Восточний поход Александра Македонского

ВСТУП

Олександром Македонським було створено грандіозну державу, що на заході простягалася від Єгипту до берегів Інду на сході, від Чорного моря на півночі до Перської затоки на півдні. Природно, особистість Олександра, його величезні військові успіхи привертали до себе увагу істориків як в давнину, так і в новий час. Але в оцінці його діяльності і зараз немає одностайності.

У даній курсовій роботі авторка намагається прослідкувати, охарактеризувати життєвий шлях Олександра Македонського, проаналізувати історичну роль завоювання великого полководця.

Мета курсової роботи –  виявити основні “віхи” східного походу, враховуючи не тільки воєнні, а й соціально-політичні критерії. Для цього ми повинні вирішити наступні завдання:

• охарактеризувати історичні передумови східного походу;
• простежити процес завоювання, хід воєнних дій;
• проаналізувати військове мистецтво Олександра Македонського;
• охарактеризувати наслідки східних завоювань.

Об’єктом дослідження  у курсовій роботі виступає особистість  Олександра Македонського – давньогрецького  політика доби еллінізму, а предметом  дослідження є завойовницький похід на Схід під його керівництвом.

Хронологічні межі дослідження  збігаються із роками життя Олександра Македонського (356-323 р. до н. е. ), хоча по тексту роботи подекуди фігурує інформація про більш ранні періоди давньогрецької історії.

Географія дослідження дуже різноманітна: описуються події, що мали місце безпосередньо на самому Балканському півострові, тобто, в Македонії; окрім  цього (і що найважливіше) описуються території східних завойованих територій. Також необхідно врахувати, що всі події відбувалися не на маленькому клаптику землі, а в одноразової сукупності на досить великих територіях, які включали в себе - Грецію, Єгипет, східне узбережжя Середземного моря, Малу Азію, Стародавній Схід, а так само - Карфаген і Рим .

Під час написання курсової роботи у якості джерельної бази автор використав праці кількох відомих античних авторів: Плутарха, Арріана, Курція Руфа, Юстина и Діодора.

Найбільш рання з них - «Історична бібліотека» Діодора  Сицилійського в 40 книгах. XVII книга  цілком присвячена походам Олександра Македонського. Автор, як неодноразово відзначали дослідники, не претендував  на глибокий і самостійний аналіз подій, але він сумлінно переказував найбільш авторитетні праці древніх письменників. Основне значення цього джерела полягає в тому, що він доніс до нас фрагменти більш ранньої історичної традиції. Історія Олександра є лише частиною великого праці Діодора і ніякої особливої ​​тенденції в його описах не відчувається.

Інший античний твір, присвячений походу Олександра, належить письменникові II або III століття Марку Юніану Юстину. Деякі його повідомлення представляють становлять особливу цінність як унікальні та достовірні свідчення.

Але особливою довірою  сучасних істориків користується Флавій Арріан, який жив у II столітті¹. Арріан прагнув слідувати древнім зразкам класичної грецької історіографії. Намагаючись дати об'єктивний і виважений виклад фактів, історик звертався до найраніших джерел про Олександра, творів його друзів в поході - головним чином Птолемея і Арістобула. «Твір, створене Арріаном, відрізняється точністю історичних фактів, реальністю викладу. Перевага Аррвана в тому, що він підійшов до цієї теми не лише як історик, письменник, але і як філософ, як військовий фахівець військової справи та географії’’.

«На відміну від зазначених авторів Плутарх писав не історію, а біографію, і це ним прямо підкреслюється. «Головною лінією у творчості Плутарха є розкриття позитивних сторін характеру і психології героя»².

