Використання країнознавчої інформації як мотиваційного засобу при навчанні французької мови

                        МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

                     ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

                             ФАКУЛЬТЕТ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА

                        КАФЕДРА РОМАНО-ГЕРМАНСЬКИХ МОВ

 

 

            

 

 

   ВИКОРИСТАННЯ КРАЇНОЗНАВЧОЇ ІНФОРМАЦІЇ

                              ЯК МОТИВАЦІЙНОГО ЗАСОБУ

                         ПРИ НАВЧАННІ ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ

                                             Курсова робота

 

 

 

 

 

               

Виконавець 

                                                                  студентка ІІІ курсу,371 група                                          денної форми навчання

спеціальності « Французька англійська мова

та література»

Мігачова Марія

Науковий керівник роботи                        ст. викл. Є.А.Фесенко

                                        

 ХЕРСОН – 2012

 

                                               ЗМІСТ

 

ВСТУП …………………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. Теоретичні передумови використання країнознавчого

                 матеріалу в процесі викладання іноземних

                 мов

1. 1. Країнознавство як наука  та діяльність…………………………6

1. 2. Цілі та методичні завдання використання країнознавчого

                матеріалу……………………………………………………………….9

РОЗДІЛ 2. Мотиваційна дія країнознавчого аспекту при навчанні

                 французької мови на середньому етапі ЗОШ

2. 1. Країнознавчий матеріал як фактор забезпечення міжкультурної

               комунікації……………………………………………………………. 17

2. 2. Модель формування  міжкультурної компетенції з використанням знань із країнознавства……………………………...22

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….29

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ   ЛІТЕРАТУРИ …………………………… .31

ДОДАТКИ …………………………………………………………………….. 33

Додаток А………………………………………………………………………...34

 

 

 

 

 

 

 

 

                                        

 

 

 

 ВСТУП

    У сучасній методиці під впливом ряду факторів як лінгвістичних, так і соціокультурних, поняття «навчання мовам» поступово замінюється новим поняттям – «навчання мови та культури», в тому числі культури спілкування осіб, що належать до різних культур, але цікавих один одному з точки зору загальної ерудиції, життєвого досвіду, фонових знань.

    Спілкування носіїв різних мов та культур може здійснюватися за тих умов, якщо комуніканти будуть цікавими один одному, якщо вони будуть керовані однією метою – взаєморозумінню, взаємозбагаченню засобами міжкультурної комунікації. У сучасних концепціях навчання іноземна мова розглядається як відображення культури відповідного народу – як оволодіння іншомовною культурою і як засвоєння світових духовних цінностей. Таким чином, соціальне замовлення передбачає не тільки формування в школярів, що вивчають іноземну мову, необхідних іншомовних навичок та вмінь, але й ознайомлення через мову з культурою країни, її традиціями, історією та сучасністю. Таке завдання ставить перед собою країнознавство, що досліджує питання відбору та прийомів  подачі учням  відомостей про країну, мова якої вивчається, з метою забезпечення їх практичного володіння даною мовою.

    Практично країнознавство спрямоване на реалізацію кінцевих цілей навчання іноземної мови, а саме, на навчання спілкуванню. Адже без прищеплювання учням норм адекватної мовної поведінки у відриві від знань неможливо підготувати їх до іншомовного спілкування та  сформувати комунікативність. Це означає, що розробка країнознавчого  аспекту в навчанні іноземної мови в середній школі є надзвичайно актуальною та важливою.

   Проблеми використання країнознавчих матеріалів в процесі викладання різних предметів учбового плану, в тому числі й іноземної мови, були розглянуті на рівні дослідження методики, змісту та засобів навчання іноземних мов та міжкультурної комунікації, та окремо країнознавство - в якості дидактичного та виховного засобу в середній школі наступними вченими: Беспалько В. П., Бім І. Л., Вайсбурд М. Л., Вессель М. Х., Гур’янова О. М., Ільїн М. С., Коваль І. І., Коряковцева Н. Ф., Кузьмина Л. Г., Ладо Р., Міньяр – Белоручев Р. К., Рогова Г. В., Тамбовкина Т. Ю., Тарасов Ю. Ф., Шалькевич Л., Шатилов С. Ф., Щепілова А. В., Маслова В. О., Баришніков М. В., Верещагін Є. М.

