридичною природою являє собою односторонню угоду. Виконання обов'язків у зобов'язальних відносинах повинно оформлятися за правилами ст.216 ЦК України.

Розділ 1. Здійснення суб'єктивних цивільних прав і виконання цивільних обов'язків

1. Здійснення суб'єктивних цивільних прав

Зміст суб'єктивного цивільного права становлять можливі дії  уповноваженої особи. Отже, суб'єкт правовідносин шляхом здійснення певної поведінки задовольняє свої потреби та інтереси. Наприклад, зміст права власності полягає в тому, що власник здійснює володіння, користування і розпорядження своїм майном.

Частіше у юридичній літературі переважає визначення змісту суб'єктивного права як сполучення трьох можливостей: визначеної поведінки правомочної особи, вимоги учинення визначених дій з боку інших (зобов'язаних) осіб, звернення у разі потреби до примусової сили державного апарату для реалізації іншої можливості. Суть будь-якого суб'єктивного права в тому, що воно завжди є правом на щось, на якусь цінність — матеріальну або духовну, це і є право користуватися якимось благом у суспільстві, благом матеріальним або духовним, або і тим і іншим. Якщо правоздатність — це завжди абстрактна можливість бути суб'єктом цивільних правовідносин, мати суб'єктивні права та обов'язки, то саме суб'єктивне право завжди конкретне. Суб'єктивне цивільне право — це насамперед право конкретного суб'єкта. Саме конкретність, певність є основною рисою, що характеризує правову природу суб'єктивного цивільного права.³

Суб'єктивне право, з  одного боку, є невід'ємною якістю суб'єкта правовідносин, а з іншого, поряд із суб'єктивним обов'язком, є  структурою правовідносин, його правовим зв'язком, власне правовими відносинами. Суб'єктивне право не може існувати поза правовідносинами. Особа вступає у правовідносини для того, щоб задовольнити якусь конкретну потребу, використовуючи будь-які правомірні шляхи й засоби. При цьому слід розрізняти зміст суб'єктивного права та його реалізацію, розходження між якими полягає в тому, що зміст суб'єктивного права містить у собі лише можливе конкретне поводження правомочної особи, тоді як здійснення права є вчиненням реальних, конкретних дій, пов'язаних із перетворенням цієї можливості на дійсність. Це можливе поводження припускає насамперед можливість вільного вибору способу дій.

Суб'єктивне право  — не свобода в рамках закону, а законом гарантована свобода, тобто визнана правом, і тому можливість самостійно діяти і приймати вольові рішення підлягає обов'язковій охороні з боку держави. У будь-якої особи, у будь-якій ситуації, у тому числі й у правовідносинах, завжди є лише два можливі варіанти поведінки: або діяти, або не діяти. Третьої можливості в природі не існує. Правомочна особа має лише одну можливість із моменту вступу в правовідносини — можливість задовольнити або не задовольнити свою потребу шляхом дії або бездіяльності. Ця можливість припускає будь-яку кількість варіантів поводження, що не суперечить законодавству*. Суб'єктивному праву завжди відповідає юридичний обов'язок. Зокрема, в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивному праву кореспондує обов'язок вчинити певні дії або утриматися від них. Так, за договором майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. В свою чергу наймач зобов'язаний сплачувати плату за оренду.⁴

Дії, що їх здійснює уповноважена особа, називаються способами здійснення суб'єктивного права. Здійснення тієї чи іншої дії залежить насамперед від характеру правової норми. Закон може надавати право уповноваженій особі вчиняти лише одну конкретну дію або вибрати серед інших певний варіант поведінки Наприклад, згідно із Законом України "Про захист прав споживачів" покупець, виявивши недоліки чи фальсифікацію товару протягом гарантійного або інших термінів, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виготовлювача: а) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою; б) заміни на аналогічний товар належної якості; в) відповідного зменшення купівельної ціни; г) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни; д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав. У даному випадку уповноважена особа може обрати один з варіантів поведінки, передбаченої законом.⁵

І навпаки, згідно зі ст. 352 ЦК України у разі неявки замовника  за одержанням речі, виготовленої за договором побутового замовлення, підрядник має право після закінчення шести місяців з дня, коли відповідно до договору річ має бути здано, і наступного дворазового попередження замовника продати річ у встановленому порядку, а виручену суму, за вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести у депозит державної нотаріальної контори на ім'я замовника. Таким чином, підрядник має право вчинити лише одну дію — продати річ за вирахуванням усіх належних йому платежів.