На латинській мові єдиний збережений твір, присвячений Олександру Македонському, належить Квінту Курцію Руфу. Він поєднує в собі особливості як історіографічного, так і біографічного жанру. «Історія Олександра Македонського» написана Курцієм в якомусь змішаному жанрі: для історії тут занадто багато драматичних перебільшень і уваги до однієї особистості, для біографії - занадто багато подієвої історії, описів, битв і походів. «Це суміш історичного оповідання і риторики, де останній елемент не менш важливий, ніж перший»³. Ніхто інший з істориків Олександра не приділяє так багато уваги, як Курцій Руф, темі «опозиції», змов, доносів і страт при дворі македонського царя. Незважаючи на прихильність автора риторичним оборотів, не дивлячись на те, що «Курцій Руф сумлінно викладає легенди і перекази, не піклуючись про їх тлумачення», його праця по праву вважається одним з основних джерел з епохи Олександра.

Всі перелічені джерела дають  можливість історикам об’єктивно підійти  до висвітлення основних етапів далекосхідного завоювання, а також дати оцінку Олександру Македонському як політичному діячу і полководцю.

Історіографія проблеми.

Завойовницькі походи Олександра Македонського на Сході - одна з найбільш популярних тем у світовій і вітчизняній  історіографії. Почасти це пояснюється  винятковою важливістю даного історичного  періоду для подальших доль світової цивілізації. Не менш важливою, на погляд автора, є й інша причина. Це стійкий інтерес масової свідомості до особистості і військово-політичної діяльності полководця.

У викладі фактичної історії  походу всі дослідники йдуть за античними  авторами, майже виключно спираючись на письмові джерела. У радянській історіографії найбільш фундаментальна робота, присвячена завойовницької діяльності Олександра на Сході - дослідження А. С. Шофмана. Автор детально описує  історичні передумови східних походів, проникає в сутність тих соціально-економічних змін, які справили ці походи на величезних просторах Заходу і Сходу. Уданій роботі  висувається теза про світове панування, а також про опозицію в оточенні царя.

Традиції німецької історичної думки були продовжені Ф. Шахермайр (F. Schachermeyer, "Alexander der Grosse. Das problem seiner Persoenlichkeit und seines Wirkens", Wien, 1972). Перша редакція цієї роботи російською мовою була видана в 1984, друга, з виправленнями - в 1986. У передмові автор пише про те, що він будував роботу таким чином, щоб у ній поєднувалися і наукова аргументація, і дослідження джерел, і художній виклад. Більш того, вважає, що оскільки сам Олександр не дотримувався умовних кордонів ні в політичній, ні в духовній сфері, його історик не може не наслідувати його приклад, якщо хоче представити повну картину історичної діяльності царя⁴ . Дослідження Шахермайера досить цікаво, містить ряд оригінальних ідей, які були підтримані і вітчизняними істориками ⁵.

Заслуговує уваги книга  англійського письменника, професора  історії, Пітера Гріна (Green, P. "Alexander of Macedon, 356-323 BC: a historical biography", Berkeley, 1991). Переклад на російську мову був виконаний  у 2003р⁶ . В цій роботі автор продовжує традицію художнього викладу історії про Олександра без спеціальних посилань на джерела, але дає прив'язку до географічних особливостей шляху військ і зразкові карти. Також автор наводить  цікаві маловідомі факти біографії Олександра Македонського, яскраво висвітлена історична епоха.

Науковий інтерес представляє  праця радянського історика, фахівця в області античної історії, епіграфіки, археології і класичної філології, Жебельова С.А. ⁷Ця робота була вперше опублікована в 1922р, в Берліні. Автор слід традиційному викладу діянь Олександра, звертаючи увагу не тільки на віхи його біографії, а й на історичне значення завоювань, особливо відзначаючи, що монархія Олександра була єдиною світовою монархією ⁸.

Високої оцінки заслуговує монографічна робота Гафурова Б.Г.⁹, опублікована в 1980р, яка присвячена вузловим проблемам раннього еллінізму, хронологічно збігається з роками життя і діяльності Олександра Македонського аж до розпаду держави. Освячуються причини соціально-економічного характеру, що штовхнули греків і македонян на завоювання Сходу, докладно простежено всі етапи східного походу. Потрібно зазначити, що ця праця найбільш повно увібрав в себе всі відомості і дослідження історичної науки того часу.