   Проте проблема систематичного використання країнознавчих матеріалів в якості унікального дидактичного та мотиваційного засобу у викладанні французької мови та культури у середній загальноосвітній школі в контексті реалізації національно-регіонального компонента державного освітнього стандарту не знайшла належного системного аналізу у спеціалізованій літературі.

   Актуальність обраної теми пов’язана, перш за все, із зростаючими вимогами до рівня оволодіння французькою мовою та міжкультурною комунікацією учнями сучасної загальноосвітньої школи на середньому етапі навчання та підвищенною зацікавленості до пошуку ефективних засобів навчання французької мови та міжкультурної комунікації

    Виходячи із цього, мета роботи – обґрунтувати використання країнознавчого матеріалу як дидактичнтй та мотиваційний засіб в процесі навчання французької мови та міжкультурної комунікації на середньому етапі ЗОШ.

   Для виконання мети постають наступні завдання:

- провести системний аналіз країнознавства як науки та діяльності;

- визначити методичні задачі використання країнознавчого матеріалу;

- дослідити роль країнознавчого матеріалу у забезпеченні міжкультурної комунікації;

- проаналізувати мотиваційну дію країнознавчого матеріалу у формуванні міжкультурної компетенції;

- дослідити країнознавство як спосіб викладання іноземної мови.

   Об’єктом дослідження є процес навчання французької мови та міжкультурної комунікації на середньому етапі загальноосвітньої школи.

   Предметом дослідження є використання країнознавчого матеріалу як мотиваційного засобу у навчанні французької мови та формуванні готовності до реальної міжкультурної комунікації.

   У роботі докладно проаналізовано характер країнознавства як науки. Конкретизується роль та значення країнознавчого матеріалу в процесі розвитку соціокультурної компетенції учнів; обгрунтовується мотиваційна дія країнознавчого матеріалу в процесі навчання французької мови.

    Робота складається зі вступу, двох основних розділів, де приведені фрагменти з теоретичних джерел із проблем використання країнознавчого матеріалу при викладанні іноземних мов, матеріал із методичних посібників та дані із наукових праць, що присвячені етнолінгводидактиці.

    Запропонований матеріал буде цікавим студентам вищих навчальних закладів, викладачам та використовуватися як теоретичне підґрунтя в курсі методики викладання французької мови та іноземних мов взагалі.

   Дана проблема цілком не розроблена, тому вивчення лінгвокраїнознавчого компоненту в процесі викладання іноземних мов та методика викладання іноземних мов потребують більшої уваги з боку методистів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

             РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ПЕРЕДУМОВИ ВИКОРИСТАННЯ               КРАЇНОЗНАВЧОГО МАТЕРІАЛУ В ПРОЦЕСІ ВИКЛАДАННЯ ІНОЗЕМНИХ МОВ

 

        1. 1. Країнознавство як наука та діяльність

        Країнознавство належить до типу комплексних наук. Воно поєднує в собі природознавчі, мистецтвознавчі відомості, факти з історіі літератури та науки. Країнознавство є наукою і навчальною дисципліною, яка комплексно вивчає країни і регіони світу, досліджує, систематизує й узагальнює дані про їхню природу, населення, внутрішні просторові відмінності. Визначна особливість та сила країнознавства в тому,що воно приділяє велику увагу окремим персонам, історії, науці, літературі, архітектурі місцевого оточення. Отже, мова йде про включення елементів країнознавства у викладання мови, так як ми говоримо про з'єднання в навчальному процесі мови і відомостей зі сфери національної культури. Знання національних реалій  важливе при вивченні культури і мови країни. Постійною ознакою належності слова до країнознавчого матеріалу є присутність національно-культурного компонента, якого немає в інших мовах.