У деяких випадках здійснення суб'єктивного права можливе лише за згодою особи, інтереси якої можуть бути порушені. Зокрема, для продажу частки в спільній власності продавець зобов'язаний повідомити у письмовій формі решту учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі зі зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права привілеєвої купівлі або не здійснить цього права щодо будинку протягом одного місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Якщо кілька учасників спільної часткової власності виявили бажання придбати частку в спільній власності, право вибору покупця надається продавцеві. При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведения на нього прав та обов'язків покупця.

Вибір способу здійснення суб'єктивного права залежить також від мети, яку ставить уповноважена особа. Якщо вона хоче, наприклад, своє майно передати безоплатно, то робить це шляхом дарування. У разі одержання грошового еквівалента укладає договір купівлі-продажу, а отримання іншого майна — договір міни.⁶

Вибір способу здійснення права виявляється у вчиненні дій особисто або через представника Так, за договором доручення одна сторона (повірений) вчиняє від імені  та за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. При цьому  треба мати на увазі, що деякі дії можуть бути вчинені лише безпосередньо уповноваженою особою.

Водночас, надаючи можливість уповноваженій особі вчиняти  суб'єктивні цивільні права, закон  визначає межі здійснення їх. Стаття 22 Конституції України встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Це положення дістало свій розвиток у ст. 23 Конституції України, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Таким чином, Конституція України регламентує межі здійснення прав.

Загальне правило, яке  встановлює межі здійснення суб'єктивних цивільних прав, міститься у ч. 2 ст. 5 ЦК України, згідно з якою при здійсненні прав та виконанні обов'язків громадяни й організації повинні додержуватися законів, поважати моральні принципи суспільства. Закон України "Про власність" передбачає право власника вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Власник, який здійснює свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

При здійсненні своїх  прав та виконанні обов'язків власник  зобов'язаний додержуватися моральних  засад суспільства. Отже, кожне суб'єктивне право має свої межі. Останні визначають міру можливої поведінки уповноважено» осоЗи. При порушенні встановлених меж здійснення суб'єктивного права настають несприятливі правові наслідки для порушника. Це може бути позбавлення суб'єктивного цивільного права, стягнення у доход держави отриманого за угодою, інші наслідки. Так, постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 p. із змінами, внесеними постановою Пленуму "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 25 грудня 1992 p. передбачає, що дія ст. 49 ЦК України поширюється на угоди, які укладені з метою, що явно суперечить інтересам держави і суспільства. До них, зокрема, належать угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою, використання майна, що перебуває у їх власності або користуванні, на шкоду інтересам суспільства тощо.

Чинне цивільне законодавство  не містить положення, яке розкриває  зміст категорії "зловживання  правом". Але в теорії цивільного права робиться спроба з'ясувати суть цього терміна (В. Грибанов, О. Пушкін). Зловживання правом виявляється в тому, що особа, якій формально належить суб'єктивне цивільне право, неправомірно його здійснює.⁷

Питання про поняття  зловживання правом завжди було підставою численних дискусій у юридичній літературі. Наприклад, М. М. Агарков вважав, що той, хто користується своїм правом, нікому не заподіює шкоди. Звідси не може йтися про "зловживання правом"'. Ця теза була відома ще римському праву, відповідно до положень якого, дії, що оцінюються як зловживання правом, є за межами здійснення права.

На думку інших авторів  поняття "зловживання правом" теоретично виправдано. Уповноважена особа допускає недозволене використання свого права, порушує міру і вид поведінки, визначені законом, посилаючись при цьому на формально належне їй суб'єктивне право. Не маючи суб'єктивного права, уповноважена особа не може ним зловживати. Але, спираючись на своє суб'єктивне право, уповноважена особа виходить за межі дозволеної поведінки, тобто зловживає правом. У разі неналежного здійснення прав порушується закон. Тому порушення меж суб'єктивного права при його здійсненні у ряді випадків характеризується, як вже зазначалося вище, зловживанням правом'.

2. Виконання цивільних обов’язків

Суб'єктивному цивільному праву відповідає юридичний обов'язок. В основі обов'язку лежать певні  матеріальні й нематеріальні  блага, результати творчої діяльності, послуги тощо.⁸ Зобов'язана особа повинна вчинити певні дії (активний обов'язок) або утриматися від них (пасивний обов'язок). При виконанні цивільно-правового обов'язку забезпечується інтерес уповноваженої особи. Водночас у цивільному обов'язку виражений інтерес держави. Останній виявляється у тому, що держава заінтересована у певній поведінці суб'єктів цивільних правовідносин. Тому держава встановлює певні норми поведінки фізичних і юридичних осіб. Метою поведінки зобов'язаної особи є припинення юридичного обов'язку. Згідно зі ст. 216 ЦК України зобов'язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Отже, виконання цивільно-правового обов'язку підпорядковано певним принципам. Визначальним є принцип належного і реального виконання обов'язку.