З останніх великих робіт  описового історичного характеру  варто відзначити книгу Шифмана І.Ш. ‘’Олександр Македонський’’(1988), розраховану більше на широке коло читачів і К. Корольова "Війни античного світу: Македонський гамбіт", більше освячує сторону військової справи.

Курсова робота має наступну структуру.

У вступній частині обґрунтована актуальність, визначена мета та визначена  мета дослідження, подана характеристика хронологічних та географічних меж  дослідження, характеристика основних джерел та наукової літератури із зазначеної проблематики.

Перший розділ посвячений основним фактам біографії Олександра Македонського, становлення його як особистості і талановитого полководця.

Крім цього у розділі  поданий опис передумов греко-македонського  походу на Схід, становище Македонії  напередодні завоювання.

У другому розділі описується перший етап походу. Поданий хід завойовницької експансії у Малій Азії, Сирії і Єгипті, описані найважливіші битви і їх наслідки.

У третьому розділі поданий  опис другого етапу походу. Це завоювання Середньої Азії та Індії, зміни у  внутрішній політиці Олександра.

Велетенські завоювання Олександра Македонського забезпечили грекам владу над усім Близьким Сходом. Хоча імперія зруйнувалася невдовзі після смерті Олександра Македонського, його діяльність змінила рух розвитку світової цивілізації.

Курсова робота закінчується висновками, у яких наведені наслідки завоювань великого полководця, та списком використаних джерел та літератури.

       РОЗДІЛ   І. Передумови далекосхідної експансії

Історія життя Олександра Великого найтіснішим чином пов’язана  з історією життя його батька, царя Філіпа, і з історією їх батьківщини, Македонії. Олександр, безсумнівно, був  генієм, але навіть і геній залежить від особистого оточення. Він став самим собою завдяки своєму батькові і своїй країні, тому з них і  потрібно почати¹⁰.

Македонія була гірською країною, розташована на півночі Балканського півострова. На заході вона межувала з  Іллірією, а на сході – з Фракією.         Македонія до Філіпа представляла собою роздрібнений і закинутий край. V століття до н. е.- час розквіту рабовласницької демократії Греції, вершина її успіхів, а для Македонії – час переходу нижньомакедонських племен до классового суспільства. Специфіка розвитку країни, що заключалася в тому, що верхньомакедонські племена довгий час зберігали родову організацію, виявилася в утворенні централізованої держави. Процес об'єднання Македонії завершився лише в середині IV ст.. до н. е. і співпав з роками приходу до влади Філіпа.

Батько Олександра Македонського  Філіп ІІ був проголошений царем  Македонії в 359 р. до н. е., після того, як усунув усіх інших претендентів престолу. Антична історіографія  високо оцінює діяльність Філіпа, якому  вдалося за короткий час провести ряд перетворень і вивести  Македонію в число найбільш могутніх держав Балканського півострова.

Дякуючи спритній політиці, а також блискучим перемогам  у відкритому полі Філіпу вдалося  за деякий час очистити Македонію  від всіх ворогів.

Після 11-річної війни з  Афінами (357-346), в якій афіняни діяли  в’яло і неенергійно, Філіп заволодів  усім побережжям Егейського моря до Мармурового  моря. В найближчі роки Філіп завершив почату справу: поширив своє панування  до Чорного моря і Дунаю  і звернувся  в широкому масштабі  до проведення агресивної політики в національному  дусі. Македонське царство за Філіпа меншою мірою подвоїлось в порівнянні з попередніми його розмірами, і македоняни стали тепер великим народом¹¹.

Філіп зумів методично  і розумно розвинути сили своєї держави, використати і збільшити їх. Однією з головних його заслуг було формування національної армії, яка, поступово зростаючи завдяки обов’язковій військовій службі, доведена була до цифри – 40 000 чоловік. Благі наслідки введення царем військової реформи швидко позначилися: різні частини, із яких складалося Македонське царство, стали відчувати себе одним цілим, а македоняни – одним народом;знову набуті області зрослися з древньою Македонією¹².