          Країнознавство робить оцінку важливості подій, що мали місце на вивчаємій території, надає відомості про визначних осіб, архітектурних та археологічних пам’ятників, красу пейзажів, рідкість та значущість природних скарбів (звірів, риб, комах, рослин, навіть клімату тощо). З цієї точки зору «моральна віддача» країнознавства як науки, виховна роль виключно велика, тому що воно потребує від людини небайдужого відношення до предмету свого вивчення. Існує ще одна досить важлива та виключно рідка особливість країнознавства як науки: воно не має «двох рівнів». Перший рівень – для вчених – спеціалістів, а другий призначений для «широкої публіки».

        Заняття країнознавством потребують не тільки знань в області історії, мистецтвознавства, літературознавства, природознавства, але й привчає людей всім цим цікавитися та підвищувати свій культурний рівень, зв’язуватися зі спеціалістами, читати наукову літературу. У збиранні країнознавчих матеріалів можуть приймати участь як висококваліфіковані вчені різних спеціальностей, так і учні середніх шкіл за завданням більш досвідченних дослідників.

         Країнознавство вносить в оточення людини високий ступінь духовності, без якої людина не може осмисленно існувати. Таким чином, ми погоджуємося з думкою вчених та дослідників, що країнознавство – це всеобічне вивчення певної країни. [11,с. 26].

          В основі країнознавства лежать п'ять методологічних принципів. Розглянемо їх.

          Перший принцип – це суспільна природа мови, яка постає як об'єктивна можливість залучення до нової дійсності.

         Єдність мови і культури реалізується в ряді функцій, з яких для країнознавства особливо важливі три, а саме: комунікативна функція – бути знаряддям передачі інформації від одного учасника акта комунікації іншому (ця функція при вивченні мови не може бути забезпечена, якщо в процесі навчання не будуть використані відомості про країну, оскільки саме вони нерідко визначають змістовний план як усної, так і писемної мови); культуроносна та накопичувальна.

          Другий принцип - засвоєння людиною, що виросла в одній національній культурі, істотних фактів, норм і цінностей іншої національної культури. Потрібно не тільки викласти учневі інформацію про країну, щоб він її запам’ятав, але й сформувати в нього позитивне відношення до неї.

          Третій принцип - формування в учнів позитивної установки до народу – носія мови, адже вивчення мов починається з метою зближення народів, тих, яких вважають гідними цього.

          Четвертий принцип втілює в собі вимоги цілісності і гомогенності мовного навчального процесу: країнознавча  інформація підлягає витягу з природних форм мови і з навчальних текстів і не має привноситися ззовні.

           Нарешті, п'ятий принцип також пов'язаний з уточненням специфіки  країнознавства:  країнознавчий аспект викладання реалізує в навчальному процесі філологічний спосіб вторинного пізнання дійсності[3, с. 340].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 1. 2. Цілі та методичні завдання використання країнознавчого матеріалу

 

         Під час педагогічної практики проводять роботу щодо вивчення країнознавчого аспекту в процесі викладання іноземної мови та його значення. Учням викладені поряд з фонетичним, граматичним та лексикологічним матеріалом з французької мови цікаві відомості з історії, географії, культури та повсякденного життя Франції. Аналізуючи результати, ми можемо зробити висновки, що країнознавчий підхід сприяє знайомству з Францією, її народом, традиціями, розширює загальний кругозір учнів. Таким чином, використання країнознавчого підходу сприяє реалізації загальноосвітньої мети на уроці французької мови. Крім того, країнознавство допомагає вирішувати виховні цілі на уроці.