Принцип належного виконання  обов'язку означає, що мають бути додержані  всі умови зобов'язання. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Зазначені обов'язки мають бути виконані відповідно до всіх умов договору купівлі-продажу.

Щодо належності виконання  обов'язку слід виходити зі змісту ст. 161 ЦК України, в якій підкреслюється, що зобов'язання мають виконуватися належним чином та у встановлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а у разі відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Принцип належного виконання  обов'язку стосується також місця, строку та інших умов. Згідно зі ст.167 ЦК України  зобов'язання має бути виконано в  тому місці, яке зазначено в законі, договорі, акті планування, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи із суті зобов'язання.⁹

Якщо місце виконання  зобов'язання не визначено, виконання  має бути проведене:

а) за зобов'язанням передати будівлю — за місцезнаходженням  будівлі;

б) за грошовими зобов'язаннями (крім грошових зобов'язань організацій) — за місцем проживання кредитора  в момент виникнення зобов'язання, а  якщо кредитор у момент виконання  зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання;

в) за всіма іншими зобов'язаннями — за місцем проживання боржника, а  якщо боржником є юридична особа  — за її місцезнаходженням.

Строк виконання обов'язку має важливе значення. Він може бути встановлений сторонами правовідносин або законом. Наприклад, строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством.

Строк для виконання  обов'язку може бути встановлений законодавством. Так, замовник зобов'язаний забрати річ, виготовлену за договором побутового замовлення у строк, визначений у договорі. Якщо він цього не зробив, то по закінченні б місяців з дня, коли відповідно до договору робота має бути завершена, підрядник після дворазового попередження замовника може реалізувати виготовлену річ. У даному разі мають місце два терміни виконання обов'язку: перший — погоджений сторонами в договорі, другий — встановлений законом.

Строк виконання обов'язку може бути обумовлений вимогою уповноваженої особи. Так, особа, яка передала майно Для зберігання, має право в будь-який час вимагати це майно від охоронця, а охоронець зобов'язаний повернути майно за першою вимогою уповноваженої особи, незалежно від строку зберігання.

Дострокове виконання  обов'язку може бути у випадках, передбачених законом, договором або випливати  із суті зобов'язання. При цьому дострокове виконання допускається у випадках, передбачених законом або договором, а також за згодою кредитора. Прострочення виконання цивільно-правового обов'язку може спричинити несприятливі майнові наслідки для порушника.¹⁰

Як правило, виконання  обов'язку не здійснюється частинами. Але уповноважена особа має право  прийняти виконання частинами, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або не випливає із суті зобов'язання.

З названим принципом  тісно пов'язаний принцип реального  виконання обов'язку. Особливе значення зазначений принцип має в господарських  відносинах. Не завжди сплата штрафних санкцій може задовольнити інтереси суб'єкта господарської діяльності. Тому важливе місце посідає виконання обов'язку в натурі: передати річ, виконати певні дії.

При цьому право вимагати виконання у натурі має кредитор. Боржник не може відмовитися від  виконання обов'язку в натурі, крім випадків неможливості виконання, передбачених законодавством. Якщо принцип належного виконання обумовлює виконання обов'язку відповідно до всіх умов зобов'язання, то реальне виконання стосується лише однієї умови — предмета обов'язку. Під останнім розуміють певні блага, з якими пов'язані обов'язки. З передачею предмета зобов'язання або здійсненням інших дій уповноважена особа набуває благ, які становлять мету цивільних правовідносин.¹¹

Після належного виконання  юридичного обов'язку правовідносини між конкретними особами припиняються, оскільки досягнута мета певних правовідносин. Уповноважена особа реалізувала суб'єктивне право, якому відповідав певний юридичний обов'язок. Отже, носієм цивільно-правового обов'язку є особа, до якої звернуто вимогу закону або договору щодо додержання певної поведінки. Суб'єктами виконання пасивних обов'язків є громадяни, юридичні особи і держава. Майнова відповідальність у цивільному праві настає з досягненням 15-річного віку. Але це не означає, що неповнолітні, які не досягли зазначеного віку, можуть порушувати пасивний обов'язок утримуватися від певних дій, заборонених законом.

Від імені підприємств, організацій та установ здійснюють юридичні обов'язки їхні органи (директор, голова правління тощо). Державу у відносинах з іншими суб'єктами права представляють уповноважені державні органи та їхні посадові особи в межах встановленої компетенції.

Згідно із Законом  України "Про державну службу" посадовими особами вважаються керівники  та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультаційно-дорадчих функцій.