Іншою, не менш важливою, заслугою Філіпа було прилучення його народу до еллінської культури; культура стала проникати в товщу македонського народу.

Відповідно, весь хід історичного  розвитку греко – македонського  світу другої половини ІV ст. до н. е. поставив на порядок денний питання  про не уникнення македонського  завоювання.

Херонейська битва була найбільшою подією в історії греко – македонського  світу. Вона стала не тільки початком підкорення Греції Філіпом, але й  початковим рубежем для прийняття  нових рішень, зв’язаних із розширенням  македонської експансії на Схід¹³.

Смерть Філіпа привела до різкого загострення ситуації в Греції і сусідніх їй земель. Ні про яку війну з Персією уже не згадували, імперія розпадалася, не встигнувши толком сформуватися. Проте у Філіпа знайшовся гідний наступник – спадкоємцем його назвати важко, оскільки він все робив по-своєму, інакше, ніж померлий цар. І наступником цим став один із синів Філіпа, що зійшов на престол під ім’ям Олександра ІІІ, а через декілька століть названий Великим¹⁴.

Олександр Македонський народився  в 356 р. до н. е. Із самого дитинства він ріс не звичайною нормальною дитиною, а дивним ‘’ дорослим хлопчиком ’’. Його батько Філіпп, зайнятий постійними війнами, навряд чи мав час і можливість займатися вихованням сина, який був цілком наданий на опіку Олімпіаді. І можна стверджувати, що в дитинстві Олександр знаходився під сильним впливом своєї матері, до якої він відчував на протязі всього свого життя велику прив’язаність¹⁵.

Відношення Олександра до Філіппа було важким і суперечливим,в  його душі таївся дух суперництва. З  одного боку, батько був для Олександра майже кумиром, а з другого  – дух суперництва викликав до життя важке змішання любові і  неприязні. Йдучи по кроках батька, хлопчик хотів не тільки ні в чому не відставати від нього, але й  перевершити.

Що представляв собою  Олександр до того дня, як став царем  Македонії? Австрійський історик  Ф. Шахермейр, досліджуючи юність Олександра, робить висновок, що Азія володіла його думками ще з дитячих років¹⁶. Виховання македонського спадкоємця в деякій мірі було традиційним: в ранньому дитинстві Олександр знаходився під опікою Ланіки, знаної македонянки, яку змінив Леонід, родич Олімпіади, який потім передав юного вихованця Лісімаху із Акарнанії, великого любителя гомерівського епосу¹⁷. В пам’яті Олександра його перші наставники залишили глибокий слід.

В 343 р. до н. е. Філіп ІІ вирішив  взяти в наставники сину філософа Арістотеля. Такий вибір має велике значення для багатьох істориків, що бачили конкретний зв’язок між величним філософом давнини і майбутнім завойовником світу.

Багато написано виняткові  здібності Олександра. Він легко  сприймав таємниці філософії і закони поезії, що вчив його Арістотель. Але  в першу чергу Арістотель учив свого вихованця етиці і науці управління державою, а також, можливо, основам перипатетичного вчення – філософії для обраних¹⁸.

Олександр ріс впертою  і норовливою дитиною, навіть батько намагався діяти на нього переконаннями, а не примусом¹⁹. В юному віці ці схильності проявилися в ньому ще більш чітко. Честолюбний і властний, Олександр не терпів заперечень й інколи здійснював вчинки, що межували з безглуздістю. Бажання відрізнятися, завжди бути у центрі уваги оточуючих постійно володіло Олександром, він заздрив перемогам батька і мріяв про особисту славу²⁰. Таким він був і в 16 років, коли назавжди закінчилися заняття з Арістотелем. З цього часу Філіп ІІ почав привчати сина до державної діяльності.