        Для французьких дослідників в області викладання французької мови як іноземної характерно наполегливе і послідовне прагнення знайомити учнів із сучасною Францією за посередництвом французької мови й у процесі її вивчення. Саме французька методична школа, у якій навчання мови не відокремлюється від навчання цивілізації, характеризується  особливою увагою до соціальної природи мови після другої світової війни. Були проаналізовані деякі підручники, учбові посібники, виявлялись їх переваги і недоліки.  По-перше, це «Підручник французької  мови» Жоржа Може, що складається з двох томів і чотирьох аудіо касет. У цьому підручнику послідовно розглядається країнознавчий аспект, представляються дані про Францію.  Далі хотілося б відзначити  учбово-методичний комплекс  «Le nouveau sans frontières» колективу французьких авторів  для підлітків і початківців. У даному учбово-методичному комплекті представлені численні вправи, усні і письмові, в яких використовуються всі види мовленнєвої діяльності,  матеріали, спрямовані на розвиток комунікативної компетенції, а саме присвячені французькій цивілізації. «Le  nouveau sans frontières», що складається з книги учня, зошита вправ, книги викладача і шести аудіо  касет, з яскравими ілюстраціями, діалогами і текстами, дає чудову можливість доторкнутися до історії французької цивілізації, поезії, до різних жанрів мистецтва, автентичних матеріалів, що істотно підвищує  мотиваційні стимули  вивчення французької мови.

        Велику увагу використанню країнознавчого матеріалу в процесі засвоєння французької мови приділяють автори аудіовізуального методу  П.Риван і П.Губерина в навчальних посібниках “Voix et images de France».  Французькі дослідники підкреслюють і аргументують необхідність використання країнознавчого підходу саме в середніх навчальних закладах, тому що знання окремих елементів мови допомагає учням краще зрозуміти багато фактів французької мови. В сучасному закордонному методі викладання французької мови – Methode Orange (2)  приділяється велика увага ознайомленню  школярів з культурою Франції, способом життя її народу. Можна говорити про визначену систему реалізації країнознавчого підходу цього методу на всіх трьох ступенях навчання.

        Звідси загальновизнаний висновок про необхідність глубоких знань специфіки країни, мова якої вивчається як одного з головних принципів навчання іноземних мов, а окремо, французької мови [19, c. 14].

        На першому ступені (5-6 класи) з перших уроків учні знайомляться з окремими реаліями Франції. На другому ступені (7-8 класи) мовна підготовка учнів дозволяє  глибше ознайомитися з історією, культурою Франції, способом життя і проблемами  французьких школярів. На цьому ступені:

на кожному уроці з практики мови всі засвоєні мовні дії обов'язково відтворюються в ситуаціях країнознавчого характеру; третя частина уроку з практики мови завжди будується на матеріалі художніх, документальних текстів, що відбивають повсякденне життя французів; виділяються спеціальні уроки країнознавчого характеру (“leçons-civilisation»). На них  реалізуються наступні практичні цілі: savoir s’orienter et déplacer en ville, en train,  sur la route, savoir se débrouiller (acheter, manger, se soigner, s’informer), savoir entrer en contact avec des jeunes Français, savoir lire la presse des jeunes en France.

 

Ситуації, представлені  на цих  уроках, типово французькі, головні  герої ситуацій – французькі школярі. Подібні уроки дозволяють ближче познайомитися із способом життя  французів, а також придбати ряд практичних навичок: як, наприклад, користатися планом - картою міста, знайти потрібну інформацію в газеті, зателефонувати.

        Третій ступінь (9-11 класи) цілком побудований на  країнознавчому матеріалі. Автори методу не ставлять перед учнями ціль спеціалізації в області французької історії і культури. Головне, не тільки навчити учнів французької мови як засобу комунікації, але й ознайомити їх з культурою країни. Їхня мова повинна бути правильною не тільки в плані вираження, але й у плані змісту, щоб учні,  вживаючи навіть мінімальний  лексичний запас, могли говорити мовою, що не здивує сучасного француза,  якою говорять і читають сьогодні у Франції.

        Тематика країнознавчого матеріалу представлена наступними розділами:

1. Les dossiers de civilisation vécue.

2. Les dossiers de civilisation découverte.

3. Les dossiers Grands Problèmes («Pollution-Ecologie»).

4. Dossiers outils («Les surprises de la langue»).

        Заслуговує уваги той факт, що  багато  вчених-лінгвістів та методистів Франції приділяють велике значення розповсюдженню французької мови в усьому світі. З цією метою ними розробляються нові методи викладання французької мови  як іноземної, друкуються нові спеціальні журнали, створюються  численні методичні центри, що вивчають проблеми навчання іноземних мов.