Таким чином, держава  реалізує права та виконує обов'язки через систему своїх органів і посадових осіб. Відповідно виконувати цивільні обов'язки мають державні органи та посадові особи в межах встановленої компетенції.¹²

Як правило, цивільно-правовий обов'язок, пов'язаний з особою громадянина, боржник  має виконувати особисто. Так, ст. 389 ЦК України зобов'язує повіреного виконати доручення особисто. Але якщо в законі не забороняється виконати цивільно-правовий обов'язок третьою особою та інше не випливає із суті зобов'язання, то допускається покладення виконання на цю особу. Наприклад, договір доручення, незважаючи на його особистий характер, може бути виконаний особою, яка не є повіреним. Зокрема, повірений може передати виконання доручення іншій особі (заступникові) лише у разі коли він уповноважений на те договором або примушений до того силою обставин з метою захисту інтересів довірителя.

У деяких випадках уповноважена особа  може замість суб'єкта та зобов'язання виконати обов'язок. У такому разі на зобов'язану особу покладається новий обов'язок — відшкодувати понесені уповноваженою особою витрати. Так, згідно зі ст. 344 ЦК України, коли підрядник відступив від умов договору, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення зазначених недоліків у відповідний строк або відшкодування понесених замовником необхідних витрат з виправлення своїми засобами недоліків роботи, якщо договором передбачено таке право замовника, або відповідного зменшення винагороди за роботу.

Законодавством передбачені випадки, коли обов'язок виконує третя особа за законом. Наприклад, недоліки виконання робіт або використовуваних для робіт матеріалів, допущені з вини підрядника (або субпідрядника), підрядник має усунути за свій рахунок (ст. 355 ЦК України). Таким чином, праву замовника кореспондується обов'язок генпідрядника усунути недоліки, допущені при виконанні будівельно-монтажних робіт як з власної вини, так і з вини субпідрядників.

Виконання обов'язку третьою особою припиняє відносини з уповноваженим  суб'єктом. Але це не означає, що боржник належним чином виконав цивільно-правовий обов'язок. Особа, яка виконала обов'язок на підставі закону або договору замість боржника, може звернутися до останнього з рег-ресною вимогою. Аналогічна ситуація, коли солідарний обов'язок виконав один із боржників. У такому разі згідно зі ст. 175 ЦК України боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором. Отже, виконання цивільно-правових обов'язків посідає важливе місце в системі правового регулювання. Без належного виконання юридичних обов'язків не може бути реалізовано суб'єктивне право уповноваженої особи. Основні ознаки юридичного обов'язку:

а) юридичний обов'язок — це необхідність певної поведінки;

б) вимога певної поведінки забезпечується законом;

в) виконання цивільно-правового  обов'язку пов'язане з суб'єктивним правом уповноваженої особи.

Таким чином, юридичний  обов'язок — це забезпечена законом  необхідність певної поведінки особи, яка спрямована на здійснення відповідного суб'єктивного права.¹³ Сукупність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків обумовлює правовий статус особи. Вступаючи у різні відносини, суб'єкти права здійснюють суб'єктивні цивільні права та виконують юридичні обов'язки. Тим самим реалізується інтерес уповноваженої особи. Враховуючи, що більшість зобов'язальних відносин має двосторонньо-зобов'язальний характер, можна стверджувати — система суб'єктивних цивільних прав забезпечує задоволення охоронюваних законом інтересів грома" дян, юридичних осіб і в кінцевому підсумку держави, оскільки остання заінтересована у здійсненні права уповноваженою особою.

Розділ 2. Предмет  виконання цивільно-правових обов’язків

Предмет виконання обов'язку — певні матеріальні або духовні  блага (речі, виражені в об'єктивній формі, результати інтелектуальної  творчості, послуги тощо), у зв'язку із передачею і створенням яких встановлюються обов'язки. Тільки з передачею предмета зобов'язання кредитор набуває благ, заради яких він вступав у цивільні правовідносини. У більшості випадків предмет виконання визначається кількісними та якісними показниками.¹⁴

Кількість — це властивість  предмета виконання, яка допускає значну кількість його визначень, а сторони обирають будь-який із можливих з урахуванням особливостей предмета. Для цього вони можуть використати загальноприйняті міри довжини, обсягу, потужності, ваги та ін. Порушення кількісних показників належить до порушень умов щодо предмета виконання — сукупності істотних його властивостей, яким, за умов зобов'язального правовідношення, повинен відповідати предмет виконання.

Вимоги до якості предмета виконання обов'язку визначаються певним способом, що передбачається законом, плановим актом, договором або випливає із суті обов'язку.

Так, Положення про  поставки продукції передбачає, що продукція, яка поставляється, повинна  виповідати за якістю стандартам, технічним  умовам, іншій документації, яка  встановлює вимоги до якості, зразкам (еталонам). У договорі сторони можуть передбачати більш високі вимоги до якості порівняно із стандартами, технічними умовами, іншою документацією, зразками (еталонами).