Можливо, вперше до справ  «великої політики» Олександр «приєднався» ще в семилітньому віці, коли за відсутності  батька був на прийомі перських послів. Вірогідно, що він був присутній  і при підписанні Філократового  миру (346 р. до н. е.) з Афінами²¹.

Перші самостійні кроки по управлінні Македонією Олександр зробив у 16-річному віці, коли Філіп ІІ повів  військо на Візантій, а сина залишив  під наглядом досвідченого полководця Антипатра замість себе.

Схоже на те, що саме відсутність  Філіпа ІІ дала привід фракійським  племенам медів повстати проти македонської влади. Олександр самостійно здійснив операцію по замиренню медів і  навіть заснував на їх землях місто  Александрополь – опорний пункт  македонського впливу у Фракії²².

В битві при Херонеї 338 Олександр командував тією македонською фалангою, яка вела атаку і яка  прорвала священний загін фіванців²³.

Ставши новим царем  Александр за одне літо 335 до н. е. повернув під владу Македонії північну частину Балканського півострова, де натрапив на потужний опір. Тоді він  вирішив укласти союз із кельтськими  племенами галатів, які рухались вниз по Дунаю, і повернувши на південь, досяг середньої Греції, захопив  і зруйнував Фіви і послав ультиматум Афінам. Настрахані грецькі міста підкорилися йому без бою.

Встановивши спокій в Елладі, Олександр восени 335 р. повернувся в  Македонію. Одного року було досить для  того, щоб зміцнити свій престол. Залучившись  підтримкою сусідніх варварських народів, будучи впевнений в  про спокій в Греції і вірності свого народу, він міг назначити весну 334 р. для  початку перського походу²⁴.

Схід завжди приваблював  до себе еллінський світ багатством і  розкішшю. Давньогрецька міфологія  тісно переплітається зі східними сюжетами. Повне трагізму і пафосу боротьби битва біля стін Трої, де загинули еллінські  міфічні герої Ахілл і Патрокл, також відбулося на Сході.

Весь хід історичного  розвитку середземноморського світу, де з перемінним успіхом панували то елліни, то перси, неминуче вів до загострення суперництва на морі і на суші. Війна з Персією диктувала  ся інтересами македонської завойовницької політики. Разом з тим вона давала можливість грецькій економіці вийти  із кризового стану.

Ще Філіп, будучи переможцем, добився формального союзу грецьких держав для організації спільного східного походу, став гегемоном симмахії з необмеженими повноваженнями політичного керівника і стратега. Характерно, що після загибелі Філіпа цей союз повинен був відродити Олександр, який наперед продемонстрував силу македонської зброї і строго покарав фіванців за легко мислення.

Похід на Схід був логічним ступенем експансіоністської македонської політики, що уже раніше зіткнулася з інтересами перської держави біля Геллеспонту і Пропонтиди. Конфлікт між Македонією та Персією був неминучий, він був лише на деякий час відкладений через грецькі справи. Тепер же, після ухвалення Коринфської згоди, Філіп міг спокійно почати східну кампанію, маючи в своєму розпорядженні еллінські сили і спираючись на підтримку олігархічних угрупувань, що бачили в поході звільнення від незаможніх, яких « стали боятися більше, ніж ворогів».

Отже, східний похід був вирішений, бо в ньому були зацікавлені всі пануючі шари рабовласницького суспільства Греції і Македонії. Соціальна думка давньої Греції тільки у східній кампанії бачила спасіння еллінського світу від внутрішніх смут і безперервних війн. Збіднілі грецькі громадяни також були зацікавлені в поході, передбачаючи можливість піти в найми чи переселитися в багаті торгові міста Малої Азії. А міцніючий рабовласницький клас Македонії, що пробивав собі дорогу в Егейський світ, розраховував завдяки війні дістати нові землі, грошові засоби і рабів. Хоча інтереси грецьких міст-держав і Македонії були різні, наполеглива необхідність почати східну кампанію об’єднала їх.