       Висування іншомовної культури в якості навчання ставить питання про необхідність створення нової методичної системи, що здатна забезпечити досягення цієї цілі найбільш ефективним та раціональним шляхом. В теперішній час абсолютно зрозуміло, що така система може бути побудована тільки на комунікативній основі. Зміст та характер системи навчання визначаються, перш за все, тими вихідними положеннями, які виступають в якості її методичних принципів:

- принцип мовномисленнєвої активності;

- принцип індивідуальності;

- принцип функціональності;

- принцип ситуативності;

- принцип новизни.

        Як показали багаточисельні дослідження, комунікативний метод в силу своєї сутності дозволяє забезпечити не тільки засвоєння учнями французької мови як засобу спілкування, але й розвитку всебічних якостей особистості учнів. Все це дає нам привід розглядати комунікативний метод в якості найбільш сприятливого засобу навчання учнів іноземної культури.

       У сучасній методиці навчання іноземним мовам володіння та процес оволодіння іншомовною комунікативною діяльністю кваліфікується як міжкультурна комунікація [5,c.37]. Найбільш повне визначення міжкультурної комунікації сформульовано І.І. Халеєвою. « Міжкультурна комунікація є сукупність специфічних процесів взаємодії людей, що належать до різних культур, але при цьому й усвідомлюють той факт, що кожний з них є «іншим» і кожний сприймає чужерідність «партнера» [24, c. 11]. Із даного визначення стає очевидним, що міжкультурна комунікація – це вміння дуже складне та за своєю суттю досить трудоміске для оволодіння. Для вступу у міжкультурну комунікацію необхідна серйозна підготовка.

       Іноземна мова в середній школі – це перша та дуже суттєва сходинка на шляху формування лінгвістичної цікавої особистості. Таким чином, оволодіння французькою мовою, як і будь – якою іншою мовою можна із впевненністю кваліфікувати як компонент загальної культури особистості, за допомогою якого вона (особистість) прилучається до світової культури. Проте, представляється аксиоматичним, що міжкультурна комунікація (діалог культур), може бути реалізована тільки на усвідомленій національно- культурній базірідної мови. Такий діалог можливий лиш за тих умов, якщо учні усвідомлюють свою власну культуру, а відповідно й культуру та історію свого рідного краю.

         Володіння країнознавчою інформацією – це необхідна умова для взаємопроникнення, взаємодії культур, цього складного та багатогранного процесу, яким є міжкультурна комунікація. Родючі ідеї міжкультурної комунікації можуть бути не більш, ніж модними напрямками у сучасній методиці, якщо не забезпечити учнів основами рідної культури, основами краєзнавства. Наприклад, подавати на вивчення тексти про культурні пам’ятки Парижу треба паралельно із текстами про культурні пам’ятки Херсону, тобто вивчати культуру іншої країни із живим співвідношенням культури рідної країни, в цьому разі результати засвоєння будуть більш продуктивними. Оволодіння учнями цінностями рідного краю, рідної культури робить їх сприйняття іншої культури більш точним, глубоким та всебічним. « Ноша культурних цінностей, - писав академик Д. С. Лихачев – ноша особливого походження.» вона не робить важкішим наш шаг уперед, а полегшує його. Чим більшими цінностями ми оволодіваємо, тим більш витонченним та гострим стає наше сприйняття інших культур – культур, що віддалені від нас у часі та просторі древніх та інших країн. Кожна з культур минулого або іншої країни становиться для інтелегентної людини « своєю культурою», своєю глибоко особистісною, і своєю в національному аспекті, тому що пізнання свого узгоджено із пізнанням чужинного» [ 11, c. 121].

        Таким чином, ми приходимо до висновків, що для міжкультурної комунікації необхідною умовою є оволодіння країнознавчою інформацією та цінностями інших культур.

         Країнознавчий матеріал як мотиваційний засіб вивчення іноземної культури, має соціальний, педагогічний та психологічний зміст, який співвідноситья із всіма аспектами навчання та випливає із змісту предмета «іноземна мова». Але вивчення іноземної культури не може бути метою навчання французької мови, наприклад, цей процес поступовий, тому й впровадження країнознавчого матеріалу повинно проходити поступово.

          Повний перелік об’єктів вивчення – це саме те, що повинно бути надано у програмі з французької мови, що розрахована на учнів середнього етапу навчання, та втілено у відповідних підручниках із французької мови. На кожному уроці повинна засвоюватися певна кількість об’єктів соціального, лінгвокраїнознавчого, педагогічного та психологічного змісту французької культури. Подібний підхід робить навчання керованим та надає можливість оволодіти іноземною культурою. Як і будь-яка інша, вона складається з чотирьох елементів змісту:

      1) знання про функції, культуру, способах оволодіння мовою як засобом спілкування;

      2) учбові та мовленнєві навички – досвід використання знань;

      3) вміння здійснювати усі мовленнєві функції;

      4) мотивація – досвід, що обернений на систему цінностей особистості.

         Стосовно останнього елементу, то тут важливу роль відіграє подання країнознавчої інформації на уроках, відомостей про рідний край, про культурні пам’ятки рідного міста у вигляді мікротекстів чи текстів на додаткове розглядання, складання проектів, інтерактивних ігор на тему рідного міста, що надасть ефективності засвоєння матеріалу про іноземну культуру. Якщо співвіднести елементи змісту іноземної культури із аспектами навчання, можна визначити компоненти іншомовної культури як цілі навчання:

   - навчальний аспект – соціальний зміст мети. Даний аспект включає в себе оволодіння французькою мовою як засобом міжособистісного спілкування, а також набуття навичок самостійної роботи, як процес вдосконалення рівня іншомовної культури;

   - пізнавальний аспект – країнознавчий зміст мети. Використовується як засіб збагачення духовного світу особистості та реалізується переважно на базі рецептивних видів діяльності: читання та аудіювання;

 - розвиваючий аспект – психологічний зміст мети. До даного аспекту входить головна мета – розвиток мовленнєвих здібностей, психічних функцій, вмінь спілкуватися, відповідного рівня мотивацію, яку треба наполегливо та систематично розвивати спеціальними засобами, в даному випадку, дуже корисною буде країнознавча інформація;

 - виховний аспект – педагогічний зміст мети. Навчання французької мови та одночасно культури являє собою засіб виховання з усіх боків.

         Із функціями культури тісно взаємодіють функції мовленнєвої діяльності. Адже мова являє собою основу збереження та передачі культури від одних людей до інших. Головною функцією мовленнєвої діяльності є комунікативна: людина говорить для того, щоб впливати на поведінку, думки, почуття, свідомість інших людей. В цьому полягає й гуманістична функція. На основі комунікативної функції мовленнєва діяльність набуває функцію регулювання власної поведінки, організації та зв’язування інших психічних процесів. Для мовленнєвої діяльності також притаманна емоційно – виразна функція, яка проявляється у використанні міміки, жестів, інтонації, що розкривають смисл інтонації. В кінці кінців, без мовленнєвої діяльнотсі неможливе ніяке пізнання.

       Зіставляючи функції мовленнєвої діяльності та культури, можна побачити, що вони тісно взаємопов’язані. Методологічний сенс цієї єдності в тому, що функціями мовленнєвої діяльності неможливо оволодіти у відриві від функцій культури і навпаки.

       В науковому розумінні культурою називають сукупність результатів та процесів будь-якої соціальної діяльності людини та протиставляють її природі, тобто сукупності зовнішніх умов існування людини, що не залежать від неї. Широкий культурологічний фон сприяє як розвитку лінгвістичних навичок та вмінь (збагачення лексики, навички перекладної діяльності, вміння працювати з фразеологізмами), так і знайомить учнів із конкретними аспектами іноземної та паралельно рідної культури. Це дозволяє послабити багато труднощів, з якими зустрічаються учні.