Восени 335 р. та взимку 335/334 рр. до н.е. Олександр активно готувався  до походу на персів. Момент для війни  було обрано вдалий. Держава Ахеменідів переживала в той час глибоку  внутрішню кризу. Території Малої  Азії, Фінікії та Єгипту, залучені до середземноморської торгівлі і пов'язані  з грецькими містами, тяжіли залежністю від Персії. На македонян вони дивилися, як на визволителів від перського  гніту. На чолі держави стояв Дарій  ІІІ Кодоман (336-330 рр. до н.е.). який вступив  на престол в 43 роки, був красивим і високим, однак малоініціативним і не дуже здібним. Поступалася македонянам  і перська армія. Перські воїни-селяни, набрані примусово, воювали неохоче, втікали з поля битви, не підкорялися  військовій дисципліні, були гірше  озброєні. Найміцнішою частиною перської армії були грецькі найманці, якими  командував Мемнон.

Військові сили, з якими  Олександр вступив у похід, були взагалі невеликі: у нього було не більше 5 000  вершників і 30 000 піхоти. Вся піхота і кавалерія була поділена за родами зброї і за національностями. Військо зберігало, в своїй основі, македонську організацію²⁵.

В піхоті основне ядро війська  складала так звана фаланга. Особливістю  її було озброєння окремих солдат і її стройовий порядок. Фалангіти  – це гопліти,  важко озброєні, в грецькому розумінні, хоча озброєння  їх і було легше грецького. Таких  македонських гоп літів у війську  Олександра було шість фаланг, де кожна  знаходилася під командуванням  особливого стратега.

Потім йшло спеціальне македонське  військо, так звані гіпаспісти; вони носили полотняний панцир і були озброєні великим щитом і більш довгим мечем,ніж фалангіти. В кавалерії , число яких досягало 5 000 чоловік, головне місце займали македонські вершники(гетайри) і фессалійські²⁶.

На кінець, варто згадати про легкі війська, піших і кінних, навербованих, головним чином, із союзників.

Македонське військо було загартоване суворою дисципліною, добре організоване, мало прекрасну  кавалерію.

І так, всі сили були напоготові. Македонське військо було загартоване  суворою дисципліною, добре організоване. Проте, будучи небагато численним в  порівнянні з ворожими військами, військо  було проникнуте безумовною довірою  до свого вождя і не сумнівалося  в перемозі²⁷.

РОЗДІЛ   І. Завоювання на Близькому Сході

Похід на Схід Олександр  почав весною 334 р до н.е. Його армія посунулася вздовж північного узбережжя Егейського моря у напрямку до Геллеспонту, через який він планував здійснити свій миттєвий перехід із Європи в Азію.

Греко – македонська армія  переправилася через Геллеспонт  безперешкодно. Ця вдала висадка  в Азії означала для війська Олександра успішне подолання  великих труднощів  і серйозних небезпек. Вона закріпила  у македонян впевненість в  успіху. Армія суперника, хоча і мала значні військові сили і панування на морі, не робила ніяких рішучих дій, щоб зашкодити цьому. Як справедливо говорить Шахермайр, «для Ірану не так важливий був ризик програти бій, як страх зруйнувати етичний фундамент, на якому трималася імперія»²⁸.

Біля річки Гранік у  травні 334 р до н.е. відбулося перше  зіткнення Олександра з перським військом.

Головнокомандуючий перськими військами в Малій Азії Мемноном був розроблений план ведення військових дій, про який детально оповідають античні автори²⁹. Мемнон пропонував не тільки не вступати в бої і, спустошуючи країну, не давати македонянам йти вперед, але і переправити в Македонію морські і піші сили персів і перенести військові дії в Європу. На військових нарадах постійно виникали суперечності між Мемноном і перської знаттю. Діодор вказує на те, що поради Мемнона були чудові³⁰. Але, як справедливо говорить Шахермайр, «для Ірану не так важливий був ризик програти бій, як боязнь зруйнувати етичний фундамент, на якому трималася імперія». Перси, покладаючись на силу своєї кінноти, зважилися дати бій.