      Якщо порівнювати дві національні культури, то можна зробити висновок, що вони ніколи не співпадають повністю. Це виходить з того,що кожна культура складається з національних та інтернаціональних елементів. Для кожної культури сукупність цих елементів буде різнитися.

    При навчанні французькій культурі можна виділити наступні важливі задачі, виконання яких буде пов’язано з поданням країнознавчого матеріалу:

- визначити мінімальний обсяг культурологічного та країнознавчого матеріалу;

- виявити, якого роду країнознавчий матеріал відповідає цілям вивчення французької мови в конкретній ситуації;

- підібрати та презентувати відповідний цим цілям країнознавчий матеріал;

- формувати в учнів навички культурного усвідомлення;

- формувати в учнів розуміння того, що кожна культура унікальна;

- заоохочувати учнів до культурної та країнознавчої діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                               РОЗДІЛ 2

 МОТИВАЦІЙНА ДІЯ КРАЇНОЗНАВЧОГО АСПЕКТУ ПРИ НАВЧАННІ ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ НА СЕРЕДНЬОМУ ЄТАПІ ЗОШ

 

2. 1. Країнознавчий матеріал як фактор забезпечення міжкультурної

        Комунікації

 

        Комунікація та спілкування являють собою найважливішу частину людського життя, а значить, і частиною культури. При визначення сутності та структури міжкультурної компетенції необхідно спиратися на культурологічний підхід. Його характерною особливістю є орієнтація на навчання правилам спілкування в умовах міжкультурної комунікації. Наступною відмінною рисою цього підходу є розуміння та пізнання іншої культури тільки на базі знань про свою рідну культуру [17,с.96].

        Включення в зміст навчання країнознавчих знань  забезпечують засвоєння учнями реалій іншої національної культури, що приведе також до підвищення інтересу до іноземної мови.

         Традиційно в сфері освіти іноземна мова розглядається як засіб прилучання до культури країни, мова якої вивчається. Наслідком цього в учнів виникають труднощі під час передачі інформації про фактори та явища, що пов’язані з рідною (регіональною) культурою, засобами іноземної мови, в нашому випадку французької, а, виходячи з цього, в процесі реальної комунікації не здатні розкрити та передати її своєрідність, зробити набуттям світової культури для взаємного культурного збагачення в ситуаціях міжкультурного спілкування. Міжкультурна ж комунікація можлива лише за умови наявності толерантного та відкритого відношення до представників різних мовних спілок, вміння творчо підходити до своєї справи, а також загального вміння мобілізувати свій культурний та мовний досвід, міжкультурні знання для вирішення задач в ситуації міжкультурного спілкування [15,с. 38-41].

 

         Усвідомлення необхідності міжкультурної комунікації як основоположного принципу співіснування в ній можливо тільки на базі усвідомлення власної індивідуальності, знань про національну культуру та історію рідного краю у невід’ємному зв’язку із культурою та історією країни мови, що вивчається.

         Проте, в теперішній час можна спостерігати наступну закономірність: у сучасних навчально-методичних комплексах міститься велика кількість матеріалів країнознавчого характеру. До категорії засобів навчання, що більше усього можуть наблизити учня до природного культурологічного середовища, відносяться автентичні матеріали: справжні літературні, образотворчі, музичні добутки, предмети реальної дійсності (одяг,  меблі, посуд ) та їх ілюстративне зображення. Нерідко в цей перелік попадають одноразові, повсякденні матеріали, такі, як афіші-оголошення, анкети, квитки проїзні і вхідні, вивіски, етикетки, меню, рахунки, карти, рекламні проспекти з туризму і т.д. Перераховані вище матеріали можна виділити в самостійну групу прагматичних матеріалів.  Специфіка цих засобів полягає в тім, що вони забезпечують спілкування з живими, реальними предметами, стимулюють майже справжню комунікацію: учні як би проживають усі події, грають визначені ролі, вирішують проблеми (купівлі, екскурсій, вибору навчального центра і професії, заповнення  анкет і т.д.) [14,с. 54-57].