Біля річки Граник в  травні 334 р. до н. е.. відбулося перше  зіткнення Олександра з перським військом. Докладний опис битви при Граник ми знаходимо у Арріана³¹. Важливо відзначити, що війська противників в цій битві були приблизно рівні за чисельністю. Перси займали вигідне становище, але результат битви вирішив ефект несподіваного нападу, а також військову перевагу македонської армії.

Перемога на річці Граник була не тільки великим військовим успіхом македонян, а й важливим політичним заходом³². Розгромивши сили персів, вони знищили або, принаймні, послабили засоби подальшого їх опору в Малій Азії. Перський флот був відрізаний від гавані і берега, звідки він міг завдати ударів по наступаючій македонської армії; інші військові сили персів, що складалися переважно з перських, а здебільшого з грецьких найманих загонів, не були мобілізовані і, розсіяні по окремих гарнізонах, не являли безпосередньої небезпеки. Перемога при Граник відкрила Олександру шлях в Малу Азію.

Без всякого опору Олександр займає Геллеспонтську Фрігію і Лідію, їх столиці,  які були воротами до центральних малоазійських земель.

Із Лідії Олександр  пішов на Ефес,куди прибув через  чотири дні. В цьому великому місті  Іонії в той час йшла жорстока боротьба між олігархами і демократами. Як тільки Олександр зайняв Ефес,він  повалив олігархію, створену тут  за допомогою персів,що стала їх оплотом, і встановив демократію. Повсюди звільняв населення від колишніх перських податків.

Малоазійські греки, колишні  піддані Перської держави, вступали в особливі відносини з Олександром, як із своїм визволителем, і в особливі союзи. Проте, далеко не всі міста Малої Азії переходили на його бік. Такі великі її міста, як Мілет і Галікарнас, чинили йому опір. Боротьба за оволодіння цими містами придставляла собою важливу віху у військовій історії східних походів³³

Після Мілету Олександру належало вирішити ще одне важливе військове завдання на побережжі Малої Азії. Справа йшла про Кесарію, столиця якої Галікарнас міг стати новим бастіоном на шляху подальшого просування македонських військ. Це був один з найбільших міст Карії  з чудовими фортецями.

Облога виявилася важкою і довготривалою. Багато людей вийшло з міста і хоробро билися в рукопашній сутичці з македонянами, гинучи в бою³⁴.           Після багатох спроб відрізати атаки македонського війська перські воєначальники переконалися в тому, що при даному положенні вони не взмозі більше захищати уже насилу пошкоджені стіни, і самі стали підпалювати місто, щоб воно не дісталося ворогу³⁵. Із захопленням Галікарнасу  впав найважливіший центр опору в Малій Азії.

Правителька Карії Ада  вийшла Олександру назустріч, добровільно  здала йому місто і назвала його сином. Він залишив їй місто, прийняв управління і, коли оволодів рештою Карії , вручив їй правління всією країною.

Після підкорення деяких пунктів  і островів весною 333 р. до н.е. в цьому  районі встановилися македонське панування. Цим закінчився перший етап завоювання Малої Азії – підкорення її приморських  областей, і почався другий етап – підкорення її внутрішніх областей.

Після завоювання Галікарнасу  Олександр відіслав частину свого  війська на чолі з Парменіоном  в Сарди і приказав підкорити  звідти Фрігію. Сам же він вирішив окупувати область Лікії і Памфілії.

Згідно апологетичній  традиції македонське військо в Лікії не зустріло якого-небудь опору. Із Лікії Олександр направився в Памфілію. Частину свого війська через гори він послав у Пергу – її головного міста. Перга майже тут -таки підкорилася. Потім Олександр пішов у Сіду – міста, розташованого на кордоні з Памфілією, жителі якого вважали себе переселенцями із Кум.